Письмо як емоційна пам’ять: автори-військові про есеїстику, жанрові межі й фіксацію моменту

Нещодавно у Києві, в межах Премії імені Юрія Шевельова, відбувся сьомий фестиваль «Дні есеїстики», організований Українським ПЕН та Києво-Могилянською бізнес-школою (kmbs). У його межах відбулася низка дискусій, лекцій та розмов з українськими авторами-есеїстами. У фокусі подій була культурна деколонізація, нова концепція глобальної доби та самобутність у мистецтві. Кураторкою «Днів есеїстики» стала перекладачка та культурна менеджерка Анна Вовченко.

Зокрема у просторі Українського ПЕН відбулася подія «Письмо як емоційна пам’ять. Розмова про есеїстику безпосереднього досвіду». Разом з письменницею, медіадослідницею Марією Титаренко автори-військові Гліб Бітюков, Артем Чех, Дмитро Крапивенко й Богдан Коломійчук міркували над тим, яке значення має і матиме сучасна есеїстика для читачів і головно – для всієї історії української літератури, де пролягає межа між есеїстикою і художнім твором і як цей жанр промовляє до нас нині.

Ми виокремили найцікавіше зі сказаного й ділимося з вами. 

Зміст і форма, відповідальність і досвід есеїстики

Марія Титаренко: Перше запитання стосується тези з кураторського тексту до «Днів есеїстики» Анни Вовченко: «есей – це наймолодший та найдоросліший жанр у літературі». Наймолодший, бо у Європі він справді виникає наприкінці XVI століття, втім китайська та японська традиції есеїстики сягають в VIII та XI століття відповідно (європейський есей розвинувся тільки завдяки Мішелю де Монтеню). А найстарший, бо все-таки це жанр-рефлексія, за який дуже рідко береться молодь. Есеїстику здебільшого готові писати зрілі автори, які рефлексуючи, діляться своїм досвідом. Як письменники самі бачать цей парадокс жанру? Що він, як найдоросліший жанр, їм дозволяє робити? Що допомагає змасштабувати,  переосмислити? Як цей наймолодший жанр дозволяє не робити? Що він пробачає автору? Як ви в цьому парадоксі бачите есей зі своєї авторської позиції? 

Дмитро Крапивенко: Я думаю, що якоїсь суперечності тут немає. Зараз ми живемо в час, коли такі жанрові канони фактично зникають. Нині я не зустрічав правильний, скажімо, роман-ідею чи філософський роман. Есеїстика – жанр дуже демократичний, він пробачає практично все, окрім одного – відсутності досвіду. Есей не пробачає «ноунеймів». Але коли є ім’я, то на певні недоліки «закривають очі». У цьому безумовна перевага есеїстики.

Артем Чех: Моя «Точка нуль» не була написана як есей, це були просто начерки. Багато критики було, мовляв, як можна назвати ось це письмо есеїстикою? Я її ніяк не називаю. Тобто для мене немає такого поняття, як «я  – есеїст». Пишучи будь-який артфікшн або загалом прозу нехудожню, я ніколи не задавався собі питанням: а що це за жанр? Чи це есеїстика в чистому вигляді, щоденникові записи, нариси? Ні, це просто текст, який виходить від того, що ти відчуваєш, що ти переживав. Якщо ми будемо заганяти будь-який текст в рамки чи означення, то губитимемо все. Насамперед важлива якість тексту, а академічні означення – вже другорядні.

Марія Титаренко: Артеме, що тобі ця щоденникова форма, яка, ясна річ, є таким гібридом з аналізів, замальовок, репортажів, текстів і сторітелінгу, дозволяє витворяти? Де ці кордони знімаються і, навпаки, де ти відчуваєш себе обмеженим? Є таке відчуття чи ні?

Артем Чех: Обмеженим я себе відчував лише один раз, коли писав майже стовідсотково жанровий роман – «Пісню відкритого шляху». А так – немає ніяких обмежень, я не ставлю собі літературних кордонів. Можу робити все, що завгодно: це мій текст, уява, фантазія, досвід та майстерність. Виходячи з цього, я створюю текст. Яким він виходить, я не можу судити – для цього існують читачі та їхня критика.

Чиста творчість так і працює: якщо ми себе не заганяємо в рамки, то ми вільні. Вільні творити, створювати щось нове і те, чого до нас ще не створювали, принаймні в сучасній українській літературі. 

Марія Титаренко: От у Гліба в книзі – записки, про які йдеться у власне назві, а видавництво пише, що це – есей. Глібе, що тобі дає ця форма? І де ти можеш щось собі пробачати?

Гліб Бітюков: Для мене есей – це також про досвід. Ти не можеш написати есей, не маючи досвіду. Війна – це також досвід, а ще – фільтр, який начебто оголює причинно-наслідкові зв’язки. Для мене есей – це можливість подивитися в минуле та згадати щось, через його призму зрозуміти, які ж ми маємо бути в майбутньому. Есей пробачає, скоріш за все, якісь технічні або літературні помилки. Але не пробачає  відсутності відповідальності. Усе, що я пишу – це відповідальність насамперед перед тими людьми, з якими я служив, які є в Збройних силах України або в Силах оборони України. Тож я не можу написати щось, чого не було, або викривити реальність, – я її інколи переломлюю, щоб загострити увагу на певних подіях. 

Богдан Коломійчук: Для мене жанр есею найбільше пасує для нашого сьогодення. Нині ми бачимо, що достатньо молоде українське суспільство – водночас найдоросліше в Європі, а можливо, і в цілому світі. А есеїстика для мене – це чудовий жанр і чудовий творчий спосіб переживання своєї доби. Есеїстика дуже пластична, бо в межах однієї збірки есеїв авторові часто вдається маневрувати буквально між елементами, умовно, щоденникової прози й нарисами. Водночас вона – дуже суб’єктивний жанр, особистісна точка зору, аж до інтимності. У жанровій прозі, наприклад, в мене завжди є оптика, яка тримає читача на відстані, в будь-які моменти я можу сказати: «Знаєте, все це неправда, все це я вигадав». У есеїстиці так не працює. Обов’язкова умова – щирість: автор відвертий з читачем, який бере до рук його в книжку. Лише тоді цей жанр має сенс. 

Чутливий контент: читати не можна приховати

Марія Титаренко: У мене є питання до теми наймолодшого і найдорослішого жанру. Нині я спостерігаю, що дуже часто і в репортажі, і в есеїстиці є маркування на книзі «18+». Наприклад, у книзі Валерія Пузіка «З любов’ю, тато» дуже багато натуралізму, і я не знаю, чи це той контент, який не буде ретравмувати. Мені здається, що це маркування має бути вже інакше: не «18+», а «sensitive content». Або ж, до прикладу,  в «Уламках з-під Авдіївки» Олександра Гоменюка дуже багато медичного сторітелінгу, який не всі будуть готові читати. У цьому контексті, наскільки есеїстика має берегти свого читача від такої травматизації? Чи головна – правда? Як бути з чутливим контентом в наших книжках? І наскільки це можна ретранслювати назовні до світу, який не хоче бути «дорослим в кімнаті», який не готовий це читати, бачити нашу війну? 

Гліб Бітюков: Я б не хотів, щоб ми когось берегли, в сенсі – берегли читача. І коли йдеться про «18+», я б так до цього не ставився. Скоріше навпаки, я б хотів, аби ми ставили нашим дітям відкриті запитання, на які вони самі мали знайти для себе відповідь. Бо світ, в якому ми живемо, не є випадковістю. Це наслідок наших певних дій, компромісів або мовчання в минулому. Зараз ми часто ставимо питання: за що ж нам така ситуація? За що саме Україні так дісталося? Тут важливо – не за що, а після чого? Після чого почалася ця війна? Що такого сталося в нашому минулому, що ми живемо в війні? Есеїстика – це можливість передати цю філософію дітям. І я намагався у своїй книжці більше говорити не стільки про пам’ять, скільки про сенси. Наше сьогодення – це наслідки. Ми десятиріччя жили у світі, де плутали спокій з безвідповідальністю. Зараз варто було б запитати себе: що нам треба зробити, аби наше майбутнє змінилося? А змінити наше майбутнє мають наші діти. Берегти їх від якихось емоційних складних ситуацій варто, але від відкритих запитань і від відповідальності за майбутнє – точно ні.  

Дмитро Крапивенко: Я думаю, що оці всі «sensitive content» і «18+» – це ханжество, нав’язане нам суспільством. Ми, як видавці, вимушені приймати ці правила гри. У кожного є внутрішній цензор. Ніхто ж не змушує читати книжку. Те, що західна аудиторія втомилася чи ні – теж постколоніальна травма. Не треба шукати кон’юнктуру, не треба намагатися сподобатися західній аудиторії. Ми не маємо переступати через себе і міркувати: я зараз напишу книжку таку, щоб сподобалась західній аудиторії. Ідете проти істини, український читач вам цього не пробачить.

Артем Чех: Мені здається, що в контексті чутливого контенту питання не в етичному, а більше в естетичному. Письменник не має зважати на думку читача в цьому питанні. Читач завжди буде незадоволений: комусь матюки не до вподоби, комусь щось інше. Дуже багато матеріалу,  починаючи з 2022 року, який вражав тим, наскільки це зроблено погано, нецікаво, штучно. І мені хотілося б, щоб цього було менше. Мені хотілося б бачити більше справжньої літератури. Для цього жодних обмежень не повинно бути.

Емоційна пам’ять, сталеві зуби та увага до деталей

Марія Титаренко: Я б хотіла зараз перейти до питання про емоційну пам’ять, заявлену в темі нашої розмови. Де у своєму письмі ви ставите крапочку «Запам’ятати не можна забути»? Що є вартісним для вписування? А що ви обминаєте і чому це робите? У книзі Богдана є момент, коли він цільово видаляє фотографії зі свого смартфона, щоб не пам’ятати. А як працювати з цим у тексті? 

Богдан Коломійчук: Цікаве визначення «емоційна пам’ять», бо такий термін є і в акторів в театральному мистецтві. Умовно, аби зіграти на сцені лиходія чи когось іншого, потрібно десь з глибин раніше пережитого дістати відчуття лиходійства, усе негативне, що є в тобі, що ти колись у себе втягнув на життєвому досвіді. А тут воно працює якраз навпаки, принаймні мені так видається.

Емоції не треба стримувати в собі: їх потрібно перебирати, класифікувати, виділити те, що найкраще лягає у вектор нашої оповіді. 

Марія Титаренко: Артеме, а як ти взагалі запам’ятовуєш неймовірну кількість деталей? Я завжди дивуюся, коли читаю твої книжки: як це все можна запам’ятати? Чи тоді працює фокусна пам’ять? Як фільтрувати деталі: що давати в текст, а що – ні?

Артем Чех: Моя книжка не написана через п’ять років, вона зіткана з купи записів, моментів, нотаток. Коли ми заходили в хати в селах, я фотографував горіхи на підвіконні разом з якимись календариками, і казав: «Це для того, щоб я потім це описав. Я забуду». І так воно й було. У мене є купа фотографій: побутових моментів, деталей. Я розумів, що я все викину зі своєї пам’яті, а мені треба про це написати. Також я ще користувався нотатником. Книжка, створена буквально за три тижні, але база була напрацьована за попередні півтора року війни. Тобто не можна сказати, що я використовував виключно якісь уривки. Втім, попри необхідність есеїстів мати внутрішню чесність, ми все одно займаємося читінгом і домальовуємо щось. Наприклад, в мене в тексті в одному з сіл був дід зі сталевими зубами. В реальності цього діда не було, я його вигадав. Точніше, дід був, але в нього не було сталевих зубів. Але пограймося трошки в літературу: я ж не збрехав про цього діда чи про дрантя російської форми, яка там валялася, чи про 30-ту бригаду, яка заїжджала, про 72-гу, яка спалила хату. Але дід зі сталевими зубами прикрасив цю картинку. 

Марія Титаренко: Дмитре, на одній із презентацій твоєї книжки ти говорив, що вона написана для дружини твого загиблого побратима.  Тут питання: чи можна есеїстику теж вважати своєрідним меморіальним жанром? Розкажи, будь ласка, яка мета та функція твого тексту? І як ти теж підбираєш, що давати в текст, а що не давати?

Дмитро Крапивенко: Війна не закінчується, і вже не всі ті герої, які живі в книжці, живі тепер. Ключовим моментом було написати історію тих людей, які поруч, щоб пам’ять про них збереглася. І, так, я в цьому бачив свою, хай це пафосно звучить, місію. У цьому справді нічого поганого немає, тому що я від них, їхніх рідних, нічого, крім слів вдячності, не чув. Це дуже важлива річ – усвідомлення того, що ти щось робиш не дарма. Щодо пам’яті: у мене вона дуже хороша. Зі мною небезпечно дружити, тому що я можу через п’ятнадцять років нагадати фразу, яку ти мені колись сказав. І спробуй довести, що цього не було, бо я ж пам’ятаю. Але після контузії я почав забувати елементарні слова, як-от «стіл», «стілець». Зрозумів, що «жорсткий диск посипався», треба писати. Я потім відновився, звісно, але зрозумів, що він може посипатись вдруге, втретє, і, може, навіть втрачу здатність писати. У другій половині 2023-го року зрозумів, що треба записати. 

Взаємна спроба емпатії, (не)порозуміння і Хвильовий

Марія Титаренко: Останнє питання на сьогодні: чи може есеїстика або ваші книжки стати таким місточком для порозуміння між тими, хто має певні досвіди, і тими, хто їх не має? Між тими, хто були на війні, і тими, хто ні? Хто були на нулі, хто були далі від нуля? Хто були в ближньому тилу, хто були в дальньому? Хто були в фільтраціях, в окупаціях? Тобто, між людьми, які мають колосально різні досвіди, і між ними дуже часто є непорозуміння, прірва. Я почну з Богдана, бо в нього в книзі є цікавий концепт про «докомунікаційний протокол». Чи може ним бути есеїстика?

Богдан Коломійчук: Йдеться про мою військову професію бойового медика і про те, що є такий певний протокол. Я вписував момент першої відпустки, коли мене страшно нервували цивільні проблеми. Наприклад, в черзі банку військовим не дозволяли йти повз чергу. Я думав: чому я тут мушу чекати й слухати чиїсь проблеми? І тут я згадую, що я в цивільному, що я насправді, частина цього цивільного життя, цивільного простору. І якби хтось, хто звірявся  мені про свої проблеми в цій черзі дізнався, що я військовий, то, очевидно, би виконав цей протокол («докомунікаційний»). Не говорив напряму, що він там запізнюється до перукаря і йому треба швидко, бо час в мене цінується інакше.

Для мене час дуже короткий, дуже цінний. Якщо коротко, я нещодавно допомагав доньці з задачкою з математики. Йшлося про відносність руху. Рух, відносність руху, пам’ятаєте, напевно, ці простенькі задачки: коли є поїзд і хтось спостерігає за цим поїздом. По-іншому рух оцінює той, хто стоїть на пероні й споглядає, і той, хто в самому поїзді, і той, хто в сусідньому поїзді. Тут і з’являється такий концепт, як відносність руху. Між усіма героями задачки буде відстань. Тому спілкуватися один з одним буде і є вкрай важко. Усе, що нам залишиться – це взаємна спроба емпатії, чулість. Тобто або ця взаємна емпатія буде і вона якось нам допоможе, або ні. Не хочеться думати, що ні.

Дмитро Крапивенко: Є публіцистика Миколи Хвильового, яку прочитало не так багато людей. Ба більше, фраза «Геть від Москви!» там не прозвучала. Але квінтесенцією всієї публіцистики Хвильового стала саме ця фраза, яка сьогодні оголошується з високих трибун і вже, здається, всі її почули і вона є, аби я зараз не скидався на радянського диктора, гаслом нашого часу. Це справді так, «Геть від Москви!» в усіх сенсах. І виникає питання: дарма писав свою публіцистику Хвильовий? Виходить, що не дарма. Виходить, що фраза, яку він не написав, але яка стала ключовою через 100 років самогубства самого Хвильового. Тому, я думаю, що з цих чотирьох книжок, про які ми сьогодні говоримо, з цих кількох десятків книжок есеїстики, сформуються гасла, які ніхто з нас не написав, але вони передадуть і дух нашого часу, і наші сподівання, і наше намагання порозумітися і зберегти пам’ять.

Читайте також: Чому зразкової есеїстики не існує