Про що мовчать заміновані ліси: нова книжка Аліни Дихман

Головна героїня дебютного роману Аліни Дихман «Сніжний Ізюм» Міра переконана, що не вміє по-справжньому дружити та кохати. А ще вона не читає фентезі. Але восени 2023 гине її єдиний друг Марк і вона має дати раду своєму горю, відчуттю самотності та книжкам з Маркової бібліотеки. Її життя змінюється, коли вона намагається хоча б трішки стати такою ж, як її друг, що мав серед друзів красномовне прізвисько Ельф.

Отож дівчина, яка не любить книжки, вирушає рятувати їх зі зруйнованих бібліотек деокупованої Харківщини. А ліс, куди не можна ходити, ховає не тільки міни. Але, що саме таїться в тому лісі, знає лише мовчазний чоловік, який рятує не книжки, а тварин. Хоча, можливо, щось відомо ще камінним половецьким ідолам на горі. Однак на ту гору варто не заходити, бо можна побачити те, що не забудеться.

Це історія про втрату, дружбу, книжки та пошуки себе, сповнена зимової атмосфери й слобожанського колориту.

З дозволу видавництва «Видавництво» Читомо публікує уривок з книжки «Сніжний Ізюм».

Аліна Дихман. Сніжний Ізюм. — Видавництво, 2025. — 284 с. 

— Ні, так не годиться. Верхній одяг буде тобі заважати. Є ще светр? Одягни, — промовив Олекса, і Міра подумала, що треба спитати, чи тут взагалі можна купити якийсь одяг, бо ж приїхала всього «на день».

Вона зробила подвиг: поставила годинник на восьму і примудрилась встати о восьмій п’ятнадцять, а не тицьнути в кнопку та дрімати ще. За кілька хвилин, зодягнена, уже стояла перед важкими дверима в кімнату Олекси і тільки-но підняла руку, щоб постукати, як він гукнув її з передпокою. Виявилось, чоловік уже дістав із сараю і лук, і стріли, а на дровітню кинув мішок, туго набитий сіном.

— Треба на мішку мішень намалювати, — вирішила проявити ініціативу Міра.

— Ти спочатку в нього влуч, — коротко відповів Олекса і скинув своє вічне пальто. — Светр, питаю, є?

— Та немає, — махнула Міра.

Він виніс їй свій, зеленаво-болотистого кольору та на вигляд грубої в’язки, але коли Міра його одягнула, відчула тепло та м’якість, немовби то був пух, а не шерсть. Закотила рукава, поправила шапку.

— Схожа, мабуть, на опудало.

Чоловік не відповів. Простягнув їй шкіряний сагайдак десь із двома десятками стріл. Міра пристебнула його на пояс (хоча по фільмах здавалось, що сагайдак повинен бути тільки за спиною) і дістала одну стрілу.

— Дерев’яна? — здивувалася вона.

— Звісно. А ти гадала, з чого колись робили стріли?

— Кол-и-ись, — протягнула Міра.

— Так це і лук історичний. Знаєш же, що тут був Ізюмський шлях? Кочівники приблизно з таких і стріляли, і до того ж вправно стріляли. Так, дерев’яні луки і стріли, оперення з гусаків або ж он, — він кивнув у бік кліток, — з воронів. Але краще все ж водоплавні птиці. Їхнє пір’я не так швидко розм’якне під дощем.

— Звідки ти взагалі про це все знаєш? Полюєш? — образ мисливця-Олекси ніяк не в’язався із образом чоловіка, якого вважали ледь не ветеринаром. Чи одних лікує, інших калічить? Міра глянула на чоловіка спідлоба.

— Ти хочеш вчитись чи ні?

Так, на пряме запитання не відповів. Ну добре, але ж вона запам’ятала.

— І що мені робити?

— Спочатку натягни тятиву. Я ж не зможу.

Міра знітилася і почервоніла. Узяла лук, спробувала зробити це так, як їй показав чоловік, але лук опирався, не хотів згинатися, норовив вислизнути з рук. Вдалося тільки з третього разу, і Міра витерла чоло.

— Стріляти так само важко?

— У мішок — ні, — Олекса підійшов ближче, і її на мить вогнем пройняло з того, як він виділив оце «в мішок».

А в що…. чи кого — важко?

— Добре, — чоловік став за її спиною. — Ноги ширше, ліва вперед. Ти праворука?

Міра кивнула.

— Тоді тримай лук у лівій руці, просто витягни її, отак. Лікоть не згинай. Повернись трохи боком до мішені, ліву руку з луком направляй в центр, — він дістав із сагайдака одну стрілу, допоміг покласти на тятиву. — Берись за тятиву трьома пальцями, ні, не так, зачепи її першими фалангами. Один палець зверху, два знизу, між ними хвостовик стріли. Так, добре. А тепер тягни.

— О, і все? — саркастично спитала Міра, у голові якої ельфи стрибали ледь не на слонів, робили витончені піруети, випускали в секунду зо десять стріл, а потім приземлялися, встигнувши поправити зачіску.

— І все, — підтвердив Олекса. — Тягни сильніше, не бійся, ти лук точно не зламаєш, от він тебе може. Ще сильніше, тятива повинна торкнутися твого обличчя.

Міра завжди була впевнена, що вона неслабка дівчинка, але, виявилось, у стрільбі з лука працювали геть інші м’язи, ніж у боксі. Тятива тільки-но торкнулась її обличчя, як Міра розкрила пальці, і щось різко й безжально, немов батогом, ударило її по передпліччю.

— От дідько! — вона випустила лук, задерла широкий рукав Олексиного светра. По передпліччю швидко розпливався яскравий синець.

— Вибач, — Олекса доторкнувся до її руки, і Міра здригнулась. — Я дещо забув. Захист на руку.

— Та невже? — вона нахилилась і приклала до руки жменю снігу.

— Не турбуйся, воно швидко мине. А взагалі, якщо правильно тримати лікоть, то цього не буде

— І про цей маленький факт ти забув розповісти? — поцікавилась дівчина. — П’ятихвилинка непотрібних знань із Олексою Хмелем?

Чоловік хотів, було, схрестити руки на грудях, але глянув на пустий рукав і відвернувся від Міри. Дівчина закусила губу. Треба було швидко щось сказати.

— То давай свій захист. А де моя стріла?

— У лісі.

— Ну, — Міра почухала потилицю, — може, у слона я б і влучила.

***

За годину в лісі було вже вісім стріл. І хоча Олекса щось намагався їй пояснити, якось виправити помилки, вона тільки злилась, знову і знову, як заведена, накладала стрілу на тятиву і відправляла її куди завгодно, тільки не в мішень. Коли чергова зрикошетила і впала біля клітки з вороном, той звився в повітря навіть із перебитим крилом. Олекса підсипав птиці корму, погладив по дзьобу і сказав, що на сьогодні досить.

Міра мотнула головою.

— Я не втомилась.

— Я втомився, — Олекса підійшов і хотів, було, відстебнути сагайдак із її поясу, але Міра смикнула той до себе, і їхні пальці зустрілись. Чоловік стояв так близько, що вона могла роздивитись зморшки коло очей і більш світлі цяточки на карій райдужці. Чомусь Олекса завжди пах якимось травами, немовби спав у сіні? Чого вона взагалі про це думала?

Він стиснув її пальці, та раптом відштовхнув: несильно, але Міра, яка не очікувала цього, на мить втратила рівновагу і схопилась за поліно з дрівні. Воно посунулось під її долоню, посипались на сніг інші, як доміно. Сагайдак залишився у руках Олекси.

— Віддай, — уперто промовила Міра.

Він похитав головою.

— Може, тобі це взагалі не треба?

— Віддай, — Міра підвищила голос. Звідкись примчали Вільха, Каштана і Терен, і хоча вони вже потоваришували з дівчиною, але в цю хвилину обступили Олексу, ніби займаючи кругову оборону. Вільха застережливо рикнула.

— Усе добре, — озвався чоловік до собак, потріпав Вільху. — Мирославо, я прошу тебе.

Вона відвернулась і мовчки почала збирати полінця, а потім щосили жбурнула одне. Те перелетіло через огорожу, упало десь на вулиці.

Міра всілася прямо на сніг, полізла в кишеню за цигарками, наплювавши на заборону. Олекса мовчав.

Дівчина запалила цигарку.

— Друга, — вимовила вона. Руки тряслись і не тільки після неприборканої тятиви.

— Що? — Олекса жестом наказав собакам залишити їх, і ті, немовби зачакловані, побігли. Міра могла б заприсягтися, що Вільха подивилась на неї із жалем.

— Ти питав, чи я втратила когось. Я втратила друга. Його звали Марко. Він… він стріляв з лука. Дуже вправно, — вона скривилась. — Називав себе Ельфом. Я закурила, вибач, цього не повториться.

Олекса нічого не сказав, міцно схопив її за плече, змусив піднятися.

— Не сиди на снігу, — промовив майже лагідно, і Мірі захотілось поревіти, як в дитинстві. — Бо ж ще лютий.

Вона вхопила його за порожній рукав светра, стиснула до болю у кулаках, жаліючи, що мала короткі нігті, бо з довгими було б ще болючіше. Та сльози лишила непролитими. Вирішила вважати це своєю маленькою перемогою.

— Так, — сказала вона. — Ще досі лютий.

Передзамовити книжку можна на сайті видавництва.