Володимир Єрмоленко

Флобер – відлюдник, що на боці мистецтва й проти сімейних цінностей

12.12.2021

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Гюстав Флобер – письменник і відлюдник, творець сентиментальної Емми Боварі та містичного Святого Антонія, творець магічної «Саламбо» та навмисно банальних «Бувар і Пекюше». Людина, яка писала повільно – по пів сторінки на день, перечитуючи кожне слово вголос, вслухаючись у їхнє звучання. Людина, чия проза не менш складно перекладна, ніж поезії його сучасника Шарля Бодлера. Флобер є класиком французької реалістичної прози, але водночас він є творцем містичних, сюрреалістичних і навіть магічних романів. Це була людина, яка хотіла розчинитися у своїх власних текстах, стати невидимою за лаштунками шедевру, який він створював. Читомо записало конспект подкасту Kult: Podcast, у якому Тетяні Огарковій про письменника розповів Володимир Єрмоленко.

Сьогодні рівно 200 років із його дня народження, і нам приємно пригадати, чим саме він може бути цікавим сьогодні.

 

Чому Сартр вважав Флобера «ідіотом»?

 

Флобер ставить перед своєю епохою ті самі питання, які ставлять і абсолютно інші епохи, зокрема сучасна. Це епоха, наприклад, співвідношення між мистецтвом і реальністю, співвідношення між бажанням митця зануритися у свій мистецький твір, його сформувати ідеальним і все ж таки, наприклад, показати свою суспільно-політичну позицію, бути, як казав Жан-Поль Сартр, ангажованим. Сартр пише наприкінці свого життя знаменитий текст «Ідіот у родині» про Флобера, де він бачить його, без сумніву, як свого величезного антипода, тому що, як казав Сартр, Флобер це, можливо, найбільш незаангажований письменник або митець XIX століття. Тобто це до певної міри альтер его Сартра. 

 

Вічна тема: якщо людина щось творить, що головне для неї? Це досконалий твір чи це вплив на суспільство, чи це громадянська позиція? Флобер, без сумніву, скаже, що це досконалий твір.

 

І водночас Флобер справляє враження реаліста, адвокатує, що начебто він на боці, так би мовити, мистецтва заради мистецтва, мистецтва незаангажованого. Як це примирити?

 

Літературу Флобера можна назвати романтичною, але це, власне, не романтизм Віктора Гюго і Альфонса де Ламартіна, проти якого Флобер боровся. Це романтизм, який провокує, що будується на багатьох матеріальних деталях. 

 

Чи є хоч якась подібність у Бодлера і Флобера?

 

Велике спрощення: дивитися на Флобера як лише на реаліста. За класичною книгою «Мімезис» Еріха Ауербаха, у якій один із есеїв присвячений французькому реалізму і його представникам, що є у пантеоні, серед яких без сумніву, Флобер, Бальзак, Стендаль і Мопассан. Але Флобер виділяється із цієї полиці, бо він не тільки реаліст, а ще й великий містичний письменник, творець «Спокус Святого Антонія».

 

Коли ми читаємо твори Флобера, у нас виникає враження, що його твори є вікном у реальність. Він є сучасником Шарля Бодлера, але яка відстань, яка прірва поміж Бодлером автором «Квітів зла», «Штучного раю», «Паризького спліну», щоденників? Але чи так це насправді? Адже є багато подібностей між їхніми творчими шляхами, зокрема, скажімо, суд, який був пов’язаний з їхніми літературними творами i звинувачував їх у замаху на публічну мораль. Вони, в принципі, симпатизували один одному. І той, і інший писали таку літературу, яка повстає проти тодішньої моралі. 

 

Флобер насправді дуже велике значення приділяв сонориці, звучанню слів. Знову ж таки, його можна порівняти з Бодлером, який звучить французькою мовою як абсолютно дивовижна музика, так само і Флобер.

 

Людина повільного письма і нових світів

 

Це людина надзвичайно повільного письма. Якщо його порівняти з тим самим Віктором Гюго, який є прикладом плідності та величезних обсягів, Флобер написав мало.Навіть Бальзак, з яким його порівнюють, міг писати по кілька романів на рік. А Флобер написав 6-7 книжок за все життя, але абсолютно різних. Це не людина, яка пише серіал, як той же Бальзак («Людська комедія»), де кожен епізод продовжує попередній. Це людина, яка справді з кожним романом створює абсолютно новий світ. 

 

У нього була практика класти один аркуш на стіл, а поряд інший: писати, закреслити, переписати наново, знову закреслити і так далі. У нього був такий ритм − десь по пів сторінки на день. Ви можете собі уявити? Пів сторінки на день, п’ять слів на хвилину, і він їх постійно вимовляв! Тобто це нібито література письма, але література, яка вимовляється. Він це називав практикою «Le gueuloir», від французького слова «gueulе», тобто «горло». І коли він виходив зі свого будинку (а жив у містечку Круасе, передмісті Руана), гуляв серед дерев, прогулянки він називав «aller de gueulade», тобто там, де він вимовляє; де звучить його горло.

 

Це, до речі, нагадує Поля Серана, більш сучасного автора ХХ століття, у якого також була ця звичка нескінченно відточувати свої власні фрази і також читати їх вголос, і просити інших читати вголос, так щоб він це чув. Скажімо, він просив свою дружину: вона читала фрази «голосом сирени», як занотовував Серан. Але у Серана все-таки це була фрагментована проза. І нам легко уявити, як це могло бути, як це могло працювати з такою короткою формою. Натомість Флобер дає у результаті цілком завершений, послідовний текст із сюжетом зрозумілим і чітким, навіть архетиповим в якомусь сенсі, будуючи його: цеглинка за цеглинкою.

 

Флобер хворів на епілепсію, але саме ця хвороба врятувала його та дала змогу писати. Адже батько Флобера бачив сина юристом. Можливо, він опинився б на процесі над якимось письменником як імперський прокурор.

 

Виклик сімейним цінностям і магнетична Емма

 

«Мадам Боварі» є першим опублікованим текстом Флобера, який одразу викликав неабиякий скандал, як свого часу сталося з «Квітами зла» Бодлера (цензура вилучила шість сонетів із цієї збірки, які потім повернула). Так само Флобера засудили за «Мадам Боварі», був трибунал і величезний розголос. Це були часи Другої французької імперії Наполеона ІІІ (кінець 50-х років ХІХ століття) специфічний період, вирізнявся консервативністю і сконцентрованістю на родинних цінностях, інституті церкви. А «Мадам Боварі» до певної міри – це деконструкція сімейних цінностей. На процес приходило дуже багато письменників, щоб захистити на той момент юного та нікому не відомого автора. Одним із них був Ламартін, який вважатиме Флобера своїм сином, але у своїх листах згодом Флобер знущався з Ламартіна. Під час процесу Флобера виправдали, і саме завдяки цьому скандалу зрештою він і став знаменитим.

Очевидно, що роман «Мадам Боварі» не викликає у сучасного читача обурення норовом героїв. Але все-таки роман є привабливим і сьогодні. По-перше, автор обирає сюжет, який ми можемо назвати банальним. Сюжет про провінційну жінку, яка незадоволена своїм шлюбом, яка бачить свій шлюб як певне ув’язнення, його можна порівняти із сюжетом роману «Коханець леді Чаттерлей», який було видано набагато пізніше. Але «Коханець леді Чаттерлей» більш відвертий роман, із більш відвертими еротичними сценами. У Флобера еротичні сцени є лише як натяки. Сцена у фіакрі, коли з одним зі своїх коханців Емма сідає у фіакр, їздить у ньому кілька годин. Автор описує читачеві лише фіакр і географію Руана – вулички, через які вони проїжджали. Але читачі розуміють, що там відбувається. Це дуже цікавий прийом, коли тобі розповідають про дещо, не розповідаючи про це. Пізніше вже символісти використовуватимуть цей прийом. Французький поет Стефан Малларме говорив, що назвати річ – це скасувати три чверті задоволення від неї. Так, у романі немає прямого показу, але очевидно, що цей опис сцени майстерний, адже саму цю сцену цитують найчастіше як таку кульмінацію роману. 

 

Але разом з тим, варто розглянути, як Флобер працює із цією тематикою нібито буденності. Це все ж таки епоха романтизму, який у Франції не обмежився першими десятиліттями ХІХ століття. Головними героями літературної сцени виступали Ламартін, Гюго, який у цей самий час публікує «Знедолені». І от Флобер ставить дуже скептичний погляд на романтизм, тобто на естетику прямого вираження почуттів. Він дотримувався естетики метафоризації, описуючи внутрішній стан героїв через зовнішнє, був дуже уважним до матеріальних описів речей. Він міг дуже довго описувати крапельки поту на шкірі жінки і так далі. Але щодо Емми Боварі, то є книжка Маріо Варгаса Льйоси «Постійна оргія», де він говорить, що скоріше Флобер критикує Емму Боварі, іронізує над нею. Для Маріо Варгаса Льйоси Емма Боварі була величезним еротичним об’єктом його юності. Тобто він настільки захоплювався цією жінкою, її описом. Хоча у романі подано лише натяки, але вони фізичні. Наприклад, сцена, у якій Емма одягається після чергової зустрічі з коханцем.

 

Але автор завжди тримає нейтральну дистанцію, тому ми не можемо досконало знати ставлення Флобера до героїні. Це і було підставою для суддів думати, що він її виправдовує. У книжці немає жодного засудження, автор бере психологічну, емоційну дистанцію і показує, що брати дистанцію − означає бути митцем. Отже, митець не має занурюватись у ці емоції, а описувати їх можливо хірургічно. І це важливо, адже Флобер виріс фактично у лікарні. Його батько був видатним лікарем міста Руан. Потім Флобер описуватиме морг, де були мертві тіла, а над ними літали сірі мухи. Вони сідали на трупи, а потім − на його іграшки. Ця людина виросла у цьому анатомічному театрі, де він бачив нутрощі людей.

 

Ця метафора медичного, анатомічного погляду разом із реалізмом нагадує часи Леонардо да Вінчі. Можливо, у Флобера ця лінія іде звідти. 

 

Водночас Емма – це людина, яку нерідко порівнюють з Дон Кіхотом, − така собі сучасна версія, на момент ХІХ століття. Адже обидва герої живуть у вигаданому світі. Емма живе в провінції, її життя безнадійно нудне з її безнадійно нудним чоловіком. Є такий вислів: «боварічна жінка»  –  це жінка, яка живе у світі своїх ілюзій і читає дуже багато романів та втілює свої мрії у життя. От оця її здатність бунтувати за допомогою власної фантазії робить її дуже сучасним та універсальним персонажем. Як і Дон Кіхот, який живе у світі літературному, бореться із вітряками, тому що уявляє те, чого немає. Так саме й Емма – вона живе у світі власних ілюзій. У цьому її слабкість, і в цьому її сила водночас.

 

Ми можемо уявити сучасний сюжет, де, наприклад, якась молода людина читає багато мотиваційної літератури про те, як збагатіти за 30 днів або як побудувати бізнес на своїй любові, або як робити тільки те, що ти хочеш. Це та сама історія, як людина бере із певних артефактів культури якийсь ідеалізований зліпок реальності, який намагається потім реалізувати. У деяких людей це виходить, а у деяких не виходить, і вони зазнають фіаско. І ми не знаємо, чи вийшло це в Емми, адже вона справді змінила своє життя. Вона мала ці важливі для неї історії, але потім не так любовні історії, як фінансова сторона питання. Згадаймо, що вона постійно влізала в борги, − це призвело до печальних наслідків.

 

Але щодо Дон Кіхота, здається, що Поль Тібоде, відомий французький літературний критик ХХ століття, вперше провів паралель між Дон Кіхотом і Еммою Боварі. Також можемо провести ще одну паралель, адже оці архетипові герої літератури: Дон Жуан, Дон Кіхот, Фауст тощо – створювались як негативні персонажі від початку. Вони створювались як персонажі, яких письменник критикує. До певної міри Флобер теж критикує свою героїню. Але ці персонажі створювались письменниками з такою любов’ю, що вони, фактично, ставали культовими, вірусними. Можливо, Маріо Варгас Льйоса правий, що Флобер і хотів створити персонажа, якого б він засуджував, але зрештою створив такий великий магніт.

 

Femme fatale у «Саламбо»

 

Наступний роман Флобера – історичний орієнталістський «Саламбо» про Карфаген, але ще до Пунічних воєн і Ганнібала. Автор нібито обирає такий «острів» в історії, хоча історична лінія роману нічим не завершується. 

 

Ми бачимо дуже дивний світ, жінку Саламбо, яка, можливо, нагадує майбутню Саломею, яка призвела до смерті Іоана Хрестителя, яка відрізає голову чоловікові або змушує когось відрізати, що чинить жорстокість через свою вроду. Це образ femme fatale, який буде приходити y європейську літературу, а образи Саломеї, Іродіади знову повертаються у творчості Оскара Вайлда та Стефана Малларме пізніше. Образ жорстокої жінки, яка несе смерть і помсту, стає актуальним і в ХХ столітті.

 

Під час подорожі Близьким Сходом, у 1849-1851 роках, Флобер відвідав багато країн, щоб зануритись у цю культуру. Саме у Єгипті він описує важливий для нього еротичний досвід: відвідини каїрських куртизанок. Одну з них звали Ручук Ханем. Разом зі своїм другом Флобер лишається на вечерю, де жінки танцюють еротичні танці, потім вони спускаються в кімнату. За словами самого Флобера, це була велика сексуальна ініціація, і образ Саламбо – східної жінки, яка своєю вродою, своїм сексуальним тяжінням несе чоловікові загибель, з’явився саме після цих подій.

Саламбо – донька Карфагенського царя, яка є служницею Богині Місяця, анахоретка, віддалена від світу. Але її краса провокує величезну війну: у неї закохується карфагенський найманець, якого через це виганяють із міста. Але він збирає армію та йде на Карфаген війною, − ерос породжує танатос. Цей роман дуже жорстокий, але Флобер описує сцени смертей дуже красиво та майстерно. Отже, екзотизм роману «Саламбо» робить його романтичним, а не реалістичним текстом. Роман можна назвати сюрреалізмом до сюрреалізму через орієнтальні марення, яскраві барви, емоції, пристрасті, жорстокість тощо. «Саламбо» вирізняється не лише на тлі творчості Флобера, а й на тлі всієї тогочасної французької літератури.

 

Через епілепсію Флобер переживав клінічну смерть, і згодом описуватиме свої спогади про цю подію, як певні образи своєї підсвідомості. Таким чином спостерігаємо у «Саламбо» не реаліста Флобера, а його підсвідоме, мареннєве.

 

Письменник світового масштабу, але водночас дуже сучасний, тому що Флобера читати сьогодні дуже цікаво. Він не звучить якось старомодно, він в чомусь є досі неперевершеним. Він може навчити нас, що автор не обов’язково має йти в одному напрямку – він може пробувати себе одночасно в абсолютно різних стилях. Точність не є антиподом найбільш дикої фантазії.

 

 Підписуватися тут, слухати можна тут:

Розшифрувала: Соф’я Фролова

Чільне зображення: Lithub