Петро Яценко

Петро Яценко: Серце Маріуполя однозначно живе

15.02.2023

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Восени 2021-го письменник Петро Яценко презентував у Маріуполі свій роман «Магнетизм». Насолоджувався атмосферою міста, знайомився з його прекрасними мешканцями. Уже через пів року росіяни перетворили місто на згарище, змусивши тікати звідти десятки тисяч людей. Чому його роман, написаний про події 2014-го, зараз особливо актуальний, де б’ється серце Маріуполя, чому речі для нас втратили свою цінність, чи здатна ця війна змінити щось у свідомості росіян ми поговорили з Петром Яценком, який тепер обіймає посаду керівника пресслужби Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, у межах спецпроєкту «Слова і кулі» / Words and Bullets, що реалізовують Читомо та Український ПЕН.

 

– У перші місяці після повномасштабного вторгнення ви займалися волонтерством. Спершу допомагали з евакуацією у безпечні місця друзям та знайомим, потім збирали книжки для українських дітей за кордоном. Як і коли ухвалили рішення долучитися до армії?

– Я офіцер запасу. Не служив у війську, але мав військову кафедру. Тому хотів прислужитися країні своїм військовим фахом. Тому, коли завершив із письменником Володею Аренєвим передачу книжок українським дітям за кордон, добровільно мобілізувався.

– Чи уявляли себе колись у ролі військового?

– Ніколи. Я завжди був антивійськовою людиною і всі військові порядки були мені досить осоружними. Хоч на військовій кафедрі я командував загоном, але ніколи не міг подумати, що доведеться професійно цим займатися. Армія була чимось максимально далеким від мене. Тому для мене це було дуже революційним рішенням, революційним кроком.

– Чи були у вас якісь уявлення про українське військо до того, як ви у нього потрапили? І з якою атмосферою зіткнулися в реальності?

Певні уявлення у мене були, адже деякі мої колеги пішли служити раніше і дещо розповідали. Насправді я був готовий до всього, до будь-яких викликів.

 

Загалом я б сказав, що мої очікування справдилися. Мені пощастило з керівництвом. Воно компетентне, чуйне, вміє дослухатися. Найгірше для мене було б, якби була якась муштра, завдання, що не мають сенсу. Це найгірше для творчої людини, це дуже важко перенести. Але такого немає, і я цьому дуже тішуся. Інколи мені нагадують, що є певна субординація. Але це армія, тут своя система. Люди, які в ній виросли, відрізняються від тих, хто, як я жартую, «виріс на волі». Але це необхідно, так це працює.

– Які навички з цивільного життя вам зараз допомагають?

– Дуже допомагають навички налагодження контактів, систематизації. Коли я писав великі книжки, то підходив до цього як до проєкту, як до такого комплексного, великого, складного завдання. Аналітичне мислення, досвід у багатьох галузях придається завжди.

– Як вам вдалося адаптуватися в цілком нове середовище? Хто ці люди, які працюють з вами?

– Мені пощастило, бо в мене є свій підрозділ і я підбираю собі людей, які близькі мені по духу. Переважно це добровольці. Тобто, вони вмотивовані. Як вчорашньому цивільному, мені з ними дуже просто, вони мене надихають. Це дуже цікаві, широко обізнані, ерудовані, талановиті люди. Зрештою, армія це аналог дуже хорошої бізнесової структури, де всі завдання обов’язкові до виконання. Відповідно, ми працюємо як єдиний організм. Я розумію, що це не просто мої побратими, тут повинен бути інший рівень довіри. Бо в разі непередбачуваних обставин ти маєш бути цілковито впевнений в них, а вони мають бути цілковито впевненими в тобі.

– Напередодні повномасштабного наступу Захід скептично оцінював наші шанси на боротьбу. Однак, нам вдалося не те щоб протриматися, а й відвоювати частину окупованих після 24 лютого територій. Чому, на вашу думку, нам це вдалося, і що нас триматиме далі, навіть, якщо ця війна затягнеться надовго?

– Перш за все ми сильні своєю горизонтальною організаційною структурою. І тим, що українці загалом дуже кмітливі й розумні, ми дуже гарно і швидко навчаємось новому. Кожен із нас може взяти на себе ініціативу: на рівня солдата, сержанта, молодшого офіцера. Відповідно, це те, чого бракує нашим ворогам, якими керують згори вниз. І, звісно, велику вагу має наша мотивація. Адже це наша земля, наші будинки, наші діти і їх треба боронити.

Читайте також: Дмитро Крапивенко: Говорити про втрати треба, щоб не було ілюзій, що воюють безсмертні супермени

– Як сприйняли ваше рішення близькі? Чи контактуєте зараз з ними?

– Мій 16-літній син зараз у Лондоні і я постійно жартую, що він здійснює всі мої мрії й бажання. Коли почалася війна, мій товариш, румунський письменник Філіп Флоріан запропонував цю можливість для нього і дуже просив, щоб я не відмовлявся. Син вчиться у тому ж районі, де я колись працював. Іноді я надсилаю йому фотографію якоїсь своєї нагороди, хочу похвалитися, то він піджартовує наді мною: мовляв, це якась несправжня нагорода… Він це сприймає не дуже серйозно, і я можу його зрозуміти. Коли ти далеко, все сприймається зовсім інакше…

– Це дуже цікава тема – про різні досвіди проживання цієї війни. Чи не буде, на вашу думку, згодом між нами прірви: між тими, хто проживав війну безпосередньо зсередини, перебуваючи в Україні: на окупованих територіях чи під постійними обстрілами, і тими, хто, скажімо, евакуювався за кордон й спостерігав за всім лише через екран смартфона?

– Ми для того й відправляли свої родини, щоб вони цього не переживали. Зрозуміло, що вони стежать за тим, що відбувається. Просто, коли ти спостерігаєш за всім на моніторі й коли бачиш перші вирви й спалені танки в реальності – це зовсім інші речі. Проте це не проблема, що вони цього не переживають і, дай Боже, не переживуть. Для цього є Збройні сили. Звісно, що згодом будуть якісь непорозуміння. Зрештою, якщо ми добре зробимо свою роботу, то, дай Боже, для наступних поколінь це вже буде лише сива давнина, якісь байки, перекази, фільми, книжки. А зараз цивільним не треба цього досвіду вибухів, пострілів, розбитого скла, спалених будинків. Це дуже травматичний досвід.

– Але, в суспільстві панує упереджене ставлення до тих, хто виїхав. Якщо уявити, що значна частина цих людей залишиться за кордоном і після завершення війни, чи це означатиме, що вони перестали бути українцями?

– Ми бачимо українську діаспору першої, другої, третьої хвилі. Бачимо, що вони плекають традиції, мову. Але тут інше. Мій син, до прикладу, оцінив, яка у нас хороша медична система, що не треба місяцями чекати візиту до лікаря. Бачить інші бонуси в Україні, які там недосяжні. Тобто, зараз це все вже можна порівнювати. Україна перед війною була фактично на рівні інших європейських країн. Зникла та велика прірва, яка була раніше, між Україною і Західним світом. Звісно, якась частина людей осяде там, хтось знайде там себе. Але ці люди завжди знатимуть, звідки вони, хто вони й не будуть соромитися того, що вони українці. Це важливо. Тому що ця війна дала усьому світові зрозуміти, хто ми насправді.

– Ви себе називаєте істориком речей. Якби ви писали книжку про речі цієї війни, що б туди обов’язково увійшло?

– Зараз у нас не таке суспільство, речі не настільки важливі. Коли ми ще на початку великої війни їздили з французьким письменником Льодевейком Аллаертом Київщиною, він дуже дивувався, коли бачив зруйновані будинки та щасливих людей біля них. Вони витягували відрами бите скло і світилися від радості. «Москалі ж пішли, ворог втік це щастя. Люди живі, повні сил, все можна відбудувати», – пояснював я йому.

 

У нашій спільноті важливі інші символи, любов важлива. Я бачу, що люди стали більше любити одне одного. І ця любов втілюється в тому, що волонтери допомагають війську, що люди діляться між собою тим, що треба. Немає цього споживацького суспільства, і це тішить. Це показує, що ми дуже сильно еволюціонували за ці 30 років.

 

Тож якби я писав таку книжку, у ній дитина порівнювала б речі з мирного життя і зброю. Там би показувалося, що танк і ракета зроблені з горя. Було б показано, що росія кидає у нас зброю, яка є фактично втіленням цього горя, ненависті. Я собі уявляв, що герой цієї книжки малює у своєму альбомі ракету, на якій написано «Ненависть». Ця «Ненависть» летить і хоче знищити нашу любов.

– Тобто, з боку росії це були б ракети, зіткані з ненависті. А які речі були б з нашого боку?

– Була така показова історія: паркан десь на Київщині, пробитий десятками куль. І тут приходить наша жінка з пензликом і фарбою – і коло кожної дірочки малює квітку. Річ залишилася та сама. Але любов її повністю перетворила. Річ у тому, що саме любов, саме співчуття, саме такі от речі, коли ми допомагаємо одне одному, серйозно нас відрізняють від наших ворогів. І це важливо. Тому що їм бракує цієї любові, їм бракує цього співчуття. І коли ми бачимо, як їхній полонений дзвонить до своєї мами чи дівчини, а йому кажуть: «Пазвані вєчєрам, я занята» – то це багато про що говорить. Любов – це те, що підтримує наше суспільство, це наш вогонь. Хоча без того, що наші Збройні сили захищають нас своїми життями й своєю складною щоденною роботою – це було б неможливо.

– Якщо говорити все ж про речі, зокрема, символічні. У вас є готова книжка про наш літак «Мрію»…

– Так, це одна з моїх трьох написаних, але так і не надрукованих через війну книжок. Перед її написанням, за рік до початку великої війни, ми їздили до Гостомеля з сином.  Ми все облазили всередині, сиділи в кабіні, дивилися, як піднімається і опускається носова рампа, говорили з пілотами. Це була стара радянська машина, призначена для програми совєтських зоряних воєн, але українці зробили з неї найбільшу у світі летючу вантажівку. Її загибель досить символічна. Вона перейшла нам у спадок з епохи монстрів, радянських динозаврів. І от самі росіяни її і знищили…

 

Книжка лежить у видавця. Можливо, її все ж вирішать колись видати. Але треба буде внести певні зміни.

– Йшлося про те, що «Мрію» обов’язково відбудують. Чи будете в такому разі готові актуалізувати текст або, можливо, створити наступну частину цієї історії?

– Після того, як це сталося, я подзвонив Дмитрові Антонову, який був одним з найвідоміших пілотів цього літака, і спитав, як він вважає: чи варто цей апарат відбудовувати? Ми поговорили, і були різні думки з цього приводу. Тому що насправді «Мрія» літала не так часто, як «Руслани», які були більш потрібні. Відтворити «Мрію» саме такою, якою вона була, неможливо. Якщо це буде якийсь інший проєкт, то це вже буде зовсім інший літак, який може хіба зовні нагадувати «Мрію». А от вся «начинка» буде сучасна. Та стара «Мрія» все одно буде наче «з епохи динозаврів».

– Якщо говорити не про речі, а про людей як героїв книжок. Чи є сучасні постаті, які приваблюють вас настільки, що ви були б готові написати про них?

– Є люди, які проявили себе дуже достойно. І цих людей дуже багато. Усі ми знаємо такі прізвища як Залужний, Буданов, як ті командири, які відстояли й Миколаїв, і Київщину. Насправді зараз накопичується такий величезний матеріал, що його вистачить не просто на десятиліття. Обробка цього історичного періоду – праця на дуже великий проміжок часу. Серед моїх знайомих є ті, хто міг би десь відсидітись за кордоном, ті, хто вже давно робив там кар’єру, покинув свої посади, свою високооплачувану роботу, свої помешкання, і приїхав сюди. Проміняв цей весь свій комфорт, суспільне становище на те, щоби просто бути солдатом цієї війни. Це дуже величезний рух. Є, звісно, й ті, хто розчаровує. Але більшість тих, хто зачаровує.

 

Я ніколи не писав біографій, але, гадаю, в майбутньому хотів би написати щось про той підрозділ, в якому перебуваю. Можливо, це було б щось художнє. Можливо, щось дуже далеке від істини, щось на зразок Агента 007. Було б дуже добре написати таку прозу про українських героїв. Вона могла би бути в дуже різних жанрах. 

Також я дуже хотів би написати про українське радіо. Про те, як вони працювали і не давали людям зневіритися у перші, найважчі дні. Коли всі їхали у довжелезних чергах до західного кордону, у всіх в машинах працювало радіо. Попри те, що у перші тижні радіо було однією із пріоритетних цілей, оскільки це стратегічний об’єкт, люди там працювали, виходили в ефіри і надихали інших. Деякі кореспонденти виходили в ефір з окупації. Вони теж по-своєму герої.

 

Насправді наша реальність дуже цікава і деякі невигадані речі, документальні, можуть здаватися неймовірними. Це дуже важливий досвід для кожного автора і дуже важливо це переживати, не бути осторонь.

 

Читайте також: Олексій Сінченко: Війна примушує забути все, що вчив раніше, і починати з нуля

– Пишучи про події 2014-го року, маю на увазі «Магнетизм», ви обрали для себе жанр фантастики. Тоді ви не були безпосереднім очевидцем тих подій. Якби ви писали про теперішній час, який жанр обрали б?

– Мені не так давно написала читачка, яка дуже подякувала за «Магнетизм» і сказала, що ця книжка допомогла їй пережити ті події, які сталися з Маріуполем. Що вона дала їй якесь підґрунтя, інше розуміння того, що відбувається. Той роман про те, що міста мають серця, міста живуть і люди – це їхня кров. Що без людей міста можуть загинути, але їх все одно можна підняти з попелу. Це дуже важлива тема. І я бачу, що цей архетип зараз дуже активно використовують. На плакаті про «Азовсталь» зображене стилізоване серце, в якому артерії – труби заводів, а всередині, в темряві ховаються оборонці цього серця, цієї «Азовсталі», цього міста. Це дуже важлива метафора. 

– Героями «Магнетизму» були Донецьк та Київ. Якщо уявити це початком трилогії, які міста стали б героями наступних книжок?

– Однозначно це був би Маріуполь. Тому що в Маріуполі я був за кілька місяців до повномасштабного вторгнення, це була осінь 2021 року. Я бачив, яке прекрасне це місто, як воно розвивалося, які там чудові люди, як там все доглянуто. І коли тепер дивишся на те, що з нього зробили росіяни… Згадуєш кав’ярню, в яку ми ходили. Пам’ятаєш, які смачні там були тістечка, яка була атмосфера. А тепер від цього місця залишилася одна обгоріла стіна. Згадуєш Драмтеатр, куди ми ходили слухати Полежаку та інших українських поетів… 

Також це точно був би Львів. Він теж має дуже сильну історію. І Львів дуже незбагненний для більшості українців. Це дуже яскраве місто, з дуже багатошаровою і надзвичайно атмосферною історією. І воно теж пережило величезні катаклізми. 

– Ви згадували про те, що росіянам бракує любові, тому вони й воюють з нами. Ваша стаття для польського часопису Znak так і називається: «Війна за любов».

– Я навів там реальну історію, коли у 2014 році росіяни підбили український БТР і знайшли всередині малюнки, які українські діти малювали для наших воїнів. Російський військовий забрав ці малюнки з собою в росію. І коли згодом журналіст спитав у нього, чому він це зробив, цей солдат, цей вбивця й загарбник сказав, що вони були дуже світлі й в них було багато любові. 

 

Насправді ця війна абсолютно ірраціональна. Є якісь «виправдання», якими кремль пояснює цю війну. Спочатку говорить, що воює за одне, потім – за інше. Насправді ж, на мою думку, вони воюють за те, щоб їх любили. Вони хочуть дістати цю любов силою.

– Чи є шанс, що росіяни усвідомлять, що це не тільки війна путіна, а війна всього їхнього народу?

– Я думаю, що вони це прекрасно усвідомлюють, вони прекрасно це знають. Народ, що воює, об’єднується навколо ідеї. На цьому дуже гарно грає зараз російська пропаганда. Мені здається, що більшість із них цілком свідомі того, що вони роблять, і свідомо підтримують цю війну. 

Тому що неможливо постійно тримати таку напругу в суспільстві, таку агітацію проводити, щоб потім це не мало жодних наслідків. 

– Часто іноземці теж мають ілюзії, що у всьому винен путін, і як тільки його прибрати – війна закінчиться…

– Мені здається, що це вже змінюється. І чим далі – тим більше людей на Заході починають розуміти, що не в путіні одному справа. І що така велика система не може функціонувати, просто бувши керованою однією людиною. Поки є внутрішній консенсус, це все всіх влаштовує. Ми пам’ятаємо, якими були виступи опозиції до Криму і як вони припинилися після окупації. Путін фактично зробив їх усіх співучасниками злочину. Цей вкрадений шматок землі видався настільки солодким, що зміг підкупити і опозицію, і майже всіх громадян. 

 

Зараз більшість росіян – так само співучасники цієї війни. Навіть ті, хто за кордоном, хто намагається дистанціюватися, але не хоче брати на себе відповідальність. Вони хочуть асоціювати себе з росією в разі її успіху, але не хочуть асоціювати себе з нею в разі її поразки.

– Чи здатна ця війна змінити щось у свідомості росіян? Чи нам завжди доведеться жити з усвідомленням, що все може повторитися знову?

– Маю відчуття, що ні – вони не зміняться. Це неможливо. Вони розвивалися зовсім інакше, чи точніше сказати – деградували. Це 30 років пропаганди, іншого життя, іншої свідомості, традицій. Якщо щось і може змінитися – то тільки в далекій перспективі. Зараз цих змін не видно. 

– Чи вдасться нам поставити остаточну крапку в історії про «мижебратьєв»?

– Мені здається, що ця крапка стоїть уже давно. І цей міф був зруйнований самими росіянами. Ми були занадто щирими й довірливими. Сенс у тому, що цю любов не можна вимагати силою. Те, що росіяни – зовсім інша нація, інший народ – це очевидно, ми це бачимо. Також ця війна розвіяла міф про «вєлікую русскую культуру». Якщо ваша культура така хороша – то, виходить, те, що ви нас вбиваєте, хочете знищити нас як націю – це наслідок її впливу? Тоді з цією культурою щось не так. 

 

Перед війною я перечитував книжку спогадів галицького письменника Остапа Тарнавського про те, як росіяни входили у Львів у 1939-му. І фактично було те саме. Тобто, нічого не змінюється. За приходом росіян ідуть вбивства, репресії, руйнування. Тут треба просто усвідомити й не забувати, що поруч є країна-хижак. Потрібно бути сильними й не давати їм можливості думати, що ми будемо легкою здобиччю. Тут дуже важливо, щоб люди не розслабилися і не почали між собою чубитися, як це було після 2014-го. Тут дуже важлива безпека: послідовна і безперервна.

 

«Слова і кулі» / Words and Bullets – спецпроєкт «Читомо» та Українського ПЕН про українських письменників та журналістів, які із початком повномасштабного вторгнення РФ пішли до лав ЗСУ або стали волонтерами. Назва медіапроєкту символізує зброю, яку використовували герої й героїні проєкту до 24 лютого і яку були змушені взяти до рук після початку повномасштабної війни з Росією. Спецпроєкт реалізовується за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED).