Сумщина Хвильового, Багряного і … Чайковського (?): як живе область на кордоні з ворогом

З 3 по 5 лютого відбувся черговий літературно-волонтерський візит Українського ПЕН на деокуповані території України. Місцем 9 поїздки ПЕН обрав Сумщину, а саме 4 її знакові міста: Суми, Тростянець, Охтирку і Глухів. У репортажі Читомо розповідаємо, як минула ця подорож.

Опір і надія в Сумах

За це коротке знайомство із Сумами вони видалися мені затишними й світлими, і це світло міста не змогло затьмарити пережите ним у лютому й березні 2022 року. Можливо, справа у пухкому кількасантиметровому сяйливому снігові, що випав на тих вихідних, але перш за все, у людях, відкритих, хоробрих і щирих.

Красивий Воскресенський храм 1702 року на пагорбі над містом, який від часів свого заснування був і релігійною спорудою, й оборонною фортецею, став місцем збору сум’ян і після лютневого російського наступу. Як розповідає пані екскурсоводка, у храмі не було де протиснутись від кількості людей, одягу, їжі, медикаментів — всього, що могло стати в пригоді при обороні міста. За її словами, стихійний спротив тоді як ніколи нагадував про козацьку минувшину Сум.

Росіянам не вдалося окупувати Суми, однак воно було в облозі, а вулицями проїжджала російська техніка. Сум’яни чи не в кожній розмові з великою вдячністю згадують містян, що долучилися до оборони, Сумську ТРО, 81-шу окрема аеромобільну бригаду, котра захищала місто, та 93 ОМБр, яка вибивала окупантів з області.

Лапатий сніг приховує вирву від вибуху на вулиці Роменській, на яку в ніч з 7 на 8 березня росіяни винили авіаналіт і скинули кілька бомб. Загинули 24 людини, серед них 3 дітей. На паркані навпроти жаский напис «Здесь люди», інші будинки мовчки демонструють забиті вікна, а з-під снігу видніються залишки фундаменту знищеного вщент дому № 27.

Моторошний вигляд має провалля на місці стіни Сумського вищого артилерійського командного училища, або, як кажуть місцеві, «артяги». Його фотографувати не можна, але картину руйнувань неможливо забути й так. Усі садна і рани на тілі міста, завдані російськими авіаударами, важко перерахувати — це і Сумський державний університет з вибитими вікнами у бібліотеці й обстріляні околиці. 

У Сумах кажуть, що місцева влада залишила місто на кілька тижнів під час облоги, а потім отримала відзнаки за оборону міста, а ще кажуть, що то був наказ центральної влади, і не можна судити. Водночас погоджуються з тим, що стихійна  масштабна самоорганізація, продиктована люттю на ворога й бажанням спротиву, — все, що мало місто у перші дні, але завдяки цьому й встояло.

Один з організаторів опору — військовий Анатолій, чиє прізвище і позивний забороняють згадувати через наелектризовану напругу можливого повторного наступу, що витає в повітрі (про неї тільки й розмов). Анатолій втратив обидві ноги, захищаючи Україну в зоні АТО, але 24 лютого долучився до спротиву в місті, допомагав його організовувати, зараз тримає зв’язок з військовими й волонтерить. 

«Керівництво змінюється, от змінили губернатора, але це на рівні вищого керівництва. А на рівні командирів роти всі організовуються, всі чекають на ворога. Тут ще й непрохідний для важкої техніки напрямок», — зазначає Анатолій.

Він каже, що хоч би там що, Сумщина триматиметься, і ця його впевненість не може не вселяти надію.  

Тим тепліше бути свідкою, як ПЕН Україна передавала генератор від Гаськи Шиян місцевим військовим. Усі поїздки ПЕН на деокуповані чи постраждалі від російського вторгнення території України — рівноцінно волонтерські й літературні, а кожна відвідана бібліотека двічі отримує нові книжки до колекції, привезені під час відвідин, а потім зібрані додатково у соцмережах ПЕН.

Під час зустрічі-дискусії в Сумській обласній бібліотеці містяни запитують, як змінилося ставлення до України у світі, про митців, котрі пішли на фронт, і на прохання розповідають про власний досвід лютого й березня (почути історії місцевих — головна ціль кожної поїздки ПЕН).

Розповідають про фермерів із довколишніх сіл, які безкоштовно привозили продукти й молоко в місто в облозі, бо, мовляв, «ми проживемо, а ви ж тут у місті гризтимете асфальт», про жінок, які готували вареники й щоранку носили тероборонівцям на блокпости (уперше їх принесли лише за кілька годин після того, як блокпости виникли). Ще розповідають про безпритульних, які збирали пляшки для коктейлів Молотова. Кажуть про повагу один до одного, організовані черги в аптеках, відсутність мародерства і паніки.

Місцева поетка згадує, як три дні її чоловік-тероборонівець перебував у полоні росіян, і про нього не було жодної інформації. Під час екскурсії «артягою» ми знайомимося з ним і його побратимом теж. Він повернувся додому з перебитими ребрами, а сестра з росії написала в месенджері: «Как вы там?». 

Інша жінка розповідає страх перших днів блокади й про те, як  вона дістала свої швейні машинки й почала шити жовто-блакитні шеврони для військових. Тоді страх зник. Усі говорять про прапори, які допомагали не втратити силу духу, які щодня перевіряли і сподівалися, що ті ще на місці.

Читайте також: Директорка бібліотеки Херсона: Оцінити грабунки неможливо, адже будівля, вочевидь, замінована

Між російськими й українськими митцями: тростянецька дихотомія

Зрештою після Сум вирушаємо в Тростянець. Це єдине велике місто Сумщини, яке росіянам вдалося окупувати в лютому 2022 року. Під окупацією місто було місяць та 2 дні — від 24 лютого до 26 березня 2022 року.

Місто зазнало численних руйнувань і пошкоджень, зокрема садиба-манеж XVIII століття «Круглий двір», у якому до вторгнення проводили численні мистецькі та музичні фестивалі й відбувалися історичні реконструкції, а під час окупації переховувалися російська техніка, щоб ускладнити ЗСУ звільнення міста. Внаслідок боїв постраждав фасад будівлі, на ньому видніються тріщини й дірки, де-не-де відлущилися великі шматки світло-жовтої фарби. 

За два дні до звільнення росіяни прицільно розстріляли із танка районну лікарню, де на той момент перебувало близько 20 людей. На щастя, ніхто не загинув. Всередині її вже повністю відновили, про російський воєнний злочин зараз нагадують пошкоджений фасад та поліклініка поруч, відновити яку ще не встигли.

До вторгнення місто активно розвивалося. Чималу роль в цьому відігравали міста-побратими з Польщі, Литви, Чехії та Чорногорії. У міському парку імені Чайковського майорять прапори цих міст.

Значною частиною своєї історії місто завдячує німецькому цукрозаводчику Леопольду Кеніґу, чиї заводи дали поштовх для розвитку Тростянця в XIX столітті, і чиї нащадки продовжують сприяти добробуту міста й дотепер. Ідеться про прапраправнучку Сибіллу Страк-Циммерман, за чийого сприяння розвиваються бібліотека й лікарня.

У цілому місто поступово відбудовується, а люди оговтуються. Велику роль у відновленні нормального життя відіграє Тростянецька публічна бібліотека — це одночасно сучасна книгозбірня, комп’ютерний хаб, місце надання психологічної допомоги й пункт незламності, де є генератор і невдовзі буде старлінк.

У бібліотеці повністю нові фонди — частину спонсорували пані Сибілла, решту надали  УІК та благодійники.

«Зараз тут вирує життя. Ми запрацювали вже в червні. Після окупації люди дуже тягнуться за спілкуванням. Усе в літо в бібліотеці з містянами працювали кілька психологів», — розповідає директорка бібліотеки Людмила Єфремова.

На Кеніґу, його маєтку, Тростянецькій шоколадній фабриці й чи не передовсім російському композиторові Пьотру Чайковському, який кілька місяців жив у Тростянці за часів студенства, й ґрунтується міт міста. Однак в ньому бракує надзвичайно важливої складової — постаті Миколи Хвильового, який народився у Тростянці. Про це свідчить хіба що табличка на будинку Тростянецької спеціалізованої школи №1, де мешкала родина Фітільових, та виставка у краєзнавчому музеї, побачити яку зараз не можна: щойно розпочату реставрацію перервав російський артобстріл у ніч з 23 на 24 лютого. 

Зрештою, можливо, візит ПЕН надихне місцеву владу відійти під персоналії Чайковського (принаймні, екскурсію у меморіальній кімнаті, присвяченій йому, вже не проводили) і натомість зосередитися на видатному українському письменникові.

Охтирка Івана Багряного і сильних містян

Інше місто Сумщини, тісно пов’язане з іншим видатним письменником — Охтирка, де народився Іван Багряний.

Тут на розі вулиці Грабовського зі старою одноповерховою забудовою, що починається неподалік від Покровського собору, і провулка Івана Багряного зберігся будинок, у якому народився письменник — одноповерхова будівля 1928 року. Нині про її історію свідчить лише меморіальна таблиця та одна збережена стара дерев’яна коричнева віконниця, оскільки будинок вже кілька років є приватною власністю, у ньому мешкають люди.

Вісім років тому будинок був у напівзруйнованому стані. Тоді будинок придбала місцева адвокатка Ірина, яка потім вона дізналася, що тут народився і жив Іван Багряний. 

За словами власниці будинку і міського голови Павла Кузьменка, сприйняття Багряного в Охтирці почало змінюватися лише нещодавно, задовго після початку російсько-української війни. Ірина розповідає, що після придбання її запитували, як їй буде в будинку, «де жив Гітлер». Потім вона перечитала тексти Івана Багряного, починаючи від «Тигроловів» до «Людина біжить над прірвою» (цей роман вона вважає улюбленим). Ірина згадує, що раніше до будинку приїжджали з країн і навіть одного разу на подвір’ї влаштували літературні читання. 

Читайте також: Іван Багряний: ідеальні пригодницькі романи, ідеальне пригодницьке життя

Чотири роки тому Ірина почала в будинку ремонт, щоб жити тут із родиною. Перед початком вона запитала тодішнього міського голову, чи може вона це зробити, адже в будинку жив Іван Багряний, тож чи хоче Охтирка викупити його. Від цієї пропозиції міський голова відмовився. 

Зараз будівля має оновлений інтер’єр, а на згадку про попередніх власників, окрім однієї віконниці, лишилася тільки піч. Ірина розповідає також про старі речі й меблі, які довелося викинути, але невідомо, чи вони належали Іванові Багряному.

Пані Ірина запросила всіх у дім показати все, що залишилося від родини Лозов’яг — піч. Власниця будинку каже, що та прогріває всю хату і співає. Її виклав батько Івана Багряного — Павло Лозов’яга.

На запитання про потенційний продаж будинку і створення в ньому музею міський голова відповідає, що нині на це немає коштів, наразі потрібно відбудувати зруйновані росіянами будинки й відшкодувати завдані ворогами збитки. Пані Ірина каже, що вона вже прикипіла душею до цього дому, але розуміє його історичне значення. Тож доля музею Івана Багряного на місці його народження допоки лишається невизначеною.

Водночас у місті таки є музей, частина експозицій якого присвячена видатному землякові. Ідеться про міський краєзнавчий музей, поруч з яким у березні впала російська авіабомба.

Охтирка має звання міста-героя. Місто, за яке точилися найзапекліші бої в лютому-березні 2022 року, росіянам так і не вдалося окупувати, тому вони безпощадно руйнували авіанальотами житлові будинки, військові об’єкти та  історичний центр міста.

У краєзнавчому музеї забиті дошками шибки без скла, вибитого ударною хвилею, дуже пошкоджений дах. До нальоту тут зберігалося майже 10 тисяч експонатів. Це особисті речі та роботи Івана Багряного, Остапа Вишні й Павла Грабовського. Як каже працівник музею, роботи й особисті речі письменників заховали першими, тож із втрат лише лампа, під якою працював Остап Вишня. Гірше довелося іншим експонатам із експозицій про фауну та Другу світову війну.

Наразі експозицію перевезли, місце її розташування приховують.

Навпроти музею вщент зруйнована будівля міської ради, якій довелося переїхати до бібліотеки поряд, та пошкоджений Центр культури та дозвілля, в якому працював художником-декоратором Іван Багряний.

Міський голова каже, що в Охтирці загинули 16 людей. Перший «прильот» стався у дитсадочок, де люди шукали укриття. Тоді жертвами російської атаки стали п’ять осіб, серед них дівчинка Аліса. Від вигляду ігрового майданчика і паркану, посіченого уламками бомби, мороз іде поза спиною. Зараз у цьому дитсадку пункт незламності.

Неподалік багато житлових будинків з більмами вибитих вікон, частина приватного сектору знищена вщент. Зараз не відбудований лише один багатоповерховий дім, решту вже встигли відновити.

Після екскурсії містом ми вирушаємо до Охтирської публічної бібліотеки на чергову зустріч. Дивно, наскільки ці зустрічі зовсім різні у кожному місті: якщо у Сумах більше запитували Володимира Єрмоленка, Тетяну Огаркову і Марину Гримич та модераторку Тетяну Терен, то охтирці кілька годин охоче ділилися власними історіями часів облоги. 

Слухати цих людей боляче й щемко. Одна жінка розповідала про втраченого брата і про те, як під час облоги у своєму кафе вона пекла пиріжки для військових, допоки не закінчилась начинка, а потім булочки, допоки не закінчилося борошно. Дуже складно забути про дівчинку, яка плачучи, розповідала про те, як мусила евакуюватися до Литви, а потім не змогла не повернутися, бо «я ніколи не думала, що можна так любити Україну. Тут мій дім».

Козацький Глухів в облозі

Останнім пунктом нашого маршруту став Глухів. Це старовинне козацьке містечко (тут були резиденції  резиденція гетьманів Івана Скоропадського, Данила Апостола, Кирила Розумовського) на півночі області, розташоване менш ніж на 15 кілометрів від кордону з ворогом. 

По Глухову було кілька ворожих «прильотів», зокрема по старовинному єврейському цвинтарю. Хоч російська техніка не заходила до Глухова, місто з 24 лютого і до початку квітня перебувало в ізоляції. 

Місцеві мешканці кажуть, що під час наступу ворога евакуюватися з міста було майже неможливо: довколишніми трасами постійно їздили російські військові колони, які розстрілювали цивільні автівки, що траплялися їм на шляху. Росіяни не заїхали в місто, а лише об’їжджали його довкола, інакше Глухів могли окупувати, а Київську браму — єдину споруду Глухівської фортеці, що донині збереглася — зруйнувати.

Брама, на щастя, ціла й неушкоджена, на тлі такого ж білого, як і сама, снігу вона виділяється хіба розмірами й фактурою. Екскурсоводка каже, що історія про те, що муровану браму на заміну дерев’яній збудували на честь візиту імператриці Єкатєріни ІІ до Глухова — міт.

У двох бокових прибудовах діють музеї, до одного з них нам вдалося потрапити. Це музей історії Глухова часів Другої світової війни. Враховуючи обставини й причини відвідин міста, складно не проводити паралелі й водночас не почуватись дещо сюрреалістично.

У сквері видніються скульптури видатних глухівських композиторів Максима Березовського та Дмитра Бортнянського. За ними даленіє водонапірна вежа, яку місцеві чомусь називають головним символом міста, і яку в березні використовували, щоб обстрілювати ворожі позиції.

Поруч розташовані монументальні й дуже красиві Миколаївська церкву та Трьох-Анастасіївський кафедральний собор, які, щоправда, ще й досі належать московському патріархатові.

Під час останньої на цю поїздку зустрічі в місцевій бібліотеці глухівчани теж розповідають свої історії часів облоги, завзято читають свої вірші, а потім довго обговорюють привезені ПЕН видання, які стануть доповненням до фонду Глухівської бібліотеки.

Долучитися до благодійного збору ПЕН для бібліотек Сумщини можна на їхній фейсбук-сторінці.