«Предмет невинної заздрости»: приватні бібліотеки Михайла Грушевського

За свій вік видатний український історик і суспільно-політичний діяч Михайло Грушевський укомплектував декілька власних бібліотечних зібрань, жодна з яких у цілісному вигляді не дійшла до наших днів. Не відомі на сьогодні також каталоги чи інвентарні описи цих колекцій, що значно ускладнює їх реконструкцію. А втім, його мемуари та унікальний корпус епістолярних джерел дають загальне уявлення як про бібліофільські захоплення, так і про зміст колекцій.

У цьому матеріалі розповідаємо історії створення книгозбірень Грушевського: як та звідки науковець діставав книжки, де їх зберігав та про те, хто і як дбав про збереження цих бібліотек.

Колекціонування книг стало пристрастю

«я став гарячим бібліофілом…»

Сам майбутній історик зарахував себе до бібліофілів ще з часів навчання в Тифліській гімназії (1880‒1886), закарбувавши лаконічно цей статус у спогадах: «Я став гарячим бібліофілом, прихильником і аматором літератури». «Дуже велика охота» до читання підштовхували юнака до формування книжкової колекції. Його початкова лектура пов’язана з батьківською бібліотекою, що запам’яталася альманахом «Хата», виданим Пантелеймоном Кулішем, «Енеїдою» Івана Котляревського, томами Миколи Гоголя, які «читав і перечитував безконечно». Першими надбаннями вже власного зібрання стали книжки, що вручалися разом з похвальним листом за успішне закінчення навчального року. Тоді ж на заощаджені кошти набув окремі видання на власні смаки: твори Чарльза Діккенса, Джорджа Гордона Байрона та Михайла Лєрмонтова. 

Михайло Грушевський — учень 1-ої Тифліської чоловічої гімназії. Київ, 1885 р.

Робота помічником гімназичної бібліотеки дала можливість «самотньому мрійнику» ознайомиться з поодинокими зразками української літератури та українознавства. Під час подорожі Україною 1882 року Грушевський придбав у Києві український альманах 1881 року під назвою «Луна», що містив твори Тараса Шевченка, Олександра Кониського, Михайла Старицького, Івана Нечуя-Левицького. Саме це видання стало першою українською книжкою його тогочасної колекції. Почесне місце невдовзі займуть «Кобзарі», а магічний вплив Шевченкового слова пробудить в юнацькій душі поетичне звернення «До Тараса». 

Великий вплив на подальше формування бібліотеки та наукові зацікавлення Грушевського-гімназиста мала «Киевская старина», річник якої за перший, 1882 рік, подарував йому батько. Не передбачаючи того, він зробив старшому синові «величезну приємність» і визначив дорогу майбутнім заняттям. «Письменство, літературна праця вважалися мені найкращим уділом на землі», — згадував Грушевський на схилі літ.

Каталог Книгарні Луки Ільницького, опублікований в журналі «Киевская старина» за листопад 1882 р.

Скориставшись каталогом київської книгарні старогромадівця, етнографа Луки Ільницького, доданим до «Киевской старины» за листопад 1882 року, вже наступного року Михайло Грушевський намовив батька «на сміливий по нашим тодішнім поняттям крок» — замовити за тим списком українські книжки. Юнак пишався новими надбаннями, серед яких були київські видання 1870-х: «Повісті» Івана Левицького, «Досвітки» Пантелеймона Куліша, «Исторические песни малорусского народа» Володимира Антоновича та Михайла Драгоманова, «Сербські народні думи і пісні» в перекладі Михайла Старицького, «Опыт русско-украинского словаря» Михайла Левченка. Наступного разу хлопець замовив чергову партію: «Рада: Український альманах на 1883 р.», збірку перекладів й оригінальних поезій Михайла Старицького «З давнього зшитку», «Бурлачка» Івана Нечуя-Левицького, «Очерки из истории украинской литературы» Миколи Петрова. 

Видання з гімназичної бібліотеки Михайла Грушевського з його автографом. З колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

Влітку 1885-го у львівському «Ділі» вийшло перше оповідання Грушевського «Бех-аль-Джугур». Іван Франко називає дебютанта письменником, покладаючи на нього великі надії. Сповнений гордістю гімназист тогоріч особисто відвідав книгарню Луки Ільницького в будинку дворянського зібрання коло Міської Думи, придбавши за 10 карбованців цілий річник «Основи» за 1861 рік. Про цього легендарного київського книгаря історик не раз згадував з особливим захопленням, а слова «Книгарня Л. В. Ільницького» або просто «Л. В. Ільницький» «довгі часи змушували приємно битися» серце завзятого бібліофіла. 

Київ. Хрещатик. У будину Київського дворянського зібрання (другий ліворуч) наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. містилася Книгарня Луки Ільницького. Поштова картка початку ХХ ст.

Перші набуті українські книжки визначили і його місце у розвої національного книговидавництва. Уважно дослідивши бібліографію нової української літератури Михайла Комарова, неабияк здивувався: у рік його народження (1866) не вийшло жодної української книжки! І дав собі Ганнібалову клятву: заповнити цю прогалину. Понад 2000 праць Михайла Грушевського засвідчили вірність обітниці.

Колекціонування книг стало однією з найбільших пристрастей майбутнього вченого: на 1885 рік його бібліотека вже мала «доволі значні розміри».

Читайте також: «Щиро — автор»: як українські письменники зберігають автографи колег

Розпочав традицію «клеймування» книжок власним штемпелем

«предмет невинної заздрости…»

Університетська доба (1886‒1894) розширила горизонти бібліотеки Грушевського, яку він доповнював насамперед виданнями з української історії за тематикою наукових студій. Взорувався також і на унікальну збірку україніки Олександра Кониського, що стала «великим атракціоном» для молоді, яку автор «Молитви за Україну» згуртував довкола себе. Кожний, хто бував у його гостинній оселі, згадував папірці на книжкових шафах із застереженнями, що «книжки можна читати, скільки хоч на місці, але до дому вони не позичалися нікому». Втім на «Хлопця», як з батьківською любов’ю Кониський називав студента Грушевського, це правило не поширювалося. 

Видання з гімназичної бібліотеки Михайла Грушевського з власницькими  чорнильними штемпелями на 132 та 232 сторінках. З колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

Бібліотека студента Грушевського стала предметом «невинної заздрости», духовним та інтелектуальним осередком української семінарської громади, провідником якої він був на початку 1890-х. Його квартиру на розі вулиць Тарасівської й Караваєвської (нині — Гетьмана Павла Скоропадського) прикрашали полиці з книжковими скарбами, «що так спокусливо визирали з двох щільно заставлених стін тихої келії молодого вченого». За ними молоді громадівці під орудою майбутнього професора розробляли свої перші історичні реферати. Одначе, на відміну від свого наставника, Кониського, Грушевський щедро ділився раритетами зі своєї бібліотеки.

Видання з гімназичної бібліотеки Михайла Грушевського з власницькими  чорнильними штемпелями на 132 та 232 сторінках. З колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

Можливо ця щедрість спонукала майбутнього професора запровадити традицію «клеймування» книжок власницьким чорнильним штемпелем «МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ», який він проставляв на 32-й, 132-й, 232-й і так далі сторінках, залежно від пагінації. Декілька видань з тих часів з чорнильними штемпелями зберігаються в колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського (Народныя южнорусскія сказки. Издал И. Рудченко. К., 1869–1970. Вип. 1–2; Чумацкия народныя песни И. Я. Рудченка. К., 1874), а також у Національній історичній бібліотеці України та Львівській національній науковій бібліотеці України ім. В. Стефаника. Пізніше відомий український історик Ярослав Дашкевич згадував, як за «совєтів» старанно затирали чи замазували ті самі печатки. 

Спроваджуючись до Львова, Михайло Грушевський забрав із собою книжки, впакувати які взялися вдячні семінаристи. 

Випускник історично-філологічного факультету Університету св. Володимира перед від’їздом посаду кафедри української історії Львівського університету. Київ. Вересень 1894 р.

«Користавшись так широко тою бібліотекою, ми не могли припустити, щоб чужі руки ходили коло неї; у двох з товаришем Сергієм Липківським взялися ми впакувати книгозбірню та пустити її в далеку дорогу своїми руками. Днів два чи три укладали ми книжки. Товариш мій — людина педантична та ще й до того платонічно закохана взагалі в книжку. Треба було бачити, як старанно пристосовував він книжку до книжки, дбаючи про економію місця, з якою ніжністю перекладав він папірцем палятурку від палятурки, щоб, бува, не потерлася в дорозі; наклавши повну скриню, він жалісно похитав головою і прицмокував, а вганяючи молотком цвяхи в дерево, ми почували себе трохи так, наче забивали в труну когось близького…», — згадував Олександр Лотоцький.

Читайте також: Сам собі етнографічний матеріал і жайворонок з-під Карпат — Марко Черемшина

Переїзд до Львова й творча лабораторія

«привикли ми жити в своїй хаті, при своїх книгах..»

Так студентська бібліотека Грушевського, у складі якої була, й, гімназійна «колекційка», перетнула кордон й опинилася на полицях львівської «хати до смаку», яку підібрали колеги. Розпочалася 20-літня галицька доба (1894‒1914) молодого професора — доба наукового злету вченого й піднесення до рівня нетитулованої української академії очолюваного ним Наукового товариства імені Шевченка. Гордістю Товариства стала і його знаменита бібліотека, про яку вчений дбав не менше, аніж про приватну. 

Михайло Грушевський — професор Львівського університету, голова Наукового товариства імені Шевченка в домашній робітні власної вілли на Понінського, 6. Липень 1904 р.

З 1902 року книгозбірня осіла на професорській віллі на вул. Понінського, 6 (нині — вул. Івана Франка, 154), набувши неабиякої солідності. Знаменита світлина Михайла Грушевського на її тлі та репродукція з портрета вченого в кабінеті пензля Фотія Красицького облетіли всю Україну.

Михайло Грушевський. Листівка з репродукцією портрета художника Фотія Красицького 1907 року. Київ. Видавництво Фотія Красицького «Квітка», 1908

Зміст книгозбірні визначали широкі наукові інтереси її власника з царини історії, археології, етнографії, літератури, фольклористики тощо. З часом полиці в робітні історика заповнювали українські, польські, російські, німецькі часописи з рецензіями на його фундаментальний проєкт «Історія України-Руси», його монографічні та популярні видання. 

Одним зі шляхів реконструкції бібліотеки Грушевського львівського періоду стало вивчення його творчої лабораторії, зокрема підготовки національного гранд-наративу. Все нове, що виходило у світ за тематикою томів «Історії України-Руси», вчений волів мати під рукою. Постійно користувався послугами київських книгарів, знайомих ще зі студентської лави. 

Найретельнішим виконавцем термінових замовлень львівського професора був завідувач книгарні «Киевской старины» Василь Степаненко, який пересилав йому річники періодичних та корпусних видань. Вчасно наспівали історичні праці Євгена Голубинського, Митрофана Довнар-Запольського, Юрія Івакіна, Дмитра Іловайського, Федора Леонтовича, Василя Ляскоронського, Аркадія Лященка, Федора Уманця та Федора Титова, хоча не раз невтомному книгареві доводилося комунікувати з численними колегами в різних містах, аби виконати замовлення. 

Послуговувався Грушевський також львівськими антикварними лавками, зокрема Лейби Іґля, у котрого «20 літ купував книги». Отримував видання і від Краківської академії, про що зауважував: «я до 1914 дістав їх усі», інших європейських наукових інституцій. Пізніше, перебуваючи в еміграції, Грушевський звертався до своїх львівських колег з проханням надіслати видання, потрібні йому «до зарізу». І уточнював: «сі книги у мене були в бібліотеці», «буду просити взяти з хати моєї», «в мене в хаті сей том є напевно», «всі сі книги є у мене в хаті». 

Влітку 1914-го, покидаючи тимчасово свою львівську віллу для відпочинку у Криворівні, Михайло Грушевський залишив її назавжди. Маєток, бібліотека, архів, мистецька збірка залишилися під наглядом друзів, колег, рідних. Перебуваючи на засланні (1915‒1917), Грушевський був позбавлений можливостей подальшої повноцінної наукової праці, все ж від перевезення бібліотеки до Симбірська відмовився: і ризиковано, і не було місця для неї в засланських «хоромах».

Видання з автографом українського історика, джерелознавця Олександра Лазаревського магістру Університету св. Володимира Михайлові Грушевському. Кінець 1880-х років. З колекції Національної історичної бібліотеки України

Вболіваючи за долю книгозбірні свого учителя в період Українсько-польської війни 1918–1919 років, учні намагалися її зберегти, виношуючи ідею перевезення до Музею Шептицького. З поверненням вченого з еміграції львівські приятелі радили переправити бібліотеку до Києва, проте Грушевський і цього разу не наважився на такий крок — боявся, «аби не розгубилась». 

По смерті вченого його львівський архів перейшов до Наукового товариства імені Шевченка, частину мистецької збірки передали в депозит Музею НТШ, бібліотека ж залишалася на віллі. Та вже в грудні 1941 року, на вимогу німецької окупаційної влади, все майно з вілли, а з ним і книгозбірню, перевезли та склали в приміщенні машинного відділення колишньої друкарні НТШ. Там книжки Грушевського зберігалися до 1946 року. 

До речі, 1945-го поставало питання закупівлі цієї колекції львівською філією Бібліотеки АН УРСР задля забезпечення її цілісності, але справа з місця не зрушилась. Зберігаючи книгозбірню  Грушевського від знищення, у 1946 році її придбав за 17 000 карбованців професор Львівського державного університету Михайло Возняк. Вчений-літературознавець передчував можливі «перспективи» унікальної бібліотеки: 14 жовтня 1946 року відділ преси ЦК КП(б)У видав розпорядження: «Всю националистическую литературу М. Грушевського и В. Винниченко, выявленную при проверке органами цензуры в библиотеках общественного пользования и в книготорговой сети Украины, необходимо изъять». 

За даними сучасних дослідників з набутої книгозбірні Грушевського до своєї колекції Михайло Возняк відібрав лише відсутні в ній видання, приблизно 500 книг передав бібліотеці Львівського державного університету і понад 1000 переслав до тодішньої Бібліотеки АН УРСР у Києві. З 1955 року книжкове зібрання  Возняка зберігається окремим фондом у Львівській національній науковій бібліотеці України імені В. Стефаника. Видання, набуті ним з бібліотеки Грушевського, в окрему колекцію не були виділені. І все ж, завдяки власницьким штемпелям, науковцям вдалося виокремити деякі раритети з приватної бібліотеки Михайла Грушевського. Серед них літописи та праці з історії Києва 1850-1860 років, «Описание русских и словенских рукописей Румянцевского музеума» (СПб., 1842), твори Миколи Бантиша-Каменського, Ізмаїла Срезневського, Василя Барвінського, Феодосія Бродовича, Дениса Зубрицького та інші. З того, що переїхало до Києва, виокремити набагато складніше.

Читайте також: Жонглювання літературою і фокстроти компромісів Миколи Бажана

Повернення до Києва та «пожарище»

«…згоріли мої рукописи й матеріали, бібліотека і переписка…»

Після придбання в Києві в 1908 році садиби на Паньківській, 9 та спорудження тут прибуткового будинку в українському стилі, Михайло Грушевський комплектує паралельну з львівською київську книгозбірню (1909–1918). Найдокладнішими джерелами до вивчення її змісту можуть бути протоколи обшуків, укладені Київським губернським жандармським управлінням у листопаді-грудні 1914 року, після арешту історика. Зокрема під час першого обшуку відібрали й спакували в кошики все листування, фотографії, рукописи, щоденники, фінансово-господарські та майнові документи, книжки. Останніх було майже 2 тисячі, і це, напевно, не вся бібліотека. 

Окремі видання, зокрема кириличні стародруки, вписали до протоколу «поіменно», серед них «Псалтыр блаженного пророка и царя Давида» (без зазначення видання), «Акафисты» (без зазначення видання), «Служебник литургий святого Василия, Іоанна Златоустого и преждесвященных» (без зазначення видання), «Сказание о святых Борисе и Глебе» [СПб., 1860], «Монархия Турецкая» [СПб., 1741], «Материалы по истории русских одежд и обстановки жизни народной» [СПб., 1881], «Древняя и Новая Россия» [1875], «Летописное повествование о Малой России и ее народе и казаках вообще» О. Рігельмана [М., 1847], «Полное собрание узаконений о губерниях по хронологическому порядку с 1775 по 1817 июнь месяц» [СПб., 1818], окремі томи «Архива Юго-Западной России» тощо.

Видання з автографом літературознавця, публіциста, громадського діяча Сергія Єфремова професорові Михайлові Грушевському, 1902 р. З колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

З 7-го по 29 грудня (за старим стилем) 1914 року жандармські «бібліофіли» поверталися на Паньківську, 9 та ретельно вивчали книги й документи, вишукуючи свідчення «австрофільства», «мазепинства» й «сепаратизму» Грушевського. Більшість з них, за висновком жандармів, не мали нічого «преступного». Роль «речових доказів» випала журналам «Україна», «Украинская жизнь» та брошурам, виданим 1905 року Українською радикальною партією. Їх долучили до справи. Безповоротно…

Історик мав намір доповнити цю київську книгозбірню раритетами, переважно стародруками, які вдалося зібрати під час заслання в Москві в 1916-1917 роках. Повертаючись до Києва на початку березня 1917-го заочно обраний голова Української Центральної Ради втратив цю збірочку внаслідок пожежі, що сталася у вагоні потягу. Пізніше з жалем згадуючи цей епізод, вважав цю історію «делікатним натяком» на пізніше «пожарище». 

Це «пожарище» сталося наприкінці січня 1918, коли більшовицька московська орда зумисне обстріляла Дім Грушевських. Невдовзі історик з болем описував цю непоправну втрату: «25 січня під час бомбардовання Києва большовики запальними знарядами розстріляли дім, де я жив […]. Згоріли мої рукописи й матеріали, бібліотека і переписка, колєкції українських старинностей, що збирав я стільки літ, збірки килимів, вишивок, зброї, посуду, порцеляни, фаянсу, окрас, меблів, малюнків. Довго було б оповідати, і прикро навіть згадувати. Ніякі сили вже тепер не вернуть його…».

Фамільний дім Грушевських на Паньківській, 9/14 після більшовицького обстрілу 25 січня (за ст. ст.) 1918 р. Тут, у квартирі голови Української Центральної Ради згоріла його бібліотека, архів, колекція старожитностей

Формування третьої книгозбірні

«кабінет Михайла Сергійовича ми зберігали як заповідник»

Попри постійні мандри Європою (Прага, Женева, Париж, Берлін, Відень, Баден), мешкання в холодних готелях, матеріальну скруту, історик використав ці п’ять років життя в еміграції (1919–1924) для формування нової книжкової колекції. 

Відчував — треба поспішати, адже «наукові книги не тільки страшенно дорожіли, але й попросту зникали з ринку». Наполегливість і доступ до європейських книгарень та антикварів, зробили свою справу. Обставини змушували постійно змінювати осідки, а тому частину завзято укомплектованої бібліотеки заснованого Українського соціологічного інституту та власних книжок змушений був передати під тимчасову опіку чеського історика, професора Карлового університету в Празі Ярослава Бідло. Там вони залишилися надовго, якщо не назавжди. Відомо, що на квітень 1937 року майже 3 шафи, близько 1000 томів книг «самого Грушевського» все ще зберігалися в  Празі. Пізніших відомостей виявити не вдалося.

Третю свою книгозбірню академік ВУАН Михайло Грушевський комплектував від часу повернення до Києва з еміграції — з березня 1924-го й до вимушеного від’їзду до Москви в березні 1931-го. Довелося все починати заново, спочатку вчений і сам не сподівався, що йому вдасться зібрати повноцінну колекцію. Визначальним стало не стільки бібліофільство, скільки бажання завершити свій фундаментальний науковий проєкт — «Історію України-Руси».

На третьому поверсі вцілілого флігеля на Паньківській, 9, у перегородженій навпіл невеликій кімнаті Михайло Сергійович з донькою Катериною умеблювали собі «кабінетики». Про свій новий побут писав до Львова одному з колишніх студентів: «Я все таки маю осібну цюпу для занять, хоч прохідну, без печі і таку мініатюрну, що нема й де книжок розкласти, але все-таки осібну». Так і працювали поруч батько і донька аж до кінця 1929-го, поки обладнали окрему простору домашню робітню, де вже можна було досхочу розкласти книжок і рукописів. Кожний куточок кабінету, домінантою якого виступає книгозбірня історика, невдовзі, в лютому 1930 року, зафіксував фотограф Михайло Озеров. Ці унікальні світлини — важливе джерело для осягнення обсягу цього скарбу, який налічував приблизно 4 тисячі книжок, напхом напханих на стелажах, виготовлених із дощок старих вагонів. На одному з них тесля нашвидкуруч нашкрябав «Грушевський».

Михайло Грушевський у домашньому кабінеті в будинку на Паньківській, 9 Фотограф Михайло Озеров. 1930 р.

Бібліотека включала насамперед збірки історичних документів («Архив Юго-Западной России», «Акты Южной и Западной России»), літописи, праці Миколи Костомарова, Михайла Максимовича, різноманітні дослідження, що стосувалися історії України та української літератури, окремі видання, як от «Малороссийский гербовник» Владислава Лукомського та Вадима Модзалевського, «Малороссийский родословник» Модзалевського, «Ювілейна книга в 300-літні роковини смерти митрополита Іпатія Потія», комплекти всіх видань НТШ та УНТ, «Літературно-науковий вістник», видання Історичної секції та Історично-філологічного відділу ВУАН, і, звичайно ж, усі праці самого вченого та його учнів.

Грушевський намагався відродити книгообмін з закордонними науковими інституціями за сприяння тодішнього голови НТШ Кирила Студинського. Колега підбирав та пересилав добірки галицької періодики, пропонував придбати нові та давні видання Львівської Ставропігії. Особливо дбав академік Грушевський за польські видання, котрі були необхідні для продовження фундаментального проєкту. Вчений налагодив активний книгообмін з колишнім завідувачем контори та книгарні «Літературно-наукового вістника» у Києві Юрієм Тищенком, який приблизно 1927-го заснував у Празі спеціальний відділ і мав «найбільший на цілу ЧСР асортимент українських видань». У пригоді стали давні контакти з віденським антикваром Альбертом Ціпером та львівським Лейбом Іґлем. Через Книгарню НТШ у Львові замовляв книги з Німеччини.

Академік Всеукраїнського академії наук Михайло Грушевський в домашній робітні на Паньківській, 9. Фотограф Михайло Озеров. 1930 р.

Окрему групу складали видання, презентовані в той час академіку Грушевському його колегами. Через десятиліття книжки з дарчими Михайла Слабченка, Федора Ернста, Ілька Борщака, Олекси Новицького, Миколи Василенка, Віктора Юркевича, Володимира Щербини, Володимира Перетца, Владислава Бузескула, Олафа Брока, Юлія Бруцкуса, Климента Квітки, Євгена Рихліка, Євгена Марковського «повернулися» на свої місця у відновлену домашню робітню вченого, складаючи «золотий фонд» зібрання Історико-меморіального музею Михайла Грушевського.

По смерті Михайла Грушевського родина зберігала кабінет як «заповідник», а книгозбірню як пам’ять про його «велику працю». Однак, після арешту в 1938 році доньки Катерини, цю останню бібліотеку історика було вилучено слідчими НКВС. Згодом, за словами дружини Марії, повернуті книжки зберігалися «в гардеробній шафі», «просто на підлозі під обідовим столом», на горищі, в сараях, в чужих квартирах. Марія Сильвестрівна «бажала б спасти і передати на користь українського народу» унікальне зібрання, однак київські інституції не виявили особливої охоти мати справу зі спадщиною «українського буржуазного націоналіста». Не наважилася Марія Грушевська прийняти також пропозицію про продаж колекції, зберігаючи цей найцінніший батьківський скарб для Катрусі, яка так і не повернулася з ГУЛАГівських таборів. 

Видання з автографом українського фольклориста, театрознавця Євгена Марковського академікові ВУАН Михайлові Грушевському, 1929 р. З колекції Історико-меморіального музею Михайла Грушевського

Восени 1948-го, коли Марія відійшла у засвіти, одним з перших бібліотеку Михайла Грушевського оглянув Федір Максименко, який на той час очолював бібліографічний відділ Наукової бібліотеки Львівського університету. Ознайомившись з її змістом, він підготував «рапорт», у якому дав загальну характеристику збірки (за його даними вона налічувала 3000–4000 книг) та запропонував придбати з неї приблизно 300, переважно з історії Росії та спеціальних історичних дисциплін, а також літописи, видання Київської археографічної комісії тощо. 

Решта ж бібліотеки, яка на той час творила єдине ціле з колекціями Олександра та Катерини, знаходилась під опікою Ольги Грушевської. Фаховому бібліографу, дружині Олександра Сергійовича Грушевського (брата Михайла Грушевського) випала доля стати останньою берегинею родинних скарбів — книгозбірні й архіву. Частину книжок (як стало відомо пізніше, «на вагу») вона передала до Центрального державного архіву України у Києві, частину — до Державної публічної бібліотеки в Москві та академічної бібліотеки Білорусі. Окремі примірники «розійшлися» по приватних збірках та антикварах, щоб тепер, рік за роком, книжка за книжкою, повертатися на стелажі відновленого кабінету Михайла Грушевського.

Читайте також: Як «Українсько–руська Видавнича Спілка» підвалини видавничої справи закладала