Архіви КДБ та метелик Семенка: як знімали «Будинок “Слово”. Нескінчений роман»

17 червня на кінофестивалі Миколайчук OPEN у Чернівцях відбулася українська прем’єра фільму «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» Тараса Томенка. Це ігровий фільм, який розповідає історію будинку «Слово», де проживали українські письменники, більшість з яких згодом стануть «Розстріляним відродженням». Як зазначають самі автори стрічки, картина може похвалитися не лише українськими зірками, але й доволі точною історичною реконструкцією епохи.

Режисер фільму Тарас Томенко розповідає, як він і його команда працювали над «Словом».

Робота з архівами й сценарієм

Праця над цим проєктом розпочалася 8 років тому, і ми дійсно проробили величезну архівну роботу. Моєю співавторкою стала Любов Якимчук – відома українська поетеса, з якою ми разом полинули у розшук матеріалів. Це були архіви КДБ: доноси, прослуховування, листи й спілкування. Весь цей матеріал спочатку ліг в основу документального фільму «Будинок “Слово”», а потім ми паралельно працювали над сценарієм ігрового фільму «Будинок “Слово”. Нескінчений роман».

У документальному фільмі ми намагалися дотримуватися правдивості – брали свідчення тільки тих очевидців, які мешкали в будинку, або ж донощиків. Але сценарій ігрового фільму відрізняється. Це зовсім інша, художня історія. У ній буде 4 вигадані персонажі, а решта героїв – це прототипи реальних письменників і поетів.

Загалом у художньому фільмі рівень передачі історичних подій – це надзвичайно умовна лінія. Мені хотілося показати дух того часу, його драйв, розповісти, чим дихали ці люди, що вони творили, адже це був унікальний період надзвичайного розквіту української культури.

Хоча були й такі сцени, які ми дійсно намагалися відтворити. Скажімо, поїздка Миколи Хвильового й Аркадія Любченка в село. Тоді письменники не розуміли, що відбувається поза Харковом, поза містом, а інформація про Голодомор була заборонена, тож Хвильовий вирішив поїхати й на власні очі на все подивитися. Любченко надзвичайно правдиво описує цю поїздку, і ми взяли в основу його спогади й відтворили сцену по цих записах.

Що найбільше вразило

Мене взагалі вразив сам будинок «Слово», тому що це така культурна Мекка, ціла сторінка історії. По-перше, це був кооператив – тобто письменники будували його за свої гроші. Цікавий факт, що коли кошти закінчилися, його допоміг добудувати Сталін, а його НКВДисти принесли Остапу Вишні валізки з грошима.

Ще з нетипового: у будинку «Слово» створили солярій, у якому могли засмагати письменники.

По-друге, вразило те, що, коли ми приїхали в Харків знімати, практично ніхто з пересічних мешканців не знав про цей будинок нічого. Не знали самі мешканці, які мешкали й мешкають у цьому будинку. 8 років тому нас мало не виганяли з будинку, коли ми почали знімати документальний фільм, бо вони не розуміли, що ми там робимо.

По-третє, там на один квадратний метр була неймовірна кількість геніїв, але десятиліттями цей будинок окутувало замовчування. Для мене це забуття, в якому перебувало ціле покоління письменників. Тож мені дуже приємно, що ми якось змогли привернути увагу до того часу.

Читайте також: «Для мене це про емоцію»: чому меценат купив квартиру для літрезиденції у Харкові

Вживання у ролі

У нас насправді було мало репетиційного часу, але я вимагав від акторів та акторок ознайомитися з творами персонажів, з біографіями, з контекстом взагалі. У нас було багато відомостей, які ми знайшли в архівах. Ми виписували те, якими були письменники, щоб ці деталі допомагали актору. Наприклад, Павло Тичина не носив спідньої білизни, а Майк Йогансен любив полювання – у нього були дві собаки. Ми зуміли знайти це в спогадах, в описах, в життєписах, а вже актори брали ці живі деталі й будували свою роль на них. Це був надзвичайно цікавий процес.

Історичний побут

Дуже важко зараз знімати 1920-30-ті роки в Україні. Практично не збереглися ні реквізит, ні архітектура. Тому завдяки таланту художника-постановника Шевкета Сейдаметова дуже багато речей просто створювалися руками, виготовлялися. Але щось дійсно шукалося, наприклад, колекційні автомобілі. Мені подарували метелик Семенка, це дійсно був його справжній метелик, і актору Генадію Попенку це давало неймовірну акторську емоцію.

Ми знайшли унікальне креслення будинку «Слово» в Харківському архіві й змогли багато чого по цих кресленнях відновити та побудувати. Глядач побачить той будинок «Слово», який був тільки побудований у 1928 році за проєктом Михайла Дашкевича. Той, що існує зараз у Харкові, – це будівля, яка уже після Другої світової війни дещо змінилася.

Чорно-білий фільм

Робити фільм чорно-білим – було моїм художнім баченням від самого початку. Хоча продюсери були проти цього, мотивуючи це тим, що воно недостатньо глядацьке, але ми змогли відстояти свою художню позицію.

Чорно-біле найкраще передає час, ту епоху, і я б не сказав, що фільм чорно-білий, адже у ньому є один кольоровий кадр – у сні Миколи Хвильового. Ті люди, які дивилися фільм, говорили, що в них таке відчуття, ніби дивляться кольорове зображення. Я вважаю, що це унікальна робота оператора Михайла Любарського, з яким ми вивіряли кожен кадр, продумували кожну мізансцену.

Прем’єра у Варшаві

Прем’єра відбулася на Варшавському кінофестивалі. Це подія класу А. До речі, у поляків було щось подібне, у них так само існує подарунок Сталіна – величезний будинок у центрі Варшави зі шпилем, Будинок науки. Поляки його просто ненавидять, пропонували знести, тож їм знайома ця історія.

Взагалі Україна була першою в цьому плані, тому що будинок «Слово» – перший експеримент радянської епохи. Вже пізніше був у Москві «Дом на набєрєжной», де теж зібрали письменників під один дах, переламали й змусили їх працювати на себе, прославляти партію.

Те саме ми бачимо зараз – ми бачимо розстрільні списки, які росіяни готують для українців, для інтелігенції в першу чергу, чи як вони забирають біженців. Тому історія повторюється, на жаль. Ми маємо цей урок пройти, й поляки це розуміють.

Читайте також: Bandy Sholtes про свій місяць у будинку «Слово»