Словник війни: від сміття до складу

Польський поет Чеслав Мілош, перебуваючи в 1943-му році в окупованій нацистами Варшаві, написав цикл віршів, який називається «Світ. Наївні вірші». Більшість цих віршів є тлумаченнями якихось простих слів: «Тривога», «Любов», «Надія», «Хвіртка», «Ґанок», «Дорога» тощо. Бо війна змінює значення слів. Деякі значення притуплюються, і треба їх гострити, як ніж каменем. Деякі, навпаки, стають такими гострими, що на них неможливо дивитися. Деякі слова взагалі відмирають і опадають. Деякі виринають з якогось минулого і починають знов означати, стають важливими.

Я спробую складати такий словничок війни. Але це не будуть вірші чи взагалі тексти, які писатиму я. Усі вони будуть фрагментами чужих монологів, які я почув і, мабуть, ще буду чути впродовж цих тяжких днів. Можливо, лише трошки обробленими. Деякі – перекладеними з російської.

На львівському вокзалі, через який у дні війни перекочуються зі сходу на захід хвилі вимушених переселенців, у тимчасових притулках, навіть просто на вулиці, біля будок з кавою люди розповідають. Іноді розповідають самі, іноді треба делікатно зачепити, запитати, і тоді прориває якась хвиля, яку важко спинити.

Багато які з цих оповідей записав не я, а мої співавтори й співавторки, такі самі учасники та свідки цієї війни. Це і їхні особисті історії, і сюжети, почуті від інших людей. На сьогодні моїми співавторами є Анна Процук, Євген Клімакін, Оксана Курило, Дмитро Ткачук, Богдана Романцова, Олександр Моцар, Станіслав Туріна, Лариса Денисенко, Вікторія Черняхівська, Катерина Єгорушкіна, Аріна Лепетюх, Віолетта Терлига.

Отже, почнемо.

Сміття

Катерина, Вишгород

«24 лютого. Під вікнами щойно пролітали російські гелікоптери, падали снаряди. Мушу їхати звідси. Мушу винести сміття.

Взяла пакет з органікою. Чи брати пакети з пластиком, склом, упаковками? Чи не змішають усе в хаосі війни? Дбайливо вимиті баночки з-під йогуртів, пляшки, дитячі розмальовки…

Чи не стане сміттям мій будинок, моє місто, якщо я покину їх?

Чи маю я право про це думати?»

Мадленка

Богдана, Київ–Львів

«Із гуманітаркою приїхали мадленки, на них так і написано: “Madeleine”. Запаковані акуратно в окремі пакетики, аби для кожного була своя, особиста мадленка. Ми їх даємо дітям, і для мене це символічний акт. Кожен несе у майбутнє шматочок свого Комбре – так вибудовується тяглість спільної пам’яті. Так ми бережемо внутрішні міста, а їх жодному окупанту не зруйнувати».

Тиша

Уляна, Львів

«Театр ляльок став для переселенців прихистком. Ми поклали матраци на сценах, у залах, у фойє. В перші дні було багато людей з дітьми й тваринами. Дві доби вони мовчки лежали на матрацах. Я ніколи не бачила такої кількості мовчазних дітей і тварин в одному приміщенні.
Потім почали пожвавлюватися.

Але ту тишу я не забуду. Вона була страшною».

Листи

Ніна, Конотоп

Взагалі, я часто думаю про пам’ять. Ми самі не знаємо, на що наш мозок здатний.

У мене чоловік був геологом, їздив по всьому Союзу, часто місяцями сидів десь за полярним колом і писав мені звідти листи. Тоді були такі поштові картки, він слав їх замість листівок. Сорок три такі назбиралося. І ось я коли сумку складала в укриття, поклала їх всі туди. Хтось книжки брав, а я ті листи. Думаю, буду читати собі. Але читати там не виходило, світло погане, то я просто брала їх в руки і пригадувала текст. Я їх давно вже не перечитувала, а десь у пам’яті воно живе.

А потім, коли текст закінчився, я почала собі в голові писати відповіді. Бо я йому нечасто відписувала, соромно сказати. І скупо так. А тепер довгі відповіді писала, красиві. Але про війну нічого не казала, і про бомбосховище. Нащо воно йому там? Сказала лише, що зима сильно затягнулася».

Труп

Юлія, Дніпро

«Ми їхали на Львів евакуаційним сидячим, типу Інтерсіті. Біля нас сіла жінка, в якої, напевно, було щось з ногами чи спиною, бо вона не змогла довго сидіти: поклала щось на підлогу, лягла і накрилася зверху якимись речами і шматами з головою. Вже в дорозі ми звернули увагу на те, що в нашому вагоні порівняно мало людей. Коли я на зупинці вийшла покурити, все з’ясувалося: люди думають, що ми веземо труп, і тому не заходять».

Какао

Богдана, Київ¬–Львів

«Вчора людей з Краматорська було багато, дуже багато. Потяги прибували, люди підходили поїсти і поговорити. У нас саме була рисова каша на молоці – типова ранкова їжа, я таку не люблю. Закінчувалася кава, і ми думали робити далі какао. Дорослі насправді теж люблять какао, їм просто іноді незручно у цьому зізнаватися. Я шукала серед чорного чаю зелений, бо якась пані хотіла саме зеленого. Жартувала, що половину України ми нагодуємо польським тунцем, бо він буквально заполонив наш склад і витісняє звідти навіть сухе молоко.

Знайшли півлітрові пляшки води, а ще я відкопала під завалами паштету цілий ящик шоколадних цукерок для дітей. Такі у смугастих зелених обгортках, ніби крихітні кавунчики. Буденні клопоти, дрібні радості, тунець – все, як завжди.

А сьогодні вони б’ють по Краматорському вокзалу. І я не можу викинути з голови, що більш як тридцять людей тепер не вип’ють кави, не попросять чаю, не простягнуть своїй дитині цукерку у смугастій обгортці. Я не вмовлятиму їх на бутерброд із тунцем. Вони ж їхали до нас, ми ж уже знайшли для них каву.

Я не знаю, чи є щось за межею. Але якщо є, там точно має бути найсмачніше у світі какао».

Весілля

Віолетта, Маріуполь

«Двадцять другого лютого у брата було весілля. Ми так раділи, що чутки про війну не підтвердилися. А потім, вже десь через тиждень чи півтора, брат із дружиною вирішили тікати з Маріуполя. Зібрали валізу й рушили по трасі, щоб виходити з міста. Я їм написала на картонці «Запоріжжя», щоб вони спробували спіймати попутне авто. Так вони й вирушили у свій „медовий місяць”, у свою першу „весільну подорож”».

Ведмідь

Стас, Київ

«Сон справжніший, ніж мій день. Вдень я жену справами різне в голові. В снах реальність приходить до мене. “Сон розуму народжує чудовиськ”, – казав Ґойя. Тепер одне з багатьох значень цих слів: треба думати через силу і супроти реальності.

А сьогодні я захотів у дитинство. І втік туди, де немає війни. В Макіївку, в Усть-Каменогорськ, у Закарпаття мого дитинства. Тепер, коли мені сумно, я вже вдруге тікаю в дитинство. Першого разу я крок за кроком згадував своє дошкільне зростання. Тепер згадую ведмедя. І свого, і ще одного уявного – двох іграшкових ведмедів. То я обіймаю його маленького, то він, величезний і білий у плями, обіймає мене. Я вигадую, і там немає війни. Скажу, просто щоб тут звучало: “фантазія”. Гарні звуки такі: “фантазія”».

Ванна

Марина, Харків

«У нас не було укриття, тож вся надія була на ванну. Ніколи не думала, що ціла квартира може стиснутися до розміру ванної. Коли почало прилітати – спочатку через кілька будинків від нашого, потім через два, – я поступово перестала в квартирі прибирати, пилюку витирати, ніби махнула рукою на все. Таке воно все мені даремне стало. І тоді сказала до ванної: давай, ти мене вбережеш.

І я ж якраз у ванній була, коли у наш двір гахнули. Всі, абсолютно всі вікна вилетіли, навіть із рамами, кухня, спальня, все було всипане склом. Уся підлога – в склі і шматках рам. Я б ніде не врятувалася. Тільки у ванній. І уявляєш, наступного дня гарячу воду дали. Не знаю, чому, це як нагорода була за щось. Світла нема, а гаряча вода з крана тече! Я набрала її у ванну, свічки запалила. Ароматичну олію в себе знайшла. Почувалася, як героїня “Тисячі й однієї ночі”. Як Шехерезада. Тільки ночей вже не рахую».

Зірка

Романна, Київ

«Коли вікна заклеєні скотчем, щоб скло не розліталося від вибуху, вони як зірки. Я так у себе зробила: непрозорим скотчем, чотири смужки хрест-навхрест, на всіх вікнах. З обох боків, як інструкція каже. Коли сонце надворі, зранку прокидаєшся, а на стіні – тіні від скотчу. Як зірки. Повзуть повільно.

Я хотіла б, щоб то був мій єдиний спогад з війни».

Краса

Катерина, Вишгород

«Нещодавно читала оповідання про Другу світову. Там дівчина вбралася у найгірший одяг своєї мами, щоб пройти непомітно повз нацистів, щоб уникнути зґвалтування. Я зависаю біля шафи: вже вдягати найгірше чи встигну проскочити? Все так швидко змінюється. Таксі не їде: то короткі гудки, то відмова. Йтиму до Києва пішки.

Краса на війні стає небезпечною. Красиві речі, люди, стосунки тепер існують не для натхнення, а для знищення. Не для споглядання та люблячих доторків, а для болю.

Мої чоботи грузнуть у багнюці вздовж траси. Телефон сигналить есемескою: “Ви щойно були на манікюрі в нашому салоні. Залиште, будь ласка, відгук”».

Життя

Віолетта, Маріуполь

«Взагалі-то Восьме березня – моє улюблене свято, але цієї весни в Маріуполі я не очікувала ні подарунків, ні перших квітів. Ми з сестрою взяли баклажки й пішли шукати десь воду.

Щось на районі почало гриміти, але нам ще здавалося, що це з іншого боку. Тут я почула, як до нас наближається свист, і сказала сестрі присісти. Падати не хотілося, бо земля мокра, тож я присіла. А сестра лишилася стояти, як укопана: може, їй ще не вірилося, може, боялася здатися смішною.

Поряд прогримів вибух, а потім на нас полетіла, посипалася земля. Далі ми побігли. А коли озирнулися, побачили, як недалеко від епіцентру вибуху хтось, хто досі сидів у рожевій ковдрі на лавці біля під‘їзду – мабуть, грівся на сонечку, – перехиляється через лавку і неприродно падає.

Цього року на Восьме березня жінкам роздавали смерть і життя. Нам дісталося життя».

Склад

Катерина, Вишгород

«24 лютого я полила квіти й поїхала. Уже більше місяця вони без води. Коли росіяни відступили від мого міста, мама хотіла подбати про квіти. Вона готова була провести три години в дорозі.

Люди чекали на електричку, а на сусідній колії стояв товарний потяг. Звідти щось вивантажували до приміщення складу-ангару. Я добре знаю цей склад: у дитинстві ми здавали туди макулатуру й міняли на книжки.

Раптом мамі запаморочилося в голові, ноги не слухалися, вона ледве повернулася додому. Залишок дня її нудило й рвало.
Склад, де колись були книжки, став складом людських тіл».

Читайте також: Між любов’ю і ненавистю ходимо навпростець: 14 нових віршів про війну