Оголена натура в сучасній українській фотографії: три кола заборон

Нещодавно в Києві проходив Місяць литовської фотографії. А ще раніше цього року у Литві, в Клайпеді, відбулася масштабна виставка молодих українських фотографів «Любов, хіть і лють». Організатори цієї виставки з української сторони ділилися в мережі думками, що в самій Україні таку виставку навряд чи можна було б показати, бо рівень толерантності у литовському суспільстві набагато вищий, ніж в Україні. Зокрема толерантності до оголеності.

Заборона перша. Держава потребує тебе в трусах

Виставка з надто відвертими фотографіями оголеної натури може очікувати в Україні або швидкої заборони від місцевих органів влади, або несподіваних візитів агресивно налаштованих хлопців, які будуть називати себе «патріотами» та захищати «традиційні українські цінності» (як вони їх сприймають).

І ця настороженість з боку влади, і ця агресивність з боку «правих» (політично) — це певні барометри настроїв в усьому суспільстві. У Литві ще за радянських часів фотографія оголеної натури (або, як зараз скорочено зветься, «ню») існувала відкрито, в той час, як в Україні експерименти з ню такої течії, як Харківська школа фотографії, відбувалися хоч і не зовсім у «підпіллі», але без особливого розголосу. Ще більш відкрито, як повноцінний жанр, фото ню існувало в країнах так званого «соціалістичного блоку», а те ню, що в радянські часи доходило сюди із західних країн, і взагалі виглядало як «підрив» усіх норм людської моралі.

Ромуальдас Пожерскіс, «Біля моря», із серії «Альфонсас Мачасіс», 1997 рік

Чим таке особливе ню, що викликає нетерпимість із боку суспільства? Начебто ми всі навчались на підручниках історії з картинками статуй оголених грецьких атлетів та бачили полотна епохи Відродження з оголеними жінками. Чому ж в житті ми не даємо оголеності «зеленого світла»?

А через згусток стереотипів і певних почуттів. Багатьма людьми оголеність сприймається як ознака розпусності. А розпусність традиційно вважається аморальною. Або, інша причина, такий спосіб життя, який передбачає розпусність, може викликати підсвідому заздрість у тих, хто до нього не готовий. Також існує думка, що через міцну пов’язаність із сексом, оголеність – це щось  низьке, яке існує на противагу високому та духовному, тож на тілесному не потрібно акцентувати увагу. Також є сприйняття оголеності як сексуальної експлуатації людини (як у фігуральному, так і в прямому сенсі). А ще додатковими причинами негативного сприйняття оголеності можуть бути (знов-таки, підсвідомі) заздрість до сміливості іншої людини або до її тілесної краси (у тих, у кого бракує першого чи другого, відповідно).

Бути в одязі — це загально прийнятна поведінка, і тому оголена людина виглядає в очах інших білою вороною в зграї чорних. Можуть і заклювати. У ті ж самі радянські часи за появу в оголеному вигляді на фото могли запросто виперти з комсомолу та з навчального закладу (не смійтеся — виключення з комсомолу в ті роки могло поставити крапку на кар’єрі).

Андрій Бойко. З виставки «Любов, хіть, лють»

Певною мірою за всі ці стереотипи сприйняття оголеності українське суспільство може завдячувати й християнству. Коли язичництво на території нинішньої України, як і в інших країнах давньої Європи, почало витіснятися християнством, тілесне стало гріховним. І хоча сучасна Україна — не настільки вже й релігійна, та все ж моральні норми мігрували у сучасну культуру і продовжують існувати всередині нас, хоч і вже без всякого релігійного забарвлення. Якщо, наприклад, якусь дівчину сторіччя тому вважали відьмою і могли за це втопити, то зараз її вважатимуть шльондрою. І можуть іноді побити.

Але ж Литва та Європа загалом теж християнські. Чому ж в них не так зі сприйняттям ню?

Все через те, що толерантність до чогось інакшого пов’язана із внутрішньою свободою. Сто років тому на території України традиційна консервативна ідеологія Російської імперії змінилася на ідеологію соціалістичної держави. Тілесне, яке вважалося «низьким» у традиційній християнській моралі, стало таким самим у новій концепції, де кожна людина мала опікуватися, в першу чергу, побудовою комунізму. Всі, мабуть, знають ту знакову фразу з радянських часів: «в СРСР сексу немає». На зміну одній тоталітарній ідеології прийшла інша. В першій людина вважалася «гвинтиком» у системі світобудови, в другій — у системі суспільства. І радянська ідеологія виявилася ще більш тоталітарною, ніж попередня. А чим більше духовного примусу з боку панівної в суспільстві ідеології — тим менше внутрішньої свободи. Литва, як відомо, значно пізніше за Україну потрапила в жорна радянської держави.

Редактор «Пан+Пані»: Успіх тижневика засвідчив, що в СРСР сексу було багато і різного

Чим більш тоталітарними є культурна (релігійна) та державна ідеології в сучасному суспільстві — тим гірше ставлення до оголеності. Наївно було б думати, що Україна вже позбулася наслідків нещодавнього минулого — воно і досі «прописане» у головах.

Але ж в західних, ліберальніших суспільствах теж непросте ставлення до ню. В Сполучених Штатах доволі жорстке регулювання (всі ж знають хоча б про політику Facebook щодо ню — і це не особисті смаки Цукерберга, а слідування загальним правилам в США). І якщо це можна віднести, частково, до того, що в Штатах історично пуританська мораль та імперська державна ідеологія, то як до того що, наприклад, у значно ліберальнішій Франції, у Парижі нещодавно (вже в цьому, третьому, тисячоріччі) заборонили перебувати на публічних пляжах в оголеному вигляді?

Віргіліус Шонта, з серії «Вечірнє передчуття», 1990 рік

Відповідь у тому, що є ще один, найважливіший, мабуть, чинник — і він пов’язаний з тим, як влаштований сьогоднішній, капіталістичний, світ. А Україна ж зараз — на шляху саме капіталістичного розвитку.

Суспільство вимагає від тебе багато працювати, заробляти гроші й витрачати їх: на гарний новий одяг, на новіші гаджети, на найкращу косметику, на машини, на квартиру або дім, на ресторани та клуби, на відпустки на ще достойніших курортах. Навіщо тобі це? Щоб краще приваблювати та підвищувати свої шанси на ефективніші контакти з потенційними партнерами. Заробляєш гроші — маєш найкращий із можливих контакт — отримуєш ню (не оголену натуру, а ню в натурі). Так це і працює. А якщо ж нормалізувати, легалізувати оголеність в житті, то навіщо буде тяжко працювати 5х8, якщо стосунки між людьми стануть безпосереднішими (тобто, без цього неповного списку посередників вище)? Це ж буде крах суспільства споживання.

Тому своїми заборонами держава закриває тобі доступ до оголеності, хоча за гроші — ти можеш отримати це все. Ви не побачите оголеності на публічних телеканалах у США, але на платних каналах ви легко і легально побачите не просто ню, а й порно. Схожа ситуація і в сучасній Україні. Оголеність начебто заборонена, але ні — вона просто комерціалізована. Держава потребує, щоб усі були в трусах та платили за їхню відсутність.

Більш того, «доступ до тіла» завжди, у докапіталістичний період так само, регулювався владними колами в той чи інший спосіб. Обмеження чогось дуже важливого та необхідність певних дій від широких верств населення задля отримання цього важливого (дій на користь суспільної еліти, звісно) — це один із базових принципів існування суспільства взагалі. Подається ж це ніколи не «прямим текстом», а в обгортці захисту моралі й традицій.

Еротичне фотовидання: Роман Пятковка про тілесність пострадянської епохи

Розширюємо кут зору

Валерій Сахарук. Микола Трох. Enfant Terrible української фотографії: Stedley Art Foundation, 2020 – 304 с.

Є ті, хто дивиться на світ розплющеними очима і бачать в ню одне зі справжніх джерел натхнення. Цього року Stedley Art Foundation видало книгу дослідника мистецтва Валерія Сахарука «Микола Трох. Enfant Terrible української фотографії».

Як куратор та взагалі людина, що розуміється на фото, я вважаю художні фотографії Миколи Троха (1961-2007) явищем світового масштабу, тож особисто чекав, що хтось видасть посмертну книгу його робіт — першу його книгу.

Трох склався як фотограф наприкінці 1980-х. Це були роки, коли цензура у Радянському Союзі розвалювалась, тому всі андеграундні мистецькі експерименти виливалися назовні. Оголеність і розфарбування фотовідбитків стали одними з головних елементів у стилістиці його робіт. Хоча і в українській, і у світовій фотографії ці речі не були новими, роботи Троха складно переплутати з якимись іншими: їхня унікальність в притаманних автору естетичності та чуттєвості. Естетичність є і в роботах, сюжети яких, за задумом, потворні. З почутого мною на одній із посмертних його виставок від когось із тих, хто знав фотографа: «Трох знімав жінку-бомжа так, що вона на фото виглядала як модель».

У середині 1990-х, коли фотографія в Україні почала комерціалізуватися, Микола Трох відмовився влитися в цей процес, залишившись художнім фотографом і заливши в собі Митця. Велика частина, а може, більшість його робіт ніколи не були оприлюднені й зберігається у приватних колекціях. І у щойно виданій книжці я побачив багато фотографій із цих колекцій, фотографій, які не знав раніше.

Читайте також: «Світло й тінь» української фотографії

Заборона друга. Киньте в мене каміння теж

Сергій Мельниченко. Шварценеггер – мій кумир: Музей Харківської школи фотографії, 2020 – 88 с.

Знайома розповідала про випадок, коли вона з хлопцем була на напівпустельному пляжі десь в Одесі, і він роздягнувся догола. Хтось з компанії місцевих, які були неподалік, почав жбурляти в нього дрібним камінням. Вона звернулася до них: «А якщо я зараз теж роздягнуся, ви в мене теж будете кидати камінням?» На що хлопці відповіли: «Ні. Дівчина — це красиво».

Мабуть, цією історією все і сказано про відношення до чоловічої оголеності в Україні. Навіть багато з тих, хто толерує жіночу оголеність у фотографії, чоловіче ню сприймає як щось дивне, огидне, а то і взагалі як перверсію.

Здається, за існування чоловічого ню мав би адвокатувати фемінізм, адже це кореспондує з ідеями рівності гендерів. Але він, чомусь, більш зайнятий адвокатуванням проти жіночого ню.

І ще здавалося б, знайомі всім яскраві приклади чоловічої оголеності у мистецтві — давньогрецькі статуї Аполлона, Геракла — мали б нормалізувати ставлення до можливості чоловічої роздягнутості й у сьогоденні, але ні, так не працює.

Справа у надто традиційному баченні гендерних ролей, де чоловік має бути, в першу чергу, мужнім, а не чуттєвим, сильним, а не красивим, та й взагалі займатися роботою, заробляти гроші, а не позувати. І навіть при тому, що багато людей декларують свою підтримку гендерної рівності, у їхніх підвалинах підсвідомості царює все та ж традиційна різниця гендерних очікувань. Картинки, що не збігаються з такими очікуваннями, викликають неприйняття.

На початку року Музей Харківської школи фотографії видав книжку Сергія Мельниченка «Шварценеггер — мій кумир». На фотографіях — хлопці, які займаються у спортзалі, звичайному, провінційному спортзалі, але вони всі оголені. Фотографії викликають подив незвичністю того, що відбувається на них, і в цілому проєкт сприймається як певний культурний шок, мабуть, завдяки своїй сюрреальності.

І хоча сам цей фотопроєкт — постановчий (тобто зазвичай вони в спортзалі мають на собі спортивний одяг), але він глибоко документальний за своєю суттю: хлопці з далекого Миколаєва хочуть стати популярними, такими, як Арнольд Шварценеггер, — і тому вони готові на експеримент. Бо і стати такими як Шварценеггер — це теж дійсно експеримент. В очах хлопців можна побачити і страх, і сміх — вони розуміють, що шокують і себе, і глядачів. Адже Україна наразі є неприроднім середовищем для такого перформансу.

Для мене цей проєкт цікавий саме готовністю експериментувати. І для цього потрібно багато сміливості.

Читайте також: Гра проти апарату: як працювали над книгою про Харківську школу фотографії

Заборона третя. На коли призначити поховання

Юрій Іздрик. Naked one: Meridian Czernowitz, 2020 – 288 с.

Я запитав в одній з київських книгарень про нову поетичну збірку Юрія Іздрика «Naked one», щойно видану Meridian Czernowitz, і несподівано почув від дівчини-продавця: «О ні!… І ви теж прийшли подивитися на голого Іздрика?» Даючи мені книжку, дівчина додала: «Дивіться. Вірші — гарні».

Поясню: книжка — це «поетичний фотоальбом». Тобто комбінація віршів та оголених фото поета, дуже відвертих, до речі (авторка фотографій — Настя Телікова).

І хоча всі слова дівчини з книжкової крамниці у нашому діалозі були пронизані добрим гумором, в них чітко проявилося ставлення до оголеності, про що вже йшлося вище: поезія — це високе, а тілесне — … І я навіть можу зрозуміти дівчину, яка, можливо, закохана у поезію, а в книжці на одній сторінці — вірш, а на сусідній — всі причандали автора, не прикриті навіть фіговим листком.

Але мова наразі не про те, що в нашому суспільстві втрачений (або ще не знайдений) погляд, який дозволяє сприймати у гармонії тілесне і духовне, і не про те, що немає розуміння того, що без тілесного не було б духовного (так, без цих причандал не було б таких віршів), адже на обох сусідніх сторінках книжки — та сама людина, і, мабуть, потрібні якісь внутрішні стереоокуляри, щоб поєднати образ в одне ціле.

Мова буде про інше. Юрію Іздрику — 58. І хоча він має гарну фігуру і в 58, але ж йому 58! Чи може людина у віці показувати свої оголені фото? Чи краще поставити на цьому хреста та вже поховати свою тілесність, залишивши її у спогадах про молодість?

Ставлення до віку — болюча тема в українському суспільстві. Є певна сегрегація: вважається що до такого-то віку ти маєш визначитися зі своїм життям, до такого-то — стати фінансово незалежним або навіть мільйонером, до такого-то — одружитися та народити, а після такого-то — вже стати добрим дідусем або бабусею. На якомусь із цих етапів люди ставлять хрест на своїй фізичній привабливості, починають носити безформний одяг і з подивом, а іноді й осудом дивляться на інших, хто в 50 виглядає та веде спосіб життя такий, що притаманний 25-річним.

У розвинених західних країнах подібні часові рамки не є настільки жорсткими. В Північній Америці або Західній Європі у багатьох випадках буде важко правильно вгадати вік людини — мешканця міста. Люди й в середньому віці опікуються своєю тілесністю і виглядають значно молодшими, ніж є насправді.

І я вважаю книжку «Naked one» викликом українському суспільству, яке занадто запрограмоване на передчасне старіння. Старіння не тільки тіла, а й духу.

І резюмуючи. Всі ці три, і навіть більше «заборон» оголеної натури в сучасній українській фотографії, про які йшлося у статті, — це не юридичні заборони, але це супротив суспільства. Цей супротив можна пояснити історично. Та його не можна виправдати цивілізаційно. Звільнення тіла від гніту традицій і насильства ідеологій — це шлях до більш повноцінного життя. І до більш розвиненого суспільства, звичайно.

Читайте також: Лінивість та ніжність Юрія Іздрика

Чільне фото: Unsplash