Океан між ними, або Що спільного у плаваннях Джуліана Барнса й Слави Курилова

На одному березі – постмодерний роман Джуліана Барнса, написаний 1989 року й зібраний воєдино з оповідань, які у різний спосіб перегукуються між собою. На іншому – автобіографія вченого-океанографа Слави Курилова, який у грудні 1974 року наважився на відчайдушну втечу з борта совєтського круїзного лайнера, подалі від «тюрми народів». Між ними – океан і дещо більше. Такі різні на перший погляд історії при уважнішому прочитанні мають спільний знаменник, і ми спробуємо його роздивитися.

Джуліан Барнс. Історія світу у 10 ½ розділах

переклад Галини Яновської. – Харків: КСД, 2018. – 352 с.

Починається усе в Ковчезі, який гойдається на хвилях Великого Потопу. І його історія, відверто кажучи, далека від біблійної, саме тому й виглядає неабияк переконливо. Старий пияка Ной веде флотилію кораблів (а ви думали, що всі тварі-по-парі помістилися на одному?), по дорозі здійснюючи не зовсім природний відбір серед своїх пасажирів: «З точки зору Ноя і його родини, ми були просто плавучим рестораном. І чисті, й нечисті опинялися на їхньому столі: спочатку обід, потім побожність — так тут було заведено». Єдині, хто знає і не боїться розповісти правду, а заразом і розвінчати всі біблійні міфи, — це крихітні створіння, які пробралися на Ковчег нелегалами і згодом ще не раз відіграли свою роль у світовій історії — про це читач дізнається із наступних розділів.

«Усе взаємопов’язане, навіть те, що нам не подобається, — особливо те, що нам не подобається», — запевняє Барнс. Десь так само пов’язані і десять оповідань цього англійського автора (плюс маленька пауза «про любов»). Одні – це продовження історії Ковчега, який у різний час намагалися відшукати на горі Арарат релігійна жінка і колишній астронавт. Кожен із них, звісно, зі своєю метою. Інші – ніби повторення біблійного першоплавання, де наприкінці подорожі на героїв мало б чекати спасіння.

Їхні пасажири — це учасники круїзу, яких захопили в полон терористи, моряки, що прагнуть врятуватися після кораблетрощі, та євреї-втікачі з нацистської Німеччини, яких не прийняла жодна держава.

Волею Барнса вони повторюють долю пасажирів Ковчега –  тварин, які залежали від волі господарів і покірно чекали, коли нарешті опиняться в безпеці і на волі (але до завершення плавання не кожному вдалося дожити).

«Історія світу…» завершується, як і годиться, у потойбіччі. Але так уже влаштована ця історія, що й смерть у ній не означає завершення мандрівки. Бо навіть у Раю можна стати заручником, нетерпляче очікуючи, коли ж усе нарешті остаточно закінчиться.

Барнс – прекрасний, яскравий та іронічний оповідач. Він легко перевтілюється, ведучи розповідь то від імені безпосереднього учасника події, людини або комахи, то начебто зі сторони.

Барнс жонглює алюзіями, сипле «вічними» символами, які тут же десакралізує влучними дотепними репліками, і загалом робить усе, щоб збити градус пафосу, яким він, знову ж таки, цілком свідомо наділив свою «Історію світу у 10 ½ розділах».

Читайте також: Чужа нестримна свобода і табурети до океану

Слава Курилов. Сам в океані

Київ: Час майстрів, 2018. – 248 с.

А ця історія — не так про Ноя і його ковчег, як про Йону і велику рибу. Герой (він же автор) книжки «Сам в океані» був бранцем, надійно захованим у нутрощах сталевого кита — совєтського круїзного лайнера, який прокладав свій маршрут морями й океанами, не спиняючись у жодному порту.

Як і біблійному Йоні, йому доводилося розраховувати лише на диво, щоб вибратися з цієї рибини. І це диво він здійснив сам.

Книжка океанографа Слави Курилова – це документальна розповідь про заручника, у якого не було жодного іншого шансу на порятунок, окрім як втекти з корабля. Просто вистрибнути з палуби у відкритий океан і сподіватися, що наглядачі не помітять, акули не з’їдять, стихія не вб’є, а берег рано чи пізно замайорить на обрії. Історія втечі Курилова із корабля, який, як і вся Країна Рад, був мовби оточений залізною завісою, захоплює й надихає. Але чого в ній було більше – непокори, жаги до свободи чи бажання випробувати себе? Автор розповість про свої мотиви, і вони дещо змінять образ волелюбного вченого, який ви могли собі намалювати, дізнавшись про його історію.

Але що лишається незмінним. Це – океан. Повний небезпек і таємниць, для Курилова він був найбільшою у світі любов’ю і другом, який дозволив йому врятуватися. Автор описує свою ризиковану мандрівку – майже сто миль у відкритому водному просторі, які він долав без їжі, питної води і спеціального спорядження. Це випробування тривало протягом трьох діб, поки Курилов не дістався філіппінського узбережжя. Те, що він пережив на хвилях океану, є трансцендентним досвідом – його можна вважати галюцинаціями або дивом – дивлячись, що вам ближче. Але в будь-якому разі втеча Курилова виглядає не як боротьба за виживання, а як дуже глибокий і особливий духовний досвід.

«Ловець океану» Єрмоленка: страшенно близький і неймовірно далекий Одіссей

Те, завдяки чому ця втеча стала можливою, Слава Курилов описує у другій частині своєї книжки. І відповідь проста – йога. У совєтські часи її не практикували так широко й відкрито, як нині. Опановувати хатха-йогу Курилову доводилося самотужки, дослухаючись порад та ігноруючи застереження тоненької «самвидавівської» брошурки. Те, що інших могло би спинити чи відлякати, його тільки інтригує і притягує. Опанувавши дихальні, тілесні й духовні практики, Курилов зміг зробити те, що вважалося неможливим.

«Сам в океані» – історія, в якій внутрішньому, духовному, приділено більше уваги, ніж зовнішньому. Для Курилова це дуже й дуже важливо, тому своєю вірою, досвідом, відкриттями він ділиться щиро й дуже делікатно. І після прочитання цієї книжки починаєш підозрювавати, що втеча була не актом громадянської непокори. Це не був вчинок, який мав похитнути підвалити Совєтського Союзу, а викликом людській природі і самому собі:

«Кінцева мета – витримати, і зовсім несуттєво – вціліти чи померти.

Я витримав.

Успіх був би й у разі смерті».

Можливо, вас зацікавить рецензія на книжку Янна Мартеля «Життя Пі»