Олександр Мимрук. Собори, брами й будинки

З травня по вересень 2024 року в Кам’янці-Подільському тривала друга едиція BAZHAN residency. Її учасники, поети та перекладачі, мали змогу місяць досліджувати Кам’янець, себе й Бажана у ньому, а також працювати над власними поетичними проєктами. Ця серія есеїв — спроба резидентів побачити місто з перспективи літератури, відрефлексувати себе в ньому та зафіксувати свої знахідки в тексті.

Собор

Скільки соборів потрібно місту, якщо воно дійсно старе? Скільки храмів має бути, якщо в місті, скажімо, тисяч сто мешканців? Очевидно, тут є свої нюанси – і конфесійні, і громадські, і просто побутово-утилітарні. Кам’янець має такий вигляд, ніби він створювався як тло для соборів. Мереживо кварталів як декоративно-прикладне мистецтво, як обрамлення для вулиць, що ведуть до кульмінації – зустрічі з храмом чи каплицею. Зараз у Старому місті дуже багато Нового міста, але на старих фотографіях помітно, наскільки рівномірно, то тут, то там, над низькими ренесансними й бароковими дахами витиналися давні домінанти. Кам’яний острів, на якому стоїть Старе місто, не може вмістити все, і тому храми висипаються по усіх усюдах, потрапляють на сусідні береги каньйонів і спадають у низини, де у тіні пагорків, процвівши потаймиру, набирають мезозойської вологості.

Навіть сьогодні, попри усі катаклізми і трагедії XX-го століття, у Кам’янці є з чого обирати, і я обираю Собор Петра і Павла. Моє пізнє прокидання пов’язане саме з ним.

На Польському ринку перед Ратушею майже немає тіней. Сонце стало у найнезручніший кут, і продавці ховаються у своїх ятках, заповнених магнітиками на пам’ять і сувенірними дерев’яними булавами. Морозиво тане у прозорому морозильнику, доки дівчина, що за ним наглядала, відійшла до лави у затінок дерева. У цьому місті, серед аличі й винограду, не можна бути таким блідим, як я. Сонце аж надто швидко робить шкіру на шиї червоною. Але мене це не спиняє, і вкотре я перетинаю площу по діагоналі, аби опинитися у дворі Собору.

Бути в гостях у Петра і Павла мені подобається не лише через те, що це найзатишніше місце Старого міста. Насправді ж я люблю тут усе. І просту охайність простору, і доглянуту трояндову клумбу, і густі дерева з вівтарного боку будівлі, і архітектурні нашарування, які закорінююсь собор у всі епохи одночасно. Історія тут спинилася.

Найкраще сюди потрапити під час служби, коли можна послухати хоральні співи. Звучить колона, як гобоя звук, доки сидиш на лавці зовні й чуєш, як розтікаються голоси хористів по усіх кутках. Історію про те, як ця колона колись була мінаретом, забути дуже складно. Якщо довго тут сидіти, то цю вікіпедійну байку можна почути до десятка разів на день. Екскурсоводи підловлюють туристів біля входу на територію Собору й невтомно розповідають її все новим і новим гуртам. Мене теж намагалися підловити, але через три дні таки запам’ятали обличчя і вже не віталися. Змирилися. 

Чи звучить собор камінним Dies irae, мов ораторія голодних тіл і рук, чи чути вітальні весільні співи – це найкраще місце, де можна допити каву, почитати з «Доробку» Бажана, подумати й зробити кілька скетчів. Перший раз, до речі, виходить погано, і перспектива Собору їде у невідомому мені напрямку. Я намагаюся замалювати деталі, але вони вислизають. У цьому дворі я зроблю найбільше скетчів. Можна сказати, що цей двір я задокументував найкраще. Тут я роздивляюся надміру раціональне бароко дзвіниці, бачу, як встає огонь святобливої готики у відблисках кольорових вітражів на підлозі, як на мене повільно насувається тінь Діви Марії, що стоїть на вершечку мінарета. Хтось може подумати, що така еклектична конструкція має сприйматися як ватра віри чи як стара яса. Але мені подобається трактувати її як символ примирення і заспокоєння, пам’яті та взаємопроникнення.

Те місто зі старих фотографій, де по-блюзнірському піднеслись в небеса стрілчасті вежі, мабуть, мало ще більше таких дворів, як цей. Їхніх пальців гострих дотики підтримували шатро неба значно надійніше, ніж тепер. Але тут, біля Петра і Павла, цей хмарний принт, здається, все ще тримається досить високо, завдяки чому у намет нашого світу потрапляє більше свіжого повітря. Тут дихається найлегше.

Читайте також: Михайло Жаржайло. UKLON для жука-оленя, або Вечори на хуторі поблизу Домініканського

Брама

Добре, але якщо стільки соборів, то скільки має бути брам? Кожному собору по брамі, кожному двору по брамці й кожному шляху своя велика, монументальна в’їзна брама. Кам’янець настільки ж місто соборів, як і місто брам. Польська брама, Руська брама, тріумфальна брама-арка короля Станіслава і навіть Башта Стефана Баторія теж має браму. Кам’янець-Подільський – це фортеця, яка складається із фортець, в яких містяться маленькі фортечки з мініатюрами замків і фортець. І як тут обійтися без брам, що сполучать усі ці виміри? Брами стають орієнтирами у лабіринтах каньйонів. Ти переходиш містки, опиняєшся на роздоріжжях стежок у низинних хащах, продираєшся крізь двори приватних жител, де є таємні проходи у глибини спокійної безодні, і всі ці маршрути завжди ведуть до якоїсь із брам.

Браму до Собору, вибудувану на честь короля Станіслава, мов круглий перстень на руках дебелих, я замалював однією з найперших. Коли не маєш багато досвіду у скетчуванні, то завжди хочеться передати найдрібніші деталі. У шпетних ігрищах уяв я сподівався на точність, але отримав те, що отримав. Ресторанчик на розі біля входу до Собору – чудова точка для спостережень. Доки тобі несуть бограч, можна встигнути щось зафіксувати, зробити графічний зріз простору, і я цим щедро користуюся.

Весь день брама до Собору відчинена. Це місце фотографування молодят і паломництва туристичних груп. Довкола неї триває життя, як тривало завжди, відколи в неї почала вливалась пристрасть хтивого бароко.

Її збудували, аби потішити короля. Зараз вона тішить екскурсоводів, які обліпили її як той акант — не лавр — з обох боків, затуливши білизною футболок елементи декору. Найбільш наполеглива екскурсоводка, та, яка знає, як це робиться, яка прийшла найраніше за всіх і піде найпізніше, сидить за сусіднім столиком на літній терасі. Я кажу їй «добрий день», вона повертає обличчя у затемнених окулярах у мій бік, а потім швидко спрямовує погляд назад на браму. Не вітається.

Свій скетч я підписую «Від брами Станіслава до брами Заборовського», думаючи про те, що малий Бажан мав бачити й ту, й іншу браму, але у зворотній послідовності. З кам’янецької брами він вийшов, але зрештою увійшов у київську, пронісши з собою вогонь бароко, вкрадений з цього масивного архітектурного ліхтаря, оздобленого волютами. Адже кожен авангардист ховає у кишені дрібку бароко, удаючи, що насправді там нічого немає, а все, що він мав — вже давно викинув на смітник історії.

У цей час року сонце швидко змінює своє положення. Я бачу, як тіні прискорюються і мовкнуть дзвони, дзвони з-під склепінь. Коли сонце ховається, ченці заривають браму до собору Петра і Павла. Екскурсоводи п’ють вечірній чай біля входу до туристичного центру, розмахуючи бирками чайних пакетиків. Завтра буде новий день. Завтра відчиняться нові брами.

Читайте також: Жонглювання літературою і фокстроти компромісів Миколи Бажана

Будинок

Де ще міг набратися бунтарського експериментаторського духу Нік Бажан, як не у місті, яке ятрить погляд ліпниною, колонами, портиками, скульптурами й бароковою, застиглою у позачассі рослинністю? Якщо так сталося з Марінетті, вкинутим в італійський пейзаж, то чому не могло статися і з Бажаном? Бажання відштовхнутися від минулого, від провінції й застиглості – звичний модус поетичної юності. Поети ходять старими забрукованими вулицями Кам’янця, Умані, Риму чи Мілана, і починають відчувати, що не встигають за часом, що котиться десь поперед них як смерч, поставлений донизу головою.

Книжка, яку я любив гортати, сидячи у дворі Собору, — вибране Бажана, видане 1979-го року. У бажанівській бібліотечці, дбайливо залишеній організаторами резиденції у нашій резидентській квартирі, вона виявилась моєю улюбленою. Настільки улюбленою, що по поверненню до Києва, я змушений був розшукати й придбати собі таку ж саму. У ній містяться чудові триколірні ілюстрації практично до всіх найголовніших циклів. Особливо мені запам’яталися ті, що були в «Італійських зустрічах».

Ясна річ, що з Італією зустрічався вже давно не Нік, а Микола Платонович, якому вже не треба було нічого приховувати у глибоких кишенях. Тепер ця гра була іншою. Його римські описи барвисті та вигадливі, архітектурні деталі, що постають у віршах, точні й вивірені, наче оброблені найтоншим різцем. Це брили граніту й мармуру, колонади храмів й аркади вузьких торговельних вулиць, розріджене повітря міських площ і високі башти впливових італійських родів. Його слово трясе рівниною і двигає горою.

Що сказав би цей пізній Бажан, якби потрапив у Кам’янець сьогодні? Квартали Старого міста як вибиті із віршів катрени. Вони не читаються повністю, але за уривками окремих фраз дають нам уявлення про те, чим насправді було ціле. Луна іде навкруг споруд, ідуть потужні голоси, коли хор у Соборі Петра і Павла розспівується, нагадуючи про щось стале й незмінне.

Доки сиджу у квартирі біля ратуші, що розташована у будинкові, стилізованому під історичну забудову, я вивчаю Кам’янець-Подільський у нескінченних статтях і блогах. Бачу багато нарікання на місцеву владу й адміністрацію Кам’янецького заповідника щодо неконтрольованої забудови Старого міста. Бачу нарікання й бачу причини цих нарікань. Надміру високий готель «Клеопатра» кліпає неоновою вивіскою у вечірньому небі, наче підморгує мені, наче намагається одночасно іронізувати й заспокоювати, каже: «Не переймайся». Я не переймаюся, і на черговому скетчі малюю пейзаж площі, удаючи, що готелю в її силуеті немає.

Нік був тим, хто любив слухати, як відгукаються баси тяжких електростанцій. Степ і весь навколишній простір переінакшується під впливом людської сили, де між нафтових калюжок пишеться історія нової доби. І як це тепер викреслити?

Можна не вписати «Клеопатру» у скетч, але вона від того нікуди не зникне й далі буде сусідкою Петру і Павлу, і Діві Марії на високому мінареті. Те, що було зроблене — вже зроблене.

Будівництво нового може бути болісним, може необачно зазіхати на старе й травмувати ландшафти пам’яті. Це завжди хаос ям і хаос куп, піску й рудої ржі. Еклектика епох, еклектика архітектури, парадоксальні перепади висот, коли нагвинчуються етажі у найнесподіваніших місцях, а поети-авангардисти проносять крізь десятиліття таємні знання про класичні ордерні системи. Все це спадок Кам’янця-Подільського — міста старого й водночас нового, міста соборів, брам і будинків.

Читайте також: Богдан Стороха. І це той сад, що я незрідка бачу

Фото: Олександр Маканик

Скетчі: Олександр Мимрук

Редагування: Таня Родіонова

BAZHAN residency — резиденція для поетів(ок) і перекладачів(ок) поезії у Кам’янці-Подільському, що заснована та реалізується ГО TRANSLATORIUM за підтримки Versopolis і фінансується програмою Європейського Союзу «Креативна Європа».