Сергій Пантюк: Усі мають бути згадані, а загиблі — увіковічнені

Сергій Пантюк — письменник, журналіст, перекладач та редактор, якого ми знаємо не лише через тексти. Його активна громадянська позиція вже багато років, як магніт, притягує до себе однодумців. Пантюк-організатор встиг відзначитися в багатьох проєктах — від суспільно політичних до творчих та освітніх, тому не дивно, що з початком великої російської війни проти України, він опинився там, де таких людей найбільше потребують — у лавах сил оборони.

Для спецпроєкту «Слова і кулі» / Words and Bullets, який реалізовують Читомо та Український ПЕН, ми спілкуємося з Сергієм Пантюком про активізм, Революцію Гідності службу в армії, його пригоди на далекій Півночі й літературу, що стає інструментом пам’яті й терапії.

Ця стаття створена за підтримки Інституту гуманітарних наук Відня (IWM).

— Намагався згадати, коли я вперше дізнався про Сергія Пантюка, і зрозумів, що це було десь на початку 2010-х на YouTube. Це були відео із засідання «Толоки інтелектуальних комунікацій», де обговорювали різні культурні й політичні проблеми. У ті роки такий контент був дуже рідкісним у мережі.

— Це я придумав такий проєкт. Він був менше літературний і більше громадський. Видавництво «Смолоскип» дало нам майданчик для зустрічей. Я розробляв для цих обговорень низку тем і запрошував відповідних спікерів. Вони мали певну популярність, туди приходило багато різних людей. Я залучав молодь, причому справді намагався створити дискусію — наприклад, міг запросити правих і лівих, і це було дуже цікаво. Але коли дискусія аж надто закипала, я завжди нагадував про своє боксерське минуле, і відразу все переходило на конструктив.

Багато з тих людей, які ходили на толоку, розвинулися далі й у мистецькому, і в політичному напрямках. Зрозуміло, що це були часи Януковича і вся наша діяльність була відповідно спрямована проти тієї влади.

— Організаційна діяльність, я так розумію, це в принципі твоє.

— Я просто за визначенням людина активна. Наприклад, завдяки тому ж «Смолоскипові», я вів «Студію вільного слова», бо мене дуже напружувало, коли люди, які невідомо що написали, починають називати себе письменницькими менторами й беруть за це шалені гроші. Це курям на сміх.

І от, я теж тоді подумав, що коли люди потребують такого, то треба створити студію, але за геть невеликі кошти. Потім звідти виходили люди, які видавали книжки й мали результат, які досі присутні у літературному просторі. І це приємно. Це було прагнення розбудити в людині творчу індивідуальність, яка дрімає в кожному, дати можливість відчути себе унікальним.

— Часи Януковича і справді були не найкращими для української книжки, культури загалом, але ти однаково продовжував робити свої справи. Чи відчувалося тобі тоді, що наростає якийсь революційний вибух, який усе змінить?

— Я про це тоді навіть писав на блозі в Українській правді. Єдине, у чому я помилився, — я вважав, що вибух матиме соціальне забарвлення. Уже тоді все було погано. Їхнє всеохопне крадійство так чи так призвело б до цього, тому я вважав, що соціальний аспект стане каталізатором.

Але нація сколихнулася якраз не через соціальне, а геополітичне. Так, соціальний аспект був присутнім, але він не мав ключового значення. Якби вони не побили тих студентів, то протест, можливо, зійшов би нанівець, і вони й далі б правили. Та влада справді думала, що вона щось вирішує, що вони тут навічно, але це дуже маленький історичний проміжок часу. Так про них я відверто і писав, що вони «ніхто, чмо, піна, яку зараз рознесе історія».

Читайте також: Ветеранка і письменниця Ірина Бобик: Творчість витягує зайві емоції і дає полегшення

— Але тут дуже цікаво, як подіяв цей запит на справедливість, бо для багатьох асоціація з ЄС, яку теж відстоювали на Майдані, це одночасно і соціальний, і геополітичний, і національний аспекти.

— Ну так, тут можна заглиблюватись і розбиратися в причинах, але — хоч, може, це звучить якось неправильно — дуже добре, що всі ці події відбулися, бо це призвело до відновлення нації. Майдан дав поштовх, почалася війна й українці опинилися в цих умовах. Тобто якби не було повномасштабки, наступний етап консолідації не настав би або дуже відтермінувався в часі.

І зверніть увагу, що, навіть коли почалися проблеми із США, українці відразу також консолідувалися. Тобто нам потрібен цей зовнішній чинник, якийсь фактор впливу, якому треба протистояти.

Ну і демографічний фактор теж. Покоління вимирають природнім способом  і вже менше передають молодшим ностальгію за ковбасою по рубль двадцять.

— Попри національні й соціальні чинники, ми так само швидко усвідомили, що антагоністом Майдану є росія. Тобто цей зовнішній фактор був уже тоді й не відпускає нас досі. Я знаю, що ти певний час навіть встиг пожити в росії. Яким був цей досвід?

— У 1996-му році загинув мій друг, поет Вадим Коваль. Після цієї події його батько був у дуже поганому стані, і його давній друг з часів навчання в будівельному університеті покликав поїхати на крайню північ, бо там гарне повітря — мовляв, будеш тут ходити собі, ловити рибу і збирати гриби. Але сам він боявся їхати, і тому я поїхав з ним як супровідний. Це довга поїздка, яка займає чотири доби з хвостиком. Спершу поїздами, потім далі гелікоптером.

Коли ми там трохи побули, покрутились, то виявилось, що там все дуже погано з робочими руками. Тобто їх там просто немає. Місцеве населення — ханти або якісь колишні в’язні — просто постійно п’ють і десь валяються.

Це була супровідна лінія газопроводу, і там потрібні були люди за шалені гроші на побудову інфраструктури. От і виникла ідея запросити українців. Місцевий начальник цього СМУ каже: «Хлопці, я буду вам платити за вищим тарифом, але треба нормально працювати». І ми по своїх каналах позапрошували людей, створили бригади.

Спочатку я там крутився як усі, а потім він мені каже: «Ну ти ж з вищою освітою, ну що ти мішаєш бетон, да?» Так я став майстром дільниці й завис на три роки, заробивши свій умовний «перший мільйон». Тобто я приїхав звідти багатою людиною. Якби в мене тоді були глузди, як казала моя бабуся, то міг би купити 10 квартир і здавати їх. Але не склалося.

— Виходить, що росіян у тій росії, в якій ти був, не так вже й багато було?

— Це був Ханти-Мансійський автономний округ, але його там називали «Хохло-татарський», бо жили або українці (здебільшого русифіковані, але не всі), або татари, але не наші киримли, а їхні, казанські. Вони також сиділи на різних посадах. 

Там водиться сироїдна риба муксун. Ти упіймав її, розрізав, кишки викинув, поклав її в ганчірку, посолив і через дві години — це просто божественна смакота. І скажімо, для того, щоб ловити цю рибу не місцевому жителю, треба було платити гроші, мати ліцензію. А місцеве населення не купувало ліцензії. Можна було познайомитись з цими хантами, домовитися, що хтось із них пише заяву про те, що наймає когось із нас, громадян України, на риболовлю, і ловити все безкоштовно. Така ж сама ситуація з полюванням на лосів.

Там ще багато таких історій було. Це великий досвід, зокрема і спілкування. Питали мене: «А ви бандеровци? Говорят, рукі должни бить по локоть в крові». А я казав: «Будеш багато говорити, будуть у крові».

— Про це дійсно можна було б написати якусь нон-фікшн книжку. Але і зараз досвід у тебе цілком книжковий. Служба і теперішня війна — матеріал для літератури непересічний, хто б там що не казав.

— Та я хотів про це написати, але все воно було не на часі. Я хотів назвати цю книжку «Крижані люди», але потім якось закинув. І там справді дуже багато всього цікавого. Те, що я розказав — дуже мала частина.

Зараз живу свій 60-й рік, і коли вже, по суті, здоров’я втратив, я не знаю, чи ще потраплю на бойові, чи ні. Зараз мені не можна підіймати більше 4-х кілограмів. Навіть автомат важчий. Тому я займаюсь дещо іншими справами.

От, доки лежав у лікарні, то закінчив книжку казок, назвав «Мсьє де Котасьє». 

Це взірцевий для мене поет. Але це не просто біографія, а біографія божевілля. Осьмачка спершу вдавав божевілля, але потім настільки в цю роль зайшов, що вже не зміг вийти. І я спробував трошки залізти в ці речі. Там є біографічні елементи, але вони подаються через марення, де важко розібрати, що правда, а що галюцинація. Я хочу це все художньо опрацювати.

Для цього треба час, якого немає. Але дякувати Богу, я за ці фронтові роки написав кілька книжок. Дві для дітей — «Фікус Бенджамін розповідає про щастя» та «Бешкетна абетка», одну для дорослих — поетичну збірку «Зникома зима».

— Тобто чогось на військову тему від тебе поки можемо не чекати?

— Ти розумієш, я працюю з цим. У мене цього матеріалу дуже багато. По-суті, я його накопичував з 2014-го року. Фрагментарно я його десь використовую.

Коли я писав «Війна і ми», уже минуло досить багато часу, щоби подивитися на все здалеку. Це був, власне, такий автотерапевтичний роман. Мені треба було від цього позбутися. А зараз писати умовний «Війна і ми 2» я ще не готовий. 

Я нотую якісь моменти, думаю, як їх використати. У мене є замисел, який я назвав «Тривожні будні головсержа». Я головний сержант батареї протитанкових керованих ракет, і це 76 людей. Вбивають одного командира, призначають нового, вбивають другого —  призначають наступного, а я при цьому постійно виконую свої, а часом і їхні обов’язки. Знаєш, це все дуже жорстокий досвід. І якщо на початку це вмотивована, ретельно зібрана група, яка прийшла весь шлях від 24-го лютого, то вже в 2023-му році в ній почали з’являтися призовники й мобілізовані. І все це треба якось коригувати, тримати. Ти вибудовуєш усі ці комунікації, ти сам ходиш з ними в окоп, ти мусиш їх карати, хвалити… Цього всього дуже багато.

Тому в мене задум писати в руслі таких мініновел, зробити з них велику книжку, де б усі були реальними персонажами, реальні події, історії. Їх там на три книжки вистачить, але хоч повибирати якісь найцікавіші.

— Чи можемо ми в такому разі казати, що тобі важливо писати не саме про війну як якесь явище чи подію, а про людей? Затримати пам’ять про них?

— Так, насамперед я хочу написати про всіх моїх, які зараз двохсоті. Це були особистості. І водночас звичайні люди. Він може бути «просто» комбайнером, але війна розкриває у звичайних людях інші риси. На цивілці ти, у принципі, не розкриваєшся, стараєшся жити в якійсь своїй шкаралупі. Ти можеш розкритися десь перед друзями чи колегами, але тут, коли ви всі разом 24 на 7, то це вже створює зовсім інші стосунки. Це вже родина. Причому часто розкриваються позитивні риси в тих, від кого не чекав, а в дуже надійних інколи вилазить якесь гівно. 

І це не їхня провина, а крихкість психіки. Я вважаю, що в мене психіка більш-менш стійка, але однаково після контузії в мене галюцинації були. Мені дали якісь ліки, й галюцинації ніби минули, але потім я приїхав на ротацію — і знову почались. Я знову пив таблетки. А зараз так їдеш у машині, дивишся й думаєш інколи, чи той чувак там реально стоїть, чи це знову воно повернулося.

— Після цього я вже більше розумію, чому ти зацікавився біографією Осьмачки і його мареннями.

— Так, це якісь подібні досвіди, які мені, мабуть, близькі й зрозумілі. Та й за побратимами, у яких тимчасово «їхав дах», доводилось спостерігати. Але цікавість до Тодося в мене виникла давно, задовго до 2014-го. Ми прагнули зрозуміти межу між геніальністю й божевіллям на «закордонних» взірцях, як-от Далі, Е. А. По чи Гемінгвей, а тут яскравий приклад цілком свого світоглядно близького мистця.

— Як ти думаєш, коли війна закінчиться й люди з фронту повернуться до цивільного життя, у нас є шанс якось уникнути чи мінімалізувати проблеми з їхньою адаптацію, враховуючи досвіди, які вже були після Другої світової і, скажімо, у США після В’єтнаму?

— Уникнути цього немає жодних шансів. Це травматичний досвід, який ще довго буде рефлексуватися.

Знову ж таки, приклад з мого підрозділу. Боєць, який воював з 2014-го року, просто героїчна людина. Його почало крити, пережив епілептичний напад. Він ніколи тим не хворів. Йому зробили операцію і дали реабілітаційну відпустку. Приїхав до дому, до нього прийшли побратими, сиділи й пили чарку. Тут його замикає, і він бере гранату й каже: «Хлопці, я вже не можу, прощавайте». Я не знаю, як його Бог вберіг, що йому лише відірвало руку і ногу, посікло обличчя.

Таких історій багато. Я ж кажу, що в мене просто ще психіка тримається, я над собою працюю. Постійно стараюсь не вступати в якусь бійку, особливо, коли чую «русскій язик». Я б уже стільки разів міг за це в поліцію потрапити, але переважно стримуюся. Не те щоби боюся, але не хочу, щоб мої рідні страждали.

Тобто все це є, але є люди, у яких психіка не така стійка, абсолютно крихкі. Тому буде ще багато чого. А ще ж усі дронами навчилися користуватися.

У нас усе це було після 2014-го, і на цьому грає російська пропаганда. Усі ці новини, що учасник АТО з кимось побився на зупинці. У них завжди акцентували, що це саме учасник АТО.

Душа людини, яка повертається з війни, дуже оголена. 

— Що в цій ситуації може творчість?

— Це комплексне питання. Насамперед, кожен, хто був на війні і брав участь у боях, має бути згаданий, а ті, хто загинув — увічнені. Хоч вічність — відносне поняття. Це може зробити книжка, яку я хочу написати. Я їх опишу такими, якими вони були, принаймні в моєму сприйнятті. Це все одно якась частина об’єктивності, бо коли ти з людьми поруч живеш і спиш, то ти їх знаєш. Ще більше ти з ними ріднишся, коли доводиться виносити звідти їхні тіла. Це рідня, і тому, якщо Бог дасть мені тривале життя, я обов’язково про все це напишу.

Зараз також часто просять їхні рідні, щоб я просто щось написав про кого із полеглих, про чоловіка чи сина, і я пишу. І, до речі, мені так само часто кажуть, що «вдома він був зовсім не таким». Це підтверджує, що на війні люди проявляють свої кращі якості, тож вони на цю пам’ять заслуговують.

Я розумію, що ми не можемо перетворювати це на те, що роблять зі своїми москалі, на це «побєдобєсіє», але самий посил, що нікого не можна забути, вважаю цілковито правильним.

Читайте також: Роман Буданов: дебютний роман дописував у бліндажі

«Слова і кулі» / Words and Bullets — спецпроєкт «Читомо» та Українського ПЕН про українських письменників та журналістів, які із початком повномасштабного вторгнення РФ пішли до лав ЗСУ або стали волонтерами. Назва медіапроєкту символізує зброю, яку використовували герої й героїні проєкту до 24 лютого і яку були змушені взяти до рук після початку повномасштабної війни з Росією. Ця стаття створена за підтримки Інституту гуманітарних наук Відня (IWM).