Тверда фантастика від Чарльза Строса: «Ачелерандо» і «Небо сингулярності»

Стросс Чарльз. Ачелерандо.\ пер. з англ. Б. Стасюк  – Т: НК. Богдан, 2020. – с.440

Стросс Чарльз. Небо сингулярності.\ пер. з англ. Б. Стасюк – Т: НК. Богдан, 2021. – с.336

На початку 1960-х британський письменник-фантаст Артур Кларк, розмірковуючи про життя, всесвіт та все інше,  сформулював три «закони», один з яких звучить так: «Будь-яка надзвичайно просунута технологія невіддільна від магії». Розширюючи межі можливого для непосвяченого спостерігача, наука скидається на диво, і рано чи пізно прийде мить, коли прогрес стане настільки швидким і складним, що виявиться недоступним для розуміння. Це і є сингулярність – одна з улюблених тем іншого британського фантаста, нашого сучасника Чарльза Стросса. Українською у видавництві «Навчальна книга – Богдан» вже з’явилися два його романи – «Ачелерандо» та «Небо сингулярності». 

Хто такий Чарльз Стросс? Насамперед абсолютний ґік, що народився в Англії 1964 року, здобув освіту фармацевта, доповнив її другим дипломом у галузі комп’ютерних наук  і наприкінці 1980-х зайнявся літературою. Спершу, як і майже всі, мабуть, писав оповідання, брав участь у різноманітних міжавторських проєктах, а у 2003 році прокрутив мізки своїх шанувальників крізь м’ясорубку, випустивши дебютний роман «Небо сингулярності». Українські читачі спершу познайомилися з «Ачелерандо», але ця історія постала у форматі роману трохи пізніше. Тож, мабуть, доречніше почати розмову про Стросса і його прозу з аналізу пригод лінійного крейсера класу «Швейк» – «Владаря Ванека».

Сингулярність та її вороги

«Небо сингулярності» – це космоопера, що скидається радше на пародію жанру. Політична сатира переплітається з масштабними науково-фантастичними ідеями та сміливими футурологічними прогнозами.

Двадцять п’яте століття. Людство потерпає від екологічних, демографічних і всіляких інших катастроф. Так би Земля й загнулася, але дуже вчасно з’являється незбагненна сила Есхатон, що несе технологічний прорив і крізь кротовини розселяє людей по різних куточках всесвіту на тераформовані планети. Тепер за 250 світлових років від Землі існує така собі Нова Республіка. Цьому світу відверто не пощастило: до нього переселився вінегрет зі «східноєвропейських техноскептиків і монархістів, які пристрасно шукали певності й розради в стабільному минулому сторіччі». Після громадянської війни його мешканці збудували таку собі Російську імперію зразка ХІХ століття з усіма неприємними супровідними елементами: цензурою, репресіями, охранкою і штучним стримуванням прогресу.

А далі починається казка. З неба на Світ Рохарда, загумінкову колонію Нової Республіки, сиплються міріади телефонів. Кожен із них цвірінчить, а тому, хто відповість на виклик, таємничий голос обіцяє здійснення всіх бажань. Натомість він просить лише одного: «Зацікавте нас». Це Фестиваль – інша незбагненна сила, діяльність якої порушує звичний хід речей у всесвіті. Так-так, ми всі знаємо цю історію: угода з дияволом, умови дрібним шрифтом і продаж душі в рабство. Але Фестиваль – не диявол, і мотиви в нього інші. Просто коли планета майже миттєво стрибає від ХІХ століття до сингулярності,  проблем не уникнути. І найпершою своє обурення висловлює метрополія, спрямовуючи цілу флотилію до Світу Рохарда – розібратися із загарбницьким Фестивалем.

На облавку «Владаря Ванека», окрім вояків Нової Республіки, летять інженер із Землі Мартін Спрінґфілд та спеціальна агентка постійного комітету ООН Рейчел Мансур. У кожного з них є свої скелети в шафах, приховані мотиви й таємні цілі. За ними обома стежить молодий агент охранки. Мартіну та Рейчел доводиться об’єднати сили, щоб вижити у самовбивчому поході космічної армади проти сил, яких вона не розуміє.

Хоча найбільше уваги Чарльз Стросс зосереджує на проблемах Нової Республіки, найцікавішою частиною роману є несвідоме протистояння двох прямо протилежних за своєю суттю систем: Есхатона та Фестивалю. Перший втілює цілковитий порядок: не задарма розселяв він людство в космосі. Постановив він закон: «Не порушуй казуальності світової». Породження далекого майбутнього, Есхатон пильнує за дотриманням причинно-наслідкових зв’язків і забороняє своїм підданцям мандрувати в часі, аби уникнути парадоксів, які б могли поставити під загрозу його власне існування. Фестиваль – це чиста анархія, фарс і маскарад (готуйтеся до появи кероллівських персонажів).

Читайте також: Поринути у довгу фантастику: про що перші книжки із циклів Джордана і Корі

Шкода, що дві третини «Неба сингулярності» – це звичайний шпигунський роман та переускладена гра в солдатики. Наукові ідеї, якими жонглює Стросс, захопливі та нестандартні. Будь-який науковий ґік, який візьме до рук цю книжку, знайде з десяток тем для запеклих дискусій зі своїми друзями. Тільки про природу рогів достатку – самовідтворюваних нанофабрик – можна розмовляти кілька годин!

Але літературна частина роману не така струнка, як наукова. «Небо сингулярності» вимагає від читача значних інтелектуальних зусиль, і ті, хто взявся за нього, щоб почитати про вплив сингулярності на суспільство, ризикують трохи розчаруватися, бо нічого, крім старої тези Карла Поппера, що відкрите суспільство краще за закрите, Чарльз Стросс і не пропонує. Автор чудово справляється з питанням «Що?», але питання «Навіщо?» досі лишається.

Та все ж, попри наявні недоліки, «Небо сингулярності» – дуже якісний і цікавий дебют. Він показує, чого варто чекати від цього автора, і готує до подальших, значно складніших історій від Стросса. Таких, як «Ачелерандо».

Сто років сингулярності

Сама назва, «Ачелерандо», – це алюзія на музичний термін італійського походження (accelerando), що вказує на поступове прискорення темпу виконання музичного твору. У цьому прискоренні, яке повсякчас штовхає людство у нескінченність і далі, й полягає унікальна привабливість химерного і складного роману Чарльза Стросса, опублікованого у 2005 році. Футурологічний есей про майбутнє, представлений у вигляді родинної саги, бере свій початок наприкінці 1990-х з історії під назвою «Лангусти» про… лангустів, вивантажених у віртуальний простір. Тобто, звісно, не тільки і не стільки про них, але погодьтеся: початок якщо не вражає, то точно інтригує.

Структурно «Ачелерандо» – це 9 оповідань, пов’язаних між собою головними персонажами та спільною темою – стрімкою еволюцією людства на шляху до трансгуманізму. Зв’язок дуже часто доволі умовний, адже, як і в попередньому романі, персонажі для Стросса не головне, на відміну від дивовижного сплаву наукових і фантастичних концепцій. Роман цілком би міг називатися «Усе, що ви хотіли знати про майбутнє, але боялися запитати».

«Ачелерандо» – прекрасний зразок дуже твердої наукової фантастики, для комфортного читання якої було б корисно провести ґрунтовну підготовчу роботу – наприклад, перечитати Станіслава Лема (бажано всього) та Вільяма Ґібсона (хоча б трилогію «Кіберпростір»).

Список авторів не остаточний, але почати можна і з них. У сенсі, якщо ви вже знаєте, що таке компутроній, борґанізм,  конструктивний туман, сфери Дайсона і мозок-мотрійка, читати «Ачелерандо» буде трішки легше, адже запропонованих Строссом ідей іншому авторові могло б вистачити на сотню окремих романів. Українському виданню дуже пощастило з перекладом Богдана Стасюка (він же працював і над «Небом сингулярності»), який спорядив авторський текст 498 примітками.

Перші розділи знайомлять читачів із Манфредом Мексом, чоловіком надзвичайної фантазії та підприємницької натури, здатним запатентувати будь-що… і збагатити будь-кого своїм патентом. Вільний від влади грошей, адже ніколи не мусить ні за що платити, Манфред повсякчас споживає тонни інформації, щоб випереджати увесь світ на один крок. Саме йому і спало на думку вивантажити отих лангустів. Натомість Манфредова наречена Памела прагне традиційної сім’ї у світі, який усе більше відмовляється від такого способу життя. Жінка навіть силує Манфреда до сексу з проникненням (так, у майбутньому сексуальні практики сильно змінилися), щоб зачати доньку. Дівчинка згодом тікає від тиранічної матері в космос, продає себе у віртуальне рабство й вирушає через космічну кротовину назустріч іншопланетним цивілізаціям, поки її фізична особистість виходить заміж за імама.

Трохи схоже на латиноамериканський серіал? Можливо. Але сильно побиватися за долю невдатних коханців чи їхніх дітей не варто, адже життя цих людей – лише стежка, якою Стросс веде читачів до печери скарбів майбутнього. Конкретні особистості взагалі не важливі. Чарльз Стросс – автор ідей. Хочете сімейної драми та психологізму? Оберіть тоді «Будденброків» або «Сагу про Форсайтів». «Ачелерандо» – це дещо інше. Економічні зміни, юридичні казуси, виховання дітей, що знають більше штучних мов, ніж природних, космічні програми, утилізація Місяця, міжзоряні польоти…

Читайте також: Лише гарні прикмети: 13 новинок фантастики 2020 року

Чарльз Стросс знову говорить про людство та прогрес, але цього разу навіть не намагається вдати, ніби прагне розважити читачів. Сплівши воєдино ключові футурологічні концепції XX століття, він витворює дивовижний світ, який найкраще резюмує короткими вставками, де пропонує огляд технологічних і соціокультурних трансформацій кожного нового десятиріччя.

Автор навіть наводить свою версію розв’язку славнозвісному парадоксу Фермі! Майбутнє, яке він малює, оптимістичне і песимістичне водночас. З одного боку, його люди долають смерть і вирушають за межі Сонячної системи, а з іншого – так і не досягають утопії, лишаючись невпевненими вигнанцями.

«Ачелерандо» нагадує дуже міцний алкоголь. Його б по чайній ложечці в каву додавати, а Чарльз Стросс пропонує випити всю пляшку за один ковток. З ніг валить миттєво, але заради цього п’янкого відчуття і варто читати роман. Він дарує зовсім інший погляд на людство і його проблеми. Усі ми так чи інакше замкнені у в’язниці дрібного повсякдення, є велика спокуса сховатися у Гамлетовій горіховій шкарлупці, а Стросс змушує змінити оптику: заскарузлі мізки скриплять, гризуть вікіпедію та утверджуються в думці, що людство колись таке зможе перерости саме себе й полетить назустріч зорям.

Купити книжки