Сім (живих) китів прози Ласло Краснагоркаї

Дев’ятого жовтня рівно о другій годині дня за київським часом секретар Нобелівського комітету оголосив нового лауреата: ним став угорець Ласло Краснагоркаї. «Зі своїм довгим волоссям і сумними очима він скидається на доброзичливого святого», —  написав колись про сьогоднішнього нобеліата журналіст Адам Тірлвелл. Краснагоркаї —  шанувальник Франца Кафки і Малкольма Лаурі. Письменник, що цінує приватність і не дає інтерв’ю вдома. Автор одного з найдовших речень в літературі. Ідентичностей так багато, що саме час зупинитися і поміркувати: хто такий Ласло Краснагоркаї і на чому він стоїть.

Сум

Тексти цьогорічного нобеліата сумні й невеселі, як пан сотник Микита Уласович Забрьоха. А ще апокаліптичні й темні, як осінній блекаут. Улюблений локус письменника —  маленьке містечко, де все прогнило і застигло («Сатанинське танго», «Гершт 07769»), і бажано, аби там ішов дощ. Час від часу у містечко приїжджає хтось іззовні, наприклад, спадковий аристократ («Повернення додому барона Венкгайма»), чоловік, якого вважали мертвими («Сатанинське танго), а ще краще цирк («Меланхолія опору»). Всі чекають на порятунок, та натомість починається локальний апокаліпсис і занепад усього, що не встигло занепасти. Бо про що б не писав Ласло, сум лишається його улюбленим настроєм. І ми його розуміємо. 

Гротеск

Власну творчість автор описує як «реальність, доведену до межі абсурду». Так у «Меланхолії опору» сюжет кружляє навколо приїзду у містечко цирку, а головною атракцією, яку цирк пропонує мешканцям, стає туша мертвого кита (якщо кит загинув, то де ж Ахав?). 

У романі «Гершт 07769» автор вправно балансує між абсурдизмом, гумором і трагічністю: ось вам неонацистський Босс, що любить Баха та пиво і живе у цілком собі благополучній Тюрингії, яка колись була частиною НДР (фашизм і комунізм часто ходять поруч). Боссу допомагає кремезний, втім, наївний хлопак Флоріан Гершт, що наслухався лекцій про виникнення Всесвіту і тепер страшенно боїться, що всіх погубить квантова механіка —  а отже, час про це повідомити Анґелі Меркель. Гершт пише кудись нагору листи, на які ніхто не відповідає, незмінно додаючи наприкінці поштовий індекс 07769 —  і це цілком кафкіанський сюжет. 

Американський прозаїк Гарт Ріск Геллберґ зазначає, що в одному тексті Краснагаркаї можуть поєднуватися невротична комедія, політичний трилер й щось на взір монологу Моллі Блум з «Улісса» Джеймса Джойса — саме так написано роман «Гершт 07769». Персонажі видаються водночас загрозливими і недолугими: Флоріан погано розуміється на фізиці, Босс не особливо розбирається у політиці, єдиний, хто виглядає надійним і сталим, —  Йоганн Себастьян Бах. Це історія не про те, як світ різко занепав, а про те, що ми вже всередині апокаліпсису, просто його не помітили. А, мало не забула: все це —  одним реченням. «Естетична авантюра автора», як написав Геллберґ.

Складність

Письменник Федеріко Перелм’ютер описав прозу Краснагоркаї як нудну й претензійну, пояснивши, що тестам угорського прозаїка властиві «звивисті речення, явні посилання на ентропію, математику та класичну музику, метанарація, антиреалізм». А ще там будуть «самотні екзистенційні чоловіки-протагоністи», і все це запаковано у «томи завбільшки із цеглину», де часто траплятимуться слова «психоделічний», «оніричний» та покликання на Франца Кафку. «Не література виснаження, а виснажлива, часом виснажена література», —  підсумовує критик. Не знаю, як для вас, а для мене сказане радше тягне на комплімент. 

Справді, Ласло має імідж непростого автора, улюбленця професійних читачів, які «цінують амбітну літературу» —  так про нобеліата висловився критик видання New Yorker Джеймс Вуд.

Тож не дивно, що в його романах поруч з алюзіями на класичні модерністські тексти траплятимуться покликання на буддистську філософію. Перекладач Джордж Сіртеш називав прозу нобеліата суцільним потоком, що створює відчуття задухи. Так, читати Краснагоркаї непросто, це завжди робота із подолання опору матеріалу.

Ірландський романіст Колм Тойбін помічає, що проза Краснагоркаї відображає роботу допитливого мозку, що аналізує, запам’ятовує, відчуває, суперечить, розмірковує. Тойбін описує Ласло як «літературного провидця». Майже в унісон із ним письменниця та президентка Королівського літературного товариства Марина Ворнер називає нобеліата «візіонером». А поетка Фіона Семпсон наголошує, що романи Краснагаркаї конче потрібно читати у ці непрості часи дедалі вищої напруги між полюсами влади. Втім, сподіваюся, літературні передбачення нобеліата все ж не вийдуть за межі, власне, літератури. 

В одному критики сходяться: Ласло Краснагоркаї творить універсальну, позачасову прозу. У своїх текстах він продовжує модерністську традицію оповідати про універсальне складно і не йти на поступки читачеві. Як сказано у повісті «Гора на північ, озеро на південь, стежки на захід, річка на схід», дерева містять послання, що їх ніхто не зрозумів, бо самі ці послання, вочевидь, «не призначені для людського розуміння». Це іронічний пасаж: до того нам уже показали, як рубають ліс, аби потім із деревини зробили папір. Просто деякі книжки не призначені для розуміння.

Одну з таких нечитомих книжок нам покажуть у повісті: це вигаданий трактат французького математика Вілфорда Стенлі Ґілмора «Нескінченна помилка» —  The Infinite Mistake (привіт від Девіда Фостера Воллеса з його романом «Нескінченний жарт», Infinite Jest?). Ґілмор не довіряв жодному зі своїх читачів і не вірив, що колись знайдеться людина, здатна подолати грубий том до кінця. Що це, коли не самоіронічний коментар щодо сучасної ускладненої літератури?

Апокаліптичність

Майже кожен літературний локус, створений Краснагоркаї, позначений апокаліптичністю і розкладанням. Так у «Меланхолії опору» місто огортає туман —  а література нас вчить, що туман нічого доброго не несе: згадайте бодай «Тінь над Іннсмутом» Говарда Лавкрафта чи японську гру «Сайлент Гілл». В повісті «Гора на північ…» події відбуваються у віддаленому буддистському монастирі поблизу Кіото, і протагоніст не може знайти там жодної живої людини, яка показала б йому омріяний таємний сад. Чи то ченці загинули, чи то персонаж загубився в іншому часовому вимірі. 

Наприкінці «Сатанинського танго» один з героїв зачиняється у власному будинку і пише перші сторінки цього ж роману: «Він записував те, що бачив, що чув, кожну безглузду річ, щоб зупинити час». Так замість фіналу маємо замкнене коло, лімб, з якого не вибратися. Час, що застигнув, —  певна ознака кінця світу. «Принципово нічого не змінилося, бо принципово нічого ніколи не змінюється», —  каже неонацист з роману «Гершт 07769». І навіть там, за межею, немає порятунку, бо, як ми дізнаємося з епіграфа до роману «Війна і війна», «небеса сумні». 

Повільність

Серед знакових романів Краснагоркаї —  «Повернення додому барона Венкгайма». Маємо провінційне угорське містечко, де владу підтримує банда байкерів «Місцева сила». За чутками, невдовзі у місто має повернутися заможний барон Бела Венкгайм. Його чекають з нетерпінням, бо він а) заможний, б) барон. Втім, збіднілий лудоман Венкгайм не в захваті ані від пишної церемонії, ані від байкерської банди, ані від самого міста. Та й взагалі: у глуху провінцію він приїхав, аби сховатися від боргів, і єдина, хто його хвилює, — дівчина, яку він колись кохав. Ще один важливий персонаж — професор, дослідник мохів, який тепер провадить відлюдькувате життя подалі від містян, занурений у нескінченні роздуми.

Це неквапливий, тягучий, химерний і, не побоюся цього слова, виснажливий роман із довгими реченнями, які повільно розгортаються, та нескінченними відступами, що відвертають увагу від дії.

Голоси головних героїв зливаються у полілог, наперед виходять дрібні драми маленького міста, тоді як основна історія плине десь на тлі. Венкгайм стає приводом для розмов, однак не активним агентом дії. Це радше концентричні кола на воді, ніж пряма лінія із відгалуженням.

Кінематографічність

Врешті, завдяки майстру авторського повільного кіно Белі Тарру, в очах широких кіл (згодна, не дуже широких, але все ж ширших за читацькі) Краснагоркаї має статус непересічного автора для екранізацій. Особливо вагомою тут є кінокартина «Сатанинське танго»: 7 годин 19 хвилин чорно-білої насолоди, жодного милосердя до глядачів —  і це майже не іронічний пасаж.  

Український слід

В оповіданні нобеліата «Ангел пролетів над нами» йдеться про двох українських солдатів в бліндажі. Один з них серйозно поранений, а інший, аби втримати його при свідомості, починає розповідати першому історію. Втім, це навіть не історія, а повільне плетиво міркувань про технології, мистецтво, криптовалюту і культуру. Плавність цієї прози очевидно контрастує з апокаліпсисом навколо: наратор міркує про далеке майбутнє, намагаючись втримати плинне теперішнє, що його розривають снаряди. Думка кружляє колами, а мова імітує розпад світу на фрагменти —  так форма стає досконалим інструментом для відбиття жаского змісту. Оповідання закінчується такими словами: «… ти ніколи не повинен здаватися, бо життя буде дивовижним, кліпни один раз, будь ласка, кліпни один раз на знак. Що ти мене чуєш».

Сподіваюся, він чув. 

Читайте також: З чорного списку у Південній Кореї до Нобелівської премії — хто така Хан Канг?