Прохасько шукає Східну Європу на планеті Полин: нова українська есеїстика

Тема маленької приватної історії й географії письменників є дуже інтимною. Вона оголює живі незаретушовані моменти з минулого. Вона показує, що історія – це не те, що читають в підручниках, а те, що передається через особистий дотик і приватний діалог.

У цьому огляді ми зібрали книжки, які розкривають свої інтимні культурні й географічні моменти. Де письменники наділяють свої міста особистими деталями й за допомогою своє шаманічної влади дають заговорити померлим людям. І де тільки вони знають, як треба постукати по малопомітних деталях міста, щоб вони відкрили мандрівникам своєю справжню подобу.

Ярослав Поліщук. Пошуки Східної Європи: тіні минулого, міражі майбутнього 

Чернівці : Книги – ХХІ, 2020. – 192 с.

Західна Європа фігурує в нашій міфологічній свідомості як райський садок, від якого нас, усіх, хто східніше лінії поділу, відділяє величезна стіна. Це стіна культурної й статусної відмінності, за якою усіх позначено як поганих, відсталих і недорозвинених східних європейців. Ця велика внутрішня стіна проходить у свідомості й світовідчутті багатьох українців (про що не так давно писав Андрій Любка у книзі «У пошуках варварів»). Біля цієї стіни бракує хіба райського ключника Петра, чия відсутність, очевидно, натякає – по той бік райської стіни нам не дуже раді. Це гарно відчував Кафка, який окреслив для нас примарну фігуру замку, але не дав до нього жодного проходу. Така невидима ментальна фортифікація стримує навалу Чужих, всеможливих східних варварів. А її репрезентацію в культурі не так складно згадати – одразу спадає на думку і Берлінський мур, і радянська «залізна завіса», стіна в «Рівне/Ровно» Ірванця і т.д.

Як пише у своїй розвідці Ярослав Поліщук, така, м’яко кажучи, неприваблива характеристика Східної Європи як недо-Європи подається заходом дещо вибачливо. Бо ж найпростіше схарактеризувати інших, цей найближчий екзотизований Схід, як «не нас», «протилежних до нас». Так з’являється бачення Східної Європи як недо-Європи, чужих підозрілих територій, з мешканцями яких у Заходу відмінні шляхи, спогади й цінності. І, як каже автор, така характеристика нікуди не подінеться, поки Східна Європа сама себе не зрозуміє і не визначить, не вибудує струнку концепцію себе, не напише свою східноєвропейську історію.

Книжка Ярослава Поліщука схематично окреслює культурну мапу цієї території й історію становлення цього поняття.

Термін Східна Європа є досить змінним, адже попередньо він стосувався країн, що пішли відмінним шляхом від західноєвропейського лібералізму й східного червоного тоталітаризму. А ближче до нашої сучасності цей уявний кордон посунувся на схід, тим самим демонструючи поширення європейських ідей в доти «недоцивілізовані» регіони. Поліщук нагадує, що дискусія про концепт Східної Європи ведеться з позиції західної термінології й бачення, а тому це однобока розмова, в якій очікувано не бракує зверхнього ставлення цивілізованіших людей до цієї сумнівної частини світу.

Якщо ми пригадаємо, як зображуються екзотичні східні культури в класичній європейській літературі, то ми побачимо затемнені постаті без свого голосу. Це красиві й дивовижні (казкові!) території. Але в їхніх мешканців завжди закрите обличчя і немає своїх реплік у тексті, немає нагоди розкрити себе. Саме тому внутрішнє східноєвропейське осмислення того, чим ми є, і промовляння цього вголос є таким важливим. Східна Європа – це територія відмінних від Заходу травм і досвідів. І мова не тільки про весь комплекс радянської історії. Поліщук цитує Достоєвського, який писав, що статус Росії в Європі – статус рабів, а в Азії – панів. Тобто мова також про відмінні амбіції й територію відповідальності (Поліщук нагадує, як Росія крутить своїм східним і західним спрямуванням відповідно до власних інтересів). 

Ця коротенька розвідка не дає відповіді на питання, чим є Східна Європа. Це видання є швидше запрошенням до тривалого діалогу на тему східноєвропейської ідентичності, шляхів і цінностей. Із запропонованим колом питань і тем, з окресленим списком літератури (Мілош, Кундера, Сьоран, Ева Томпсон та інші), які будуть помічні в обмірковуванні всіх порушених тем. 

Василь Махно. Уздовж океану на ровері

Київ : Yakaboo publishing, 2020. – 336 с.

Збірка есеїв Василя Махна, українця, який живе в Америці, продовжує тему суміжних територій і суміжної пам’яті. Однак тут ці теми розкриваються сугестивно. Кожен есей – це спогад. За ним не обов’язково стоїть історія – інколи це кілька рядків, які більше нагадують підпис під фото. Тож ця книжка зіткана зі спалахів світла, які, замість того щоб пройти крізь лінзи фотоапарата, пройшли крізь пам’ять автора і закарбувалися в ній. Як і будь-які інші фотографії, вони губляться в товщах пам’яті й вицвітають. Зістарюються і розвалюються, як далека українська хата з дитинства Махна. Разом із тим зникають люди – помирають і виїжджають в кращі місця, розходяться і викреслюють одне одного з пам’яті. Зникають сліди старої архітектури й різноманіття етносів, які жили в Україні. Тож ці замальовки Махна – перебирання старих світлин, деякі з яких розсипаються просто від дотику пальців автора. І видається, що описати їх вголос – єдиний спосіб відтермінувати остаточну руйнацію.

Інколи йдеться про буквальне історико-географічне зникнення і несподівані місця, в яких живуть спогади про давно знищені території. Таким є текст про зображення примарного міста Бучач на 50-шекелевій банкноті. Або розмова з румунським письменником Норманом Манею, з яким в Махна знайшлися спільні дотики пам’яті – Карл-Еміль Францоз, письменник другої половини ХХ ст. із Чорткова. А заодно і спільний досвід комуністичного минулого. 

До певної міри таке визбирування історій про спільний прикордонний досвід і різні погляди на тих самих митців, обставини, постаті з минулого – це маленьке окреслення цієї самої східноєвропейської ідентичності.

А ще перебуваючи по різні боки від українського кордону (і кордонів загалом), даючи нам голоси по цей і по той бік життя і смерті, Махно дає змогу побувати по обидва боки дзеркала. Та сама розмова із Норманом Манею нагадує спілкування із задзеркальним двійником. Іншим тобою, який проживав дуже схоже життя на суміжних територіях, але був, так би мовити, по той бік дзеркала чи кордону. 

Тож місцями «Уздовж океану на ровері» є збиранням великого східноєвропейського пазлу. Не спроба довести, що митець Х був українцем, євреєм чи австрійцем, а прийняття, що він був і тим, і тим, і тим. Ця практика дала б змогу цілісніше бачити такі межові постаті, як Бруно Шульц чи Гоголь. Хоча, варто сказати, це не лише українська проблема. Думаючи про античну культуру, ми майже ніколи не згадуємо, що Андромеда була ефіопкою, а Медея грузинкою. До цього неабияк доклався весь подальший європейський живопис, що зображував згадуваних героїнь без врахування специфіки їхнього походження.

І наостанок про назву. Поїздка вздовж океану на ровері передбачає швидкість і постійну зміну картинки. Окремі епізоди поїздки врізаються в пам’ять, інші так і не потрапляють у фокус. Згадувані враження від міст, що трапляються автору на шляху – це таке блимання світла перед очима в людини, що їде на ровері. Автор не намагається заглибитись, зрозуміти, злитися з місцем. Він віддається цій швидкості, епізодичності і зворотній стороні подій.

Книжка у вітрині новинок.

Читайте також: Василь Махно: Чому варто повертатися в Бучач

Тетяна Терен. Сотворіння світу. Сім днів із Тарасом Прохаськом 

Київ: Пабулум, 2020. — 376 с.

Одна з центральних тем книжки-інтерв’ю Тетяни Терен з Тарасом Прохаськом – це тема пам’яті. Найпершим епосом і літературними героями в житті Прохаська стали його рідні. Замість звичних літературних і народних казок у нього були історії про власну родину і довоєнний дорадянський світ. У цій книзі письменник ділиться з нами цією родинною міфологією й тим, як вона дала йому базову інформацію про світ Галичини, заклала основи його ідентичності. 

У цій книзі йдеться саме про світ Галичини, а не всієї України, бо, здається, мислити свій світ далі, ніж простягаються твої родинні історії – досить складно. На сторінках цього інтерв’ю трапляються незручні роздуми про українську ідентичність. Проте сконцентрованість Прохаська саме на рідному і знайомому регіоні є дуже чесною позицією.  

Ця книжка оприявлює Галичину й Івано-Франківськ як знаковий простір, який його сучасні мешканці нездатні прочитати.

Архітектурні деталі, назви вулиць, структура міста – все це містить уламки старої історії, старого призначення речей. Цього не вміли зчитувати новоприбулі в цей урбаністичний простір селяни в ХХ ст. І цього точно не знали новоприбулі неукраїнці, які осіли у цьому просторі. Місто як осередок невідчитуваних знаків теж є важливим образом книжки. Прохасько постійно повертається до дитячого бачення своєї життєвої місії. Він хотів неодмінно зберегти старі історії, сфотографувати старі будинки – не дати всьому цьому зникомому культурному пласту безслідно розчинитися. Але він також говорить про своє велике потрясіння 80-х рр., що відвернуло письменника від цієї місії. Він здивовано відкрив, що є багато людей, які це робили. Що все вже добре зафіксовано й відомо. Тобто що він не мусить зносити уламки минулого і створювати свій великий музей (тут так і хочеться згадати про «Музей покинутих секретів» Забужко, де в самій назві звучить це ж напрямок на збереження, який, до речі, в авторки є співзвучним Прохаськовим мріям-місіям).

Що ж, здається ця місія досі є актуальною. І «Сотворіння світу» є гарним інтелектуальним путівником, який дає змогу зорієнтуватися на невидимих вулицях. І якщо не прочитати, то бодай помітити вцілілі знаки попередньої епохи.

Книжка у вітрині новинок.

Читайте також: Не давати риби, а дати вудку: Тарас Прохасько про написання есеїв

Оксана Забужко. Планета Полин

Київ, Видавничий дім «КОМОРА», 2020. — 384 с.

Книжка Оксани Забужко продовжує тему культурних знаків, які сучасні українці не вміють відчитувати. Тільки якщо для Прохаська було потрясінням, що існують люди, які вже зафіксували минуле, записали історії й зазнімкували напівзруйновані будинки, то для Забужко все склалось навпаки. Для неї було (і лишається) шоком, що українці не відчитують відомих їй знаків. Перший (і найдавніший) текст із цієї збірки розповідає, як читачі не відчитали за «Казкою про калинову сопілку», що це інтерпретація реальної казки. Що всі ті знаки, які вона залишала для читача (як от «понеділкування»), залишилось незрозумілими символами, словами із нікому не відомої мови. Тож у цій збірці йдеться передовсім про мандри втраченою історією культури, яка є поруйнованою і незрозумілою її сучасним мешканцям не менше, ніж Галичина в книзі Прохаська. І Забужко намагається відбудувати поруйновані історією культурні мости й магістралі. 

У її прочитанні біографії Катерини Білокур розкривається панорама маловідомого нам села середини ХХ століття, у якому рекомендація їсти більше масла й цукру – головний принцип виживання в народній медицині.

З листів Білокур Забужко виносить цитати про чудодійний порятунок людей регулярним вживанням цукру. Авжеж, говорить авторка, глюкоза при фізичному виснаженні справді є рятівною! У цій історії про Білокур, цукор і бідність у селі з’являється несподіваний місток у наш досвід. Канапка з маслом і цукром з дитинства, яку робить тобі бабця, раптом набуває сенсу. Пояснює і пов’язує це гастрономічне дивацтво з нашим незнаним минулим, з тими історіями, які багато кому з нас не розповіли батьки й бабусі з дідусями.

Тема зв’язків і культурної традиції є у цій книзі повсюдною. І мова саме про живу культуру, живі людські зв’язки, рукостискання, розмови, емоції й образи. За спілкуванням з великими митцями й інтелектуалами можна помітити перекинуті місточки, якими курсують думки, ідеї й, власне, пам’ять – курсує через океан і з минулого в майбутнє. Таким є діалог з тексту про Юрія Шевельова. Такою є потреба говорити про митців минулого так, ніби вони твої сусіди, – як обговорювали український модерн Забужко із Соломією Павличко. Тож пам’ять постає живою матерією, яка передається через особисте спілкування й рукостискання, через вживання речей і слів, пояснення одне одному їхнього сенсу. Це щось, що передають мертві живим у невпинному танку danse macabre. І тому такою важливою, щоб вони не розривали руки в цьому танці – щоб не обривалася тяглість традиції.

Книжка у вітрині новинок.

Читайте також: Оксана Забужко про філософію мовчазного бунту Катерини Білокур