«Щиро — автор»: як українські письменники зберігають автографи колег

Деякі люди цінують книжки не лише через їхній зміст і наповнення важливою або цікавою інформацією, а визнають видання як мистецький артефакт. Часто ключову роль в особливому  сприйнятті поетичного чи прозового томика відіграють автографи, які залишили у цих примірниках їхні автори.

Нещодавно у соціальній мережі Х (колишній Twitter) з’явився допис про рідкісний автограф Павла Тичини, який він залишив у книжці своєї читачки — лікарки Олімпіади Лаврентіївни, а за багато років про це випадково дізналася її правнучка і зрештою повернула видання поезії у сімейну бібліотеку. З цього приводу дехто поділився автографами, які є в їхніх домашніх бібліотеках. Зокрема, показали книжку Андрія Малишка, підписану автором для дівчини Марини.

Ми попросили українських письменників та письменниць поділитися історіями про отримання найцікавіших або ж найцінніших автографів своїх колег. На жаль, не всі змогли знйти фотографії тих книжок.

Юрій Андрухович про автограф Станіслава Лема

. Фото: Яна Стефанишин / Нова Польща

Я маю два епізоди з автографами, які мені здаються вартими уваги. Перший є цінним для мене, бо це перший в моєму житті випадок, коли автор підписав книжку на моє прохання. Після закінчення 3-го курсу я з іншими студентами-поліграфами проходив університетську практику в Ужгороді у видавництві «Карпати». Воно друкувало комуністичну макулатуру і пропаганду, але я захопився особою завредакції. Мені було дивно, як така незвичайна, глибока і цікава людина може працювати на цій посаді. 

Згодом дівчата, з якими ми були разом на практиці, побачили у книгарні збірку його оповідань «Високе село». Я придбав збірку, автора якої звали Петро Часто. Я з ним трохи спілкувався на перекурах і зрозумів, що він справді незвичайна людина, і найголовніший сенс він носить у собі. В останній день практики, перед відʼїздом, долаючи свою сором’язливість, я підступив до нього з проханням, щоб він підписав мені свою книжку.

Петро Часто написав мені: «Юрієві Андруховичу. З вірою в його серце і розум». Я не впевнений зараз, що було першим: розум чи серце. 

На літніх канікулах я думав про слова автографа, тому написав листа зі своїм відгуком на його оповідання і вислав кілька своїх віршів. Ми почали періодично листуватися про філософію та релігію. Зараз йому 85 років, він 35 років тому переїхав до Нью-Йорка, в Америку, але періодично буває в Ужгороді. 

На 5-му курсі я свідомо знову поїхав на практику у видавництво «Карпати», щоб мати можливість спілкуватися з ним. Я дуже багато від нього дізнавався, він ділився забороненими книгами і надзвичайно вплинув на моє формування, коли мені було 23 роки.

Другий автограф я отримав не безпосередньо з рук автора. Цей автор — всесвітньо відомий фантаст і футуролог, уродженець Львова Станіслав Лем. У глибокій старості його цікавила творчість молодих авторів. Тому, коли моя «Московіада» вийшла в польському перекладі, він її, виявляється, прочитав і дуже полюбив. Контакт у нас виник випадково через кілька років. Я познайомився у Відні з молодим письменником, якого звати Радек Кнапп. Він поляк, але має німецько-австрійське походження, живе у Відні й пише німецькою мовою. Радек, коли був письменником-початківцем, іноді відвідував Лема на його запрошення. В один з таких вечорів Лем йому розповідав про мою «Московіаду» і дуже її хвалив. А наступного дня ми з Радеком перетнулися у Варшаві на книжковому ярмарку і він розповів цю історію. Я був дуже зворушений і попросив його передати Лему наступного разу ще один примірник книжки, де я залишив свої слова вдячності та захоплення. 

А в цей час «Московіада» мала вийти у німецькому перекладі й у видавництві запропонували додати кілька слів про книжку від якогось відомого автора. Я запропонував Станіслава Лема і вони зраділи, бо це також їхній автор. І він написав приблизно ось такі два речення:

Hе бракує таких книжок, які починаєш читати з цікавістю, але дуже мало трапляється таких, які дочитуєш з відчуттям жалю, бо не хочеш, аби вони закінчувалися. Я бажаю німецьким читачам насолодитися книжкою так само, як і я.

Але повертаємось до автографа для мене. Отже, коли минув якийсь час і Радик знову побував у нього в гостях, то Лем віддячив мені своєю книжкою. У нього є автобіографічний роман «Високий замок», де він описав своє дитинство у Львові 20-х років минулого століття. Він залишив автограф у цій книжці й найголовніше — він був українською мовою.

Читайте також: Юрій Андрухович про неминучість російсько-української війни

Катерина Міхаліцина про підпис як свідчення

Фото: Катя Москалюк

Підпис на книжці для мене — це така собі форма оприявнення історії, яка за тією книжкою стоїть. Форма персоналізації, особливо, коли йдеться не про підпис у черзі за автографами (такого в мене майже нема), а про справді особисте повідомлення, написане під впливом, скажімо, доброї розмови й моменту, в який вона сталась.

Завдяки вашому питанню перебрала свою хаотичну бібліотеку і виявилося, що підписаних книжок таки багато. І майже за кожною — історія, яку важко вкласти в кілька слів. І обрати складно, та все ж. Автограф перший: від Вікторії Амеліної на книжці про екскаватор Еку, яка нас зблизила. При якій у нас відбулося безліч редагувальних розмов і сеансів взаємоподолання сумнівів, із яких врешті виросли дві важливі речі — Нью-йоркський фестиваль, заснований Вікою, і мої «Розламані люди».

Читайте також: «Виростуть їй нові сестри, знов співатимуть життя» — як справи Віки Амеліної тривають

Книга польського художника, письменника і критика Юзефа Чапського «На нелюдській землі» про радянський полон і табори, про пошуки понад 10000 польських офіцерів, яких, як виявилося згодом, розстріляли в Катині. Мені її підписав польський гравер, людина абсолютно непересічної біографії, мій надзвичайний друг Роман Желтовський після наших останніх спільних посиденьок за віскі, музикою у його родинному гнізді у Варґово під Познанню. Роман та його родина теж були вислані до Сибіру і повернення додому було нелегким і тривалим. Але йому вдалося. І, чесно, мені мало стрічалося настільки шляхетних людей, яким був він.

Галина Матвеєва «Сон короля» — повертаюся знову і знов до цих написаних кольоровим олівцем літер (до речі, тільки Галя ним таким мені книжку підписала — багатоколірним кохінором). Торкаюся їх пальцями, усміхаюсь до них, навіть як що від злості вити хочеться, як-от сьогодні, з кожним ударом по Харкову. Так ніби цупкішає ефемерна нитка звʼязку між мною і дорогими людьми там. Ніби мантра за збереження міста і всіх у ньому: розгортаєш книжку, усміхаєшся підпису, читаєш улюблені фрагменти й посилаєш всю свою добру енергію місту Ха, хай як наївно це звучить.

Ед Вулліамі, британський журналіст, знавець музики й великий любитель бібліотек, українських зокрема. Його мама була дитячою письменницею, яка багато працювала на збереження й осучаснення бібліотек у своїй країні. І коли ми познайомились минулоріч під час Book Forum — мали підготуватися до панельної дискусії про людяність, — і я згадала про бібліотеки деокупованих та прифронтових територій як приклад того, про що можемо розмовляти, він мало не підскочив: «Боже, це вперше хтось заговорив про бібліотеки раніше, ніж я!».

А згодом подарував цю книгу, яку, подібно до того, як і багато українських авторів зараз, волів би ніколи не писати. Вона про пошуки справедливості та її (не)можливість після війни, адже Вуллемі був одним із перших, хто знайшов і описав концентраційні табори й табори зґвалтувань у боснійських містах 1992 року.

Роман Малиновський про Андруховича та Іздрика

Фото: Андрій Сидорук (Facebook)

Першим автографом письменника, який я отримав, був автограф Юрія Андруховича. Мені було вісімнадцять. Юрій його залишив на книжці із серії «Інший формат» (видавництвом «Лілея-НВ»), під обкладинкою якої була його довга розмова із Тарасом Прохаськом, де Юрій виступав респондентом, а Тарас інтервʼюером. Юріїв підпис я отримав після презентації цієї книжки. І це був той день, коли я, власне, дізнався про існування сучасної української літератури, про те, що вона твориться, що вона неймовірно цікава, що вона модна. 

Я пригадую, як наповнений зал сидів в очікуванні «появи героя», якого ми вже бачили крізь велике панорамне вікно: чекаючи оголошеної години, Юрій із кимось розмовляв надворі, а зал тим часом перешіптувався про те, що він, Андрухович, щойно повернувся із Німеччини, де писав свій новий роман, у якому буде про Антонича, що це буде колосальна річ і що, здається, він уже має для цього роману назву — «Корчма на місяці», але ще вагається, бо може бути й «Дванадцять обручів». 

Власне з цього дня, з цієї точки, із цього автографа для мене почався світ сучасної української літератури — із розмови Андруховича із Прохаськом, яких я заворожено тоді слухав, а згодом підійшов підписати книжку.

Другим автографом, природно, був автограф Тараса Прохаська. А третій я отримав від Іздрика — рівно через тиждень у тому ж місці презентували іншу книжку «Іншого формату», уже з іншим «героєм», цього разу — з Іздриком.

За наступних кілька літніх місяців я прочитав все, що всі вони на той час написали. Перечитую й досі.

Ія Ківа про сучасних поетів та поеток

Фото: фейсбук Ії Ківи

Маю підписи Катерини Калитко, Ярини Чорногуз, Олега Коцарева, Юлії Мусаковської, Катерини Міхаліциної, зазвичай це мої сучасники та сучасниці з-поміж українських поетів.

У час тотальної загроженості ці, переважно дружні, підписи набувають особливої ваготи та важливості.

Мирослав Лаюк про лауреата «Букера»

Я не схильний до збору автографів і сам не надто люблю їх давати. Навіть коли в старших класах поїхав на Форум видавців у Львів, підписав книжки хіба в Андруховича і Забужко. Андрухович написав таке: «Мирославу — щиро — автор». То я потім так часто і свої книжки підписував. 

Однак кілька днів тому, коли ви, Читомо, мені написали, до Києва приїжджав лауреат «Букера» Деймон Галгут. То я і підписав у нього книжку, яку прочитав ще кілька років тому, щоб розказати про це Читомо. А книжка, що називається «Promise», дуже гарно написана, про Південну Африку. Казав автор, що скоро вийде українською.

Олена Павлова про Андріїв: Кокотюху і Любку

Фото: фейсбук Олени Павлової

Андрій Кокотюха підписав мені книжку: «Від улюбленого автора» — це була його капітуляція на фестивалі, де в анонсі він кликав друзів на вино на свій стенд. А нам написав: «З феміністками не пʼю!». 

Я купила чудове італійське червоне сухе, підходжу, купую книжку — мій вибір був «Коханка з площі Ринок», бо живу зараз у Львові, отримую цей розкішний автограф. Робимо селфі і я хочу дістати вино, а він пити відмовляється — я чую ці три жорстокі слова «У мене печія».

Відшита улюбленим автором, відходжу на безпечну відстань і спостерігаю, як через 15 хвилин він уже пʼє з Анатолієм Дністровим. Я підходжу і кажу, що ж так — вже минула печія? Кокотюха червоніє ще більше як вино, я знайомлюся з його прекрасною дружиною Іриною і підношу келих Улюбленому Авторові. Решту вечора він ходив румʼяним і вмиротвореним. Вино було добре, додало і здоровʼя, і натхнення. Книжку я ще не дочитала.

Цей автограф на новій книжці Андрій Любка написав мені якраз у ті дні, коли я відкривала своїм поетичним виступом на виставку живопису ню у львівській галереї «Бандероль». Андрій на виступі не був, але прокоментував автографом на книжці — «Гола правда обеззброює». Ціную це вміння — дотепно і влучно підписати книжку. Це завжди дуже приємно й особисто, і додає честі автору.

І ще щемкий і цінний автограф — від Сергія Жадана, на обкладинці часопису «Четвер». Культовий журнал, мати кілька примірників якого я пишаюся. Цей я купила навесні 2004-го, на першому курсі, у Могилянці, на якомусь шаленому літературному вечорі. А підписала його 20 років потому, цієї зими. Розпочинає його поема Жадана «Іслам». Це власне, з неї рядок — «Лишайся, якщо вже виріс, там де ти є», він обрав саме його. Думаю — про те, що дуже цінно зараз нам лишатися і бути тут, у своїй країні, дихати разом з нею, боротися разом з нею.

Того дня було багато збігів, і багато див; у цьому журналі підписала ще оповідання «Білявчик» Ірени Карпи — вони з Сергієм презентували в цей день кліп «Виживи». Для мене, першокурсниці, Ірена Карпа стала тоді відкриттям, а текст про білявчика — чи то котика, чи то молодого коханця — іронічним, сучасним, феміністичним і крутим, одних із перших в сучукрліт, коли я зрозуміла, як все може бути виклично та яскраво у нас. Ірену журнал і моя історія про оповідання розчулила — бо для неї то була теж одна з перших публікацій. Це взагалі був день незабутніх автографів.

Артем Чапай про Павла Стеха

Фото: Rafał Komorowski 

Найдорожчий та найважливіший — автограф Павла Стеха. Це людина, чиї вчинки відповідають словам. Його «Над прірвою в іржі» у 2018 закінчилась Авдіївкою — а зараз Павло там і продовжує свою подорож. Я бачив, як люди, які заявляли свою любов до країни, повтікали. А Павло, який описав її без прикрас, — її захищає. Сфотографувати автограф не можу, бо зараз підписана книга перебуває ще в одного військового, «гуляє» фронтом, бо примірників мало. На щастя, невдовзі буде перевидання «Над прірвою в іржі».

Читайте також: Солдат Артем Чапай: «Якби я не пішов у перший день, пішов би через тиждень»

Анатолій Дністровий про нещодавні автографи

Фото: Bunkermuz gallery

Книжки з автографами в мене почали з’являтися ще зі студентських часів, хоча тоді я ще не був інтегрований у літературний процес. Через війну мої книжки, на жаль, розпорошені по різних містах і з ними поки важко навести лад. Перші професійні письменники, з якими я комунікував в юності, — були з діаспори. Це поет, прозаїк, перекладач і літературознавець із Мюнхена Ігор Качуровський, який приїздив до Ніжина в 90-х і викладав у мене літературознавчий спецкурс. Він подарував мені з дарчим підписом «Анатолію, з кайлом і лопатою — Ігор Качуровський» свою працю «Строфіка». 

Також я листувався з поетом, представником Нью-Йоркської групи Богданом Бойчуком. Це перший професійний письменник, який читав мої прозові та поетичні твори, висловив цінні критичні зауваження. Декілька книжок з автографами Бойчука я також маю.

Книжок з автографами згодом почало більшати. Особливо відтоді, як я знюхався зі своїми ровесниками — молодими письменниками. А також, коли переїхав із Ніжина до Києва. Відтоді у мене назбируються книжки з автографами. 

Зокрема я маю видання з автографами Маріанни Кіяновської, Мар’яни Савки, Галини Крук, Івана Андрусяка, Олени Галети, Оксани Луцишиної, Юрія Бедрика, Олега Солов’я, Ірини Старовойт, Віктора Неборака, Василя Герасим’юка, Дзвінки Матіяш, Богдани Матіяш, Мирослава Лаюка, Олександра Михеда, Артема Чапая, Леоніда Ушкалова, Олега Коцарева, Євгена Положія, Сергія Пантюка, Андрія Кокотюхи, Ростислава Семківа, Олени Степаненко, Андрія Любки, Ярослава Гадзінського. Думаю, цей процес — книжки з автографами — безперервний і триватиме далі.

Читайте також: Дністровий: Війна росії проти України – це її останній крик у пустелі

Фото книжок надані їхніми власниками