«Танець недоумка» Іларіона Павлюка: страх, що породжує чудовиськ

Іларіон Павлюк. Танець недоумка / пер. з рос. Ростислава Мельникова. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2019. — 680 с.

Коли у 1997 році вийшла стрічка Пола Верговена «Зоряний десант», критики й глядачі сприйняли її радше негативно. Режисера звинуватили у пропаганді мілітаризму та надмірному насильстві — мало хто зрозумів, що перед ним тонка сатира. «Танець недоумка» викликає подібне двоїсте враження: що тут, власне, відбувається? Це яскрава фантастика про батька горе-рятівника, який хоч і припускається фатальних помилок, але таки захищає доньку? Чи історія про чорні лещата страху, який паралізує і стирає межі: герой настільки зациклюється на своїй меті, що окрім неї нічого не помічає? 

Увага! У тексті є спойлери.

Що й до чого

Гілель Гіршевич, особова справа: 2147 року народження, військовий біолог, одружений, має маленьку доньку Ельзу. Служив на Проксимі у складі розвідувально-диверсійної групи. Наразі безробітний. Має ризик появи спадкової генетичної хвороби. Десь так, двома словами, можна описати справи головного героя. Якщо детальніше: йому саме виповнилося 35, він панічно боїться хвороби, яка без перебільшень зробить із нього недоумка. Боїться не так за себе, як за маленьку Ельзу — він мусить її захистити й забезпечити. Водночас у нього не найкращі стосунки із дружиною, які погіршуються через безгрошів’я та безуспішні пошуки роботи.

Аж раптом дзвінок — запрошення на співбесіду мрії. Найбільша у світі військова компанія «Корпус Конкістадорів» пропонує Гілю разом із родиною приєднатися до місії, яка прямує на далеку планету Іш-Чель. Ось він, порятунок — безпечні умови, гідна оплата, страхування, яке у разі найгіршого забезпечить його дівчат на все життя. Єдине «але» — під час трансвесійного стрибка до цілі призначення на Землі мине 20 років. Додайте дорогу назад. Коли родина повернеться, усі, кого вони знали, будуть або старими, або відійдуть у засвіти. 

Урешті-решт, він погоджується.

Кіноконтекст і кінематографічність 

«Чужий», «Чужий: Заповіт», «Прометей», «Аватар», «Соляріс» — це далеко не повний список стрічок, із якими читачі порівнюють «Танець недоумка» на Goodreads, Yakaboo та інших інтернет-майданчиках. Додайте сюди коментар Майкла Щура: «Це бойовик, це пригоди, це Гай Річі, Індіана Джонс, “Муха” і “Стар Трек”, це “Матриця” і “Екзистеція”». Як результат — говорити про роман і не говорити про кіно просто не вдасться.

Автор «Танцю» — український телепродюсер, журналіст, документаліст і сценарист Іларіон Павлюк. Певно, саме професійному досвіду письменника завдячуємо неабиякій кінематографічності тексту і тому факту, що роман буквально «проковтується». А він, між іншим, досить товстий — 680 сторінок.

«Танець» і справді має всі риси тексту, що добре надається до екранізації: насичений і непередбачуваний сюжет, подієвість, чимала кількість діалогів, наявність гострого конфлікту, видовищність. Останнє — це про майстерно продуману екосистему іншої планети, окремий світ, що за успішної візуальної реалізації міг би дати «картинку», яка не поступається, наприклад, «Аватару».

Планета Іш-Чель буквально постає в уяві — смертожуки, лісові дияволи і полунична квітка, табір поселенців і загублене місто за його межами. Все це набуває форми і фактури, виграє барвами і здається не менш реальним, аніж краєвид за вашим вікном. Подібний ефект спрацьовує і на рівні діалогів — вони максимально живі, не «картонні», чудово передають характери персонажів.

Ідеальна форма життя

Той, хто дивився «Чужий: Заповіт», може пригадати андроїда Девіда, який хоч і був створений для служіння людству, в якийсь момент дійшов думки, що воно зайшло в глухий кут і що є досконаліші форми життя. 

Взагалі ідея «біологічно досконалої форми» доволі типова для фантастики, і «Танець» не є винятком. Щоправда, той, хто чекатиме її глибшого пропрацювання чи роздумів на ґрунтовні теми — свідомість vs інтелект, перший контакт чи гуманність колонізації — розчарується. Якщо на це і є окремі натяки, то вони блякнуть на тлі фокусу героя — його родини. Прикметно, що хоча Гіль — біолог, особливо не простежується його інтерес до професії. Навіть революційний пилок, який знаходить Ірма, не те, щоб надто його вражає. 

Ідеальна форма життя на Іш-Чель — це планетарна грибниця. Достоту примітивна й позбавлена свідомості, але чи так це важливо? Вона підпорядковує усе живе, затягуючи його у свої тенета. І завдання Гіля — у ці тенета не втрапити.

Коли мета виправдовує засоби: емоційна нестабільність персонажа

Вірогідна екранізація «Танцю», певно, потрапила б у категорію психологічного трилера — з елементами горору, бойовика, а часом і драми, але всі вони займали б радше другорядну позицію. Головне тут — психологічна напруга, яка реалізується через відчуття страху і емоційної нестабільності персонажа, що, власне, і є провідною рисою психологічного трилера як піджанру.

Нестабільний тут насамперед Гіль: на нього каскадом сиплються потенційні й реальні проблеми, часом з його ж провини. Він панічно боїться захворіти, не захистити доньку, перетворитися на химеру, ухвалити неправильне рішення — продовжувати можна безкінечно. В усьому цьому він — а разом із ним і читач — втрачає відчуття реальності, його сприйняття спотворюється, і вже неможливо відрізнити «правду» від «неправди» і «добре» від «погано».

Прикметна ілюстрація — історія із комендантом. Власне, саме Гіль з Ірмою роблять все задля того, аби відбулася евакуація, та коли у її гаморі губиться Ельза — біолог готовий до всього, щоб її знайти, навіть на вбивство та нараження на небезпеку інших людей. Що важливо, коли все позаду — у нього немає жалю через скоєне. Єдине, про що він думає: «Ельзо, моя маленька Ельзо! Я забуду цей жах, коли зможу занурити обличчя в твоє пахуче волосся…»

Гіль VS полковник Матрикс: на якого батька заслуговує донька

Гілева зацикленість на дитині видається мало не комічною. До перерахованих вище фільмів хочеться додати «Командо», «Викрадену» чи «Раптову смерть», от тільки протагоніст «Танцю» зовсім не подібний на героїчного полковника Матрикса, який рятує доньку, поклавши цілу купу покидьків. Він — звичайний чоловік, аніскільки не мужній (часом думаєш, а як же він боровся з павуками на Проксимі?), нераціональний і мінливий. Мабуть, для когось це свідчення його «людськості», а от любителів «сильних характерів» Гіль може добряче дратувати.

Загалом «реальність» персонажа (ну, погодьтеся — якщо герої рівня Ліама Нісона чи Жан-Клода Ван Дама ще існують, то Матрикс у виконанні Шварценеґґера — це вже суцільна вигадка) далеко не завжди має стати виправданням його безглуздих вчинків. І хоча історія Гіля — це історія про те, що ми ніколи не знаємо, як реагуватимемо в складних ситуаціях, вона точно не має перетворитися на довідник з уседозволеності і безкарності. 

Дізнавшись про хворобу і те, що на нього може чекати, прадід біолога підірвався на гранаті. У той момент він думав тільки про себе і не зважав, що когось наражає на небезпеку. Гіль згадує цей випадок як приклад безвідповідальності й егоїзму, але ж чинить аналогічно — просто масштаби інші. 

Ніколь Вандлик: діяти, приборкавши страх

На одній із презентацій роману автор поділився, що йому «прикро прощатися з однією героїнею у цій книжці, а саме офіцером безпеки на чужій планеті — Ніколь Вандлик». Вона — направду чи не найцікавіший образ «Танцю», залізна леді, ветеранка Норяної Піхоти, себто спеціалістка найвищого класу, ідеальний стрілець, часом жорстока і цинічна, але напрочуд розумна і прониклива жінка. Така собі Еллен Ріплі у формі конкістадора.

Цілком збагнути її історію так і не вдасться. Щоб посилити напругу і розмити відчуття реальності, автор створює атмосферу, де перестаєш довіряти геть усім персонажам. 

Так і не знаєш, що насправді відбулося між Ірмою і Вандлик, як розгорталися події за попередньої експедиції і які справжні мотиви Ніколь. Попри це вона видається людиною, яка чи не єдина на цій планеті не потрапила у полон своїх страхів — навіть у кінці, пожертвувавши собою заради іншого, вона тисне на пусковий гачок гвинтівки, «навіть не змінивши виразу обличчя».

Stay tuned

Якщо вже «Танець» порівнюють із «Чужим», можна згадати зачинальну сцену третьої частини кіносерії. Жахи позаду, «Сулако» прямує додому. Троє членів команди сплять у криокапсулах. Раптом сон вибухає червоним миготінням — темні хеліцери, краплі крові-кислоти, під зловісний оркестр рятівна шлюпка падає в обійми чорної пітьми, помережаної колючими цятками зірок. 

Хто знає, чи не виявилася грибниця хитрішою, аніж могло видатися? Чи не підвели тестери? І що чекатиме Землю, коли через 20 років екіпаж «Трьох корон Кортеса» спуститься на рідну планету?

У такому світлі останньосторінкове щастя Гіля постає ледь не глузуванням. Може, найцікавіше саме попереду?

Читати: 

• якщо хочеться динамічного сюжету і крутих пригод
• якщо вам не байдужа тема страху і того, як він діє на людську психіку

Не читати:

• фанатам міцних горішків і мужніх персонажів
• тим, хто любить жорстку наукову фантастику 

Читайте також: Новелізації: на благенькій линві між кіно і літературою