Що читають герої українських фільмів: від «Кобзаря» до Пушкіна і «Некрономікона»

За минулі двадцять років книги, які читають в українських фільмах, та автори, про яких говорять герої, — відчутно змінилися. Для російської літератури все ще знаходяться неочікувані місця і образи, але згадок українських авторів не лише більшає, а й повертаються твори, які майже повністю були витіснені з культурної пам’яті.

Одним із найбільш насичених літературними посиланнями є епізод у фільмі «Заборонений» (2019).

Василь Стус знайомиться з дівчиною, яка читає збірку українських віршів у київському метрополітені. Сам, звісно, теж має книгу в руках — перекладає Рільке з німецької, але, каже, є хороші й українські вірші — зачитує свій. Дівчина вгадує автора: «Тичина? Малишко?».

Проте, коли не йдеться про письменників чи поетів — справжніх, як у «Забороненому», чи вигаданих, як, скажімо, у «Звичайній справі» (2012) — персонажі читають помітно менше.

А в сучасному метро, яким воно зображене в українських фільмах, людей із книгами майже не помітити й поготів — увага пасажирів майже цілковито прикута до мобільних телефонів.

Так мимохідь кінематографісти не забувають покритикувати сучасне суспільство, зменшуючи й без того невелику частку читачів на екранах.

Якщо герої українських фільмів десь і читають, то найчастіше своїм дітям перед сном. Назви творів рідко можна розпізнати, зазвичай це умовні «Казки народів світу».

Та коли книги все ж наявні в кадрі або герої говорять про твори чи письменників — хто з них і чому згадується найчастіше протягом останніх двох десятиліть?

Пушкін, Цвєтаєва, Маяковський

Наявність російської літератури в українських фільмах зменшувалася співвідносно з історичними подіями — Помаранчевою революцією, Революцією гідності, війною.

Частіше подібні згадки наявні у стрічках спільного виробництва росії та України. Хрестоматійною і однією з останніх подібних копродукцій є фільм «Незламна» («Битва за Севастополь» у російському прокаті), який вийшов на українські екрани у 2015 році.

Йдеться про радянську снайперку з Білої Церкви у роки Другої світової війни. До речі, війна у фільмі починається у 1941 році. Героїня кілька разів намагається брати книгу до рук — у Одеській бібліотеці та на пляжі, де їй вже заважають численні залицяльники. Але найвиразнішим є епізод, у якому дитина на публічному заході емоційно і моторошно декларує вірш Константіна Сімонова:

Так убей фашиста, чтоб он,

А не ты на земле лежал,

Не в твоем дому чтобы стон,

А в его по мертвым стоял.

Так убей же хоть одного!

Так убей же его скорей!

Сколько раз увидишь его,

Столько раз его и убей!

У самостійних українських фільмах до 2014 року зрідка ще можна настрапити на цитування віршів Пушкіна чи, скажімо, виконання опери «Євгеній Онєгін» у «Креденсі» (2013). Але після початку війни — дедалі частіше в іронічному або критичному контексті.

Скажімо, у «Східнякові» (2019), де йдеться про комедійні пригоди двох українських військових, на мить з’являється юний боєць, який читає «Тайны войны» радянського журналіста і письменника Юрія Королькова.

У фільмі «Кіборги» (2017) один із захисників Донецького аеропорту додзвонюється до доньки і відповідає на її питання про «віршик з російської мови»: «Пушкіна знаю, оцей “У лукоморья дуб зелёный; Златая цепь на дубе том”», — і продовжує цитувати, не знаючи, що він вже під прицілом ворожого снайпера.

У серіалі «Слуга народу» (2015–2019) відбувається конфлікт між командою президента Голобородька, роль якого виконує Володимир Зеленський, та двійниками російських письменників, найбільш агресивний з яких Пушкін. Хоча епізод не обов’язково сприймати як критичний до російських класиків, які лише зайняті захистом території, де заробляють на фотографуванні з туристами.

Хоча захоплене зображення російських поетів теж можна побачити. Так, в анімаційному фільмі «Викрадена принцеса» (2018) є величний монумент Пушкіна, який сидить у позі Будди. Загалом це й не дивно, оскільки до того, як авторам довелося змінити назву свого фільму, він планувався як екранізація «Руслана і Людмили».

Та частіше російська література відображена як «залишковий ефект».

Показовою є ситуація з короткометражним документальним фільмом із красномовною назвою «Цвєтаєвої і Маяковського» (2016), де режисерка фіксує життя мікрорайону Києва на перехресті двох вулиць, які носять імена російських авторів — ремонтні роботи, ринок, ігри з м’ячем.

Імена поетів, як і кадри з Маяковським з німого художнього фільму, надають додаткового виміру побутовій київській історії, але є лише тому, що так вулиці назвали за радянських часів.

Стрічка починається з невеликого вступу про процес декомунізації, але остаточно вулиці перейменують лише після повномасштабного російського вторгнення в 2022 році — відповідно на вулицю імені художниці Олександри Екстер та проспект Червоної Калини.

Дискусії щодо необхідності усунення інших зразків імперського маркування територій досі ведуть. І якщо в Одесі зараз менше знімають, ніж у радянські часи, а Владімір Висоцький вже не декларує віршів під пам’ятником Пушкіну, то драматично склалася ситуація з київською бібліотекою імені Вернадського, своєрідна архітектура якої приваблює і українських, і закордонних кінематографістів.

Одним із вподобаних ракурсів бібліотеки є похилий підйом на другий поверх, вздовж якого розміщені бюсти видатних діячів, серед яких Ярослав Мудрий, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко і, звісно, Алєксандр Пушкін.

Таким чином, вже українськими зусиллями, образ Пушкіна ретранслювався у міжнародну копродукцію «Спадок брехні» (2020) про колишнього британського розвідника, який у Києві бореться проти російських негідників, та в низку іноземних музичних кліпів.

Булгаков і Лада Лузіна

А от Міхаіл Булгаков незмінно присутній вже не як «залишковий ефект», а свідомо й зосереджено.

Навіть у анімаційному серіалі «Моя країна Україна» (2010–2014) у епізоді, де йдеться про перебування Оноре де Бальзака у селі Верхівня на Житомирщині, є кадр з кількома книжками, де можна розрізнити авторів — сам Бальзак, Карл Юнг, Вольфганг Гете і чомусь Булгаков.

У романтичній комедії «Київський торт» (2014) є один з найвиразніших епізодів, пов’язаних з автором. У стрічці йдеться про дівчину, яка приїхала з провінції у Київ і протягом дня, поки чекає на літак, гуляє містом з двома новими знайомими.

У фільмі чимало сцен екскурсійного характеру, одна з них — на Андріївському узвозі, де герої опиняються поруч із музеєм Булгакова: «Бачиш цей будинок? Це будинок Булгакова, він же його музей і прототип дому Турбіних».

Товариш теж вирішує похизуватися знаннями перед дівчиною, і на мить здається, що він розповість, що насправді будинок належав Василю Листовничому, у якого жили Булгакови. Але не варто забувати, що фільм вийшов на екрани у 2014 році, тож ми знову чуємо про «маленького Ніколку».

Один із хлопців цитує уривок з «Білої гвардії», дівчина ж каже, що більше полюбляє «Майстра й Маргариту». Й тут же з’являється «місцева божевільна», яка переконана, що «Майстер її кличе».

У фільмі є ще один, значно дрібніший, але не менш цікавий епізод пов’язаний з літературою.

Коли друзі відвідують сестру героїні, яка приймає їх досить прохолодно, зі столу падає книжка. Великим кадром ми бачимо, що це «Київські відьми: Постріл в опері» Лади Лузіної. Герой підіймає книжку і для тих, хто не встиг прочитати, — вголос повторює назву: «Лада Лузіна, “Київські відьми”, такими я собі вас і уявляв», — натякаючи на власницю.

Епізод цікавий насамперед тим, що, схоже, є прихованою рекламою, майже винятковим для українського кінематографу літературним продакт плейсментом.

Гоголь і Шевченко

Симпатія і тяжіння до містичної літератури досить відчутні в українському кінематографі. Окрім Булгакова, не обділений увагою і Стівен Кінг, а одним з найцікавіших прикладів є поява вигаданої американським майстром жахів Говардом Лавкрафтом книги «Некрономікон» в українському фільмі «Сторонній» (2019).

Книга кілька разів з’являлася в різних куточках світу, а найбільш знайома глядачам за фільмами про «Зловісних мерців», де демони вириваються з потойбіччя завдяки заклинанню з книги.

У «Сторонньому» героїня помічає «Некрономікон» на полиці бібліотеки водного санаторію, але працівниці зупиняють її: «Облиште, у нас є дещо цікавіше — “Чхалка”. По ній можна розшифрувати, що значить чхання у різні дні і години. Коли ви чхали востаннє?».

Попри очевидний інтерес, один із першопрохідців і популяризаторів української містики Микола Гоголь — лишається дещо осторонь. Хіба чорт у пеклі в анімаційному серіалі про Котигорошка (2014) читає автора «Вія» і «Мертвих душ».

У вже згаданому фільмі «Кіборги» є певне пояснення такого вигнання Гоголя.

Герої фільму, облаштовуючи захисні позиції, заводять дискусію про автора: «Гоголь — геній, народжений на українській землі» — «А нічого, що він російською писав? Україну — зрадив, російську літературу — прославив. Герой».

Спільної думки дійти не вдається, і мало не доходить до бійки, воїни примиряються лише проголосивши Стівена Кінга українським письменником і дружно заспівавши «Гуцулку Ксеню».

Тарас Шевченко, у свою чергу, став винятковим маркером в українських фільмах, найбільш згадуваним автором, присутнім у найрізноманітніших проявах: як монумент чи портрет, як «Кобзар» чи цитати рядків автора.

Проте як націєтворчий автор для України Шевченко присутній переважно у фільмах про націєвизначальні події — сучасну війну чи попередні російські спроби знищити Україну.

У фільмі «Мати апостолів» (2020), дія якого відбувається на окупованих територіях, «Кобзар» є буквально настільною книгою героя, який береться допомагати жінці, яка приїхала у пошуках сина. Знайомляться вони ще в дорозі, перетинаючи лінію розмежування з окупованими територіями. Чоловік теж представлений «літературно» — він читає «Останнього з могікан» Джеймса Фенімора Купера. Що, зрозуміло, теж є свідомою характеристикою героя.

А у «Поводирі» (2014), дія якого відбувається у 1930-ті роки, юний герой спершу зачитує «вірш про наше світле майбутнє» зі сцени:

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть.

А згодом отримує примірник «Кобзаря», що має передати у москву британському журналістові Ґаретові Джонсу, який намагатиметься розповісти світові про Голодомор.

Українські автори у фільмах про сучасність

Та частіше українські письменники й поети у фільмах присутні як архаїчні образи, застарілі, провінційні, немодні — досі відгукується багаторічна антиукраїнська пропаганда.

Навіть Шевченко у фільмах про сучасність, де війна не є ключовою темою, набуває архаїчного забарвлення.

Так, у трилогії «Скажене весілля», одній з найпопулярніших українських комедій останніх років, Тарас Шевченко присутній як ознака традиційних аж до гротеску українських цінностей. А у «Скаженому весіллі 2» (2019) чорношкірий зять головного героя, насолоджуючись українською природою, але не маючи генетичної пам’яті до віршів Кобзаря, помилково декларує «Садок вишневий волохатий».

В іншій комедії, яка перевершила касові збори «Скаженого весілля», «Я, ти, він, вона» (2018) герой Володимира Зеленського повчає молодь у МакДональдсі щодо «портрету з 20 гривень» — «великого українського поета Івана Франка» — й декламує його вірш:

Вона так гарна, сяє так

Святою, чистою красою,

І на лиці яріє знак

Любові, щирості, спокою.

Герой у домашньому халаті, все ще відчуваючи наслідки напередодні викуреної марихуани, вискакує на стіл і продовжує:

Ні, хто не любить всіх братів,

Як сонце боже, всіх зарівно,

Той щиро полюбить не вмів

Тебе, коханая Вкраїно!

А Ліну Костенку цитує екзальтована бібліотекарка в короткометражних «Метеликах» (2012): «Вам не стане зле від поезії?» — «Не знаю, не пробувала»:

Знов ті самі вулиці незрячі

і замету хвиля снігова.

Нам з тобою легко так, неначе

вітер нам підказує слова.

І хоча епізод з Іваном Франком з «Я, ти, він, вона» на фоні інших виглядає прогресивним, по-справжньому ефективну спробу осучаснення, настільки ж очевидну, як і провокативну, можна побачити ще в короткометражній анімації «Українська література», яка увійшла в альманах «Мудаки. Арабески» (2010).

Перед глядачами постає знайома багатьом зі шкільних підручників картина: обмальовані й обписані портрети Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Івана Карпенко-Карого, Михайла Коцюбинського та інших.

«Українська література», як і увесь альманах «Мудаки», симптоматична на свій час — як щодо українського суспільства, так і вітчизняного кінематографа, де бодай якесь осучаснення українських письменників відбувається деструктивним актом вандалізму, і муміфіковані автори зі сторінок підручників олюднюються лише домальованими до них статевими ознаками.

Проте через кілька років вже можна буде побачити, все ще поодинокі, але чуттєві випадки актуалізації українських письменників. Так, картина «Стрімголов» (2017) має епізод який, аби не харизма і оголеність виконавиці головної ролі, цілком міг би стати вироком для фільму.

Звучить пісня на слова Павла Тичини (сучасна музика, до слова, справляється з актуалізацією української літератури краще за кінематограф), після чого дівчина намагається розповісти своєму коханцю-іноземцю, який ще толком не прокинувся, про Розстріляне Відродження. І хоча героїня зневірюється: «Ні, ти не зрозумієш» — фільм є безумовним свідченням початку осмислення власної культури й ідентичності.

А вже у «Баченні метелика» (2022), де йдеться про зранене війною українське суспільство, у одному з визначальних епізодів, дівчина хвалить українську мову співрозмовника.

— Так це твій список. Я після дембеля можу читати, скільки влізе.

— Що тобі зайшло?

— «Людина» — дуже класна. «Тигролови» — взагалі ульот. «Жовтий князь». «Місто» Підмогильного — перечитував.

Унікальність епізоду зокрема у тому, що на відміну від Тараса Шевченка, образ якого на свій лад використовувала радянська пропаганда і який не зникав з екранів протягом десятиліть радянського періоду, пам’ять про таких авторів, як Підмогильний, — майже повністю була стерта, і такими дрібними, але важливими згадками він через століття повертається в український культурний простір.

Читайте також: Архіви КДБ та метелик Семенка: як знімали «Будинок “Слово”. Нескінчений роман»