«Наразі без назви»: подкаст про культуру, який слухають під час війни

«Наразі без назви» – це подкаст про культуру, який роблять редакторка The Ukrainians, журналістка, культурна менеджерка Богдана Неборак та літературознавиця й менеджерка культурних проєктів Анастасія Євдокимова. Розмови про літературу, цікаві діалоги на довколакультурні теми й відкриття маловідомих імен – це те, на що з нетерпінням чекають слухачі подкасту кожного наступного тижня. Ми поспілкувалися з авторками проєкту й дізналися, як вони працюють над контентом, обирають теми й розбудовують успіх свого подкасту.

Розкажіть про успіх подкасту, який розповідає про культуру в часи війни – кому і чому це потрібно саме зараз?

Настя: Формат подкасту можна споживати по-різному: розтягувати прослуховування чи поринати з головою, слухати й конспектувати, слухати й бігти, залишатися наодинці в навушниках чи вмикати в компанії, поки ви робите механічну роботу. Головне для нас:

• зацікавити й спровокувати слухача на діалог;
• створити френдлі аудіопростір;
• зробити слухача частиною нашої аудіоспільноти.

Саме тому назву кожного епізоду формулюємо як проблемне питання, а ще уявляємо собі, що для пошуку відповідей найкраще комфортно вмоститися в аудіовітальні за келихом аудіовина чи чашкою аудіокави. Наш слухач відчуває присутність у цій аудіовітальні, тому «підслухавши» розмову,  йде у свої соціальні мережі, щоби її продовжити, відрефлексувати почуте чи поділитися власними думками. Щоб цей діалог та індивідуальний пошук відповідей тривав, в описі до кожного епізоду додаємо recommended list (зі списком рекомендованої літератури, відео та іншими допоміжними матеріалами) та запрошуємо в наші інстаграми, де є ще більше думок —  бонусні цитати, посилання, кліпи. Словом – усе, що потім зберігаємо у highlights. 

Богдана: Мені завжди найцікавіші відгуки після прослуховування, коментарі в ютубі, на подкаст-платформах. Бо це найпростіший спосіб довідатися, чи нам в подкасті вдалося заплановане. Ми з Настею хотіли зробити діалог про актуальні культурні питання з ідеєю того, що культурна матерія пояснює багато що про нас самих, про наші стосунки з іншими країнами, про те, що з нами ставалося і чому. І ми хотіли, щоб цей діалог продовжувався поза межами подкасту. Щоразу бачу, що це вдається, а деякі коментарі дають нові ідеї для наступних розмов. Також мені хотілося, щоб ця розмова про навколокультурні теми не мала флеру недосяжності, незрозумілості, високої полиці, а була  запрошенням до моєї улюбленої культури — Української. Думаю, цей посил нам таки вдається передати. І всього цього не було б без The Ukrainians, які створюють подкаст разом з нами — і доносять до вух наших слухачів. 

Богдано, це не перший твій літературний подкаст, так само як і для Насті не перший досвід публічних виступів про літературу. Що змінилось для вас у розмовах про українську літературу після повномасштабного вторгнення? Як ви даєте раду із пошуком слів і понять при розмові про українську літературу зараз?

Богдана: Ми планували подкаст про культуру задовго до ескалації, та про це краще розкаже Настя. Наприкінці лютого я відчула, як нібито опановані й звичні категорії та поняття вислизають з рук і вивертаються від розуміння. Цей стан хотілося зафіксувати й проаналізувати, бо я розуміла, що навряд чи самотня в такому відчутті. Найкращим способом це зробити є розмова з кимось, з ким тобі дійсно цікаво говорити й кому ти довіряєш. Ми з Настею дійсно зідзвонювалися у фейстаймі й довго говорили. Подумали, що це може бути цікаво не лише нам двом. 

Настя: У першому епізоді нашого подкасту про культуру, який мав би стартувати у березні, ми би говорили про фільм Педро Альмодовара і нову книжку Саллі Руні. У тій альтернативній реальності був простір для відвідування філармонії, опису трендів нової української опери і обговорення щойно відкритих виставок. Проте сьогодні ми потребуємо інших творів та тем. Для себе ми усвідомили, що потрібні нові терміни й нові слова, і кожна розмова, кожен епізод наближає до того, щоби не лише окреслювати проблемні зони, але й давати їм назви. Наш подкаст не лише про літературу, ми говоримо про культуру загалом, однак українська культура літературоцентрична, тож приклади художніх творів завжди переважатимуть. А ще наш формат передбачає читання книжок, так у нас епізоди чергуються — про різні види мистецтва та прискіпливе читання того чи іншого важливого тексту (close reading). 

Чому ви обрали саме формат діалогу? Раніше ви працювали окремо, і варто відзначити, виходило також добре. 

Богдана: Діалог дає більше простору для дослідження. Коли говориш сам, то теж може трапитися відкриття, але зазвичай я дуже добре знаю, що саме розкажу на лекції чи в моноподкасті. Натомість діалог неможливий без думання тут-і-тепер. Коли цього немає, то слухач одразу відчує — нічого не створюється! Бутафорія, заготовка! І, якщо йде мова про імітацію діалогу, — слухач вимкнеться. Повторю, але для мене найважливішим у «Наразі без назви» є продовження розмови. Позитивна чи негативна реакція — це насправді не головне, бо комусь може бути нудно чи поверхнево, хтось навпаки відкриє для себе нечуті  імена й тексти, мистецтво. Важливою є небайдужість й потреба  сказати власну репліку, продовжити. А таке продовження можливе лише в товариській розмові.

Діалог — це ще й про відсутність конфлікту. Думки можуть розходитися кардиналььно, що, врешті, часто в нас з Настею і стається, але це не значит, що ми б’ємося стійками від мікрофонів. Простір, де різні думки не є джерелом сварки — це теж важливо для мене.

Настя: Що отримує глядач, окрім перебування у класній і комфортній аудіовітальні? Приватну історію. І це, мабуть, найцікавіше. Ми з Богданою близькі подруги, маємо як спільний бекграунд, так і кардинально різні досвіди. У нас великий арсенал культурної надивленості — ґрунт для розмов: читаємо майже одні й ті ж книжки, але сприймаємо їх по-різному, цитуємо кіно, ставимо музику. Словом, ми у подкасті не те щоби розважаємося, але добре проводимо час і даємо можливість «підслухати» цю відкриту і чесну розмову іншим. Ми як добрий і злий поліцейський (які постійно міняються місцями) — по-різному дивимося на світ, тому в кожному епізоді є як строгий конструктив, так і легка весела розмова. 

Чому «Наразі без назви»? Коли буде назва?

Настя: Ми вирішили, що назва зʼявиться після перемоги! Коли зможемо називати речі своїми іменами, знайдемо потрібні слова для оцінки та аналізу культури у новому світі. Насправді назва — це не головне. Принаймні так ми собі думали, коли почали збирати ідеї та шукати формат. Перший крок для створення подкасту — це робочий чат, у якому відбуваються всі обговорення і приймаються доленосні для продукту рішення. У нас зʼявився такий чат із продюсерами The Ukrainians Audio, який називався «Новий подкаст наразі без назви, але ненадовго». Оскільки питань багато і пошук відповідей триває, то наразі так і живемо — без назви. 

Богдана: Узагалі придумати назву — це досить просто. Має бути хвацько, жваво, класно. У березні все хвацьке і запальне виглядало не просто притягнутим за вуха, а пластиковим і мертвим. Водночас коли ми випробовували формати нашої розмови, то виявилося, що найцікавішим для нас обох є формат питань-відповідей. І серед не просто ймовірних, але й частих відповідей, є «я не знаю». З назвою історія схожа: от як негайно, тут і зараз, правдиво назвати подкаст про культуру? Не знаю. Тому, наразі без назви, але назва ще буде.

Читайте також: Якщо читати про книжки набридло: 7 літературних подкастів, які можна слухати просто зараз

Схоже, що культурна колонізація і деколонізація України є лейтмотивом усієї серії розмов, і це резонує із запитом на культурну деколонізацію від українського суспільства. Наскільки це відповідає вашим внутрішнім потребам? 

Богдана: З колонізацією така справа, що в якийсь момент мені здалося: це слово звучить так  часто, вкупі з імперіалізмом, деімперіалізацією, деколонізацією, націоналізмом, орієнталізмом, оксиденталізмом і так далі, що стає якось незручно питати: а що це таке і чому про це всі говорять? І невже це стосується мого життя? Але так, це супергарячі теми, які обговорюються в усіх соцмережах усіма, просто із загортанням в різні історії. Ми стежимо за тим, що обговорюють найбільше, і пропонуємо свої розмови, часто з деякими теоретичними текстами, які ми читали й вважаємо доречними, есеями, статтями. Особливо цікаво не просто роздумувати над поняттями, а прикладати їх до себе й свого досвіду, бо слухач зможе зробити точнісінько так само. У моїй шафі, скажімо, теж є приватні історії про колоніалізм, просто тому, що це нормально! Я виросла в Україні, мені хочеться деякими з цих історій поділитися. Я страшенно не хочу таких собі взірцевих історій  про щось стерильне, бо вони шкідливі. Тому в нас багато просто спостережень, але й чесних розповідей про себе. Самодеколонізація, якщо можна це так назвати, теж цікава мені, бо я хочу чутися ще комфортніше на своїх двох на своїй землі.

Якось ми дійшли до думки, що для деколонізації самого себе,  потрібно довідатися про себе більше, а отже — про своїх митців, історію, героїв. Мені ця думка дуже подобається, бо в нас неймовірно багато маловідомих чи нерозказаних історій.

Одна річ, якби ми мусили хіба творити нові. Але ми також маємо сильний фундамент, який дає рівновагу, спокій і гордість. Я б хотіла, аби таке відчуття мали якомога більше українців.

Настя: Кожна тема виростає передовсім з нашої приватної потреби говорити про це, а ще робити дослідження і знаходити нове. Ми готуємося до епізодів, пірнаємо в теоретичні праці, відкриваємо історію, гортаємо-шукаємо і знаходимо щось для себе. У магістратурі Могилянки я слухала курс філософа Володимира Єрмоленка, який на одному з семінарських занять сказав, що найважливіше для людини — це дивуватися! Тобто постійно відкривати щось нове, під новим кутом дивитися на старе і дивуватися тим відкриттям, які ми робимо. Відтоді я памʼятаю про це правило-настанову і старанно її дотримуюся, дивуюся. Так, у другому епізоді ми з Богданою перечитували роман Сергія Жадана «Інтернат». Відтоді минуло 2 місяці, а я досі думаю про цей роман і знаходжу аспекти, про які ми не згадали. Мисленнєвий процес було запущено і далі кожен крок, кожна деталь поглиблюють розуміння цього роману, зокрема. А проблема деколонізації України — велика і складна. Ми не зможемо ніколи забути про те, що ми були колонією Російської імперії, республікою СРСР, не позбудемося сусідства з Росією, але перевиховати себе можемо, позбутися відчуття залежності, вторинності, дихати на повні груди й бачити українську культуру європейською. 

Чи плануєте продовжувати подкаст новими сезонами?

Настя: Нам же ще назву потрібно знайти, тому show must go on і перший сезон триватиме стільки, скільки треба! Можливо ми відкриємо для себе ще якісь формати — вийдемо в офлайн чи у відео, писатимемо більше текстів або проводитимемо стріми в інстаграмі. Ми себе не обмежуємо та не силуємо. 

Богдана: Наразі нам класно йде щотижневий темп. У робочому документі в нас понад 30 тем, і це не всі можливі, а ті, які нам би зараз хотілося обговорити! Але я за ці три місяці щодня собі повторюю — no pressure! Може, ми в якусь мить втомимося й підемо на канікули. Або зрозуміємо, що назва прийшла, це теж потребуватиме паузи. До ескалації ми хотіли ходити на прем’єри, фестивалі, записувати смолтоки в кулуарах і таким чином, наприклад, запрошувати читача випити з нами брюту на галявині в день відкриття «Книжкового Арсеналу». Цей день ще прийде. 

Фото: Валентин Кузан