Повторний переклад: між прагматикою й мистецтвом

Вважається, що переклади літературних творів потрібно оновлювати приблизно раз на 25 років, адже змінюється мова, суспільно-політичний контекст і лінгвоментальність читацтва. Якщо перекладний твір періодично публікується в нових перекладах, йдеться вже про повторний переклад — досить складний і вимогливий жанр перекладацького мистецтва. На перший погляд, повторні переклади українською здійснюються досить хаотично, бо одним текстам щастить бути перекладеними багато разів, інші ж лише перевидаються. Відсутність системної критики перекладів подекуди тільки посилює відчуття розгубленості і щодо видавничих стратегій, і щодо деяких перекладацьких робіт. 

Не маючи наміру внести повну ясність у питання повторного перекладу, ми поспілкувалися з українською видавчинею і колегами з України, Німеччини та Франції, аби хоч трохи заглянути за лаштунки й усвідомити виклики, які виникають під час створення нових перекладів уже перекладених творів.

Світлана Андрющенко

Головна редакторка видавництва «Ще одну сторінку».

Фото: з архівів редакторки

На вибір видань до портфелю видавництва, звісно, впливають наші літературні вподобання, проте не тільки це є вирішальним. Щодо перевидань перекладів, то насамперед ми прагнемо зберегти перекладацький канон, адже українська перекладацька школа дуже потужна, і якісні класичні переклади українською є взірцем перекладацької майстерності, а перекладачам-початківцям вони можуть слугувати прикладом для наслідування. А ще таким чином ми хочемо вшанувати перекладачів і їхні переклади, зберегти пам’ять про репресованих перекладачів і перекладачок.

Аби прийняти рішення — чи просто перевидавати книжку, чи варто зробити повторний переклад — ми аналізуємо наявні переклади і, звісно, зважаємо також на коментарі фахівців, читачів.

Зазвичай достатньо попрацювати з уже опублікованим перекладом, зокрема відновити відповідність оригіналу й доповнити випущені під час перекладу фрагменти, почасти осучаснити лексику, подати текст за чинним правописом — ніби дати перекладу нове дихання. Наприклад, так ми опрацювали переклад роману «Плющ» Ґрації Деледди, виконаний Леонідом Пахаревським, так само опрацювали і вже готуємо до друку переклад «Повісті про двоє міст» Чарльза Дікенса у перекладі Миколи Сагарди. 

Проте іноді — з різних причин, навіть суто технічних чи юридичних, а не через поганий переклад — доводиться перекладати твір повторно. Це велика відповідальність і виклик для нас. І звісно, у цьому разі величезне значення має вибір перекладачки або перекладача. Ми намагаємося підібрати досвідчених, з великим досвідом перекладацтва, а ще сміливих, бо не кожен відважиться перекласти те, що вже було перекладено.

Ми доволі юне видавництво, наші повторні переклади саме зараз у роботі, тому поки що не отримували оцінок саме цих текстів. Маємо читацькі відгуки про наші переклади загалом — і вони нас надихають, а за конструктивну критику ми вдячні, бо це дає нам змогу ставати кращими.

Олексій Абраменко

11 років у професії, перекладає з англійської та французької. Серед перекладів «Літак без неї» та «Змарновані мрії» Мішеля Бюссі, «Як я вбив Плутон» Майкла Брауна, «Коббл-Гілл» Сесілі фон Зіґсар, «Мобі Дік» Германа Мелвілла у співавторстві з Олександрою Яциною.

Фото: з архівів перекладача

На той момент, коли нам з Олександрою Яциною запропонували взятися за «Мобі Діка», я лиш починав свій шлях у художньому перекладі, тому мені не йшлося про якийсь перелік текстів, які варто повторно перекласти, та й книжковий ринок в Україні тільки нещодавно вийшов з тіні московії, тож перед ним стояло мільйон задач. Вочевидь, сформувати програму перекладів — це правильна постановка завдання для нормального літературного й перекладацького процесу, але такому в Україні поки що, на жаль, не давали відбутися. Утім, проєкт видавництва «Книголав» «Золота полиця» якраз був і є розрахований як на поступове закриття прогалин, так і на повторний переклад класичних текстів.

Про існування інших перекладів «Мобі Діка» я здогадувався, але принципово вирішив не зазирати в них — на щастя, у наш час простіше зазирнути в тлумачення американських істориків літератури, які значно більше пояснять про відсилки чи тогочасні реалії, без яких бувало складно вловити сенс між рядків. Зрозуміло, що, якщо переклад робився, приміром, в радянські часи, не було й мови про те, щоби, з одного боку, зрозуміти іншу культурну специфіку, не маючи до неї доступу (хоча б опосередковано), і, з іншого боку — передати всі «буржуазні» думки й посили автора, обійшовши цензуру.

Зрештою, навіть вдалі переклади слід періодично «оновлювати», бо змінюється читач і світ навколо, бо з’являються нові тлумачення оригінального тексту, бо жодна спроба ніколи не стане абсолютно досконалим взірцем, у якому нема що покращувати чи пропонувати нове бачення.

Загалом хотілося б спостерігати більше ініціативи від видавництв (бо, як не крути, а це основні стейкхолдери на книжковому ринку) щодо фахових розборів готових перекладів, обміну досвідом між перекладачами й перекладачками, пошуку шляхів розвитку перекладацької справи. Одним з елементів цього процесу міг би стати аналіз того, що вже перекладено, чого не вистачає з обов’язкових і важливих текстів та авторів, що вартувало б перекласти повторно (і чому). Тоді було би більше системності та об’єктивності. Хоча це, здається, мрія, яку зможуть втілити хіба наступні покоління.

Гєник Бєляков

11 років у професії, перекладає з англійської. Серед перекладів «Пам’ять про відбуття» Абдулразака Ґурни, «В дорозі» та «Волоцюги дгарми» Джека Керуака, «Тропік рака» Генрі Міллера, «Осина фабрика» Ієна Бенкса, «Затьмарення» Філіпа К. Діка.

Фото: Настка Конкевич

У мене було бажання перекласти «On the Road» ще в студентські роки, але тоді, власне, вийшов перший переклад цієї книжки українською («На дорозі», 2010, видавництво «Основи», переклад Богдани Павличко), а за кілька років з’явився другий («У дорозі», 2014, видавництво «Фоліо», переклад Марії Козлової), тож я відкинув цю ідею й не згадував про неї, аж поки видавництво «Комубук» не вирішило видати кілька книжок Джека Керуака. У цілому це була робота на замовлення, але з текстами, які мені подобалися і які я давно досліджував. Перш ніж перекладати «On the Road», я вже дослідив масив творів Керуака, кілька його біографій, статті, чернетки, оригінальний нецензурований і нередагований текст роману тощо. Ну і, звісно, українські переклади, зокрема, складні фрагменти. Під час власне роботи з українськими перекладами я вже не працював, щоб краще витримати власну манеру передачі стилю автора. Щодо відмінностей від попередніх перекладів, то в моєму перекладі, який вийшов у «Комубук», я додав примітки, які пояснюють контекст або допомагають зрозуміти алюзії.

Усі повторювані фірмові вислови, ключові терміни, метафори тощо однаково передані в усіх текстах Керуака, які перекладав я, а це вже чотири тексти, два з яких готуються до друку також у видавництві «Комубук», тобто тут вже можна казати про системність.

Читайте також: Командна гра: взаємодія перекладач_ок і редактор_ок

Неля Ваховська

12 років у професії, перекладає з німецької. Серед перекладів твори Йозефа Вінклера, Арно Шмідта, Франца Голлера, Гайнріха Бьолля.

Фото: з архівів перекладачки

Напевне всі ми хоч раз мали досвід читання, коли думалося, що цю книжку треба перекладати не так. Або що пояснення реалій, вбудовані в текст або винесені в примітки, вже застаріли, і що пояснювати варто щось інше або інакше… Гадаю, для мене це було б основною мотивацією перекладати щось повторно — і то не через погану якість першого перекладу (авжеж, таке теж трапляється, але я свідомо не зачіпатиму цю тему), а просто тому, що з плином часу змінюються наш кругозір і спосіб прочитання творів. 

Як, наприклад, із Кафкою, якого спершу сприймали як загадково-комічного автора, потім ледь не як преекзистенціаліста чи навіть жертву психоаналітичного конфлікту з авторитарним батьком. Тож свіжий переклад має робити карколомне: синтезувати історію рецепції, при цьому зберігаючи вірність вихідному тексту. Власне, про це говорить Беньямін у «Завданні перекладача»: «після-життя» твору, його актуалізація та визрівання можливі лише через вдумливі повторні переклади. 

Гадаю, у цьому дуже важать два аспекти: наскільки високо встановив планку перший переклад (бо за ним будуть оцінювати тебе) і для кого ти перекладаєш. 

«Лускунчика» я робила після Євгена Поповича: як і він, я дуже щільно йшла за оригіналом, напевне змогла уникнути кількох купюр, які мало радянське видання, безперечно сучасніше заримувала віршики. Може, навіть виправила кілька неточностей. Однак мій переклад поділяє ту саму інтенційність, що й Поповичів: його зроблено для дітей. А отже, у тексті пом’якшено сцену забою худоби, трішки додано фемінітивів, дещо виструнчено описи придворних ієрархій, щоб не заплутували юне читацтво. Це все наче й має сенс у рамці певної видавничої практики. 

Однак, буду чесна, я мрію про академічний переклад Гофмана, який би не згладжував неідеальності вихідного тексту, його спонтанності та неврівноваженості, характерних для романтиків. Інакше кажучи, мені б хотілося, щоб Гофмана знову читали як автора для дорослої публіки. Ну, і (повторно) перекладали не лише «Лускунчика». 

Із Бьоллем було трохи інакше. В «Утраченій честі Катаріни Блум» автор займається еквілібристикою, вкладаючи в чотириповерховий синтаксис іронію, наскрізні мотиви, омонімію, політичні нападки й іноді просто лишаючи недбалості. Це перекладацьке пекло. Мій попередник виборсався з нього, «залукашивши» текст: його Бьолль дещо спрощений синтаксично, але дуже іронічний і водночас трохи необароковий, фразеологічний. 

Мені цей текст прочитався інакше. Я намагалася, наскільки це можливо, зберегти синтаксис і контрастність стилістик (поліцейський протокол, інвестигативна публіцистика, заголовки жовтої преси, живе мовлення тощо) й увиразнити Бьоллівську лукавість та політичну ангажованість, адже це текст-памфлет, а не «література про тяжку жіночу долю». Тому, певно, мій переклад більш ризикований, стриманий і, можливо, жорсткий.

І через те, що цей текст такий складний, я не просто на початку проглянула, як до нього підійшов Петро Соколовський. Завершивши свою чернетку, я по реченню звірила наші переклади з оригіналом, аби зрозуміти, хто припускається локальних помилок, де версії розходяться за змістом чи інтонацією і як краще вчинити. 

Чи страшно робити повторний переклад? Безумовно.

І не лише тому, що перед тобою був Попович (і так, бути другою в хороводі повторних перекладів – це чи не найуразливіша позиція). Але й тому, що для повторного перекладання зазвичай обирають найвартісніші тексти, тож схибити тут було б украй боляче. Чи платять за цю інтелектуальну каторгу достатньо? Звісно, що ні. Але я не жалкую, бо це неймовірний досвід. І дякую нашому українсько-німецькому перекладацькому колу, бо тільки від нього я отримала фідбек на свої зусилля. А ще хочу вклонитися своїм попередникам, з якими наживо познайомитися вже не можу: про такий спаринг можна лише мріяти. 

Франк Гайберт 

Німецький перекладач, автор і музикант, перекладає з англійської, французької, італійської, португальської, іспанської. Серед перекладів твори Вільяма Фолкнера, Дона Делілло, Марка Твена, Бориса Віана, Ясміни Рези, Альдо Бузі.

Фото: Кріста Холка

Кожен твір перебуває в певному культурному й часовому контексті, що впливає як на мовно-стилістичні особливості, так і на все, у чому відбивається спосіб мислення й світогляд. Наскільки вирішальною є часова віддаленість, як мені поводитися з нею, коли я перекладаю твір? Якщо я перекладаю його наново, то дивлюся на попередні варіанти: у чому їхні сильні й слабкі місця, чи інтерпретую я твір інакше? 

Та насамперед: яким принциповим підходом має керуватися повторний переклад? Грубо кажучи, є два різні шляхи. Якщо я хочу дати моїм читачам та читачкам можливість здійснити подорож у минуле, то спробую відтворити німецьку того часу, коли виник твір, я «патиную» стиль, нібито створюючи атмосферу костюмованого фільму. Саме цей підхід добре пасує до текстів, яким уже більше 100 років. Зузанне Ланґе зразково втілила його 2008 року у своєму перекладі Сервантесового «Дона Кіхота», зробивши його таким же стилістично багатим німецькою, як іспанський оригінал, почерпнувши свої прийоми з традиції цільової мови.

Якщо ж я відчуваю, що за всієї заглибленості у свій час оригінал із дивовижною безпосередністю крізь століття промовляє до сучасності, що теми й конфлікти, які розгортаються в ньому, здаються не вчорашніми й забутими, а універсальними й у певному сенсі сьогоденними — тоді мій підхід більше полягатиме в тому, щоб у перекладі «здмухати пил» із тексту, зробити його свіжим і позірно позачасовим. («Позірно позачасовим», бо скільки б я не намагався позбавити свій текст від знаків часу, за десять років на нього все одно дивитимуться як на «типовий переклад 2020-х», сьогодні я просто цього не помічаю.) Досить часто свіжість і безпосередність вдається створити за рахунок синтаксису, в такому разі обережна модернізація майже ніколи не видається анахронічною, на відміну від рівня лексики чи ідіоматики. Там я вже уникатиму формулювань, яких ще не було в час виникнення тексту, але й тих, які невдовзі зникли — теж. Це може вимагати великих зусиль під час роботи з розмовним мовленням, гумором, лайкою, але це того варте.

Часто старі переклади гірше працюють саме в цих трьох аспектах, оскільки контекст часу, коли вони з’явилися — а він не співпадає ні з часом появи оригіналу, ні з часом, коли я це читаю — влізає між мною й оригіналом як мовна перешкода. Якщо я сьогодні хочу насолодитися мовними феєрверками Реймонда Чандлера (з 1940/30-х років), то не буду читати їх німецькою 1970-х (саме тоді вийшов попередній переклад); до того ж тоді ніхто не наважився відтворити нахабну відвертість його соковитих метафор, її згладили. У такому випадку я можу покращити старий переклад; щось подібне було також із численними алюзіями й грою слів у Раймона Кено, яких часто бракувало в першому перекладі. 

Роман «1984» Джорджа Орвелла саме сьогодні набув гнітючої загрозливості, маніпулятивне поводження режиму з правдою, з фактами сприймається як передбачення сьогоднішніх суспільств, від популістських до недемократичних.

Коли я переклав першу частину, намагаючись передати й синтаксичне напруження, мені в моєму тексті забракло грубої відвертості оригіналу.

Оскільки я знав, що одночасно готуються сім інших перекладів німецькою (бо звільнилися права, пройшло 70 років після смерті Орвелла), я надихнувся повторним перекладом французькою, який виконала Жозе Камун, і переніс оповідь роману в теперішній час; цей ризикований крок я зробив з метою створення шокового ефекту в своєму тексті. Я міг узяти на себе таку відповідальність, бо одночасно створювалися інші повторні переклади. Якби я перекладав «1984» уперше, то, напевне, не наважився б зайти так далеко. 

Сесіль Вайсброт

Французька письменниця, перекладачка й есеїстка. Серед перекладів «The Waves» Вірджинії Вулф. 

Фото: з архівів перекладачки

Ще 1552 року Шарль Фонтен захоплювався можливістю заново перекласти текст — тоді йшлося про Овідія. Бо французька мова стала сильнішою, бо різноманіття перекладів допомагає зрозуміти твір у його складності. 

Попри це у 1990-х роках повторні переклади французькою все ще не були звичним явищем і часто сприймалися скептично. Навіщо? Старий переклад, який ми всі знаємо, набагато кращий. 

Досі повторні переклади вже стали трендом. За останні роки французькою були повторно перекладені Джойс, Орвелл, Вульф, Гарсія Лорка, Дос Пассос, Толкін… Переважно класики модерну. Коли творчість авторки чи автора стає суспільним надбанням, обов’язково здійснюються нові переклади. Для цього, звісно, є комерційні причини. Вільний копірайт і гарна нагода для видавництв включити відомий твір у свої каталоги. Буває також, що перший переклад дійсно застарів, бо змінилися мова й культурний контекст. У перекладі роману Вірджинії Вулф «The Waves», «Хвилі» 1937 року слово «toasts» (грінки), було перекладено як «rôties». Сьогодні ми кажемо просто «toasts». Внаслідок зміни оригінальної назви роману Агати Крісті через дискримінацію («And Then There Were None», «І не лишилось жодного» замість «Ten Little Indians», «Десять негренят») у повторному перекладі вона теж була змінена («Ils étaient dix», «Їх було десять» замість «Dix petits nègres»).

Однак ми маємо бути пильними, бо так з’являється небезпека читати лише повторні переклади, забуваючи про власне переклади, небезпека вимкнути цікавість і бажання відкриттів. Просто забути, що переклад — це, насамперед, відкриття незвіданого…

Читайте також: Перекладачі з української на інші мови — як втримати інтерес?

Translators In Action (TIA) — ініціативна група, що займається розвитком перекладацької спільноти та створює проєкти та інструменти для зміцнення та підвищення професійної захищеності українського книжкового перекладацтва.

 TIA інформує, підтримує, лобіює/адвокатує інтереси, навчає, сприяє взаємодії у спільноті, працюючи на стику культурної, активістської, дослідницької та освітньої сфер.

Серед завдань TIA: підвищення поінформованості перекладач_ок з юридичних питань, сприяння видимості та захищеності перекладач_ок у правовому полі, інформаційна, консультаційна та організаційна підтримка перекладацьких ініціатив, організація освітніх і культурних перекладацьких проєктів, лобіювання інтересів спільноти, проведення фахових опитувань і досліджень.