Про що говорили на BookForum-2022 під час війни

В укритті і без книжкових стендів пройшов цьогоріч 29-й BookForum у Львові. 6–9 жовтня він зібрав українських і світових письменників та інтелектуалів. Маргарет Етвуд, Ніл Ґейман, Джонатан Літтель, Генрі Марш, Філіп Сендс, Ювал Ной Харарі та інші зірки літератури взяли участь у події онлайн чи наживо. Всього Форум об’єднав 15 світових та 20 українських авторів. 

Дискусії відбувалися під іконою Богородиці у підземній конференц-залі Центру Шептицького у Львові. Місце дії не розголошували до останнього. Журналістів просили не викладати світлини, по яких можна було визначити це місце.

Спочатку концептуальною ідеєю фестивалю була «прихована загроза», але у лютому вона змінилася на неприховану. Майже всі фестивалі в Україні скасували через активну російську агресію. Але у вересні команда BookForum оголосила, що він таки буде. У «гібридній формі» — наживо для сотні запрошених і онлайн для усіх охочих.

Програмна директорка BookForum Софія Челяк розповіла, що вони спершу вагалися, чи проводити наживо. Переконав її Пітер Померанцев, наголосивши, яка це буде історична подія — тут і тепер, під час війни.

Більшість дискусій відбувалося англійською, переклад українською йшов гостям на навушники. Цьогоріч партнером став британський Hay Festival — і події зі Львова транслювали наживо на його сайті. Команда називає цей BookForum «Фестивалем людей усвідомленої сили»: «Наша мета — за допомогою культури пояснити іноземцям, що і чому зараз відбувається в Україні і з Україною».

Горизонт планування — 15 секунд

Одним з кураторів BookForum ще торік мав стати Олександр Михед. На відкритті в Американському Домі у Львові він зачитав свій есей «Мова війни». 24 лютого застало його у Гостомелі, який обстрілювали з самого ранку. Ввечері письменнику з дружиною Оленою вдалося виїхати до Чернівців. А от батьків, що рік як жили у новому помешканні в Бучі, переконати не вдалося. Ті провели під російською окупацією майже три місяці. За тиждень після вторгнення будинок Михедів зруйнував снаряд окупантів.

«На п’ятий день вторгнення я засинаю в промерзлому спортивному залі побіля сотні чоловіків, які за своїм бажанням і поклику душі вступили до лав Збройних Сил України. Ніколи не тримавши зброю до цього, не проходивши служби, я маю лише одне бажання — навчатися і бути корисним для моєї країни. Бо під обстрілами російських ракет всі мої попередні досвіди здаються мені зайвими і непотрібними», — читає Олександр Михед з телефону. Його есей особистий, повний чітких формулювань, публіка слухає із затамованим подихом. Про те, як нас змінила війна. Цитує співачку Сашу Кольцову: «В Україні ми знайомі з кожним загиблим через пару рукостискань». 

Есей Михеда був одним з небагатьох літературних текстів, що прозвучали на фестивалі. BookForum цьогоріч був без книжок і без людей. Наживо на події могло бути до сотні запрошених — через обмеження зали в укритті. Не без подій, не без ідей, не без зірок. Але книжок бракувало дуже.

Не було можливості навіть придбати на події книжку зіркових авторів, щоб підписати — того ж Пітера Померанцева. Мені довелося купити онлайн електронну версію зі знижкою — на Yakaboo була спеціальна пропозиція до фестивалю. Та й у Книгарні Є були такі акції — але до найближчої було їхати пів години. Не допоміг мені потамувати потребу у видавничих новинках книжковий стенд УКУ — канонічно, клерикально, але для іншої цільової аудиторії. Ця дистанція між подією і книжками була відчутною. Ну і часи такі — що про літературу говорили мало. Більше про нові досвіди, війну, пропаганду, злочини проти людяності.

Геноцид вигадали у Львові

Юрист-міжнародник та професор права Філіп Сендс неодноразово виступав перед Міжнародним кримінальним судом та Міжнародним судом в Гаазі. Українською у «Видавництві Старого Лева» виходила його книжка «Східно-західна вулиця», про Львів як «точку відліку міжнародного права», і місто його дідуся, який неохоче розповідав про минуле. Філіп Сендс розповів, що концепція «геноциду» зародилася саме у Львові. Але Україні буде надзвичайно важко довести, що Росія коїть тут не просто воєнні злочини, а найвищу їхню форму, «злочин злочинів»:

«Є певна одержимість терміном геноцид, — розповідає Філіп Сендс на дискусії «Пропаганда». — Бо це єдиний злочин, який гарантує, що він потрапить на перші шпальти усіх медіа. Якби Байден сказав, що відбувся геноцид в такому-то місці у світі — це було б на усіх передовицях. Злочини проти людяності і геноцид ідуть пліч-о-пліч. Я солідарний з українцями і висловлював це не раз. Треба зосередити наші зусилля, щоби ті, хто скоїли ті страшні злочини, постали перед правосуддям. Переконаний, буде дуже важко довести, що це — геноцид. Не зважаючи на все, що ми бачили. Є велика прогалина між популярним і правовим сприйняттям геноциду. Правовий термін геноциду поставив дуже високу планку». 

Читайте також: 13-й Meridian Czernowitz: перший літфестиваль після великого наступу

Зараз нас видно, бо ми в крові

Окрему розмову з Сендсом модерувала Вікторія Амеліна. Засновниця фестивалю в українському Нью-Йорку зізналася, що не знає, як бути письменницею не в часи війни — її перший роман «Синдром листопаду» вийшов 2014-го. Але повномасштабне вторгнення змінило все.

«Спершу я взагалі не могла писати, — зізнається Вікторія Амеліна — Та й зараз не так багато пишу — радше збираю матеріал, сама документую воєнні злочини чи допомагаю в адвокації правосуддя на міжнародному рівні. Писати художню літературу зараз неможливо, хіба що з-за кордону. Бо тут реальність просто щоразу б’є під дих».

Вікторія зараз працює над книжкою «War & Justice Diary: Looking at Women Looking at War»: «Її герої — українці, які в різний спосіб намагаються досягти справедливості чи то пак правосуддя. Річ у тім, що книжку я пишу англійською, а в англійській, на відміну від української, це одне й те саме слово «justice». Серед героїнь — голова Центру Громадянських Свобод Олександра Матвійчук, журналістки Наталка Гуменюк та Віра Курико, документатор(к)и воєнних злочинів з ГО «Truth Hounds», адвокатки Євгенія Закревська та Лариса Денисенко. Частиною книжки стане також і наша півторагодинна публічна розмова на BookForum з Філіпом Сендсом.  Вочевидь, героїнею книжки є також і я сама, а ще — українські міста, містечка та села: Київ, Харків, Ізюм, Балаклія, Кривий Ріг, Чернігів, Капитолівка, Вербівка, Високопілля, Новоселівка та інші».

Запитую, чиї слова з гостей BookForum особливо відгукнулися: «Ігор Померанцев сказав, що Росія про смерть, а Україна — про життя. Це така проста, але важлива думка, і добре, що вона прозвучала англійською на міжнародному фестивалі. Олена Стяжкіна влучно підмітила, що зараз нас видно, бо ми в крові. Майкл Катакіс порадив усім, що оскільки ми, усі, хто зібрався на фестивалі незалежно від громадянства, підтримуємо одну зі сторін конфлікту, то маємо бути щирими і оприявнювати себе та свою позицію в наших текстах — тоді це не завадить нам розповідати історію цієї війни. Майкл додав, що він давно обрав бік — Україну, ясна річ».

Майкл Катакіс — розпорядник літературного спадку Ернеста Гемінґвея. Ще в березні Hemingway Trust розірвали усі стосунки з Росією, припинили переговори в Сербії та висловили підтримку українським видавцям. 

Читайте також: І хто він без цих романів? Алкоголік, сексист і красень, Гемінґвей — розмова з Майклом Катакісом

Всі війни Путіна схожі

«Це моя третя війна Путіна», — розповідає американська журналістка та письменниця Джанін ді Джованні. Всього висвітлювала події 18 воєн у найгарячіших точках світу. Чи навіть більше — вже збилася з ліку. В Україні зараз збирає свідчення воєнних злочинів для The Reckoning Project, куди її запросив долучитися Пітер Померанцев.

«Ми документуємо та перевіряємо воєнні злочини, щоб підготувати матеріали для судових процесів у майбутньому, — розповідає Джанін дорогою до таксі. — Українські люди — надзвичайні. Вражає їхня сміливість, наполегливість та опір, які не здолати Путіну. Війну в усьому світі схожі, і базово це атаки на цивільних. Тут ми бачимо ту саму картину, що в інших війнах Путіна, у Сирії та Чечні. Ми зібрали вже понад 74 свідчень. Переважно документуємо злочини проти людства, звірські вбивства, напади на мирне населення. Тортури, колективні страти, жахливі речі. Це надзвичайно болісно, спілкуватися з невинними людьми, які так страждали. Вони не б’ються зі зброєю на лінії фронту, це мирні мешканці, з дітьми та домашніми тваринами. Їхні життя цілковито знищені. Я пишаюся, що працюю в цьому проєкті і можу дати їм слово». 

Що робити з Толстим?

Публічну дискусію з ізраїльським істориком Ювалом Ноєм Харарі та англійським письменником Нілом Ґейманом веде головна редакторка «Української правди» Севгіль Мусаєва. Усі троє — онлайн. 

«Що робити, коли книжки ранять націю? — запитує Севгіль Мусаєва обох. — Моя мама виїхала з Криму і залишила там всю російську літературу — ці книжки їй завдавали болю».

«Це вирішувати людям, — відповідає Ніл Ґейман. — Якщо говорити про Булгакова — хто має право на автора? Кому він належить? Не так багато є художніх авторів, які пишуть від імені країни. Ми ж пишемо як люди, як представники людства. Але при цьому в мене є внутрішні суперечності, як сприймати певного автора. Маю друзів-євреїв, які не здатні слухати Ваґнера, бо він був представником режиму. Так само Езра Паунд, який залишив слід у поезії, але був нацистом-антисемітом. Я сприймаю красу його віршів і при цьому розумію, що людиною він був жахливою. Не кажу закривати очі. Але якщо відмовлятися читати автора, тому що він німець, ірландець, росіянин чи кореєць, ми звужуємо своє сприйняття світового надбання. Бо митці творять прекрасне як представники людства, а не певної політичної партії».

«Це не просто, — зауважує Ювал Харарі. — Імперіальні та колоніальні проєкти використовують мистецтво як свій інструмент впливу. Ставимо пам’ятник автора в кожному місті, всі учні вимушені вивчати їхні праці. Цьому потрібно протистояти. З іншого боку, не маємо дозволяти їм привласнювати авторів. Коли хтось, не пригадаю точно, захотів показати меншовартість африканських культур, то запитав «А хто Толстой африканської культури?». Маючи на увазі, що жоден автор не може наблизитися до величі Толстого. І журналіст Ральф Вайлі відповів надзвичайно влучно, не потрапивши на гачок «зараз перелічу імена і будемо сперечатися, хто величніший». Він сказав, що Толстой є Толстим африканських націй. Толстой не належить росіянам, він належить всьому людству. Він пише про людські почуття, конфлікти, це актуально для всіх. І на нього впливали люди з інших культур. Ми спадкоємці всього людства, почуття винайшли не окремі письменники». 

Ведуча не перебивала захоплений Толстим спіч Харарі. Нагадаємо, що 2019-го у російському виданні його книжки «21 Lessons for the 21st Century» окупацію Криму переклали як «приєднання». 

4 складових для перемоги України від Маґарет Етвуд

Публічну розмову з лауреаткою Букерівської премії Марґарет Етвуд вів літературознавець та перекладач Юрко Прохасько. Навесні цього року 82-річна канадська письменниця планувала відвідати Україну. Хотіла поїхати в Чорнобильську зону, щоби поспостерігати за птахами. Візит скасували лише у 20-тих числах лютого, коли ситуація вже виглядала загрозливою.

Коли розмова зайшла про війну, Марґарет Етвуд навела цікаву паралель: «Один мій приятель вів телешоу про виживання в екстремальних умовах. Він казав: щоби вижити, потрібно чотири речі: знання та досвід, належне обладнання, сила волі і удача. Якщо маєте усі чотири — ви неодмінно переможете. Тож погляньмо на Україну з цього боку. Ви маєте знання та досвід. У вас уже є більше потрібного обладнання — на початку його бракувало. Маєте силу волі. Отже, три пункти є. Залишається удача».

Ще вона потім жартувала, що з екранізацією їі роману «Оповідь служниці» (написаний ще 1985), їй таки пощастило — бо фільм міг бути невдалим, але ні. (Luck could go another way). Згадувала, що коли роман вийшов, багато хто казав, о ні, у США такого і близько ніколи не може статися.

Та пощастить чи ні — фактор ірраціональний. У Марґарет Етвуд імпонує саме раціональний підхід. Коли Юрко Прохасько відзначив її приголомшливе володіння мовою, сновидну ясність та візуальну насиченість, точність деталізації — вона зауважила, що це ж і є робота письменника. Що вона росла серед біологів, а там не можна сказати просто дерево чи комаха, важливо вказати, яке саме дерево і яка комаха — від цього залежить усе.

«Ваша думка формується залежно від вашої віри або від фактів, — каже Маргарет Етвуд. — Стараюся, щоби мої ставлення завжди базувалися на фактах».

Єдиний вірш форуму

За весь Львівський BookForum прозвучав лише один вірш. «Тільки не сій зневіру, чуєш, не смій» — читала Мар’яна Савка на презентації антології «Війна 2022». Це спільний проєкт PEN Ukraine та часопису «Нова Польща», що незабаром вийде у «Видавництві Старого Лева», а потім його перекладуть польською. До книжки увійшли поезії, есеї та щоденники 42 авторів. Серед них тексти Юрія Андруховича, Сергія Жадана, Ліни Костенко та письменників-членів PEN. 

Упорядник збірки Володимир Рафеєнко на початку вторгнення пережив окупацію: «Коли я читав ці тексти, частіше за все, плакав. Така собі терапія. Попри ці сльози, відчував, що плачу не тільки я. А отже, втішатимуся не тільки я. Найголовнішу ознаку часу, яку помітив, читаючи ці тексти, — була висота душі наших людей. Ми постали перед потребою перейти цей океан зла. І ця абсолютна дитяча спроможність перевищити цю темряву». 

Зіркові гості під російськими ракетами

Повітряна тривога під час BookForum була тільки раз, перед останньою подією — розмова з Нобелівським лауреатом з літератури Абдулразаком Ґурна. Британського письменника танзанійського походження відзначили за «безкомпромісне та співчутливе вивчення наслідків колоніалізму та долі біженця у прірві між культурами та континентами». Ґурна переїхав до Великої Британії у 1968-му, щоб навчатися. Зізнався, що відтоді буває у Танзанії щодня — подумки. 

У цій розмові Ґурна згадував, що жоден зі знайомих йому біженців не покидав свою країну з власної волі. Ведучий події Алім Алієв говорив про долі кримських татар і сумний тренд відродження у нас нового жанру — література політв’язнів. Та завершив цей форум пречудовим побажанням, яким прощаються зараз в його колах — «Наступного року зустрінемося у вільному Криму!».

Спокій нейрохірурга

Спіймати під час BookForum його кураторку та програмну директорку Софію Челяк — той ще виклик. Нагадує комету — яскрава, стильна і швидка. Після форуму супроводжувала гостів до Києва, де їх застав масований ракетний удар. Понад 80 ракет випустила Росія у понеділок. 

«Найнеймовірніше для нас — це те, що фестиваль справді відбувся. Що всі гості змогли приїхати, і найголовніше — він завершився за день до повномасштабних обстрілів, — розповідає Софія Челяк. — Ми мали протоколи безпеки і розуміння того, що ми будемо робити, якщо вимкнуть світло та впаде зв’язок. Але розуміння того, що ми на день розминулися з цією ситуацією — доводить до дрижаків. Дуже цінними стали відгуки від учасників та відвідувачів про те, що за рівнем дискусії наш захід легко конкурує з найбільшими літературними фестивалями. Наші події зібрали близько 50-ти тисяч переглядів тільки в Україні».

Сирени увімкнулися лише раз, на останній події фестивалю, але з частиною гостей вранці 10-го жовтня організатори приїхали в Київ для неформальних зустрічей і поглиблення їх зв’язків з українськими інституціями. Як зазначає Софія, саме тоді вони й почали використовувати усі приговані протоколи дій.

«В цьому році ми змушені були обмежити фізичну присутність людей, адже фестиваль відбувався в доволі невеликому приміщенні, яке було укриттям. Але нам було важливо запросити постійних партнерів фестивалю, студентів, активістів та гравців ринку. Частина не змогла приїхати, але ті, хто стали нашими відвідувачами, — це була найбільш вдячна публіка. Були люди, які відмовилися їхати, бо їм було страшно, вони казали про це щиро. Але для більшості онлайнових учасників важко було перекроїти графіки і добратися до України, бо дорога займає близько доби в один бік», – говорить Челяк.

Також софія додає, що ті, хто залишилися у понеділок, насправді вже не боялися: «Вони сказали, що страх зник за 10 хвилин. Вони почали розуміти, що все під контролем — і зараз тут, в укриттях вони ті, хто можуть включатися, скажімо, в ефір BBC і свідчити. Нейрохірург Генрі Марш жартував з мене, що з таким спокоєм і такою посмішкою, як я говорила з ними, вони говорять зі своїми пацієнтами. Той день в Києві став натхненням для текстів. Інші колеги, які на той час уже поїхали, теж неймовірно переживали, підтримували нас. Тому всі учасники фестивалю однозначно стануть амбасадорами України і зможуть аргументовано відстоювати наші інтереси».

Читайте також: Гра в розгубленість: як пройшов BookForum 2021