Ошукана патріархатом і собою. Проза Симони де Бовуар вперше українською

Симона де Бовуар. Ошукана жінка. – Київ: SNOWDROP, 2020. 

Симона де Бовуар написала свої художні тексти в другій половині ХХ століття, та при їх читанні в 2020 році виникає враження, що нічогісінько не змінилося. Вся збірка «Ошукана жінка» – це буквально підручник того, «як не треба», для жінок, які живуть у патріархатних суспільствах. Переживання жінками власної невиправної недостатності – в очах суспільства, чоловіка, дітей, а насамперед у своїх власних очах – передане тут тонко й глибоко.

Читомо проаналізувало збірку художніх текстів Симони де Бовуар «Ошукана жінка», яка нещодавно була вперше видана в Україні, видавництвом Ольги Фреймут Snowdrop. Це вже четверта книжка у серії «Вперше українською». 

Станом на 2020 рік ім’я Симони де Бовуар уже достатньо відоме українським читачам. Причому – і це точно втішило би одну з ікон першої хвилі фемінізму – воно значно більше асоціюється з феміністичною теорією чи наукою загалом (бо, як усі ми знаємо, «дисертацію треба писати, поки молода, потім пізно буде»), аніж із постаттю та діяльністю її чоловіка, Жана-Поля Сартра.

Сприяли цьому не лише масова культура й поширення інтернету, а й те, що вперше переклад ключової теоретичної праці Симони де Бовуар, двотомника «Друга стать», українською з’явився ще в перші роки незалежності.

І якщо з цією книжкою все більш-менш зрозуміло, то про художні твори Симони де Бовуар на українських теренах донедавна знали хіба фахово зацікавлені в темі.

Цієї осені у видавництві Snowdrop вийшов переклад прозової збірки «Ошукана жінка», вперше виданої французькою ще в 1968 році. Видавництво Ольги Фреймут три роки боролося за права видати цю книжку. І, окрім того що це чудові зразки пізньомодерністської прози, перехідної модернізмом і естетикою «нової хвилі», ці твори – два мініромани й одне оповідання-внутрішній монолог – містять чимало ідей, суголосних цілком актуальним для наc проблемам. Надто для жінок, надто в Україні.

Сюжети всіх трьох творів на перший погляд до мелодраматизму прості – і так, жінки тут є і ключовими персонажками, і нараторками. «Свідомий вік» оповідає про пару науковців за 50 та кризу їхніх стосунків, «Ошукана жінка» – про подружню зраду, а «Монолог» так і взагалі суцільний крик душі жінки, яку все і всі дістали. 

Читайте також: Чому не варто боятися фемінізму: Тамара Марценюк про міфи та реальність

Під час прочитання цих описів у голові самі собою вмикаються знецінювальні патерни: це якась «жіноча література». Вона й справді жіноча – написана жінкою про жіночий досвід. Проте в тій-таки масовій свідомості «жіноча література» – це все ще насамперед «література низької якості / про щось банальне й неважливе».

Парадоксально, але так досі відбувається і з більшістю специфічно жіночих тем та аспектів досвіду: вони часто маркуються як щось несуттєве, банальне чи непристойне. Власне, як щось другорядне. І не менш важливо те, що не лише суспільство оцінює так жінку, а й вона сама проєктує на себе ці оцінки й очікування.

Саме це й об’єднує прозові твори зі збірки «Ошукана жінка»: вона «ошукана» не лише патріархатом, а й самою собою. «Чоловічий погляд» є тим, від чого героїням Симони де Бовуар ніяк не вдається дистанціюватися. І, знаєте, десь ми це вже бачили.

Тілесність і старіння

Всі три персонажки-оповідачки – зрілі жінки більш чи менш «свідомого» віку. І йдеться тут не так про суттєвий «багаж» різноманітних досвідів, а насамперед про те, що жінка поступово втрачає статус сексуально привабливого об’єкта, і відповідно до цього змінюється її ставлення до власного тіла та тілесності. Саме це переживання стає тлом для всіх інших відчуттів і розмислів, якими діляться персонажки Симони де Бовуар – і, хай більш чи менш інтенсивне, для кожної з них воно болісне.

Героїня мініроману «Свідомий вік» – найстарша та найбільш зріла, а отже, найбільш свідома й на позір «примирена» з незворотністю вікових тілесних змін. Вона намагається іронізувати над собою, проте абстрагуватися від чоловічого погляду їй таки не вдається.

«У п’ятдесят мені здавалося, що я одягаюся занадто похмуро або ж занадто весело; а тепер без проблем одягаю те, що мені дозволено чи заборонено. Одначе задоволено розглядаю свій силует. Філіп (син героїні – ІН) одного дня сказав мені: “А ти ж погладшала”. (А чи помітив він, що я вже відновила попередні форми?) Я стала дотримуватися дієти, купила вагу. Не можу уявити, чого б іще мене могла стурбувати моя маса. І от! Що менше я впізнаю себе у своєму тілі, то більше відчуваю потребу дбати про нього. Воно залежить від мене, і я піклуюся про нього із дещо набридлою відданістю, як про незарадного старого друга в біді, який мене потребує».

І чи не найтривожніше у всьому цьому те, що погляд чоловіка, через призму якого персонажка себе оцінює, – це погляд її дорослого сина, який саме налагоджує власне сімейне та професійне життя. Але про це дещо пізніше.

У «Монолозі» оповідачка, розчарована й згірчена, переживає крах своїх ілюзій про щасливе романтичне кохання. Змінивши кількох коханців і в кожному шукаючи «того єдиного», вона починає сприймати чуттєвий, тілесний бік романтичного досвіду як ниций і відразливий. Причому джерелом цієї відрази постає саме жіноча тілесність.

«Я буквально бачу їх, це все так брудно, вони обтираються одне об одного, мокріють, баби мліють, що в мужиків стоїть. І всі вони готові зрадити своїх найкоханіших коханих, і цієї ночі для цього згодиться навіть клозет, а потім навіть не розрівняють на спітнілих задах щойно задерті сукні».

«Жіноче, занадто жіноче» в інших жінках – потенційних суперницях – персонажка відкидає і шельмує. Як зрештою і в собі самій, хоч і не до кінця розуміє це.

Персонажка  «Ошуканої жінки», Моніка, переживає «недостатність» свого тіла з точки зору чоловічого погляду чи не найбільш болісно. Її чоловік Моріс одного дня зізнається їй, що має коханку, але не хотів би ані припиняти ці стосунки, ані розривати шлюб – і Моніка пристає на цей полігамний/поліаморний сценарій (хоч і не зовсім здоровий). Чи варто говорити, що така ситуація виявляється вкрай обтяжливою для жінки, яка будь-що прагне знову «відвоювати» втрачені позиції в житті чоловіка. Як і про те, як вона уважно вишукує у собі, своєму тілі та поведінці причини того, що Моріса привабила інша.

«Час іде, а я застигла в стані ідеальної дружини ідеального чоловіка. І, замість того щоб реанімувати наше статеве життя, я зациклилася на тому, що пригадувала наші давно минулі ночі. Мені здавалося, що моє обличчя й тіло лишилися тридцятилітніми, замість того, щоб зайнятися гімнастикою, походити до інституту краси. Я дозволила своєму розуму атрофуватися; я більше не розвивала його».

Симона де Бовуар написала свої тексти в другій половині ХХ століття, та при їх читанні в 2020 році виникає враження, що нічогісінько не змінилося.

Старість для жінки в очах суспільства – це все ще ґандж і тавро «неліквідності».

Своєї чуттєвості вона все ще соромиться й не осягає до кінця через численні табу. А вікові зміни свого тіла, і так весь час «недостатнього» і «не такого» в термінах «стандартів краси», вона найчастіше відстежує й переживає як руйнування і псування, в наш час ще й намагаючись щосили відтягнути момент старіння різноманітними б’юті-практиками й процедурами. Чи отруює це життя жінкам і нині? Безперечно.

Жіноче суперництво і внутрішня мізогінія

У патріархальних термінах між жінками можливий і легітимний лише один тип взаємодії – конкуренція за увагу чоловіків (яка дорівнює доступу до матеріальних ресурсів). Звідси й усі ці донині живі стереотипи про те, що не існує жіночої дружби, а жіночий колектив – це «гадюче кубло». Жінки, мовляв, готові на що завгодно, аби відвоювати у суперниць своє «місце під сонцем», і по їхніх головах ідуть радісно і впевнено. Або ж збавляють дні за днями в постійному страху, адже бачать конкурентку в абсолютно кожній іншій жінці.

Ясна річ, цей патерн присутній у сприйнятті всіх трьох персонажок Симони де Бовуар. Моральні муки, які переживає оповідачка «Свідомого віку», нагадують нам одразу про всі конфлікти свекрух і невісток у світовій літературі. Вона безмежно ревнує свого сина Філіпа до його партнерки Ірен і то проходиться по ній із усім запалом дослідниці французької літератури. 

«Знаю я цих молодих “модних” жінок. Вони щось там роблять, якось там розвиваються, займаються спортом, добре одягаються, мають бездоганний дім, ідеально виховують дітей, ведуть світське життя, легко все встигають. А насправді абсолютно порожні. Від них у мене холоне кров», – то скрушно констатує: «Цього року, коли я бачила його з Ірен або в родині сватів, де він був зовсім не таким, як зі мною, мені здавалося, ніби він грає якусь роль, а насправді належить мені. А він вирішив віддалитися від мене, розбити нашу співпрацю, відмовитися від того життя, яке я будувала для нього ціною таких зусиль. Він став мені чужим».

Персонажка «Монологу» в своїх пошуках унікального, ні на що не схожого досвіду взаємного кохання нападає на інших жінок, реальних і гіпотетичних, не добираючи виразів. Від лайки до нарікань, від прокльонів до розпачу – і один-єдиний висновок: саме всі ці «хвойди» й «шльондри» винні у її невдачах і загалом у всіх смертних гріхах.

«Я таки маю розповісти про своє життя. Стільки жінок це робило, це друкувалося, про це говорили, вони цим хвалилися, а моя книга буде цікавішою, ніж їхній дебілізм, мені бувало хріново, але все це я прожила без брехні, без підробок, але ж вони й лютуватимуть, побачивши моє ім’я й моє фото у вітринах, та світ знатиме правду, знатиме істину. Біля моїх ніг буде повно чоловіків, вони всі такі сноби, кидаються до ніг найгіршої потвори, якщо вона є знаменитістю».

Та найдалі заходить «ошукана» Моніка. На сторінках свого щоденника (саме в такій формі написано твір) вона не лише раз у раз порівнює себе з суперницею, вишукуючи в ній все нові зовнішні й моральні недоліки, а й розгортає проти неї «кампанію», яка ідеально лягає в патріархальний стереотип про жіночу конкуренцію. Моніка намагається дискредитувати коханку свого чоловіка спершу в його власних очах, потім починає розпускати про неї плітки в її професійному середовищі. Вона стає буквально одержима ідеєю перемоги над суперницею й відновлення свого «ідеального» шлюбу. Так, на неї чекає поразка. І так, спостерігати за персонажкою справді боляче.

Внутрішня мізогінія – а саме з неї виростає уявлення про те, що жінки розглядають одна одну винятково як конкуренток – є надзвичайно поширеною в нашому суспільстві й нині.

Проте в 2020 році стає дедалі очевидніше: внутрішня мізогінія жінок влучає передовсім по них самих. Що й доводять послідовно всі персонажки Симони де Бовуар – постійні внутрішні війни з усіма жінками на світі спустошують їх.

Чоловічий погляд

І так: за гіркою іронією, феміністична «ікона» Симона де Бовуар усіх до одної своїх персонажок виписує як представниць «другої статі». Кожна з них визначає себе й оцінює своє життя тільки через призму присутності або відсутності чоловіка поруч.

Персонажка «Свідомого віку» сенс свого життя вбачає лише в чоловікові та синові, причому значно більше в другому, аніж у першому. Його непослух (він кидає роботу в університеті та переходить працювати в міністерство культури за пропозицією батька своєї партнерки) мати переживає болісно, горюючи й побиваючись за сином, який «покинув її й пішов від неї».

Загалом стосунки Філіпа з матір’ю настільки явно вписуються в стандартну фройдівську схему материнсько-синівської співзалежності, що це не хотілося б навіть згадувати – але Симона де Бовуар явно зробила це не просто так.

За відсутнім чоловіком – як і за всіма тими, що з’явилися й пішли – горює й побивається й героїня «Монологу». Спротив «божевільної на горищі» – проте він бодай є.

 «Усі ці підстилки мають чоловіка, який їх захистить, хлопчика, що їм служить, а в мене нуль, так не може тривати. Два тижні тому з мене варив воду сантехнік, самотня жінка, як вони думають, дозволятиме все, це так низько – коли ви впали, вони ще й по вас тупцюють. Я опираюся, намагаюся триматися, але на самотню жінку всі плюють. Консьєрж і той сміється… Якби в мене був мужик, сантехнік би приходив, консьєрж вітався б чемно, сусіди стишували б голоси. А так ти лайно! Я хочу, щоб мене шанували, хочу, щоб у мене був чоловік, дитина, дім, як і в усіх». Голос самої героїні посеред усього цього буйства патріархальних стереотипів – хіба в самому тому жесті, яким стає для неї цей монолог. У викрикуванні, не добираючи виразів, фрустрації: «мене це дістало, я так не хочу». 

А «ошукана» Моніка настільки явно демонструє, до чого може призвести поліаморний/полігамний сценарій, у який залучені недостатньо зрілі для такого досвіду особистості, що хоч у підручник «Поліаморія/полігамія: як не треба» можна взяти для прикладу. Почати хоча б із того, що вона погоджується на такий сценарій, аби не втратити чоловіка. Хоча на початку вона ще якось намагається втримати необхідний для подібних стосунків баланс. 

Читайте також: Українки, які змогли: чотири добірки казок на ніч для малих і дорослих бунтарок

«Що мені допомагає, це те, що я не є фізично ревнивою. Моєму тілу не тридцять років, і Морісовому так само. Вони радісно єднаються, зрідка, якщо казати правду, і без гарячки. О, я не обманюю себе. Ноелі привабила його новизною – в її ліжку Моріс відмолоджується. Ця думка лишає мене байдужою. Я в затінку жінки, яка щось дає Морісу». Проте що далі, то більше Моніка поринає в безодню знецінення суперниці (й самознецінення), ревнощів і фрустрації. Усвідомлення, що інша жінка таки виявилася бажанішою, привабливішою, кращою, руйнує й спустошує її.

Виходить, що меседжі цих текстів Симони де Бовуар зчитуються винятково на контрасті. Персонажки викликають то жалість, то роздратування, то співчуття – виходить, що насправді саме тому, що вони є жінками, й їхній суто жіночий досвід робить їх такими.

Збірка «Ошукана жінка» філігранно провокує читачів і читачок і водночас тестує їх на упередження щодо жінок і жіночого досвіду. Змушує поставити собі питання: чому я мислю саме так? Чому «буття жінкою» – все ще синонім найбільш непривабливої з можливих суспільних ролей? Чи справедливо це? А саме з таких питань насправді може початися «оздоровлення» цілої спільноти.

Тож цю збірку Симони де Бовуар переклали таки вчасно, і дуже хотілося би, щоби вона була прочитана в Україні не лише фахово зацікавленими в темі. І таки може бути прочитана – бо попит на жіночу літературу досі не вщухає. На щастя.

Купити книжку 

Довідка 

Snowdrop  – це нішеве видавництво, яке позиціонує себе як таке, що видає шляхетну літературу та формує літературний смак. Його заснувала українська журналістка й письменниця Ольга Фреймут. Мета видавництва – привернути увагу до книг за допомогою сучасної інтерпретації та витонченого дизайну; виокремити інтелектуальну та якісну літературу.

У портфоліо Snowdrop – вітчизняна та зарубіжна література, зокрема такі автори: Агата Крісті (Мері Вестмакотт), Оскар Уайльд, Генім Сунім, Ольга Кобилянська, О. Генрі, Рід Джордан, Юрій Винничук, Браян Фаґан, Надя Дуррані, Елеонор Морган, Симона де Бовуар.

Snowdrop має досвід роботи з Українським культурним фондом – спільний етнографічно-лінгвістичний проект, який вийшов у 2019 році. Компанія успішно співпрацює з видавничими домами світу: Pigeon Books, Gallimard, Agatha Christie’s Ltd, Yale University Press.

Матеріал створено у співпраці з партнерами