Фінн-Олє Гайнріх. Руки розбійника

Роман «Сліпобачення» є одним із найвідоміших і найважливіших творів Пітера Воттса, а читачі і критики одностайно вважають його головним і вершинним здобутком письменника. Кінець ХХІ століття. Розбалансоване людство, яке і без того стоїть на порозі багатьох  викликів і невідворотних змін, зіштовхується з новою проблемою принципово іншого рівня  –першим контактом. Та чи так легко контактувати з тим, хто, роздивляючись тебе майже  упритул, сам не бажає з’являтися у фокусі твого зору? Надто, якщо і зір, і всі інші чуття, на які людство покладалося протягом мільйонів років своєї земної еволюції, виявляються нічого не вартими, коли справа доходить до комунікації з «іншими», які формувалися за геть інакших умов, і для яких всі людські поняття і концепції поведінки нічого не варті, як позбавлене сенсу навіть саме розуміння контакту.

Космічний корабель «Тезей» – вершинне досягнення земних технологій – вирушає на периферію Сонячної системи, щоб спробувати дізнатися про тих, хто кілька років тому
несподівано відвідали Землю, за одну мить просканували її у всіх можливих спектрах і так само блискавично зникли, останньої миті надіславши кудись за межі Сонячної системи сигнал невідомого змісту. Лік іде на місяці, адже невідомо, з якою метою «інші» здобували інформацію про Землю та її мешканців, водночас уникаючи жодних контактів.

І раптом перед нами виринув «Роршах»: не реконструкція на основі дзеркальних   відображень, не контури чи моделі в штучних кольорах. Нарешті він, без прикрас, постав перед людськими очима.
Уяви темний, матовий, погнутий терновий вінок, шпичаки якого переплуталися так сильно, що його вже ніколи не одягнути на голову людині. Запусти його на орбіту навколо недоробленої зірки, слабке світло якої лише підсвічує контури супутників. Нечасті криваві спалахи, схожі на тьмяні жаринки, освітлюють його вигини і тріщини, тільки підкреслюючи
непроникну темряву, що панує навколо.