Ростислав Семків: українська література — це література, яка вижила

Класицизм, романтизм, реалізм, модернізм, постмодернізм — нас вчили, що культура розвивалася саме так. Однак літературознавець Ростислав Семків не лише пояснює цей лінійний розвиток в українській літературі, а й показує його як захопливу пригоду.

Нещодавно на освітній платформі «Культурний Проект» він презентував свою нову книжку — «Пригоди української літератури», що стала «Книгою року ВВС — Есеїстика» за 2023 рік. Публікуємо фрагменти розмови про українську літературу в контексті світової, стереотипи, з якими досі стикаємося, і незнищенну силу слова наших авторів.

Українська література слабша за світову?

Світова література — це потужна сукупність найкращих текстів із національних літератур. Цей концепт придумав Гете на початку XIX сторіччя, напевне, міркуючи, що теж туди потрапить — і небезпідставно. Наприклад, якщо розглянути шведську чи польську літературу, то окремо вони теж будуть слабші, ніж цей компендіум найсильніших творів.

Водночас наші знання про інші літератури дуже фрагментарні. У мене є два улюблених приклади. Перший — це італійська література. Не римська й не антична, а саме італійська література італійською мовою. Ми всі знаємо про Данте, Петрарку з сонетами, Боккаччо. Але ми нічого не чули про італійську літературу XVII–XVIII сторіччя, мало знаємо про XIX сторіччя й знайомі вже з кінцем XX сторіччя, коли творив Умберто Еко. Чи це значить, що в Італії нічого не писали? Ні, бо там потужна й цікава література, але мало її текстів ставали настільки відомими після Ренесансу, щоб і в інших літературах на них звертали увагу.

Другий приклад — це, так би мовити, «американське бароко». Знаємо, що література США не має бароко й починається з романтизму наприкінці XVIII сторіччя. І якщо в нас до того існувало 700 років письменства, то в них — лише корінний фольклор. Попри це американська література — одна з найбільш розвинутих літератур світу. Тобто впродовж короткого часу, навіть без великої традиції, можна створити потужну літературу. Тому треба розуміти історичну специфіку кожної літератури.

Українській літературі часто закидають, що в ній немає нічого, крім сільської та кріпацької тематики. Але потрібно розуміти, що останні 300 років українська література була в дуже незавидному стані — як частина колоніальної культури, що заважало їй розвиватись. Водночас, коли Кавабата або Маркес пишуть про село, то це «цікаво, це ж Кавабата і Маркес». Але те саме можна сказати й про наших авторів: Григір Тютюнник пише про село, але в нього рівень Кавабати й Маркеса. 

З іншого боку, в нашій літературі є багато текстів і не про село. Але на цьому не наголошували, тому що це була загальна стратегія. Частково це досі відображено в шкільній програмі.

От Кобилянську весь час цілеспрямовано подавали як авторку «Землі» — роману соціальної проблематики, у якому брат вбиває брата за землю. Але ж вона написала й «Царівну» — абсолютно міський європейський роман про те, як молода дівчина хоче стати письменницею і рухається до свого успіху.  А зараз у школі вивчають її інший твір, міський і мистецький, — «Valse melancolique» — про трьох жінок, які вирішують, як вони будуть жити, чим займатися тощо. 

Те саме з Коцюбинським. У шкільній програмі в радянський час і довгий час після цього була «Fata Morgana» — повість про село, «розборки» 1905–1907 років — так звану селянську революцію. Але в нього є низка оповідань, не пов’язаних з цією тематикою: про Крим і кримську культуру, кав’ярні та диспути про майбутнє.

Проблема навіть не в тому, що це сільська тематика, а в тому, що її зводили до однотипної. І навіть зараз, коли школярі починають знайомитися з українською літературою XIX сторіччя, то в них складається враження, що крім кріпацтва, більше ні про що не писали. Про нього справді писали, бо це була проблема, але писали й багато про що інше. 

У нас є багато різноманітних текстів, що загалом досить дивно як для літератури, яка існувала в таких обставинах.

Але попри те що ми лише виходимо із колоніального статусу, ми вже маємо багатьох першорядних авторів.

А наприклад, ірландська література в подібних обставинах втратила свою мову і досі не має потужної літератури ірландською мовою: усі відомі ірландські письменники писали англійською, тобто мовою завойовників. Є літератури, які втратили мову надовго, а потім повертали її собі, як-от чеська література, яка у XVIII — на початку XIX сторіччя була німецькомовною. Так само в каталонській літературі фактично до першої половини XX сторіччя вживали іспанську, а не каталонську мову.

Читайте також: Від Шевченка з шаблею, до Шевченка з джавеліном: як формувався український канон

Про націєборну функцію бездержавної літератури

Не лише українська література переймалася потребою говорити про важливі національні теми. Дискусії в Європі початку XX сторіччя (а у Франції й раніші) точаться навколо того, чи має література говорити про важливі й корисні речі, чи просто красиво описувати. Але Україна була нацією без держави, тому навіть ті автори, які могли чи хотіли би спершу писати естетично, змушені були звертатися до важливих національних тем.

Я впевнений, що з Івана Франка міг би вийти класний автор кримінальних романів: ці елементи мають, до прикладу, його «Перехресні стежки». Але він не міг цілком собі цього дозволити, бо мусив закласти в тексти багато сенсів, пов’язаних з націєтворенням. 

Леся Українка теж могла би писати якісь інші твори. В одному з листів до родини вона пише приблизно так: от вам сподобалась «Лісова пісня», я здивована, бо це фантазія. Я могла б написати таких текстів ще… Натомість вона пише в цьому напрямі тільки «Лісову пісню», бо інші, написані в той час, — «Касандра» й «Оргія» — це ідеологічні тексти. У них вона міркує про долю загроженої культури. Наприклад, в «Оргії» зображає конфлікт в окупованій Римом Греції — між грецькими митцями, які погоджуються оспівувати Рим (абсолютно прозорі аналогії), і які відмовляються.

Такий вибір мусили робити письменники не тільки в українській літературі. У XIX сторіччі вся польська література намагається говорити про це. На кінець XVIII сторіччя Польща втрачає державний лад і державні медіа (а на той час у Європі повсюдно багата періодика). Тож у XIX сторіччі вся польська література бере на себе функцію говорити про національну ідеологію: від Словацького й Міцкевича аж до Сенкевича, який фактично пише ідеологічні романи. Це послаблюється, коли Польща здобуває незалежність та повертає державу й пресу. Тоді література знову може бути просто мистецтвом.

Це стосується і літератур, які ніхто не пригноблював, але які самі були імперськими: англійська, французька, але в часи великої небезпеки. У Першу та Другу світову війни література часто забуває про пошуки краси й естетики, а говорить про те, що необхідно для виживання.

Закономірно, що в наступні кілька років, а то й десятиліть, у нас буде розвиватися саме така література, бо нам треба проговорити наші важливі досвіди. Це будуть достатньо ідеологічні тексти, у яких зміст переважає над формою.

Розірвана традиція

Хвильовий наклав на себе руки, Йогансен і Підмогильний розстріляні, Домонтовича і Яновського так чи інакше змусили замовкнути — це доля п’яти наших найкращих авторів 20-х років XX сторіччя. Але коли є давня традиція культури письма, її не так легко знищити.

Попри те що світові культури теж потерпали, наприклад, від голодоморів (Ірландія), в української літератури був листопад 1937 року, коли за кілька днів розстріляли 1000 людей, з них 200 — письменники, з яких 30–40 — першорядні і 10 — абсолютні генії.

Жодна з літератур з давньою традицією — італійська, французька, шведська тощо — не пережили такого чорного дня, коли би вивели під стіночку двісті її найкращих письменників і розстріляли.

Чому їх так багато? Тому що в нас справді довга, тисячолітня традиція, у якій багато яскравих постатей. Але з іншого боку, саме тому література вижила: всіх вбити не змогли, і ті, хто вижив, розказали про це. А ще хтось врятувався, хтось відійшов вбік, хтось конформувався, хтось емігрував.

Механізми в тоталітарній спільноті залежать від волі однієї людини — диктатора. І якщо диктатору щось сподобалося, людина виживала. Миколу Бажана врятувало те, що він переклав грузинський національний епос. Сталіну сподобалася увага до його культури. Тому замість розстрілу Бажан отримав орден і став титулованим письменником, якого більше ніхто не чіпав. Хоча на нього вже була заведена кримінальна справа. 

З іншого боку, майже всіх неокласиків розстріляли, але залишився Рильський, на якого теж завели кримінальну справу. Але він, я думаю, в добрячому стані алкогольного сп’яніння, написав пісню про Сталіна. І хоча його вже завезли на Володимирську, де зараз СБУ, а тоді було НКВД, допитали, навіть зуби йому вже вибили. Але потім повернули, дали орден і сталінську премію, і він собі жив.

Ці люди залишилися своєрідними провідниками, дантівськими вергіліями, які пам’ятали це абсолютно феєричне літературне середовище 20-х і передали це знання в 60-ті. 

Ті, хто вижив і пам’ятав 20-ті, залишилися також в еміграційній літературі. Багряний, Юрій Косач, Улас Самчук, «пражани» передали цей досвід для наступних поколінь вже в еміграції. Дуже багато текстів врятувалися тим, що їх перевидали «у вільному світі» на Заході, а потім вони повернулися в 90-х і почали передруковуватися в Україні. Ці «зв’язкові між епохами» перестрибнули прірву 30–40-х і ранніх 50-х років і змогли надати імпульс шістдесятникам.

Нам треба пам’ятати про величезний злочин режиму, який зараз зробив би точнісінько те саме — знищив би усіх, кого б дістав. І робить це сьогодні — на окупованих територіях.

Незважаючи на те, що в нас трагічна історія літератури й культури, водночас це культура й література, які вижили. Розуміння цього наповнює мене оптимізмом і рішучістю. Ми маємо про це говорити і наголошувати: українська література незнищенна.

Читайте також: Українська книга в 1914-1939 роках: підпільна, емігрантська, реабілітована