дитяча література

«Діти хочуть це знати», – Рус Лаґеркранц про пошук світла в дитячій книжці про геноцид

13.06.2022

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Рус Лаґеркранц – шведська письменниця, відома в Україні насамперед дитячими книжками про складні досвіди. Серед її книжок серія «Щасливе життя» про дівчинку Дані, яка, втративши маму, хотіла пам’ятати лише щасливі моменти.

Напередодні ескалації війни харківське видавництво «Крокус» працювало над виданням нової книжки Рус «Усього по два». Історія торкається одного з найважчих досвідів людства – геноциду, якщо точніше – Голокосту, масового знищення євреїв під час Другої світової війни. І поза тим – в цій історії чимало світла. Письменниця та перекладачка Оксана Лущевська поспілкувалася з Рус Лаґеркранц про пошук світла у розмовах про травми з дітьми, а також про підтримку українських читачів

Читати інші матеріали спецпроєкту «Шведський акцент»

 

Приблизно у двадцятих числах лютого я попросила Наргіс Гафурову, головну редакторку харківського видавництва «Крокус», дати мені на рецензування нову книжку шведської дитячої письменниці Рус Лаґеркранц «Усього по два».Тоді я так і не змогла отримати книжки, бо 24 лютого розпочалося повномасштабне російське вторгнення в Україну. Наргіс разом із своєю дванадцятирічною дочкою Лілею змушена була виїхати з Харкова. А дитяча книжка Лаґеркранц залишилася в харківській друкарні. 

 

Пізніше я отримала електронний макет книжки, але не змогла його читати: мене поглинали злість, страх, відчай, переживання за мою країну, рідних і друзів.

 

Досвід творчих діалогів з різними дітьми впродовж двох місяців війни підказав мені, що дітям дуже потрібні книжки, які допоможуть їм виговоритися. І книжка Лаґеркранц «Усього по два» може допомогти. Може стати катарсисною.

Прочитавши «Усього по два», я була вражена тим, як легко Рус зуміла описати жахіття Голокосту. Як легко вона вдалася до творчого експерименту із жанром казки. Як вона розповіла дітям про найболючіше. І як, при читанні, я відчула всі можливі емпатичні досвіди – від сліз до просвітлення; як я не раз вкрилася сиротами; як я собі зазначала «отак треба!»; і основне, як жодного разу, читаючи, я не боялася, мені не боліло: у цій книжці немає жахів і жорстокості, але є життя, справжнє людське життя.

 

Читати також: Як говорити з дітьми про трагедії і втрати за допомогою книжок: шведський досвід

 

А ще є цінність зворушливої дружби, яка переростає в любов. І ще є в ній щось цілюще, що українські дитячі автори могли б перейняти. Назвемо це «світлою енергією» і «добром людського серця». Бо саме про це нам треба сьогодні писати для дітей: про світло й добро. Сподіваюся, що ця розмова з Рус допоможе дитячим письменникам в Україні й надихне їх писати світлі історії про цінність життя. І також вірю, що ось-ось книжка таки дійде з уцілілої друкарні до книгарень України. 

– Рус, Ваша нова книжка «Усього по два» про Другу світову війну й Голокост. Мені цікаво, як Вам вдалося створити таку добру й сердечну історію про одну з найжахливіших травм XX століття.

– Дорога Оксано! Ось що сталося: коли Камілла Блумберґ на Шведському радіо попросила мене написати історію для маленьких дітей на згадку про визволення Освенцима, я подякувала їй за довіру, але сказала, що з різних причин це неможливо.

 

За п’ять хвилин я вийшла вигуляти собаку й зустріла сусідку, яка має двох маленьких дочок. Вона мене завжди питає, що я пишу зараз, і я розповіла їй про останню пропозицію.

 

«Я сказала, що ні. Така історія не для ваших дівчат, – сказала я. – Їм не буде цікаво знати такі речі».

 

«Ти помиляєшся», — відповіла сусідка. – Діти цікавляться. Так, вони хочуть знати!» 

 

Так ось це й почалося.

 

Вигулявши собаку, я зателефонувала Каміллі Блумберґ і сказала, що спробую. Оскільки вона хотіла, щоб текст був для малих дітей, читачів 8-9 років, я вирішила написати його дещо в жанрі казки, але переважно на правдивих подробицях. Це по-суті казка, але базована на реальних маленьких подробицях із життя моєї матері, з її дитинства в Трансильванії (кордон з Україною сьогодні проходить через містечко, в якому вона жила).

– Я знаю з власного досвіду, що висвітлення травми має бути правдивим і чесним, але не болісним. Чи допоміг Вам жанр казки в цьому?  

– Знаєте, я писала інформаційні тексти для дітей на цю ж тему, але вони були для дітей старшого віку, від 13 років. А для менших я вибрала жанр казки, бо в дитинстві я сама любила казки. Я жила з ними й читала та перечитувала їх, ніби вони мали врятувати моє життя.

 

Я також ціную, що додала всі маленькі подробиці, які розповіла мені дружина мого дядька. Вона розповідала мені про своє дитинство в трансільванському маленькому містечку.

 

Мої мама й дядько про це все не говорили. Вони раділи, що пережили війну, адже майже всі їхні рідні – сестри, брати та моя бабуся – були депортовані й убиті в Аушвіці. 

Мама сказала: «я щаслива, поки не заходить мова про ті часи». Тому ця казка наполовину заснована на тому, що мені розповіла моя тітка, а також трохи вигадана.

 

Я думаю, що це один із найважчих текстів, які я написала, тому що все так, як ви кажете: «Текст має бути правдивим і чесним, але не болісним».

 

Я обійшлася тим, що дозволила головному персонажу Елі казати, як моя мама, що він не може про це говорити. Він просто не може. Це було жахливо (мій дядько – прототип Елі, і йому після війни довелося пройти лікування електрошоком, щоб він зміг працювати).

 

Деякі люди можуть говорити про Освенцим. Але не Елі. Ця книжка розповідає про щасливе життя Елі в дитинстві! Бо так і було. Багато дітей жили б щасливе життя, якби не прокинулися від кошмару. 

 

Сучасні діти дізнаються про цю історію, читаючи, коли стають старшими. Моя ж книжка «Усього по два» – це книжка для «початківців», щоб познайомити читачів з небезпекою антисемітизму.

– Історія «Усього по два» – це ваша сімейна історія. Як довго Ви писали її? Які психологічні моменти Вам допомагали? 

– Я працювала над текстом шість чи сім місяців, і я не могла піти й почитати його в школах, як я люблю робити, адже ми досі мали обмеження через Covid-19. Тому я не знаю рецепції читачів, але я листувалася з дуже хорошим учителем із Швеції, який читав рукопис із своїми учнями. І ось так ми глибоко попрацювали з книжкою.

 

Читати також: «Мої вимушені канікули» — виходить нова дитяча книжка про війну

 

Діти писали вірші на цю тему й по-справжньому знайомилися з Елі й Лулі, головними персонажами, а також дізнавалися про історію євреїв у минулому столітті. 

– Я написала статтю для Американської національної ради вчителів англійської мови та літератури (National Council of Teachers of English) про російське вторгнення й російську війну в Україні. Я писала про те, як, тут, у США, розпочати розмову з дітьми на тему війни. А як учителі Швеції говорять з дітьми про російську війну в Україні? Що діти запитують? 

– Через Covid я не знаю, як у школах говорять про війну росії з Україною. Напевно, що про неї всі говорять.

 

Але я не знаю, які саме запитання ставлять діти. Вони, мабуть, такі ж шоковані, нажахані й безпорадні, як і дорослі.

– Мене захоплює, що Ваші дитячі книжки торкаються дуже складних, багатогранних життєвих тем (смерті, війни, самотності та ін.). Та при цьому вони такі позитивні! Наприклад, Даня, головна героїня книжки «Моє щасливе життя». Вона завжди хотіла пам’ятати тільки щасливі моменти. Що допомагає Вам творити такі світлі енергійні історії? 

– Даня була створена, щоб втішити мене, коли моя мати померла в 2008 році. Вона з’явилася не знаю звідки – і залишилася зі мною в семи книгах. Ось так. Ця книжка про дітей, які хочуть жити й бути щасливими, а щастя до них приходить і також йде від них. 

Зараз я намагаюся написати останню книжку із серії. Вона трохи про Даню,  але здебільшого про її подругу Еллу, яка не така вже й сонячна в думках, і їй усе важче після переїзду зі свого міста в інше. Вона зазнає цькування й почувається самотньо, і їй не легко шукати щастя. 

– Трохи особисте питання. Задля того, щоб підтримати багатьох українських дитячих письменників, які шукають світла. Як Вам вдається тримати позитив? 

– Мені не вдається. Я дуже чорна всередині. Як зараз, на цей час, коли моя донька хвора.

 

А російська війна робить мене чорною від гніву. Це як жахіття, що триває і триває. Що буде, коли ми прокинемося?

 

Чи вдасться його власним людям вдалося зупинити його? Вони мусять! А тим часом  Україна воює, настільки неймовірні хоробрі люди!

– Рус, і останнє та найважливіше. Що Ви хотіли б сказати на підтримку юних українських читачів Ваших книжок?  

– А що я можу сказати дітям в Україні? Що ми повинні вірити біблійній легенді про Давида й Голіафа; вірити, що Давид зумів знайти вразливе місце велетня й переміг його!

 

Передайте мої найкращі вітання тим дітям, із якими ви зустрічаєтеся, або тим, з якими спілкуєтесь, і скажіть їм, що ми думаємо про них щодня. 

Вчора на пошті чоловік за прилавком сказав: «Не забудьте передати українським дітям і від мене привітання!» І він сказав це тричі. 

– Дякую, Рус. Бажаю Вам світла! 

 

Повернутися до інших матеріалів спецпроєкту «Шведський акцент»

 

Матеріал створений у співпраці з Посольством Швеції в Україні.