Життя на межі: Єрмоленко та Огаркова про есеїстику, війну та місце України в Європі

У межах Премії імені Юрія Шевельова відбувся сьомий фестиваль «Дні есеїстики». Організатори фестивалю – Український ПЕН та Києво-Могилянська бізнес-школа (kmbs). Кураторкою «Днів есеїстики» стала перекладачка та культурна менеджерка Анна Вовченко.

Упродовж фестивалю відбулася низка дискусій, лекцій та розмов із українськими авторами-есеїстами. У фокусі подій була культурна деколонізація, нова концепція глобальної доби та самобутність у мистецтві.

14 грудня в книгарні «Сенс» на Хрещатику тривала розмова Тетяни Огаркової, літературознавиці, філософині та Володимира Єрмоленка, філософа, перекладача, президента українського ПЕН, співавторів подкасту «Kult: Podcast» навколо їхньої спільної збірки філософських есеїв «Життя на межі: Україна, культура та війна», що вийшла друком у видавництві «Дух і літера». 

Тетяна Огаркова та Володимир Єрмоленко міркували над визначенням есею як жанру та його зв’язком із їхньою книжкою, описаними в ній концептами, нашою історією та простором, а також тим, як ми переживаємо досвід війни. 

Ділимося з вами основними ідеями, які прозвучали в розмові.

Есеїстика як вправа

Тетяна Огаркова

Чим відрізняється науковий текст від есею? Я пам’ятаю одну з метафор, яка, мені здається, добре пояснює: есей як подорож. Це мандрівка дуже повільна, тому що есей – такий текст, який ти пишеш не тільки для того, щоб комусь щось пояснити. На початку написання цього всього у тебе навіть може не бути готової відповіді на питання, яке ти собі ставиш. Це подорож, на яку ти наважуєшся, не знаючи ще, що тебе чекає там, куди ти дістанешся. 

Часто есеїстичне письмо, есеїстика як жанр – дуже хороша вправа для того, щоб взагалі зрозуміти щось самому. Есей у буквальному перекладі – це проба, спроба щось пояснити. Ось ми беремо певне поняття, яке може бути простим і навіть таким емпіричним як «вода», і намагаємося пояснити. Ми визначаємо всю цю подорож і намагаємося нанизати значення того, що ми бачимо. Описати пейзаж і, можливо, сподіваємося на те осяяння, яке подеколи приходить, подеколи – не приходить. Коли не приходить, воно не входить в книжку. 

Володимир Єрмоленко

Ця книжка постала з подорожей, вона нетипова для нас. Можемо про це сказати, бо ми все-таки більше люди, які прийшли з університетської сфери. У нашій збірці ми пішли певною мірою іншим шляхом, тому що якщо ти розповідаєш про війну, ти маєш мінімально абстрактно розповідати. Коли ти просто говориш про обстріли, зруйновані бібліотеки, зруйновані села і так далі – це ніколи не працює. Цю книжку ми замислювали не тільки для українців, а й для іноземців, тому нам було важливо багато чого пояснити. Під час наших численних подорожей ми почали розуміти: у багатьох ситуаціях те, що ти бачиш, вже є певною ідеєю, вже є тим фільтром, який змушує тебе переосмислити дуже багато ідей. 

В есеїстиці дуже важлива якраз точка осягнення. Хороший есей будується на тому, що ти постійно йдеш від конкретного до загального. Тобто ти описуєш певну реальність, максимально неповторно, але вийдеш на ідею, умовно кажучи, на ейдос, який повторюється постійно».

Ще одна річ, дуже важлива для нас – це все-таки ідея культури як тяглості. Я колись визначав філософську есеїстику, як біографії ідей. Ідеї теж мають біографії, поняття мають біографії, не тільки люди. Мені здається дуже важливим – простягати цей місток до глибин минулого.

Невзаємозамінність простору, довіра та час

Володимир Єрмоленко

У розділі про пекло ми стартуємо зі знаменитої фрази Сартра – «L’enfer, c’est les autres», тобто «пекло – це інші». Але коли ми буваємо в цих залишених селах, селах повністю зруйнованих, виникає відчуття, що пекло – це відсутність інших. Звичайно, військові, мабуть, зі мною не погодяться і правильно зроблять, тому що те пекло, яке вони проходять, яке я читаю в військовій літературі – це, звичайно, інше. Пекло – це присутність ворога, який хоче тебе вбити. Я думаю, що є різні рівні цього пекла. 

Зараз я слухаю один із найбільших німецьких подкастів, Lage der Nation, в одному з випусків учасники обговорювали вислів дуже популярного німецького режисера про те, що якщо в Німеччину прийде війна, він просто покине країну. Цей його індивідуалізм, гіперіндивідуалізм, думка про те, що насправді я передусім маю думати про своє життя та захищати його, ілюзія про те, що це життя, можливо, буде серед несвободи, демонструє недооцінку того, наскільки ми залежні від інших, навіть якщо ці інші нам не подобаються, маю на увазі інші, які все ж таки в нашій країні, наші співгромадяни. У цьому ми інакші.

З війною в нас проявилася невзаємозамінність простору. Коли німецький режисер каже, що просто поїде в іншу країну, він, напевно, не усвідомив, наскільки відчуття дому пов’язане з нашою особистістю.

Мені не подобається слово «територія». Воно дегуманізоване, бо для кожного територія, яку ми залишаємо, це дім. Відчуття, що ти був тут, а тепер не можеш. Війна дуже сильно дає відчуття незамінності й невзаємозамінності. 

Тетяна Огаркова

Попри всі наші параноїдальні штуки, ми довіряємо один одному. На цьому ґрунтується загалом історія з донатами. Ми читаємо пости, рука тягнеться і ми швидко перераховуємо гроші. Звісно, є шахраї, що дуже погано, але насправді, у більшості, все тримається на довірі. Нам важко пояснити назовні, як це працює. Довіра існує як одна з рушійних сил того, що ми з вами все ще тут сидимо. Така рушійна сила взаємопідтримки: ми продовжуємо довіряти один одному попри все.

Мені видається дуже важливою думка про час. Розуміння, що час вимірюється не математично, не астрономічно, він вимірюється, як ми часто цитуємо Анрі Бергсона, французького письменника, «кількістю подій, які його наповнюють», тобто інтенсивністю досвіду. Усі, певно, погодяться, що виникає враження ніби ми за останні роки війни дуже сильно подорослішали, хтось дуже сильно постарів, хтось вже виріс. Це відчуття, що вже прожили декілька життів. 

Ми багато пишемо про стосунки між людьми. Індивідуалізація сучасної  урбаністичної людини теж ставиться під питання. Під час війни вона переживає певні трансформації. Чи це побратими в одному окопі, чи це волонтери, які між собою щось роблять, чи це люди, які разом їдуть на лінію фронту – тепер формуються інші стосунки. Люди стають відкритішими і більше усвідомлюють, що вони є частинкою спільноти, а не кожен сам за себе. І це також, зрештою, наповнює наше життя сенсом.

Не периферійна проблема

Тетяна Огаркова

Зараз ми перебуваємо в тій точці, де чимало знаємо про нашу історію, про нашу інтелектуальну традицію. Чимало для себе відкриваємо, але варто відкривати й для інших. Я окремо виношу за дужки тему перекладу: багато наших інституції намагаються зараз щось робити – це дуже класний момент, проте ще є величезний материк того, що нам також треба перекласти, аби дискусія, діалог могли відбуватися на рівні. Для цього можна використовувати можливості книжок, щоб бодай зацікавити, сказати: «Дивіться в нас є такі автори, є такі покоління, і в тих поколіннях були такі дебати, такі ідеї, такі трагедії, як, наприклад, Розстріляне відродження». І потім протягувати місточки, адже дуже важливим є постійний діалог.

Усі українці є свідками, але ми хочемо бути не лише ними й не лише жертвами, ми також хочемо бути людьми, які мають що сказати цьому світу. Цей діалог може бути філософським чи навіть політичним.

Про причини війни і про те, що нам робити далі, наприклад. Сьогодні саме той момент, коли у нас є шанси. Ніхто не знає, як буде, але у нас є шанси бути почутим в цьому діалозі. У цій книзі ми хочемо сказати, що те, що відбувається в Україні не є периферійною проблемою. Це абсолютно центральна проблема для існування європейського континенту. Ми не десь на узбіччі історії, попри те, що так часто здається, коли ти сидиш в Амстердамі, чи в Парижі, чи в Берліні… Насправді вирішується центральне питання західної цивілізації.

Поки що воно вирішується не зовсім на нашу користь. Те, що відбувається останніми місяцями можна назвати розхитуванням орієнтирів. Але з перших тижнів повномасштабного вторгнення на питання журналістів про території, я постійно повторювала одну і ту саму думку. Вона банальна, але її треба повторювати: це не війна за території, це війна за принципи. Питання, яке у нас в Херсоні, Салтівці, Харкові, Лимані є центром вирішення всього. Саме Україна є центром.

Володимир Єрмоленко

Ми бачимо нашу місію в тому, щоб приїжджати в Європу і давати європейцям відчуття сенсу, їм відчуття сили. Цікаво, що коли ми описуємо час, історію, з’являється відчуття циклічності. Українці завжди готові були, мабуть, несвідомо, що, умовно кажучи, такі трагедії, як голодомор чи війна, до нас повернуться. До цього несвідомо були готові й наші батьки, хоча ми витісняли ці думки. Така історія тягнеться, як мінімум, від XVIII століття, від епохи Просвітництва. Є віра, що «завтра» автоматично дорівнює «краще». Ми часто стикаємося з емоцією розгубленості в наших друзів, спричинену тим, що ми не йдемо постійно вперед, а інколи раптово опиняємося в якійсь деградації. 

Я дуже люблю Європу, обожнюю її, але вона справді деградує. Це не означає, що вона деградує назавжди, бо Європа має дуже багато історій, коли вона відроджується, раз на 100 років знаходить в собі ці сили. Можливо, елементом такого відродження може стати Україна.

Україна з пошуком різних синтезів, наприклад, ліберальної і патріотичної ідеології, яка в Європі є в більшості країн в опозиції, тобто ліберали проти націоналістів, а у нас якимось чином поєднується. Здається, це поєднання є дуже цікавою ідеєю. А що поганого, щоб поєднати групові ідеї цінності спільноти та ідеї цінності індивіда?

Це тема, яка прошиває всю нашу культуру. У Лесі Українки одна з найпопулярніших тем – це індивід проти своєї спільноти. Загрожений індивід проти спільноти, яка теж загрожена. Перед ним нерідко постає питання: чи захищати себе, чи захищати цю спільноту. Це також дилема, через яку ми проходимо. Навіть проблема з мобілізацією. У нас дуже сильне відчуття індивідуальної гідності та свободи, але інколи треба цією індивідуальною свободою поступатися на користь спільноти, а інколи спільнота стає тоталітарною щодо цього і так далі. Якщо ми втратимо цей синтез, цей баланс, то ми розсиплемося. 

Чому Україна – (не) щит Європи? 

Тетяна Огаркова

Коли ми були в поїздці 2023 року, і виступав Етьєн Балібар, який сказав, що не може бути, щоб демократія була зі зброєю, ми тоді ледве не попадали зі стільців. Як це? Свого часу Олександра Матвійчук дуже вичерпно пояснила, чому танки не можна зупинити, розмахуючи деклараціями перед ними. Треба вміти битися. Ми всі віримо в те, що важливі права людини, важлива демократія, важлива цінність індивіду, важливі свободи, але також ми маємо вміти це захистити. І мені дуже не подобається метафора щита: «Україна – це щит Європи». У ній багато лицемірства. Це типу давайте ви будете щитом, а поки ви ним будете, ми виграватимемо час для себе, для того, щоб підготуватися. Ми маємо намагатися залучити наших іноземних друзів до розуміння того, що ця війна є вирішальною для всіх нас, не тільки для українців.

Володимир Єрмоленко

Пласти, чому Європа відмовляється на 100% включатися, дуже глибинні. Сам наратив про Другу світову війну, той, що існує в Західній Європі, уже помилковий. Наприклад, наратив, що кінець Другої світової війни був перемогою добра над злом. Для нас це була перемога одного зла над іншим злом. Одна з причин, чому СРСР виграв цю війну – його «танатократичність», яка притаманна й Росії, що жертвує великими масами людей. Тобто СРСР переміг, можливо, тому, що він просто вбивав більше людей, жертвував більшою кількістю..  Нині дуже багато русофілії, тому перед нами не менше роботи. Якої? Не говорити, що ви чогось не розумієте, не так страждаєте, а довести, що це наша спільна війна. І треба працювати в різний спосіб: ми – більше на передку, а ви – в тилу. Якщо відчуття несправедливості, які має фронт щодо тилу, досягне якоїсь критичної точки, то ми втратимо країну та можливість взагалі захищатися. Більша відповідальність на цивільних і на тилу, а не на тих людях, які в окопах. Поки ти в тилу, ти маєш працювати енергійніше для того, щоб допомагати фронту.