«Річка з назвою птаха» — теплі студії Олександра Мимрука

Олександр Мимрук, Річка з назвою птаха / Видавництво Старого Лева, 2024 —128 ст.

Я радий, що ця книжка побачить світ саме 2024 року. Так вона особливо виразно говорить про культуру, в страшний час, коли, зокрема, все проти культури, проти літератури, та й просто майже всім не до того, бо щодня руйнується світ. Після іронічнішої попередньої збірки «Цукровик» (не знаю, чи всі погодяться назвати її культовою, але знаковою подією в українській поезії 2010-х вона точно стала) поет Олександр Мимрук у новій книжці робить більший наголос на співпереживання і дослідження. Такі собі теплі студії. Зрештою тепло — один із важливих мотивів текстів «Річки з назвою птаха».

Дослідження чого? Не забуваючи про різні типові й неуникненні для поезії універсалії, на зразок любові, пам’яті, історії, чуттєвості, парадоксу, трагедії та комедії тощо, мені хотілося б зосередитися на культурі. Культурі як нашаруванні досвідів, колекції форм, значущих об’єктів, зафіксованих емоцій, архетипізованих історій, зрештою, краєвидів. Може, навіть насамперед краєвидів. Бо в цій книжці Олександр Мимрук ніби бере нас, читачів і читачок, за руку (можна сподіватися, теплою рукою; до речі, у віршах «Річки з назвою птаха» теж чимало моментів із триманням за руку) та веде місциною з усілякими об’єктами, навколо яких щось відбувається чи відчувається.

дивлюся на тебе

крізь круглу пружину прищіпки

спершу зеленої

потім жовтої

згодом синьої

це моя підзорна труба

це моє море трави

всипане глибоководними яблуками

бачу тебе крізь неї

помічаю

як ти стоїш за побіленим низом стовбура

і боязко визираєш у мій бік

не бійся

підійди ближче

горобці на деревах

каченята в картонних коробках

клекочуть прощальні псалми

не треба боятись

це початок нашої великої подорожі

на інший бік саду

Боятись і справді не треба, а подивуватися можна. Наприклад, строкатості вимірів, регістрів і просторів, які об’єднує Олександр Мимрук. Я не хочу сказати, що в усій історії світової поезії в жодному вірші не перепліталися, приміром, занепала архітектура, транспорт, вогнище, спогади та внутрішня тривога. Ідеться про те, наскільки ці вірші зосереджені на такому синтезі, наскільки він тут важливий. Тобто тексти Мимрука — одна з маніфестацій такого єднання як вагомої тенденції сучасної поезії. Ризома не як розпад і подрібнення, а як розбудова універсального, багатоманітного і багатовимірного культурного поля. Або, зрештою, ризома як цілість. Система, що в ній складність, суперечливість, еклектизм etc. постають не відцентрованими в руйнівному розумінні силами, але такими, котрі допомагають утримувати стійкість і збалансованість.

кожна яма у цьому асфальті

чиясь біографія

нагадування про поламані руки

і викривлені колеса важких велосипедів

якось проїхав під раму найглибшу

і дивом вижив

сонце врятувало

засліпивши страх

атлас вулиці промислової

має бути схожим на колекцію контурних карт

умовні позначки лише для важливого

місць

де ми призначали зустрічі

розводили вогнища і смажили в них горіхи

пролазили крізь паркан до промзони

та обкрадали чужі черешні

Краєвид-музей, краєвид-каталог, гарячий і соковитий. Краєвид у цій книжці працює і як узагальнення культури — на тому етапі, коли для неї досить «лише» досліджувати й синтезувати (щоб тривало це «хімічне весілля»). І як засіб індивідуалізації, суб’єктивізації. Таке, дуже особистісне, емоційне вивчення і «мозаїкування» елементів, у якомусь сенсі здається мені кроком уперед від ситуації, коли сучасна культура нерідко декларувалась, уявлялась і практикувалася насамперед у ролі критичного «холодного скальпеля».

посилка

яку стільки чекав

передали ще тверді плоди

кожен загорнутий у сторінки

відомі мені віддавна

пам’ятки та інструкції

святі книги й не дуже святі журнали

колись стосом стояли як одне

бо сторінки скрізь однакові

паперові й недовговічні

розгорнути й шукати подібностей

обирати слова

що однаково починаються

да-лекострумний

да-тування

да-ктиль

да-ри

їсти

можна лише розрізавши

святість кулястої форми

на малі частини

сторінки просякнуті соком

робляться прозорими

змішують оприявлені тексти

і наростає ледь помітне відчуття

що все це вже колись було

і повторюється лише з моєї провини

Увесь цей згаданий вище драйв синтезу, драйв мозаїки, естетики, знання і суб’єктивності, що цікаво, м’яко світиться (мов лампочка в нічному літньому автобусі) на тлі послідовної уваги до подробиць. Котрі — не просто витратний матеріал для «поетичного весілля», але самодостатні, самовартісні об’єкти. Що виявляється, між іншим, і в актуальних соціальних, соціополітичних і соціокультурних спостереженнях. Десь скрушних, десь просто іронічних, як-от:

волів би не знати

що ми народжені невиїзними

з країни вічного серпня

вагони дрімають на сонці

побачивши сни транзитного хронотопу

ніби яскраві цятки на схемі шляхів

червоні лінії огорнули контур

розжованого серця

і нікуди від цього вже не подітись

(чи розпізнаєте, на вірш якого іншого автора тут зашита алюзія?)

Читайте також: Місто, дитинство, поезія: ілюстрований «Цукровик» Валерії Городчаніної

І ще. Поміж «наріжних каменів» цієї книжки просто не можна не згадати поняття «форма». Цікаво: вірші Мимрука, бувши формально якраз досить стриманими, при цьому вельми «формалістичні» своїми сенсами. У цих текстах ми постійно зустрічаємо описи форм, обрисів, кольорів і фактур. Саме формами мерехтливо єднаються вже згадані строкаті елементи світу «Річки з назвою птаха». Та й кінець кінцем річка — на яку так часто, і то не лише у назві цієї книжки, звертає свій погляд поет, — є одним із наймонументальніших і найефектніших втілень краси форми. Як свавільно й погідно, доречно і добре вона щораз розташовує свою воду, хоч у полі, хоч під горою, хоч у глибинах промзони! Теплу воду, адже екскурсія з Олександром Мимруком, як ми з вами вже знаємо, відбувається за теплої пори.

Купити книжку