Темний латиноамериканський дух: чотири книжки про смерть, що наповнює життя

«Багато людей живуть в Іспанії, мовби замкнені в чотирьох стінах аж до смерті, коли їх виносять на світло. Померлий в Іспанії — живіший, ніж будь-де у світі: його профіль ранить, немов лезо бритви», — писав Федеріко Гарсія Лорка у своєму есе про дуенде, темний дух іспанської землі. Видається, що чимало з цього світосприйняття перейняли й латиноамериканці, чиїми тілами пульсує кров предків-конкістадорів. 

У всіх книжках із цієї добірки йдеться про смерть — якщо й не оприявлену, то таку, що зовсім поряд, за крок від тебе, і цим робить життя вкрай наповненим. Чотири автори з різних країн і різного часу — від самого кінця XIX століття до початку XXI. Маленький син мексиканского наркобарона замкнений у «палаці», де бачить трупів більше, ніж живих людей. Літній аргентинець, що одного дня опиняється посеред запеклої війни молодих зі старими, втрачає друзів і щодня відчуває близькість і свого відходу. Бразилієць, чиє життя котиться до прірви після смерті друга — більше того, його самого важко назвати живим, він ніби тінь минулого себе, що блукає у пошуках втраченого. І, нарешті, збірка моторошних оповідань, де смерть приходить по тебе в образі двійника і не полишає, доки ви не зіткнетесь під палючим сонцем.

«В усіх країнах смерть означає кінець. Вона приходить — і завіса падає. В усіх, але не в Іспанії, де завіса лиш тоді й піднімається». 

Хуан Пабло Вільялобос «Бенкет у норі»

Хуан Пабло Вільялобос. Бенкет у норі / пер. з ісп. Олексія Шендрика. — Львів: Деінде Паблішінг Хаус, 2020. — 80 с.

«Я хотів попередити сина, що в житті не завжди отримуєш те, чого хочеш; що світ — вельми негостинне місце, і треба готуватись до великих розчарувань», — розповів Вільялобос про створення своєї книги після того, як у 2011 році «Бенкет у норі» потрапив до короткого списку The Guardian First Book Award. 

Саме звістка про майбутнє батьківство стала поштовхом до написання роману: розказати про важливе, вручити «отруєний подарунок під назвою Мексика». Ми не знаємо, скільки років головному герою роману, — хлопчику Точтлі — проте, ймовірно, що зараз син Вільялобоса десь такого ж віку. Чи віддав йому батько цю анітрохи не дитячу і по-мексиканськи пекучу книгу? Скоріш за все, ні.

Оригінальне видання вийшло друком у 2010 році, а у 2011 з’явився переклад англійською — Down The Rabbit Hole. Поціновувачі Керролла побачать у адаптованій англійській назві відсилання до «Аліси», і неспроста: хоча би тому, що Точтлі — це «кролик» ацтекською. Імена інших персонажів теж піддаються розшифровці. 

Точтлі, від чийого імені ведеться історія, — син мексиканського наркобарона. Батько турбується про сімейну безпеку, тож живуть вони максимально ізольовано — за високим муром, на верхівці якого бите скло і колючий дріт. Два чоловіки з автоматами охороняють «палац» двадцять чотири години на добу. Через таку відгородженість від світу хлопець знає всього тринадцять-чотирнадцять людей, не рахуючи трупів: садівника, прибиральницю, доглядача тварин, кухарку, вчителя, батькову утриманку, місцевого губернатора, лікаря, батькових партнерів-постачальників. Звісно, Точтлі не надто весело у такій компанії, тож він намагається себе розважити: збирає колекцію капелюхів, дивиться фільми про самураїв і гуляє персональним зоопарком із левами, тиграми і кольоровими папужками. 

Часом у Точтлі болить живіт, і життя видається йому «мерзосвітним» — нічого не тішить. Тоді він пише списки із забаганок, і батько їх виконує: зараз Точтлі найбільше у світі хоче карликового ліберійського бегемота. На сафарі вони поїдуть утрьох — батько, син і вчитель: бегемотів знайдуть, навіть двох, але вдалою цю подорож назвати важко.

Що ж, «Бенкет у норі» вийшов сповненою смутку і чорного гумору історією: доки у новинах показують труп утриманки наркобарона, кухарка чаклує над вечерею — сьогодні будуть посоле і тако.

P. S. Без політичних жартів не обійшлося:

— Гей, ґринґо, в яку країну ви вторглися за останні двадцять хвилин?

А Пол Сміт йому відповідає:

— У твою блядську маму ми вторглися, нако.

Купити книжку.

Орасіо Кіроґа «Оповіді про кохання, божевілля та смерть»

Орасіо Кіроґа. Оповіді про кохання, божевілля та смерть / пер. з ісп. Галини Грабовської. — Київ: Видавництво Анетти Антоненко, 2020. — 160 с.

Проїжджаючи верхи повз контору Yerba Company, індіанець Кандію бачить, як містер Холл заводить свій грамофон при відчинених дверях. Зачарований громохкою машинкою, — «хлопцями, що співають» — Кандію притримує коня і починає розмову. У нього немає п’ятдесяти песо, які хоче за неї англієць, проте у вільний від роботи час він займається не надто законним промислом — виловлює у річці колоди, які вода відносить від лісозаготівель чи які потрапляють туди через якусь іншу необачність. Містер Холл якраз хотів нові меблі для їдальні і його влаштує отримати в обмін дороге бальзамне дерево. Так укладається угода.

Чи відвідувачі містера Холла здогадаються, звідки у нього такі розкішні меблі — що хитруватий бухгалтер одного спекотного дня виміняв дрантивий грамофон на кілька дюжин прекрасних дощок? Кожне з оповідань Орасіо Кіроґи — а їх у збірці п’ятнадцять — про випадкове нашарування простих подій, що укладаються у далеко не просту історію. Лише кілька з них по-справжньому містичні, — наприклад, про собак, що бачать, як за їхнім хазяїном приходить смерть — решта лишень оповиті флером безвиході і занепаду.

Важливе місце тут займає природа — ранкова прохолода чи тяжка спека, що нещадно випалює посіви маїсу; зловісна сельва з її не менш зловісними мешканцями — м’ясоїдними мурахами-карателями, що знищують усе довкола, чи бджоли з наркотично-паралітичним медом. Отруйна змія жараракуса, після чийого укусу чоловік дістається до каное, а потім плине Параною між двох облицьованих базальтовими брилами берегів посеред смертельної тиші — за психоделічністю цілком зрівняється з фінальною сценою «Мерця» Джима Джармуша.

Кіроґа був зачарований тропічним лісом — після 1902 року він полишив Уругвай і жив переважно в Аргентині, а в 1904 приєднався до експедиції, що вирушила до сельви. У кількох оповіданнях зі збірки він описує аргентинську провінцію Місьйонес, і це також із власного досвіду — вражений красою цієї території, він придбав там земельну ділянку і займався вирощуванням і продажем бавовни.

Як і решта текстів добірки, «Оповіді про кохання, божевілля та смерть» спонукають до історично-культурних пошуків — дізнатися більше про пеонаж, зануритися в історію Уругваю та Аргентини, простежити плин місцевих річок на карті. Тим, кому стиль автора стане до смаку, варто звернути увагу і на його «Казки сельви», які в 2016 вийшли у «Видавництві Анетти Антоненко».

Купити книжку.

Читайте також: Андрій Любка про бразильські джунґлі та Artes Vertentes

Жуакін Марія Машаду де Ассіс «Дон Кажмурру» 

Жуакін Марія Машаду де Ассіс. Дон Кажмурру / пер. з португ. Олексія Шендрика. — Київ: Макондо, 2019. — 203 с.

Одна із принад «Закруту гвинта» Генрі Джеймса — множинність інтерпретацій, що відкриваються перед читачем, і, як наслідок, — співучасть у творенні оповіді. «Молода гувернантка стикається із темною силою чи просто сходить із глузду?» — певно, саме таке запитання ставить кожен, хто читає цю канонічну повість. Попри те, що «Дон Кажмурру» обійшовся без привидів і решти жахіть, відчуття багатошаровості тут вкрай подібне. Зневажений і зраджений чоловік, чи ревнивець, чия хвороблива уява зруйнувала не тільки власне, але й чужі життя?

Вже постарілий герой розповідає свою історію — від часів безтурботної юності і перших поцілунків під старою пальмою до усамітненої старості. Зараз дон Кажмурру живе у будинку, що повністю відтворює дім, у якому він виріс: такі ж балкони, вікна, веранда і навіть статуї. Проте як би не старалися майстри, оселя інакша: минулого не повернути, як і не знайти колишнього себе.

Звідки стільки ностальгії? Колись цей чоловік був закоханий у жінку з очима, наче прибій, і вона відповіла йому взаємністю; мав доброго друга, чудову посаду, родину і гарний дім. Голос чарівної феї говорив йому: «Ти будеш щасливим, Бенчінью!», і, за словами самого оповідача, була вона родичкою шотландських відьом, що напророчили Макбету корону. 

Як і в «Закруті гвинта», атмосфера двоїстості досягається завдяки прийому «ненадійного оповідача»: ми бачимо історію очима однієї людини, і ця людина видається не цілком надійним джерелом. Байдуже, чи вона ментально хвора, засліплена або ж просто упереджена, її світ — хисткий і сповнений пасток. Варто лиш на секунду помінятися із наратором місцями, і розумієш, у які темні місця можуть завести химери у власній голові.

Тло романної драми — Бразилія другої половини XIX століття: вулицями проїжджає карета імператора, негри-раби частують дітей кокадами — традиційними латиноамериканськими цукерками, а два підлітки сперечаються на тему Кримської війни. Як на те, що більшість українських читачів знають Бразилію хіба за серіалами, книга — чудова можливість поцікавитися її історією і зануритися у світ шкарубких пальм і червоної пітанґи.

Машаду де Ассіс — відомий бразильський письменник і перекладач, що заснував Бразильську академію літератури, яку очолював до самої своєї смерті. «Дон Кажмурру» — перший текст автора, перекладений українською, і перше видання молодого видавництва «Компáс» (раніше — «Макондо»), що спеціалізується на ібероамериканській літературі. Незабаром у видавництві з’явиться друга книга — роман «Ми забуття, яке настане» колумбійського письменника Ектора Абада Фасіолінсе.

Купити книжку.

Адольфо Бйой Касарес «Щоденник війни зі свиньми»

Адольфо Бйой Касарес. Щоденник війни зі свиньми / пер. з ісп. Анни Вовченко. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. — 224 с.

Це почалося 25 червня, — можливо, й раніше, але для Відаля саме тоді — коли «хлопці» натемно поверталися додому після звичної партії у труко. Із провулка Ель-Ласо зачувся галас: озброєні палицями і залізними прутами молодики нещадно лупцювали літнього дона Мануеля, газетяра. На ранок Ісідро Відаль упевнюється, що той помер.

Так країну охоплює полум’я ненависті — боротьба молоді проти старих, так звана «війна зі свиньми», як її охрестили у статті в Última Hora. Розправа може спіткати на вулиці чи вдома — старших людей забивають до смерті, спалюють, завозять за межі міста. Причина цієї люті проста: старість — потворна, а все потворне треба знищувати.

«Хлопці» — це компанія з ірландця за походженням і знаного шахрая Джимі Ньюмена, забудькуватого Нестора Лабарте, власника пекарні Леандро Рея, глухуватого і короткозорого Данте Ревори, колишнього журналіста і переможця чемпіонатів із труко Лусіо Аревало і самого Ісідро Відаля. З-поміж них тільки Рей ще не песіонер, та чоловіки все одно вважають — чи хочуть вважати — себе молодими. Кожен із них по-своєму проходить через події війни — не всі залишаться живими.

Цими днями холодно і вітряно, Відаль надягає пончо, готує мате, ностальгує. Він згадує дитинство, юність, подружнє життя і народження сина, коханок. Важко спіймати момент, коли тіло почало завдавати дискомфорт, коли ти став незручним для інших і для самого себе. 

На Петра і Павла на вулиці палають кострища: Відаль вдивляється у багаття і бачить чи то Орфея, чи якогось невідомого демона, що грає на скрипці, охоплений пекельним вогнем. «Нісенітниця», — промовляє до себе Ісідро, проте у полум’ї війни і сам не зупиняється, переживаючи спалах пізньої пристрасті чи, можливо, навіть кохання. Юна і красива сусідка Неліда, на яку він лиш сторожко позирав із ніжністю і захватом, раптом відкриває Відалю свої почуття. Війна закінчилася, любов почалась, а Ісідро розгублено ступає у темряву — йому треба побути на самоті.

Касарес — відомий аргентинський письменник, знаний зокрема через свою тісну дружбу з Борхесом. Той, хто знайомий з його найвідомішим романом «Винахід Мореля», буде вражений, читаючи «Щоденник». Майже двадцять років розділяє написання двох текстів, і це відчутно: хроніки війни — гостра сатира, далека від химерності раннього роману, яким, між іншим, надихався Роб-Ґріє під час роботи над стрічкою «Минулого літа в Марієнбаді». 

Попри важку тему і сцени крайньої жорстокості, «Щоденник» — напрочуд життєствердний текст: як не шаленітиме полум’я, музика гратиме до останнього.

Купити книжку

Читайте також: Потойбіччя океану: літературний зв’язок між Латинською Америкою та Україною