«Сили безплотні, людські й безпілотні». Про що нова збірка Ганни Яновської

«Сили безплотні, людські й безпілотні» — таку назву має нова поетична збірка Ганни Яновської. Цьогоріч вона опублікована харківським видавництвом «Жорж». Ганна не лише поетка, а й професійна перекладачка, вона також із Харкова, але зараз мешкає у Львові.

У цій розмові ми, звичайно, торкалися теми війни та переселенства, поговорили про Харків. А ще – про натхнення, відчуття дому та поєднання творчості й роботи.

— Більшість віршів у вашій новій збірці «Сили безплотні, людські й безпілотні» написані після початку повномасштабного вторгнення. Яким для вас був ранок 24 лютого 2022 року?

— Чесно кажучи, після тривалого періоду розмов, що, мовляв, почнеться війна, я тоді зрозуміла, що відчуваю передусім якесь роздратування від того, наскільки це безглуздо. Початок війни я бачила з вікна безпосередньо. Чоловік прокинувся трошки раніше й застав трансляцію оголошення війни. Думаю, велика частина людей у той момент щось відчула. Оскільки вже кілька тижнів мова про війну велася, то далекий гуркіт міг означати тільки одне, і я врешті підійшла до вікна подивитися, що ж там. Було видно: Венера стоїть на північному сході над лісом, за лісом район, де живуть мої батьки; видно будинки, де світяться вікна — отже, червоне зарево, яке видно теж, набагато далі. Вранці бачила черги в магазині: народ набирав всіх продуктів, які бачив, пивом запасався. Чомусь мені це пиво особливо запам’яталося.

— Коли задумалися про виїзд з Харкова?

— Коли стало складно спати позмінно. Який час ми спали по черзі, тому що сирени повітряної тривоги не працювали, і чи летить що-небудь, можна було дізнатися лише через телеграм або просто почути звук літака, так що дорослі спали в домі по черзі. Потім втомились: коли літак, випадало спускатися на перший поверх із десятого — як правило, вночі. Кілька таких пробіжок людина зробити може — але самі розумієте. Якийсь час поночували в метро, де можна було не стежити за ситуацією так активно (все ж чоловіки позмінно патрулювали входи). Це все із тих речей, які вже з початку війни люди багато разів переказали — і хто сам цього не пережив, той, напевне, про це вже не раз прочитав. Коли вже дуже активно почали літати літаки, на початку березня, поїхали до друзів, до Львова. Там раптово виявилося, що на вулицях багато людей, не проблема купити харчі, і працює сирена. Повітряну тривогу я вперше почула у Львові.

— Вашу збірку Олег Коцарев схарактеризував збірку як таку, що «об’єднує поезії епічний дух та міфологізм». Чи погоджуєтесь з такою характеристикою? Звідки берете образи?

— А чому б не погодитися? Узагалі те, з чого мені цікаво вирощувати поезію — це, загалом кажучи, природа і легенди — канонічні й міські, казки, химерні бувальщини.

У чарівних історіях часто дуже тонко відчувається те, що насправді відбувається на світі: як він рухається і чого від нього можна чекати. Ну, а якщо хоч трохи зазирнути в наукові подробиці, то можна побачити таку поезію, якої навмисно не придумаєш.

Конкретний текст може вирости й з дрібниці, яка десь впадає в око. Наприклад, у мене є вірш «Незнайомцю з татуюванням “1977” на правій руці»: якщо проїхати поряд із людиною кілька зупинок у тролейбусі з ХТЗ на Нові доми, то навіть про доволі неприкметну особу можна розповісти історію. Цього тексту, довоєнного, в збірці немає. А є там, наприклад, про блекаут і про те, як у Харкові ввімкнули світло.

Читайте також: Місця втрат і місця сили: ще 11 нових збірок поезії

Велика частина того, про що я пишу — це спроба подивитися зблизька: здійснена, моя власна, ще чиясь. Скажімо, вірш про сомів узявся із розмови на базарі: садівник, який продавав незвичайні яблука і груші, відставний військовий, розповів мені про зустріч з гігантською рибою, яка важила приблизно стільки, скільки він. Він ловив сомів в Каракумському каналі на шматок господарчого мила. Такий у них там був своєрідний відпочинок.

— До збірки також увійшли вірші з періоду до повномасштабного вторгнення. Чи Ви свідомо вирішили об’єднати різні періоди?

— Мені здається, гарно, коли поетична книжка не просто є зібранням текстів, які написалися після того, як вийшла попередня поетична книжка. Добре, коли вона «про щось». У цій збірці в основному вірші об’єднані енергетикою великих і в чомусь катастрофічних подій, співіснуванням з ними. Найдавніший вірш взагалі 2001 року, там події відбуваються під час чеченської війни, на Кавказі. Головний персонаж взагалі не людина, і до війни має дотичність як собі така тінь, що на периферії цього всього з’являється і нагадує про те, що тут було набагато давніше і буде потім.

— У Вас є поезія, звернення до російського солдата. «Я умиваю руки від непотрібних справ Не прокляну тебе краще, ніж ти сам себе прокляв». Ці слова проймають. Це про відповідальність і справедливість? Чи вважаєте, що росіянам повернеться все, що вони зараз роблять?

— Це із тих речей, що чим більше людина живе, тим більше розуміє, що світ влаштований так. Погані вчинки, незалежно від того, що людина сповідує — вони повертаються. От якщо стріляти з рушниці, наприклад, вона віддає в плече, і так само будь-яка насильницька, аморальна дія дасть віддачу або на саму людину, яка це чинила, або на тих, хто з нею так чи інакше пов’язаний. Просто так життя влаштовано. Але не завжди зв’язок безпосередній, не завжди його одразу можна простежити.

Напевно, ви помітили у соцмережах, як у певний момент був такий собі сплеск віршів у жанрі прокляття ворогам. Все ж, на мою думку, проклинати приреченого сенсу особливого нема.

— Більшість віршів у збірці з датами. Чи пишеться вам щодня? Чи є поезії, які не увійшли до збірки і чому?

— Я пишу багато і на дуже різні теми. Ставити дати мені порадив чоловік. До того мені здавалося, що це не дуже важливо. А потім можна помітити якісь цікаві закономірності озираючись, наприклад, виявити, що певні слова стали передбаченням і воно справдилося. Для поетів, які варті цього слова, це не рідкість. Все написане неможливо вмістити в одну збірку. Якщо подивитися, що в мене вийшло, а що написано, то вийшло, думаю, менше половини з того, що існує. Настане пора зібрати і видати — значить, настане.

З комерційною літературою, безумовно, можна і варто планувати, але, поклавши руку на серце, в нас поезія — це не комерційна література. Я працюю з книжками як перекладач, тому добре розумію, що означає, коли люди планують, коли щось має вийти в конкретний час. З поезією я можу собі дозволити не планувати, а дивитися, коли приходить слушна нагода. Є речі, які рано чи пізно вийдуть, і нічого страшного, якщо вони полежать. А ще їх можна й варто читати з голосу тим людям, яким це по-справжньому потрібно.

До речі, якщо будете на моєму живому виступі, то цілком може бути, що навіть опубліковані тексти я читатиму з якимись іншими деталями чи з певними частинами, яких не надруковано. У того, хто слухає, має бути певний бонус.

— Я помітила, що у деяких поезіях ви використовуєте російську, поєднуючи з українською. Російською зазвичай або звернення до росіян, або їхня характеристика. Як сприймаєте мовне питання?

— От до цієї книжки увійшли чи не єдині два тексти за всю мою практику, де є і російська, і українська мова. Вірш про солдата і вірш «Товариш Артём». Він про того Артема, справжнє ім’я якого Федір Сергєєв, на честь якого називали вулиці, міста. Дуже специфічна постать: «професійний революціонер», який, наприклад, у 1918 році був головою більшовицької «Донецько-Криворізької республіки» — нічого не нагадує?

Цей образ не збірний, у нього своє, сказати б, сповнене пригод життя, яке й закінчилося у своєрідний спосіб. Переказувати не буду, але загалом навіть дуже химерні деталі в тому тексті мають реальне підґрунтя і, може, читач сам захоче довідатися, пошукати й відчути себе в ролі відкривача таємниць історії.

У Харкові теперішня вулиця Алчевських довгий час була Артема. На сході України так було названо доволі багато вулиць в різних населених пунктах. Та й не лише вулиць: наприклад, Бахмут колись називався Артемівськ. Артьом здається своєрідним тіньовим покровителем цього середовища, принаймні тієї його частини, яка легко потрапила під гіпноз терористів сто років тому, та й потім, не так давно. Його величезна статуя роботи Кавалерідзе стоїть на пагорбі над Святогірською лаврою. Ще за мирних часів, коли я там бувала, в мене складалося враження певної сакральності цієї фігури — не для мене, звичайно, а для тих, хто її ставив. Знаєте, що написано на постаменті Артема? «Видовище неорганізованих мас мені нестерпне» (російською, звичайно).

— А щодо теми актуальності мовного питання?

— Вважаю, що я свою роль щодо того, яким буде мовне середовище в майбутньому, виконую. Щоб давати якісь прогнози, то мені треба було б займатися саме філологічною наукою. Але загалом великою мірою саме війна зробила так, що мовне питання в Україні таким, яким воно було раніше, ніколи не буде. Багатьох російськомовних українців це чогось навчило.

— Чи змінилася поезія після повномасштабного вторгнення? Можливо, помічаєте щось нове для себе?

— На початку було багато шоку, люди заплуталися в новинах. Багато хто не писав, або писав речі щоденникового характеру. В нас багато невідомості. Іноді в цій невідомості можна побачити й розказати щось нове. Ну й, з іншого боку, там, де нічого не відбувається, не звучать і особливі слова. А зараз є час і шанс для особливих слів.

— У вас є поезії присвячені темі переселенства, біженців. Хочу запитати, як ви облаштувалися у Львові. Чи почуваєтеся справді як вдома? «Хоч дім не вмістиш до валіз Але тісний вагон привіз Мене у тиху гавань». Чи є Львів для вас справді тихою гаванню чи це момент порівняння з Харковом, в якому не тихо і не було тихо з часу повномасштабного вторгнення?

— Львів, великою мірою, — це середовище, де мені не складно бути собою. В Харкові бути собою мені простіше в певному своєму вузькому колі. Маю на увазі й українську мову, і те, що Львів для творчої людини — це велика спокуса. Тут багато всього відбувається, тут більша густота творчих людей. Можна завести цікаві знайомства, можна влаштувати, наприклад, вечір і щось почитати, і прийде публіка — це у Львові буде простіше, і публіка буде більш до цього готова. І це враження у мене складалося ще до 2022 року. Я тут не раз бувала і мені тут завжди подобалось.

— А чи повертаєтесь час від часу до Харкова?

— У Львові я більше з технічних причин: була можливість влаштувати дочку в школу не дистанційно. До Харкова навідуюсь, була наприкінці березня, влітку теж  буду. Мені там добре спиться.

— Тобто все-таки відчуття дому у Харкові?

— Я думаю, мені треба ще на світі пожити, щоб розібратися, що таке відчуття дому. Можливо, в мене дім дуже великий. Іноді дуже зворушують якісь дрібниці на зразок надісланого фото полички на кухні, де стоять коробочки з чаями чи краєвиду з вікна, де внизу їздить трамвай. Дуже люблю трамваї, а харківські особливо — вони червоні. В одязі червоний колір не дуже ношу, а червоні плоди й червоні трамваї дуже люблю.

— А розкажіть ще про Харків. Яким він для вас був, є, чи змінилося сприйняття після 24.02.2022?

— Харків і під час Майдану, і з часу повномасштабного вторгнення вистояв не тому, що він глибоко перейнятий українською культурою, хоча в ньому є певні вогнища цього.

Значною мірою він вистояв завдяки своїй внутрішній гордості та бажанню людей, щоби це була наукова, інтелектуальна, промислова столиця.

Великою мірою Харків — це наука і техніка. Він і на вигляд такий, в принципі. І ще Харків — це комерція.

Перша харківська книгарня «Є» розташована в підвалі будинку в центрі, порівняно старого. Під стелею над сходами там виліплений маскарон: Меркурій у крилатій шапці. Коли книгарня відкрилася, мені цей знак впав в око, я тоді й не знала точно, хто це. Цю деталь разом із розташуванням можна навіть за бажання розглядати як певний талісман і символ міста. Підземелля — раз. Харків має свої не дуже досліджені катакомби й метро, яке за час війни дуже обжили, і це цілком відповідало, як виявилося, його природі. Можна багато розповісти про складність підтримання гігієни в умовах ночівлі чи й цілодобового перебування в метрополітені, але коли його стали знову використовувати як транспорт — метро практично не змінилося. Точніше, не так: всі його зміни в царині не яких-небудь пошкоджень і забруднень, а в ідеологічній сфері. Меркурій — два. Харків любить торгівлю і тих, хто вміє продати річ чи ідею: божества торгівлі милосердні до них навіть у, прямо скажемо, некрасивих і незаконних виявах. Так що в підземного «Є» надійний «дах», а в численних харківських видавництв непочатий край роботи з людьми, які відкривають для себе стару і нову українську літературу.

— Щодо подорожей. Ви до 2022 побували в у Південній Африці й привезли звідти «Золотого носорога». Зараз є також поезії, написані за кордоном, але всі так чи інакше звернені до України. Наприклад, в резиденції в Белграді ви писали про Харків. Як зміна локацій впливає на вас зараз? Чи вдається абстрагуватися від буденності й наших реалій?

— Я фрілансер, тому я давно свою буденність вибудовую так, як зручно мені та моїм близьким. Але від початку повномасштабного вторгнення я за кордоном була тільки в Сербії, в Белграді, і це був дуже цікавий досвід. Безпосередньо я зустрічалася й спілкувалася з людьми, які дуже добре розуміють, що у нас відбувається, який характер цієї війни, що це означає, хто тут чорний, а хто — білий.

Проте якщо дивитися на пресу, на звичайних людей, які дивляться телевізор і читають газети (а там справді активно читають пресу: зранку газета, кава і цигарка — це святе. Концентрація тютюнового диму повертає кудись у дев’яності роки), то від них можна почути або проросійські, або дуже дивні речі. Наприклад, чоловік, який нам допомагав ремонтувати люстру, в принципі, був налаштований проукраїнськи, але звідкілясь взяв, що американці нам дають ракети за те, що ми їм потім віддамо землю в Херсонській області. Для чого американцям земля на Херсонщині, я від нього добитися не змогла, але, видно, про таке десь у медіа розповідають, і люди до цього ставляться серйозно.

Як і багато де, в Сербії існують прихильники конспіративних теорій — і їх легко переконувати в подібних вигадках.

— Розкажіть більше про резиденцію, адже частина збірки, мабуть, написана саме там.

— Резиденція була при літературному об’єднанні «Крокодил», яке очолює Владімір Арсенієвич, відомий письменник: в Україні виходив тільки один його роман — «У трюмі». У «Крокодила» є книгарня-кав’ярня, дуже схожа на середньовічний замок, до неї веде доріжка, схожа на міст, перед вікнами глибокий двір-колодязь, перед двором — ґратчастий паркан. І, в принципі, це не зайве, тому що всілякі праворадикальні персонажі час від часу пробують на них напасти, зробити їм шкоду. Коли я приїхала, то впізнала цей двір за намальованою на паркані Лесею Українкою. Довгий час там і був цей портрет, а малювали його, до речі, російські художники з еміграції. Кілька разів портрет доводилося відновлювати, закривати прозорим пластиком, бо його замальовували, шкодили, це була своєрідна війна графіті, яку я застала.

В принципі, від резидентів нічого особливо не вимагалося. Але мені видалося, що варто подумати над чимось цікавим і корисним. Тому я знайшла на квартирі, де жила, велику збірку сербських епічних пісень про героїв, розбійників, такі цікаві поетичні історії. І зробила цикл витинанок в стилі народних килимів з використанням відповідної символіки. І це все переросло у виставку, яка людям дуже сподобалась.

— Про переклади. Зараз виходить роман американської письменниці Елін Гільдербранд «Ідеальна пара». Скільки часу зазвичай працюєте над перекладами? Як обираєте? Чи відгукуєтесь на всі пропозиції?

— Щодо часу роботи над перекладом, то, звичайно, все залежить від формату та обсягу. Якщо говорити про «Ідеальну пару», то це легка книжка, яку, наприклад, можна читати на пляжі. Але водночас це — якісна література з живими персонажами й ненадуманими питаннями. Це другий роман Гільдербранд, перекладений мною і я думаю, що ще будуть. Бо це письменниця, яка пише кожного року по роману. 

Чим я керуюся і чи обираю? Знаєте, є періоди, коли перекладачам варто брати все, що дають. Навіть, якщо воно буде нудне, то таким способом людина набиває руку і вчиться.

Я зараз маю можливість обирати те, що мені цікаво, це різноманітна література. Передовсім беру в роботу те, над чим не можна працювати буквально.

Іноді мої роботи з перекладом — це щось доволі легке, навіть з точки роботи. Натомість є речі, де треба придумувати нові слова, які вписалися б в контекст української мови так, як вони вписалися в англійській. Вірші, дитяча література, де багато вигадок, іноді дуже непередбачуваних — з таким дуже цікаво і за таке я беруся охоче, особливо коли розумію, що переді мною принаймні, на перший погляд, нерозв’язна задача. Зокрема, в цьому особлива принадність віршованих перекладів.

— Чи є в вас улюблені роботи або ті, якими зараз найбільше пишаєтесь?

— Я в перекладі працюю з 2015 року, то таких робіт дуже багато. Це десятки. З письменників, з якими цікаво працювати, я, наприклад, можу назвати Девіда Мітчелла. Він з тих, хто зараз пише, але і через 100 років його будуть читати, і це буде дуже круто. А також це той автор, який усе життя, по суті, пише одну велику книжку з різних кінців. Якщо це ваша книжка, то вона не набридне вам так само, як і письменнику.

— Три книжки, які радить Ганна Яновська. Це проза чи поезія? Що рекомендуєте і що перечитуєте самі?

— Перекладач найглибше читає те, над чим працює. Те, що читаю між тим сама, зараз настільки нерівнозначне й перемішане, що розповідати про це — приблизно як зізнаватися, що заїдаю морозиво оселедцем (я так не роблю, якщо що. І коли була вагітна, теж так не робила).

Але, якщо хочеться почути щось про книжки, якими я себе оточую, то розкажу дві речі: я понад двадцять років збираю навколо себе переклади давньої літератури — передусім європейської. Деяких античних авторів, середньовічні віршовані романи на зразок «Персеваля» чи «Фламенки», алхімічні трактати, «Діяння римські» і багато іншого.

Інша колекція, яка час від часу поповнюється — книжки на тему «людина і їжа». До них можна віднести й художні тексти, в яких важливу роль відіграє те, що люди готують і їдять (наприклад, «Дона Флор і два її чоловіки» Жоржі Амаду), і ті, де розповідається про те, як кухня співвідноситься зі світовою чи приватною історією — дві книжки Вітольда Шабловського, «Мурахи лізуть на дерево» Катерини Завертайло або щедро проілюстрована старими фотографіями книжка про кухню нині зруйнованого Шостого кварталу Кейптауна. Деякі з рецептів, які знаходжу там, час від часу застосовую на практиці.

Замовити книжку можна на сторінці видавництва «Жорж» в інстаграмі.

Читайте також: Рубайте отут посередині на рівні серця: 19 віршів від військових