Проти провінціалізму й нерішучості — чим важливий «Націоналізм» Донцова

Нещодавно в окупованому Мелітополі росіяни викрали активіста Олександра Пугача, щоб використати у зйомках відеосюжету про демонтаж меморіальної дошки Дмитру Донцову.

Чому ж Донцов так дошкуляє росіянам? Ми гортаємо найважливішу працю політика й публіциста з промовистою назвою «Націоналізм», щоб дізнатися, як він намагався вилікувати хронічні болячки української ідеї й збудувати фундамент подальшої боротьби за незалежність.

Поліцейський портрет

Перша публікація «Націоналізму» відбулася у видавництві «Нове життя», що побачила світ у друкарні Василіян у Жовкві в 1926 році. До цієї ґрунтовної роботи він розвивав ідеї у невеликих за обсягом брошурах і статтях. 

Книжка поділена на три частини. У першій Донцов критикує наявні тогочасні версії української ідеї. У другій називає деяких нечисленних українських діячів минулого, що близькі йому в ідеологічному плані, та описує своє бачення націоналізму. Третя частина – це маніфест-квінтесенція всього сказаного раніше. Фактично книжка Донцова сама належить до літературної критики чи навіть полемічної літератури, оскільки він у першій частині глузує з тих письменників та поетів, з ідеологією яких він не погоджується, а в іншій вже схвалює тих, хто близький йому за духом. У цій критиці він охоплює не лише українських авторів, а і світових.

Донцов часто повторює одні й ті ж тези, тому навіть прочитання частини його книжки достатньо для того, щоб зрозуміти основні ідеї автора. Разом з тим, висока майстерність володіння словом перетворює це читання на естетичне задоволення. Він висловлює свої думки дуже пістряво і жорстко. Ось так, наприклад, Донцов описує своїх ідеологічних опонентів:

Плебейсько-простацька філософія вихолощеного, загалюканого, виколієного, опльованого, і не свідомого того, кокетуючого своєю імпотенцією і прекраснодушієм українофільства, яке не тількищо не шанує вічного, зачіпного і сильного інстинкту життя, але ще й звеличує ідеал волевої кастрації». Таких зворотів у книзі безліч, тому через якийсь час рука тягнеться виписувати «найсмачніші» його конструкці. 

«Націоналізм» активно перевидавали. Спочатку за кордоном, у Лондоні та Торонто, (1966), а після здобуття незалежності в Україні – як окремо, так і у зібраннях. Видання ці дуже різні – від аматорських з низькопробними обкладинками, до якісних, які друкували серйозні видавництва. У 2011 році вийшов десятитомник вибраних творів Донцова. Передмови до «Націоналізму» писали такі відомі люди як Юрій Винничук та Сергій Квіт. Останній навіть написав докторську дисертацію про Донцова.

Наразі у вільному доступі в інтернеті є перше та лондонське видання, а також у форматі аудіокниги його можна знайти на Youtube.

У своїй книзі Донцов аналізує схильність української інтелігенції до еволюційного розвитку, а не революційного. Мається на увазі схильність низки теоретиків української ідеї зважати передовсім на об’єктивні обставини, настрої мас, реакції сусідів і намагання втиснутися між ними, їхній страх поставити свою справу на вістрі меча. Наприклад, Михайло Драгоманов, щоб не злити росіян, розглядав лише різні конфігурації федералізму з московитами та невеличку культурну автономію. У австрійській Галичині панували такі самі інтелектуальні намагання «полюбити скорпіона та створити симбіоз з ним». Багатьом українським політикам початку XX століття бракувало сміливості вимагати безкомпромісно того, що було потрібно – незалежности та соборности України. Це чітко видно з політики Центральної Ради, яка після Лютневої революції в Петрограді спочатку несміливо заявила про автономію, потім своїми універсалами тільки реагувала на дії з Росії й лише після вторгнення в Україну армії більшовиків спромоглася оголосити незалежність.

Обкладинка першого видання, 1926 року

Подібний еволюційний підхід до важливих справ в Україні можна було помітити у поширеній фразі «не треба того робити, а то путін нападе». І лише коли Путін нападає, ми дозволяємо собі те, що не можна було раніше. Поодинокі голоси давно закликали й до закриття проросійських каналів, і до тотального бойкоту всього російського в Україні. Проте еліти, «полудушні українці», не бажаючи дражнити скаженого сусіда чи місцевих опортуністів, цього не робили. Зрештою загравання з росіянами від нападу нас не вберегло.

Донцов у дослідженні цього явища, яке він називав «провансальство», пішов далі. Він з’ясував, що причиною плазування перед обставинами стала орієнтація на загальнолюдські цінності окремих індивідів – мир, братерство, добробут і неготовність жертвувати цими цінностями заради вищих ідеалів нації. Таким чином національна ідея використовувалася елітами лише там, де вона була безпечною і мала користь для добробуту людей. А де не мала – там краще її не витягати з кишені.

Подібну ситуацію ми бачимо зараз в деяких країнах Європи, що розуміють необхідність убезпечити довгострокові національні інтереси й запровадити газонафтове ембарго росії, проте зважання на реакцію скаженого путіна і ризик порушити добробут своїх громадян заважають їм діяти.

На противагу «провансальству» Донцов пропонує пріоритет потреб нації над інтересами її членів. Замість «моральної політики», що базується на загальнолюдських цінностях, він пропонує «аморальну», що змушує інших прийняти свою правду як факт. Сьогодні це звучить доволі радикально, оскільки розвинутий світ відмовився жертвувати життям людей задля великих ідей чи примушувати когось погодитися зі своєю точкою зору. І лише відбиті терористи й росія можуть кидати в жерло історії тисячі трупів, щоб досягти своїх фантазій. 

Донцовський звір, ілюстрація, якою Донцов прикрасив книжку «Націоналізм», що символізувала шляхетність лева, хоробрість вовка, непіддатливість їжака. Якості якими має володіти націоналіст.

Можливо такий радикальний апгрейд української національної ідеї у Донцова відбувся через те, що він сам був не українець і народився 1883 року в Мелітополі – у середовищі мішанини з націй, що з’їхалися колонізувати південь України. Двоє з його братів і сестер визначали себе як росіяни, а дід взагалі був німцем, який не розмовляв місцевими мовами. Освіту Донцов отримав у найкращих навчальних закладах Російської Імперії в Петербурзі, тому, що таке Росія і росіяни – він знав зсередини. Самовизначення Донцова як українця та відсутність вроджених національних комплексів дозволило йому подивитися на українську ідею свіжим незаангажованим поглядом. І він помітив багато такого, що йому не подобалося. Від пасторальних віршиків про «любов до своєї стріхи» до політики з постійною оглядкою на те, що скажуть інші нації. Не дивно, що під час Національних змагань Дмитро Донцов зміг співпрацювати лише з урядом гетьмана Павла Скоропадського, який теж не хворів «сопілковою філософією», а був прихильником жорстких дій.

Читайте також: Від українізації до розбудови інфраструктури: 5 реформ Скоропадського щодо Криму

Тут Донцов створив і очолив при уряді відділи пропаганди – Українське Телеграфне Агентство та Бюро Української Преси. Дивно, що УНР не додумалась відповідні інституції створити раніше. Зате після повалення гетьманату УНР переслідувало Донцова, і йому довелося емігрувати у Швейцарію, а потім він повернувся в окупований поляками Львів. Тут він зайнявся видавничою діяльністю та написанням поліпшеної версії Української ідеї.

Завдяки роботам та пропаганді Донцова серед молоді Галичини у міжвоєнний період виросло нове покоління. Принципи безкомпромісної боротьби за свої ідеали та нехтування індивідуальним заради національного стали запорукою створення таких організацій, як УВО та ОУН, що потім десятиліттями вели збройну боротьбу з окупантами. Ідеї Донцова лежать в основі нашої боротьби за незалежність. Без освоєння його теорії націоналізму важко зрозуміти, чому українська історія XX століття склалася саме так.

І хоч у XXI столітті поради Донцова про те, що треба здійснювати творче насильство ініціативної меншості, звучить як методичка для терориста, багато з доробку теоретика українського націоналізму актуальне саме сьогодні. Не варто оглядатися на те, що скажуть інші. Неможливо побудувати ніякого багатства, миру і братерства, поки не даси по зубах окупанту. Кожен знайде у роботах Донцова свої аналогії з сучасністю. Проте сама постать Донцова як людини, що добровільно обрала бути українцем, уже є метафоричною. Можливо, російськомовні громадяни України різних національностей, що прозріли під час війни й усвідомили себе українцями, привнесуть в українську політику та культуру більше сміливості, й менше зважати на думку сусіда, коли захочемо прибрати черговий пам’ятник щорсу-пушкіну в себе вдома. Що падає, треба штовхнути.

Читайте також: Тарас Бульба-Боровець і його ідея свободи, що підіймала українців до боротьби навіть без держави