Що формує наклади в Україні – пояснює Андрій Курков

На Латвійському книжковому ярмарку журналістка Ірина Батуревич презентувала дослідження Читомо про читання й книговидання в Україні, а також розпитала письменника Андрія Куркова про тренди книжкового ринку. Автор прокоментував окремі тенденції з дослідження й порівняв їх із міжнародними, а ми занотували найважливіше.

Зменшення кількості читачів

Існує дві причини спаду зацікавленості читанням: читачі не знаходять те, що вони хочуть прочитати, або в них немає грошей на те, щоб купити більше книжок. І вони не записуються в бібліотеки. А останнім часом держава щороку закуповує величезну кількість перекладених і українських авторів для бібліотек України.

Існує ще один важливий момент: я часто стикався з читачами, що ставляться до книжки так, як до Google. Вони вважають, що мають отримати якусь конкретну й нову інформацію з художньої книжки. Для них сюжет уже не такий важливий, як і герої, як і людські історії. І навіть на Читомо я бачив рецензію, у якій читання подавалося як пошук у Google – кому ця книжка може бути цікава. Це викривлене розуміння книжки: нічого про стиль, про багаж літературного героя. Але є висновок: у книжці немає нічого нового. Мало книжок, де можна знайти багато нового, оскільки всі книжки про людські стосунки, а про них усім усе давно відомо.

Наклад українського письменника приблизно такий, як і середній наклад письменника в Ісландії. Але в Ісландії живе 250 000 населення, а ми орієнтуємося на цифру від 35 до 40 мільйонів населення в Україні. На мою думку, це означає, що український книжковий ринок зовсім нерозвинений та має величезний потенціал. А ще ця цифра показує, що авторські права всередині нашої країни недостатньо захищені, оскільки більшість читачів – молодь та студенти, і вони досі можуть безкоштовно завантажувати з піратських сайтів щойно видані книжки українських письменників. Якби цього не було, наклади були б утричі вищі. Але щороку книжки дорожчають і стають менш доступними для людей, у яких немає грошей.

Читайте також про дослідження Читомо читацької аудиторії України

Багато перекладів, мало активних письменників

У нас зараз набагато більше перекладається літератури, ніж видається власної. Частково це спровоковано тим, що Україні не вистачає десь тисячі активних письменників (за моїми скромними підрахунками). Тобто в нас, можливо, 40-50 таких письменників, але цього мало. На англійський ринок працює приблизно 2 тисячі активних письменників – це автори й жанрової, і мейнстрімної літератури, і нон-фікшну. Тому в нас ніші в усіх жанрах здебільшого заповнюються перекладною літературою. І нещодавно десь з’явилася цифра в новинах, що українські читачі читають понад 80% перекладної літератури й менш як 20% літератури, створеної вітчизняними письменниками.

Міжнародні бестселери в Україні не спрацьовують, за винятком Гаррі Поттера. Але й він продавався накладом 50 000 екземплярів. Для такої країни це дуже мало.

“Дівчина з татуюванням дракона” Стіга Ларссона, по-моєму, продалася в 1500 примірників на всю Україну – книжка, яка пішла мільйонами німецькою й англійською. Тут є свої плюси та мінуси. Мінус у тому, що українські видавці не можуть заробити гроші на іноземних бестселерах, щоби потім ці гроші вкладати в українських письменників. Плюс у тому, що українські читачі, які не купують іноземні бестселери, чекають на український. Це моє припущення.

Читайте також: Наші за кордоном: іноземні переклади українських книжок 2018-го

Український бестселлер

Поговорімо про наші бестселери. Реально – це книжки, які продавалися накладом понад 50 000. Першою такою книжкою була “Солодка Даруся” Марії Матіос – неймовірно традиційна сімейна сага про Буковину. Роман, у якому людська історія сплітається з політичною історією цього регіону, де на початку XX століття влада змінювалась 13 чи 14 разів.

Наступний бестселер – це “Чорний ворон” Василя Шкляра – спроба створення українського супергеройського мачо. У Шкляра було декілька спроб створити такого. Наклади були високими, головними читачами стали патріоти України, які не сильно знаються на літературі, але їм страшно подобалася ідея супергероя, який убиває й мочить всіх, хто проти нього виступає.

Зараз у нас існує феномен молодого письменника Максима Кідрука, який пише своєрідну сучасну фантастику з соціальними елементами. Але він сам зробив із себе автора бестселерів. Він перший ввів в Україні платні квитки на свої виступи. Він працює як шоумен. Він нещодавно проїхав 100 міст і містечок в Україні, де організував презентації своїх книжок із мультимедіа, слайдами та музикою. І він став культовою фігурою для молоді, яка любить фантастику. Однак, навіть з усіма цими зусиллями наклади його зараз приблизно сягнули 30 000-40 000 екземплярів.

Медіа та українські письменники

Українських письменників не підтримують українські мас-медіа. Центральні телеканали вже 10 років не запрошують українських письменників, навіть коли в найпопулярніших виходить нова книжка. У нас немає літературних видань, журналів про книжки, померла щотижнева газета “Друг читача”, але є декілька веб-сайтів, які відображають літпроцес. Веб-сайти не впливають на звичайних читачів. Професійні читачі (aka фанати) стежать за новинками, а звичайний читач про них не дізнається.

Жіноче обличчя читача

Як на мене, аудиторія в Україні поділяється окремо на жіночу та молодіжно-студентську. У Європі вважається, що читачок приблизно 80-85%, а читачів – 15-20%. І це свідчить про те, що чоловіки надають перевагу пиву, а жінки – літературі. Перевагу жінок в аудиторії читацтва усвідомлюють видавці, а не автор, тому вони можуть косо дивитися на письменників, що пропонують книжки, у яких немає яскравих персонажок, немає кохання, немає якихось емоційних моментів. Такі компоненти ближчі жінкам, ніж чоловікам.

У мене яскраві жінки з’являються не залежно від того, який відсоток читачок до читачів знаходяться навколо. Існує таке кліше: жіноча література – це історія кохання, а чоловіча – щось на кшталт Віктора Пелевіна чи Джеймса Коулмана, де багато лайки, віскі й бійок. Все ж мейнстрімна література (така, де присутні персонажі й персонажки, де є всі види нормальних людських відносин (і ненормальних також) – універсальна. Однак, усе одно її більше читають жінки, тому що в них потяг до прекрасного набагато сильніший, ніж у чоловіків.

Відсутність національного культурного ринку

Ми досі не створили національний культурний ринок та простір – ще одна серйозна проблема, з якою треба боротися спільними зусиллями. В Україні досі неможливо зробити в один день національну прем’єру фільму: от щоби в усіх містах і селах водночас вийшов фільм “Кіборги” – і весь тиждень опісля його обговорюють. Тим більше неможливо, щоби в усіх книгарнях водночас відбулася прем’єра книжки, скажімо, Оксани Забужко – і вона би була подією національного масштабу. Не вистачає книгарень, окрім того, книжка, що виходить у чудовому чернівецькому видавництві “Книги XXI”, не доходить до Сум, Чернігова. От вийшла книжка Мартіна Поллака “Цісар Америки”, дійшла до Києва, але не з’явилася в Житомирській чи Чернігівській областях.

Культурна децентралізація відбувається, але фестивалі – це щорічні разові акції, що поки не впливають на становлення національного ринку.

У наших видавців на рекламу взагалі немає грошей. Рушій продажів книжки – це поїздки автора Україною. І ще давно, десь із 90-х, наші автори звикли їздити в тури власним коштом. Останні років 10-15 вони це почали робити коштом видавців. Загалом хороша традиція, коли бібліотеки й книгарні чекають на приїзд письменника, і приходить аудиторія, що може налічувати 40 чи 200 людей.
Зараз письменники щомісяця їздять територією Донбасу – це проект “Схід читає” – і вони впливають на соціальну ситуацію в цих містах. Я нещодавно їздив із Сергієм Жаданом, і було приємно бачити, що на зустріч приходить 150-200 людей. Література живе коштом таких проектів.

Я бачив, як на виступ Ірени Карпи в Дніпрі добровільно прийшли 800 студентів – на той час вона була культовою письменницею. Але знову ж таки, її культовість не відображалася на продажах її книжок, оскільки всі качали їх з інтернету.

Думаю, що будь-який видавець, який витягнув собі автора, особливо, якщо він достатньо розкручений, – намагається продати його за кордон, тому що закордонний успіх повертається бумерангом в Україну. Маленькі видавці в цій справі часто навіть активніші. Тут я згадую Миколу Кравченка з видавництвом “Нора-Друк”, який першим почав їздити на іноземні книжкові виставки й намагався продати своїх авторів.

Другорядність питання мови

90% українців завжди були толерантними стосовно мови, на рівні читачів і живого спілкування, думаю, точно. Книжки російською мовою завжди продавалися в Західній Україні. Вони продаються і досі. До речі, у Львові, що завжди вважався столицею українського націоналізму, у газетних кіосках до 80% преси російською.

У Західній Україні з’явилося більше читачів, що надають перевагу читанню в оригіналі, коли є вибір. І якщо книжка написана російською, але перекладена українською, вони купують оригінал.

Упізнаваність українського в світі

Чому ТОП найбільш упізнаваних українських видавництв виглядає саме так? Більшість із них уже близько 15 років на ринку. Навіть більше, у них велика доля в книгарнях. “Видавництво Старого Лева”, наприклад, експериментувало з дистрибуцією й синергією – у них і досі продовжується акція з мережею автозаправок, де продаються їхні книжки. У “А-ба-ба-га-ла-ма-ги” було багато акцій і виставок ілюстрацій. У кожного з цих видавництв є історія того, як вони стали популярними.

Упізнаваність української літератури й культури помітно підвищилася після Помаранчевої революції, оскільки Україна тоді отримала два тижні безкоштовної реклами на CNN і на всіх телеканалах. Після цього у 2006-2007 роках був спад зацікавленості. Зараз він знову піднявся й став більш стабільним. За цей час пройшло декілька фестивалів у Європі, де Україна була активною учасницею чи почесною гостею.

На Фестиваль Європейських літератур у французькому місті Коньяк, куди зазвичай запрошують країни Євросоюзу як почесних гостей, Україну запросили у 2012 році. Місцеві бібліотеки закупили українські книжки, перекладені французькою, і шість місяців жителі регіону читали їх, а любительське журі обирало найліпшу книжку для Франції.

З’явився фестиваль української книжки в перекладі німецькою в австрійському місті Інсбрук із паралельними виступами авторів у Мюнхені, Зальцбурзі й інших містах. І вже заплановано повторити цей фестиваль.

Насправді в Німеччині практично кожен великий фестиваль запрошує українських письменників, а понад 20 письменників перекладаються німецькою. Німецькомовний ринок – головний вхід для українських авторів у європейський літературний контекст. Немала кількість українських письменників вибилася в Європу. У польських газетах і журналах можна прочитати про Юрія Андруховича ледь не щотижня.

Також планується активна участь українців у Віденському книжковому ярмарку в листопаді. Ну й Польща, зрозуміло.

Читайте також: Латвійський книжковий ярмарок: міжнародна подія між двох світів

Авторка: Марія Бліндюк

Фото на чільній: Joel Saget