Олесь Ульяненко — enfant terrible сучасної української літератури

Український письменник, наймолодший лауреат Малої Шевченківської премії, автор, якого цензурували та enfant terrible сучасної української літератури. Все це — про Олеся Ульяненка. 8 травня цього року йому б виповнилось 62.

Здавалося б, Олесь Ульяненко жив не у віддалені часи Античності, і не у похмурі часи Середньовіччя, і навіть не у ХІХ столітті, а зовсім недавно, але його життя та доля постають ледь не всуціль міфологізованими й сповненими суперечностями та білими плямами. 

У намаганнях спіймати цей світ, або «тут розкидав общипані крила відчай» («Син тіні»)

Оскільки йдеться про Олеся Ульяненка, то можна тільки дивуватися, що цей письменник, взагалі був в українській літературі. Адже його просто не повинно було бути. Мав бути натомість Олександр Станіславович Ульянов — русифікований від народження українець, який з’явився на світ Божий 8 травня 1962 року в провінційному Хоролі Полтавської області. Він мав вирости цілком лояльним до радянського режиму пересічним робітником-малоросом, що на нього повинні були б «магічно діяти слова Велiкая Росія» («Знак Саваофа»).

Однак подальші події перекреслюють визначену долею і комуністичною партією Радянського Союзу його приреченість на «зникнення». До того ж формально нічого незвичного не ставалося. Ну, спробував хлопчина повчитися у Лубенському медучилищі, але не вийшло, та й і добре — поїхав у Миколаїв вчитися у технічному училищі на корабельного електрика. А не склалося із роботою на кораблі — теж не біда, оскільки Криворізький коксохімзавод ім. Коротченка виявився цілком придатним місцем для фахових вправ електрика-початківця.

Щоправда, ці вправи тривали недовго, тому що час було йти до війська, і служба у десантних військах, з жовтня 1980 по жовтень 1982, тривала у до біса екзотичних місцях: спочатку у Східній Німеччині, а потім в Афганістані.

Перебування в Афганістані було зумовлене військовими діями, які у цій країні розгорнуло тодішнє радянське керівництво. Можна тільки здогадуватися, що пережив Ульяненко, бо практично не залишив жодних свідоцтв про цей період, крім двох надзвичайно сильних оповідань — «Наказ» і «Молитва». У першому творі йшлося про страту двох солдатів за те, що вони через побутову сварку вбили старшого лейтенанта; а у другому оповідач поділився історією про те, як полоненого «муджахетдина» інші солдати облили бензином і намагалися спалити живцем, а він «скосив його чергою», «вбив — увійшовши у милосердя» («Молитва»).

Попри обмаль афганської тематики у спадщині письменника, його позиція є цілком прозорою: це злочинна війна, через яку «і вся країна як піть-дать програє» («Наказ»).

Але поки та країна продовжувала існувати, митець після демобілізації попрямував у нескінченні мандри — спочатку аж до Якутії, потім у протилежний бік — до Лєнінграду, а наостанок повернувся вже Олесем Ульяненком в Україну та оселився у Києві, який відтоді й став його світом — українським світом, а його літературний псевдонім — поверненим справжнім прізвищем.

Здобути місто: місія нездійснена? – «Я згоден бути лайном, коли всі генії» («Дофін Сатани»)

Зрештою, сказати, що Ульяненко «оселився» у Києві, — означало б безбожно прикрасити реальність. Житла у нього не було, майна — тим більше, не було і роботи, а тому — і грошей, ну, а про вищу освіту вже годі й згадувати. А що було? Була якась нестямна впевненість, що він письменник. За спогадами рідної сестри Ульяненка — Валентини Лісовської, Олесь почав писати — причому відразу романи! — ще у початковій школі, списував ними цілі зошити. Але життя змусило хорольського хлопчиська на якийсь час забути про цю оригінальну пристрасть. Жага до писання повернулася згодом, після усіх поневірянь світом.

І знову не можна не дивуватися, як за таких несприятливих обставин Олесь знаходив можливість для писання?! То він спав у готелі «Лейпциг», який «виселяли на ремонт», і він був його «повноправним власником» («Ульяненко без цензури»). А то, як свідчить його літературна агентка і близький друг Євгенія Чуприна, він якось, працюючи на будівництві, назвав виконроба «лисим Лєніним» — той доніс на Ульяненка у КДБ, і останнього запроторили на два роки до божевільні; могли й взагалі «овочем» зробити, але він буцімто сподобався головній лікарці, і це його врятувало.

Принагідно стосовно теми «Ульяненко і жінки» треба сказати, що через свою незаперечну чоловічу харизму в Олеся із жінками ніколи проблем не було. А ось у них з ним — ще й які! Бо він був безнадійно неспроможним до родинного співіснування.

Тому навіть більш ніж серйозна семирічна спроба офіційного сімейного життя завершилася цілковитою поразкою, і Ульяненко остаточно залишився сам на сам з літературою, якій він самовіддано та фанатично служив без перебільшення до останнього подиху, себто до 17 серпня 2010 року.

Певно, тому усі ці перипетії й не завадили йому написати свій черговий роман під назвою «Загін», який Ульяненко 1984-го приніс у «Всесвіт» Віталієві Коротичу» («Ульяненко без цензури»). Проте краще б він до Коротича не ходив — той не повірив, що Олесь написав цілий роман і звинуватив його у плагіаті.

Після цієї зустрічі Олесь  «роман викинув», бо «подумав, може, й справді нікудишній» («Ульяненко без цензури»), тобто роман «нікудишній», а не Коротич. Але і після цього афронту писати він не перестав. Та й не в одне ж віконце світить сонце, а відтак дещо згодом інший метр радянської української літератури — Павло Загребельний, звернув увагу на Олеся Ульяненка, зокрема, через публікацію його віршів та оповідання «Молитва» у тодішній газеті Спілки письменників України «Слово». Вони познайомилися, і са́ме Павло Архипович дещо пізніше ініціював нагородження Ульяненка Шевченківською премією за роман «Сталінка», хоч дісталася йому лише спеціально для нього вигадана Володимиром Яворівським Мала Шевченківська премія.

Хай там як, але Олександр Станіславович Ульянов, який не мав ставати письменником Олесем Ульяненком, а Шевченківським лауреатом і поготів — став і тим, і тим.

А ще — справжнім киянином, бо на додаток до нагороди він отримав однокімнатну квартиру на Позняках, отакої!

Бодлер, Флобер, Толстой, Лоуренс, Міллер… Олесь Ульяненко, або «В любовi немає грiха…» («Знак Саваофа»)

Коли якийсь роман Ульяненка прочитає ще хтось із представників суспільного чи державного істеблішменту — було лише питанням часу. Першими, зокрема роман «Знак Саваофа», 2006 року прочитали ревні парафіяни УПЦ Московського патріархату, а синод цієї конфесії не забарився накласти на письменника анафему, чим тільки насмішив його, адже Олесь Ульяненко хрестився вже у свідомому віці за греко-католицьким обрядом. До того ж таким рішенням Ульяненка відразу дорівняли до Льва Толстого, бо й на відомого російського класика за сто років перед тим та ж церква теж наклала анафему.

Натомість другі поважні «читачі» хоч і додали Ульяненка в іншу галерею видатних письменників, серед яких варто згадати, наприклад, Шарля Бодлера, Гюстава Флобера, Леопольда фон Захер-Мазоха, Девіда Герберта Лоуренса, Анаїсу Нін, Жана Жане, Генрі Міллера, Сола Беллоу, Джона Кутзее, Джона Апдайка, Маргарет Етвуд, Ельфріде Єлінек, Чарльза Буковські, — водночас виявилися насправді небезпечними. Так, 2009 року вже виданий роман письменника «Жінка його мрії» Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі визнала порнографічним і постановила вилучити весь наклад із книгарень.

Це рішення означало, що Ульяненку загрожувала вже не божевільня, а в’язниця за кримінальною статтею, яка передбачала покарання за виготовлення та розповсюдження порнографічної продукції.

Ульяненко змушений був подати в суд на цю комісію. Процес тривав більше, ніж пів року і завершився формально мировою угодою, а фактично — перемогою письменника, бо виграти суд у державної інституції 2009 року було просто нереально.

Що ж такого жахливого містилося у цих романах Олеся Ульяненка, як, зрештою, і в усіх інших 14 завершених та надрукованих романах «enfant terrible»* сучасної української літератури?

Читайте також: Порнографія Ульяненка і пам’ятник-фалос від Матіос: кого ще цензурували в Україні

Мандри на край і за край ночі, або «Все вирішує початок і кінець» («Там, де південь»)

Звернемося до сумнозвісного «експертного» висновку В. О. Ковальської: «у творі присутні епізоди, основна мета яких полягає в брутальному натуралістичному зображенні процесу статевого акту персонажа із анатомічними деталями статевих органів, орально-генітальні, орально-анальні пестощі, фістінг, мастурбаторні та еякуляторні дії…». 

Але «при цьому художня майстерність, мовна виразність автора, — додає “експертка”, — може сприяти спонуканню негідних інстинктів у читача, що дає підстави визнати їх порнографічними» («Ульяненко без цензури»).

Курйозність наведеного вироку зумовлена не тільки визнанням «художньої майстерності» Ульяненка, яка прямо суперечить порнографічності цих епізодів, а й тим, що подібні, а навіть ще більш страшні звинувачення можна висунути й до інших творів письменника, зокрема й до того роману, який 1997 року відзначили Малою Шевченківською премією.

У романі «Сталінка» не менш натуралістично зображено жорстоке насилля, гомосексуальне насилля, а на додаток згадується ще й педофільський різновид гомосексуального типу насилля. Щобільше, ці та інші мотиви, приналежні до так званої квір-проблематики, становлять аж ніяк не випадкову оздобу конкретного твору, а формують разом із дискурсом жорстокості та насилля змістове підґрунтя усіх, без винятку, романів письменника. А деякі з них, як-от, наприклад, романи «Дофін Сатани» чи «Серафима» взагалі присвячені історіям двох серійних вбивць — чоловіка, на ймення Іван Білозуб і дівчини, яку звали Серафима.

Але у жодній із цих книг і справді не йдеться ані про порнографію, ані про смакування жорстокості чи збочень — навпаки, неповторність величезного таланту Ульяненка реалізується через художнє оприявнення життєвих суперечностей, притаманних людині як такій, і українській людині зокрема.

Безумовно, романи Ульяненка не позбавлені й суспільно-політичної проблематики, завдяки чому, наприклад, його художні передбачення стосовно Третьої світової війни наразі наближаються до статусу фактично пророчих. Принаймні у романі «Перли і свині» цю катастрофу ініціювала «радянська ракета, вірніше колишня ракета СС-20», яка, «вібруючи усім своїм зеленим і богохульним тілом, кинула невиразну полудневу тінь на нудно дрімаючу Європу, пролетіла і врубилася в Ейфелеву вежу, що у Парижі».

Водночас навіть провісні віщування стосовно тих чи інших соціальних обставин з часом втрачають, врешті-решт, на актуальності.

А ось буттєве підґрунтя існування становить універсальний вимір, що визначає характер функціонування людського світу. І у цьому немає нічого нового — це давно всім відомо. Але Ульяненко цю універсальність, по-перше, розповсюджує на український світ, у якому діють не вигадані або ж ідеалізовані українці, а українці, що складаються із плоті, крові, різноманітних девіацій та лайна. А по-друге, цей світ хоч і знає дещо про добро, однак ґрунтується переважно на злі. Та найголовніше, що зло у цьому світі визначається амбівалентно, завдяки чому може слугувати не тільки власне злу, а й у парадоксальний спосіб сприяти перемозі добра, а саме: Івана Білозуба спіймали та покарали, Серафима померла з невідомих причин, а протагоністу «Перли і свині» Лісовські поталанило навіть повернутися із острова динозаврів та пережити не тільки Абрахама Лі, а й Третю світову війну.

У цьому плані заслуговують на увагу та на поширення світом і такі романи Олеся Ульяненка, як: «Квіти Содому», присвячений історії дівчини, яка ще у дитинстві потрапила у сексуальне рабство, але, подорослішавши, спромоглася вирватися на свободу; «Ангели помсти», який складається із трьох зовні не пов’язаних між собою частин, але кожна з яких спрямована на спроби подолати смерть; «Син тіні», що розповідає про історію олігарха, який зазнає неабиякого життєвого тріумфу, та у результаті опиняється за ґратами, аби якось «ввечері його безболісно задавив найманий убивця, підкинувши труп у душову» тощо.

Читайте також: У Польщі вийшла друком монографія творчості Олеся Ульяненка

Творчість Олеся Ульяненка — це творчість, яка хоч і заснована на дещо дивній естетиці, але яка завдяки непересічному таланту і письменницькому хисту митця і «сьогодні прагне поетичним словом, цим непроминущим світлом любови, вповільнити стрімководь земного часу» (Євген Пашковський).

Підтверджує цю думку, а також нагальність художньої спадщини Ульяненка і те, що до 30-річчя з дня Незалежності України оповідання письменника «Біля самого синього моря» увійшло до списку 30 найкращих оповідань незалежної України (за версією Радіо NV 2021), а його роман «Сталінка» — до списку 30 найзнаковіших українських книжок за 30 років незалежності (Український інститут книги). Перекладено цей роман і на англійську та польську мови. На польську також перекладено роман «Дофін Сатани», а на чеську — «Там, де Південь».

*Вираз «Enfant terrible» з французької буквально перекладається як «жахлива дитина», що означає «сімейний або буржуазний терор». Термін часто використовується у зв’язку з однією або кількома особами, у сферах мистецтва, культури, моди та спорту, а іноді як окремий ярлик. Зазвичай характеризує специфічну, часто провокаційну поведінку, яку демонструє описувана особа.

Читайте також: Нові старі романи Ульяненка: Софія, перли, свині та динозаври