Прогулянки з класиками: міські легенди проєкту «Дефіляда: Харків»

Які підліткові кризи переживала Марко Вовчок, про що писали п’єсу Микола Куліш і Лесь Курбас, куди могла зникнути Маруся Вольвачівна і якими відвертостями у ток-шоу могла б приголомшити Наталя Забіла — про все це і не тільки розповідається у подкасті «Дефіляда : Харків». Це серія псевдодокументальних історій про українських письменників та письменниць, створених підлітками зі спільноти Teenside ГО «безпробілів».

Епізоди «Дефіляди» відбуваються у реальних локаціях із реальними людьми, які ніби зійшли зі сторінок підручників історії української літератури й зажили неідеальним, але яскравим і пристрасним життям. Кожен епізод — це фрагмент із життя знакової постаті укрліту, який ви не знайдете в офіційних біографіях чи про який не розкажуть на уроках. Може, тому, що він не вписується в канон. Або тому, що він вигаданий.

Домішуючи до ретельно вивірених фактів дрібку побрехеньок, авторки «Дефіляди» запрошують прогулятися з класиками в українських містах. У першому сезоні йшлося про літературне життя Києва. Другий сезон проєкту, фінансування якого здійснюється зі Стабілізаційного фонду культури та освіти 2022 Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини та Goethe-Institut, присвячений Харкову. А його героями та героїнями стали Марко Вовчок, Микола Костомаров, Наталя Забіла, Христя Алчевська, Маруся Вольвачівна, Марк Йогансен, Микола Куліш, Лесь Курбас.

Ми поспілкувалися з авторками проєкту, Юлією Мурашовою, Катериною Кіщинською і Катериною Андрійчук про те, як створювалася «Дефіляда», чим українські класики можуть зачепити сучасних підлітків і чого молоде покоління може навчитися в Йогансена і Куліша.

Насамперед розкажіть: що вас звело разом?

Юлія Мурашова: Ми зустрілись на письменницькій студії для підлітків, тому не дивно, що потім почали писати у спільному проєкті. Також ми працюємо із культурно-освітньою ініціативою «безпробілів», яка робить проєкти, де підлітки працюють із креативним письмом і, зокрема, розказують про свій досвід війни.

Як кожна із вас відкривала для себе українську класику?

Юлія Мурашова: Це сталось якось природньо і поступово, навіть не зможу виділити конкретний момент «зацікавлення» або «початку». Коротка відповідь така: в один липневий четвер я прокинулась із дипломом бакалавра української філології та всіма супутніми наслідками. Якщо довше, то сповна з українською класикою я познайомилась вже в університеті, адже освітня база була обширнішою.

Шкільне навчання більше фокусується на підготовці до ЗНО і вбиванні програмних моментів у свій мозок, що не дуже збігається із тим, як більшість людей взаємодіють із літературою.

Мої університетські досвіди дали мені достатньо свободи для того, щоб пропускати крізь себе більше авторів, їхніх текстів і міркувань із різних точок зору. І ще так історично склалось, що я структуралістка і мені подобається працювати із текстами, тому зацікавитись класикою було неважко.

Катерина Кіщинська: Круті люди, з якими мені хотілося більше спілкуватися, дуже цікавилися українською класикою. Треба ж якось підтримувати розмову. До того ж в якийсь момент трошки набридли Джони й Мері, тож я стала читати сучукрліт, а не тільки перекладне. Звідти до нашої класики значно менше кроків, ніж можна подумати спершу.

Катерина Андрійчук: На другому курсі ми почали детально вивчати українських класиків. Але викладачка, на відміну від школи, вислуховувала всі наші інтерпретації, ми робили креативні проєкти з переосмислення текстів і загалом більше взаємодіяли з ними. Мабуть, тоді класики й почали здаватися живими, взаємопов’язаними, цікавими, та такими, що на їхній основі можна робити щось своє. 

Як з’явилася ідея «Дефіляди»?

Катерина Кіщинська: У доковідні часи Юля порекомендувала мені художні (fiction) подкасти компанії «Night Vale Presents». Ми дуже захопилися форматом і кількома англомовними подкастами. Наскільки я пам’ятаю, кураторки тодішньої підліткової літературної студії теж подумували про створення з нами подкастів. Ми сказали — хочемо робити художній. Інших таких українських проєктів не знали, в нас все-таки переважає розмовний жанр або аудіокниги. Щодо оббріхування скарбів української літератури, тут все банально: ця ідея прийшла до нас у колективному віщому сні, народжена напевно з темних наказів предків та фрустрації з однотонними образами авторів та авторок у шкільній програмі.

До речі, про оббріхування. Зрозуміло, що самі історії у подкастах вигадані, але чи могли б вони теоретично статися, зважаючи на біографії письменників?  Загалом яка частина правди й вигадки у кожній історії?

Катерина Андрійчук: Підготовка до написання епізоду містить прочісування біографії певної людини та розкопки супутніх матеріалів — пліток, листувань, щоденників і перемовин через дошку віджі. Так ми отримуємо уявлення про обрану людину та її життя, і легше визначити, про яку саме ситуацію ми хочемо розказати, який у цієї історії буде конфлікт і яке оформлення. Кількість вигадки й правди від цього і залежить — часом значна частина епізоду базується на, скажімо, щоденникових записах чи листуваннях, а часом ми працюємо із ситуаціями, які потребують більше домислів, припущень і іноді прибульців. 

Другий сезон «Дефіляди» присвячений харківським письменникам. Як ви досліджували літературний Харків? Чому обрали саме цих героїв для подкасту? 

Катерина Кіщинська: Харків є нашою спільною любов’ю вже певний час. Локація — це те, з чого усе починається. Персонажів ми добирали вже виходячи з того, хто з письменників та письменниць має «харківський» період. Процес пошуку доволі хаотичний, переважно ми пробігаємося біографіями в інтернеті та добираємо список людей, які мають зв’язок з локацією. З цим списком ознайомлюємося вже ближче — на цьому етапі це рідко буває вибір з точки зору історичної цінності. Ти дивишся на людей як на персонажів і шукаєш, хто тобі відгукується, про кого тобі особисто важливо написати історію.

Більше прагматики й структурного мислення включається на етапі погодженні фінального списку епізодів; важливо, щоб було різноманіття в епохах, гендері, соціальному статусі, прив’язці подій до міста чи області й т.д. Зазвичай це виходить більш-менш природно, окрім як із дотриманням гендерного балансу. Жінок часто доводиться «розкопувати».

Можете помітити, що всі чоловічі персоналії доволі відомі, а от Христю Алчевську-молодшу та Марію Вольвач пересічний читач може не знати, хоча вони неймовірно цікаві особистости.

Літературний Харків та й історія Харкова загалом — дуже обширна тема. Щоб оптимально використати час, досліджували його через біографії та ідеї сюжетів. І навіть якщо фокусуватися на фрагменті  життя однієї людини, маєш шанс вийти на безліч цікавих речей про простір в якому вона існує. До прикладу, немає матеріалів про Наталю Забілу та її зв’язок з радіо, але ідея епізоду включала формат радіопрограми, тож ми вирішили подивитися історію радіостанцій у Харкові.

А це цілий скарб, адже саме в Харкові вперше в Україні відбулася трансляція на радіохвилях, і зробити то було дуже непросто. А якщо ви пишете про бурхливе інтимне життя пані Забіли, неодмінно поцікавтеся: а чи були їй доступні презервативи та де їх можна було отримати? Звичайно, і тут наткнетеся на кілька статей.

Це теж історія простору, історія життя людей та історія українських літераторів. Джерела для досліджень різноманітні: літературні, історичні та урбаністичні наукові статті, архівні матеріали, публіцистика, пости у соцмережах, книжки та підручник, твори, автобіографія, спогади, листи — все до чого дотягнулися пожадливі руки. Відкриття цього сезону для мене — сайт і онлайн-матеріали проєктів будинку «Слово». Для розуміння літературного Харкова 20 століття це незамінні ресурси. До того ж періоду, як завжди унікальну перспективу на людей, події й місця можна знайти у спогадах Юрія Смолича «Розповідь про неспокій». 

Ваше захоплення українською літературою почалося переважно зі студентського періоду. Тоді  чого (чи кого), на ваш погляд, бракує в шкільній програмі, щоб захопити підлітків  укрлітом?

Катерина Андрійчук: Якщо говорити про загальні риси, мені в шкільні часи не вистачало діалогу, обговорення текстів. І це те, що дуже ціную в університетському навчанні. Коли починаю детальніше вивчати біографію письменниці чи письменника, захоплююся маленькими деталями побуту, напівправдивими анекдотами та дружніми стосунками, які людина мала. Мабуть, було б добре мати такі живі деталі й у шкільній програмі. Важко сказати щодо конкретних текстів чи авторок та авторів. Мабуть, найдетальніше про це розповідає канал Шалені Авторки, принаймні я дивлюся його ледь не постійно, в тому числі заради їхніх інтерпретацій шкільної літератури чи того, що мало б бути у шкільній літературі. А ще, наприклад, дізналася звідти, що Агатангел Кримський написав чуйний гомоеротичний роман. 

Читати також: «Наразі без назви»: подкаст про культуру, який слухають під час війни

Що потрібно розповідати підліткам про українську класику, щоб зацікавити їх? Катерина Андрійчук: Думаю, треба знайти точки дотику, які будуть цікаві читачу. Власне, частково це те, чим ми займаємося в подкасті. Звичайно, в контексті біографії без побрехеньок це може бути трохи складніше, але, як на мене, цілком реально. Всі герої цього сезону були дуже цікавими особистостями, і я й досі хочу дізнаватися про них ще більше.

Якщо брати конкретний приклад, я б залюбки послухала урок про Миколу Костомарова, де, крім загального місця в історії, розказували б про те, як він намагався ставити Ілліаду для кращого її розуміння чи як пропустив і передобідню службу, і сам обід, бо читав із другом щойно придбаного «‎Кобзаря». 

Катерина Кіщинська: Погоджуюся з Катею. Думаю, головне не робити з письменників відірваних від простих смертних героїв та пророків, а розказувати про живих людей. Тоді є шанс їх зрозуміти, відчути зв’язок. Вони тим і чудові, що не ідеальні. Миколу Хвильового всі знають через самогубство, але він також цікавий в контексті дискусії «Геть від Москви» і стосунках з іншими «слов’янами». А от про кілька спроб самогубства Куліша наче люди й не знають, хоча це важливо для розуміння його як автора, що дуже сильний в комедії та сатирі з доволі трагічними присмаками.

Що б ви порадили людям, які хочуть просувати культурний продукт на підліткову аудиторію — які підходи у промоції, з вашого досвіду, реально працюють, а які будуть провальними? 

Катерина Кіщинська: Навряд маємо експертні поради щодо просування. Зазвичай використовуємо ті самі методи, що й проєкти для інших аудиторії: рекламу у соц.мережах, промо в релевантних медіа. Як на мене, в промоції культурного продукту для підлітків найкраще працює через тинне радіо, тому важливо попасти на маленьку дуже зацікавлену аудиторію (наприклад, підлітки, які багато читають) і вона розповсюдить інформацію у своїх колах (наприклад, серед друзів, які таким зазвичай не цікавляться). Дуже рятує мати підлітків в команді. Вони все-таки розуміють, які платформи та посили актуальні в моменті.

Що з української класики варто почитати підліткам — скажімо, для розвитку креативного письма, для розуміння української культури чи й просто для насолоди від читання?

Катерина Андрійчук: Можна почати з улюблених текстів, і далі читати більше того ж автора/періоду часу. З тих, що відкрила для себе у 2022-му, можу згадати повість «‎Подорож до Щастівська» Стуса. Дуже сподобався поетичний і концентрований стиль письма та київські пейзажі. А завдяки роботі в подкасті змогла почитати ще більше іронічного Миколи Куліша, наприклад «‎Народного Малахія» та «‎Патетичну сонату». Думаю, ці тексти можуть слугувати й для розвитку креативного письма. Можна подивитися, як написані діалоги, як автор працює з простором, як влаштований гумор у тексті. 

Читати також: Якщо читати про книжки набридло: 7 літературних подкастів, які можна слухати просто зараз

Катерина Кіщинська: Думаю читати для розвитку креативного письма можна все, головне, підійти до того з питаннями, як це зроблено, що працює, а що ні? В Йогансена є чудова і невелика книжка «Як будується оповідання?». Сама книжка пропонує багато неординарних думок, але також дискусія навколо неї добре ілюструє ситуацію в культурі того часу. Я ще багато думаю про «Товаришки» Олени Пчілки, твори Коцюбинського та поезію Плужника. Вони всі чудово написані та, як на мене, на часі. Можна почитати непрограмні п’єси Лесі Українки та прозу Валер’яна Підмогильного. Хороший спосіб відкрити для себе щось нове в нашій класиці — звернутися до альманахів. Там часто дібрано твори за тематикою та періодом, тож ви одразу можете обрати щось, що вам, вірогідно, буде цікаво. Є багато, що видавали в часи класиків, і такі, що видають зараз, наприклад, видавництво Темпора.

З ким із ваших героїв ви б хотіли прогулятися по Харкову і чому?

Юлія Мурашова: Найбільше — з Йогансеном. Я однаково люблю всіх герої сезону, але дуже хочеться побачити Йогансена у його природному середовищі існування. Така прогулянка буде або абсолютно звичайною (можливо, із певною кількістю монологів), або трапиться якась пригода. Хоча просто сходити на пиво з людьми зі “Слова” теж було б чудово.

Чи буде третій сезон і, якщо так, про кого розповідатиме?

Катерина Кіщинська: Ми налаштовані робити третій сезон і зараз шукаємо ресурси на це. Складно сказати про кого будуть епізоди, адже, як і говорили, починаємо з місця. Поки, здається, всі хочемо зробити сезон про південь України, наскільки південно — ще думаємо. Я б хотіла додати більше історій про літераторів 17-18 століть. 

Слухати Дефіляду!

Ілюстрації Jozzy Barnes