«Сніжний Ізюм» Дихман — фентезі, у якому майже нема вигадки

Міра зустріла повномасштабне вторгнення в Харкові, і для неї, як і для мільйонів українців, дні перетворилися на нескінченний лютий. Він продовжився, коли у звільненому вже Херсоні загинув Марко, військовий із позивним «Ельф», її ліпший і єдиний друг. Його спадком стали книжки фентезі, що вмістилися у валізу. Наступного лютого Міра вирішує відвезти цю валізу до постраждалої бібліотеки в Ізюм. З цього рішення і починається низка випадкових див.

Аліна Дихман. Сніжний Ізюм. — Видавництво, 2025. — 284 с.

На слово «фентезі» можна уявити зовсім різні твори. Хтось може уявити величезний світ, де поряд з людьми живуть ельфи, гноми, орки та інші народи, де буяє магія, сяють обладунки, а Добро та Зло сходиться в епічному протистоянні.

Хтось інший уявить сучасне місто, особливо Лондон чи Львів, де відьми і чарівники живуть у більшій чи меншій таємниці від людей, використовують магію для вирішення проблем своїх родин чи кланів, ну й іноді рятують людство.

Жоден з цих підходів не описуватиме «Сніжний Ізюм», хоча й спирається на обидва.

…Міра раптом захопилася книгою. Вона терпіти не могла дивитися фільми з телефона, а ноут залишився вдома, тож «Останній похід» був єдиним варіантом, щоб відігнати нав’язливі думки і про матір, і про Марка, і про себе, і про чортових сусідів зі східного кордону. Дивно: у книзі Тінь теж з’являлася зі сходу, який там звався Ашґор.

Читайте також: Про що мовчать заміновані ліси: нова книжка Аліни Дихман

Міра працює в книгарні, не любить фентезі і, якщо хтось просить рекомендації, то пропонує книжку Жадана, бо «ну кому в Харкові не сподобається Жадан?». Натомість Марко став «Ельфом» не просто так, а саме через фентезійну книжку «Останній похід» авторства Сема Руела. Ця книжка вплинула не лише на нього, а й на тисячі інших людей по всьому світу, що тепер збираються разом, майструють обладунки, вчаться бою на мечах та стрільбі з луку, виїздять в ліси та збираються на міських майданчиках. Зрозуміло, що за цією назвою ховається «Володар Перснів» Джона Роналда Руела Толкіна, трохи видозмінений, але впізнаваний. Але відчуття епічної та відчайдушної оборони проти Тіні зі Сходу — те, що відчували багато наших співвітчизників, і те саме відчуває Міра, коли береться читати улюблену книжку загиблого друга.

Немає в «Сніжному Ізюмі» й магії, до якої тяжіє сучасне фентезі: ані заклять, ані чарівних паличок, ані академій з таємничими фоліантами. Проте є неймовірне відчуття дива. Місто, що перебувало під окупацією, але було звільнене — диво звитяги. Місто повертається до життя — й авторка зовсім невеличкими деталями промальовує образ цього дива. Ось електрички, які попри все приїздять на вокзал. Ось напис «Я *серденько* Ізюм», що стоїть у центрі. Ось підлітки на ажурному мості милуються тим, як скресає крига на Сіверському Дінці. Ось половецькі баби на горі Крем’янець вдивляються у вічність кам’яними очима: вони бачать усе, вони переживуть і цю навалу й поділяться силою з тими, хто вартий того. Ось новий сусід Міри, що втратив руку в замінованому і пошматованому вибухами Ізюмському лісі — він чудово вправляється з тваринами, а ще він дещо… дивний.

Химерне то було видовище: кам’яні істукани без очей усе ж дивились. Здалося, що дивились не на місто, що ле­жало внизу, а крізь віки. Міра подумала: вони, як ніхто, розуміли, що всяка навала минуча, а вони зостануться, як ця гора, це небо і це місто-фортеця біля звивистої, як вуж, річки.

Міра несподівано відкриває для себе іншу магію — магію книжок, ще й іронізує з цього приводу, мовляв, треба було змінити книгарню на засніжені дороги Ізюмщини, аби зрозуміти це. Вона забирає книжки з пошкоджених бібліотек, і відвозить книжки мешканцям хуторів, які з різних причин не можуть полишити свої домівки, але прагнуть читати. Хтось бере «Анжеліку», а хтось читає «Хроніки Амбера», але це не просто книжки.

Міра розвозить надію.

Нещодавно вийшла розвідка про підлітковий книжковий клуб, що збирається на окупованій території, його учасники читають українські книжки. Навіть не дивно, що співавторкою цієї розвідки є Аліна Дихман. Магія книжки, що спонукає підлітків ризикувати, бринить і в її лише трохи не реалістичному тексті. Книжки об’єднують дуже різних людей — рольовиків і мешканців звільненого міста. Книжки рятують від жаху, адже пригадується, як книжки читали вголос під час перебування в сховищах.

Проте, книжки, на жаль, не є панацеєю, адже й серед тих, хто читав «Останній похід» та змінив лати на бронік, є ті, хто став на бік Тіні.

У своїх подорожах Міра зустрічає не лише сильних духом людей, але й тих, хто добре почувався під окупацією, і тепер шукає привід аби безпечно злити свою злість на якесь руде дівча на байку. Й навіть сам ліс стає небезпечним не лише через міни, а й через тих, хто прийшов зі сходу і залишився отруювати звільнену землю своєю присутністю. Й Міра готова боротися проти цієї отрути, маючи срібні стріли та фетбайк в ролі вірного коня, аби захистити край, де живе її сім’я.

До Ізюму — землі й сім’ї — лишалось ще трохи. І лишилося всього кілька сторінок книги. Марко казав, що «Похід» змінив його життя. Життя Міри змінив Марко.

«Сніжний Ізюм» — достатньо камерна історія дива, що стається на тлі великих історичних подій. Бібліотека святкує ювілей, місто звільняється від снігу, і в його мешканців розгоряється надія на краще, попри тривоги й близькість до лінії фронту. Міра відпускає загиблого Марка, знаходить спільну мову з його друзями, і в її серці також настає весна.

Передзамовити книжку

Читайте також: Поліфонічна музика життя в романі «Ключ соль» Галини Матвєєвої