Видавництво Анетти Антоненко

Темний латиноамериканський дух: чотири книжки про смерть, що наповнює життя

08.12.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

«Багато людей живуть в Іспанії, мовби замкнені в чотирьох стінах аж до смерті, коли їх виносять на світло. Померлий в Іспанії — живіший, ніж будь-де у світі: його профіль ранить, немов лезо бритви», — писав Федеріко Гарсія Лорка у своєму есе про дуенде, темний дух іспанської землі. Видається, що чимало з цього світосприйняття перейняли й латиноамериканці, чиїми тілами пульсує кров предків-конкістадорів. 

 

У всіх книжках із цієї добірки йдеться про смерть — якщо й не оприявлену, то таку, що зовсім поряд, за крок від тебе, і цим робить життя вкрай наповненим. Чотири автори з різних країн і різного часу — від самого кінця XIX століття до початку XXI. Маленький син мексиканского наркобарона замкнений у «палаці», де бачить трупів більше, ніж живих людей. Літній аргентинець, що одного дня опиняється посеред запеклої війни молодих зі старими, втрачає друзів і щодня відчуває близькість і свого відходу. Бразилієць, чиє життя котиться до прірви після смерті друга — більше того, його самого важко назвати живим, він ніби тінь минулого себе, що блукає у пошуках втраченого. І, нарешті, збірка моторошних оповідань, де смерть приходить по тебе в образі двійника і не полишає, доки ви не зіткнетесь під палючим сонцем.

 

«В усіх країнах смерть означає кінець. Вона приходить — і завіса падає. В усіх, але не в Іспанії, де завіса лиш тоді й піднімається». 

 

Хуан Пабло Вільялобос «Бенкет у норі»

Хуан Пабло Вільялобос. Бенкет у норі

Хуан Пабло Вільялобос. Бенкет у норі / пер. з ісп. Олексія Шендрика. — Львів: Деінде Паблішінг Хаус, 2020. — 80 с.

 

«Я хотів попередити сина, що в житті не завжди отримуєш те, чого хочеш; що світ — вельми негостинне місце, і треба готуватись до великих розчарувань», — розповів Вільялобос про створення своєї книги після того, як у 2011 році «Бенкет у норі» потрапив до короткого списку The Guardian First Book Award. 

 

Саме звістка про майбутнє батьківство стала поштовхом до написання роману: розказати про важливе, вручити «отруєний подарунок під назвою Мексика». Ми не знаємо, скільки років головному герою роману, — хлопчику Точтлі — проте, ймовірно, що зараз син Вільялобоса десь такого ж віку. Чи віддав йому батько цю анітрохи не дитячу і по-мексиканськи пекучу книгу? Скоріш за все, ні.

 

Оригінальне видання вийшло друком у 2010 році, а у 2011 з’явився переклад англійською — Down The Rabbit Hole. Поціновувачі Керролла побачать у адаптованій англійській назві відсилання до «Аліси», і неспроста: хоча би тому, що Точтлі — це «кролик» ацтекською. Імена інших персонажів теж піддаються розшифровці. 

 

Точтлі, від чийого імені ведеться історія, — син мексиканського наркобарона. Батько турбується про сімейну безпеку, тож живуть вони максимально ізольовано — за високим муром, на верхівці якого бите скло і колючий дріт. Два чоловіки з автоматами охороняють «палац» двадцять чотири години на добу. Через таку відгородженість від світу хлопець знає всього тринадцять-чотирнадцять людей, не рахуючи трупів: садівника, прибиральницю, доглядача тварин, кухарку, вчителя, батькову утриманку, місцевого губернатора, лікаря, батькових партнерів-постачальників. Звісно, Точтлі не надто весело у такій компанії, тож він намагається себе розважити: збирає колекцію капелюхів, дивиться фільми про самураїв і гуляє персональним зоопарком із левами, тиграми і кольоровими папужками. 

 

Часом у Точтлі болить живіт, і життя видається йому «мерзосвітним» — нічого не тішить. Тоді він пише списки із забаганок, і батько їх виконує: зараз Точтлі найбільше у світі хоче карликового ліберійського бегемота. На сафарі вони поїдуть утрьох — батько, син і вчитель: бегемотів знайдуть, навіть двох, але вдалою цю подорож назвати важко.

 

Що ж, «Бенкет у норі» вийшов сповненою смутку і чорного гумору історією: доки у новинах показують труп утриманки наркобарона, кухарка чаклує над вечерею — сьогодні будуть посоле і тако.

 

Хуан Пабло Вільялобос. Бенкет у норі (ілюстрації)

 

P. S. Без політичних жартів не обійшлося:

 

— Гей, ґринґо, в яку країну ви вторглися за останні двадцять хвилин?

 

А Пол Сміт йому відповідає:

 

— У твою блядську маму ми вторглися, нако.

Купити книжку.

 

Орасіо Кіроґа «Оповіді про кохання, божевілля та смерть»

Орасіо Кіроґа. Оповіді про кохання, божевілля та смерть

Орасіо Кіроґа. Оповіді про кохання, божевілля та смерть / пер. з ісп. Галини Грабовської. — Київ: Видавництво Анетти Антоненко, 2020. — 160 с.

 

Проїжджаючи верхи повз контору Yerba Company, індіанець Кандію бачить, як містер Холл заводить свій грамофон при відчинених дверях. Зачарований громохкою машинкою, — «хлопцями, що співають» — Кандію притримує коня і починає розмову. У нього немає п’ятдесяти песо, які хоче за неї англієць, проте у вільний від роботи час він займається не надто законним промислом — виловлює у річці колоди, які вода відносить від лісозаготівель чи які потрапляють туди через якусь іншу необачність. Містер Холл якраз хотів нові меблі для їдальні і його влаштує отримати в обмін дороге бальзамне дерево. Так укладається угода.

 

Чи відвідувачі містера Холла здогадаються, звідки у нього такі розкішні меблі — що хитруватий бухгалтер одного спекотного дня виміняв дрантивий грамофон на кілька дюжин прекрасних дощок? Кожне з оповідань Орасіо Кіроґи — а їх у збірці п’ятнадцять — про випадкове нашарування простих подій, що укладаються у далеко не просту історію. Лише кілька з них по-справжньому містичні, — наприклад, про собак, що бачать, як за їхнім хазяїном приходить смерть — решта лишень оповиті флером безвиході і занепаду.

 

Важливе місце тут займає природа — ранкова прохолода чи тяжка спека, що нещадно випалює посіви маїсу; зловісна сельва з її не менш зловісними мешканцями — м’ясоїдними мурахами-карателями, що знищують усе довкола, чи бджоли з наркотично-паралітичним медом. Отруйна змія жараракуса, після чийого укусу чоловік дістається до каное, а потім плине Параною між двох облицьованих базальтовими брилами берегів посеред смертельної тиші — за психоделічністю цілком зрівняється з фінальною сценою «Мерця» Джима Джармуша.

 

Кіроґа був зачарований тропічним лісом — після 1902 року він полишив Уругвай і жив переважно в Аргентині, а в 1904 приєднався до експедиції, що вирушила до сельви. У кількох оповіданнях зі збірки він описує аргентинську провінцію Місьйонес, і це також із власного досвіду — вражений красою цієї території, він придбав там земельну ділянку і займався вирощуванням і продажем бавовни.

 

Як і решта текстів добірки, «Оповіді про кохання, божевілля та смерть» спонукають до історично-культурних пошуків — дізнатися більше про пеонаж, зануритися в історію Уругваю та Аргентини, простежити плин місцевих річок на карті. Тим, кому стиль автора стане до смаку, варто звернути увагу і на його «Казки сельви», які в 2016 вийшли у «Видавництві Анетти Антоненко».

Купити книжку.

Читайте також: Андрій Любка про бразильські джунґлі та Artes Vertentes

 

 

Жуакін Марія Машаду де Ассіс «Дон Кажмурру» 

Жуакін Марія Машаду де Ассіс. Дон Кажмурру

Жуакін Марія Машаду де Ассіс. Дон Кажмурру / пер. з португ. Олексія Шендрика. — Київ: Макондо, 2019. — 203 с.

 

Одна із принад «Закруту гвинта» Генрі Джеймса — множинність інтерпретацій, що відкриваються перед читачем, і, як наслідок, — співучасть у творенні оповіді. «Молода гувернантка стикається із темною силою чи просто сходить із глузду?» — певно, саме таке запитання ставить кожен, хто читає цю канонічну повість. Попри те, що «Дон Кажмурру» обійшовся без привидів і решти жахіть, відчуття багатошаровості тут вкрай подібне. Зневажений і зраджений чоловік, чи ревнивець, чия хвороблива уява зруйнувала не тільки власне, але й чужі життя?

 

Вже постарілий герой розповідає свою історію — від часів безтурботної юності і перших поцілунків під старою пальмою до усамітненої старості. Зараз дон Кажмурру живе у будинку, що повністю відтворює дім, у якому він виріс: такі ж балкони, вікна, веранда і навіть статуї. Проте як би не старалися майстри, оселя інакша: минулого не повернути, як і не знайти колишнього себе.

 

Звідки стільки ностальгії? Колись цей чоловік був закоханий у жінку з очима, наче прибій, і вона відповіла йому взаємністю; мав доброго друга, чудову посаду, родину і гарний дім. Голос чарівної феї говорив йому: «Ти будеш щасливим, Бенчінью!», і, за словами самого оповідача, була вона родичкою шотландських відьом, що напророчили Макбету корону. 

 

Як і в «Закруті гвинта», атмосфера двоїстості досягається завдяки прийому «ненадійного оповідача»: ми бачимо історію очима однієї людини, і ця людина видається не цілком надійним джерелом. Байдуже, чи вона ментально хвора, засліплена або ж просто упереджена, її світ — хисткий і сповнений пасток. Варто лиш на секунду помінятися із наратором місцями, і розумієш, у які темні місця можуть завести химери у власній голові.

 

Тло романної драми — Бразилія другої половини XIX століття: вулицями проїжджає карета імператора, негри-раби частують дітей кокадами — традиційними латиноамериканськими цукерками, а два підлітки сперечаються на тему Кримської війни. Як на те, що більшість українських читачів знають Бразилію хіба за серіалами, книга — чудова можливість поцікавитися її історією і зануритися у світ шкарубких пальм і червоної пітанґи.

 

Машаду де Ассіс — відомий бразильський письменник і перекладач, що заснував Бразильську академію літератури, яку очолював до самої своєї смерті. «Дон Кажмурру» — перший текст автора, перекладений українською, і перше видання молодого видавництва «Компáс» (раніше — «Макондо»), що спеціалізується на ібероамериканській літературі. Незабаром у видавництві з’явиться друга книга — роман «Ми забуття, яке настане» колумбійського письменника Ектора Абада Фасіолінсе.

Купити книжку.

 

Адольфо Бйой Касарес «Щоденник війни зі свиньми»

Адольфо Бйой Касарес. Щоденник війни зі свиньми

Адольфо Бйой Касарес. Щоденник війни зі свиньми / пер. з ісп. Анни Вовченко. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. — 224 с.

 

Це почалося 25 червня, — можливо, й раніше, але для Відаля саме тоді — коли «хлопці» натемно поверталися додому після звичної партії у труко. Із провулка Ель-Ласо зачувся галас: озброєні палицями і залізними прутами молодики нещадно лупцювали літнього дона Мануеля, газетяра. На ранок Ісідро Відаль упевнюється, що той помер.

 

Так країну охоплює полум’я ненависті — боротьба молоді проти старих, так звана «війна зі свиньми», як її охрестили у статті в Última Hora. Розправа може спіткати на вулиці чи вдома — старших людей забивають до смерті, спалюють, завозять за межі міста. Причина цієї люті проста: старість — потворна, а все потворне треба знищувати.

 

«Хлопці» — це компанія з ірландця за походженням і знаного шахрая Джимі Ньюмена, забудькуватого Нестора Лабарте, власника пекарні Леандро Рея, глухуватого і короткозорого Данте Ревори, колишнього журналіста і переможця чемпіонатів із труко Лусіо Аревало і самого Ісідро Відаля. З-поміж них тільки Рей ще не песіонер, та чоловіки все одно вважають — чи хочуть вважати — себе молодими. Кожен із них по-своєму проходить через події війни — не всі залишаться живими.

 

Цими днями холодно і вітряно, Відаль надягає пончо, готує мате, ностальгує. Він згадує дитинство, юність, подружнє життя і народження сина, коханок. Важко спіймати момент, коли тіло почало завдавати дискомфорт, коли ти став незручним для інших і для самого себе. 

 

На Петра і Павла на вулиці палають кострища: Відаль вдивляється у багаття і бачить чи то Орфея, чи якогось невідомого демона, що грає на скрипці, охоплений пекельним вогнем. «Нісенітниця», — промовляє до себе Ісідро, проте у полум’ї війни і сам не зупиняється, переживаючи спалах пізньої пристрасті чи, можливо, навіть кохання. Юна і красива сусідка Неліда, на яку він лиш сторожко позирав із ніжністю і захватом, раптом відкриває Відалю свої почуття. Війна закінчилася, любов почалась, а Ісідро розгублено ступає у темряву — йому треба побути на самоті.

 

Касарес — відомий аргентинський письменник, знаний зокрема через свою тісну дружбу з Борхесом. Той, хто знайомий з його найвідомішим романом «Винахід Мореля», буде вражений, читаючи «Щоденник». Майже двадцять років розділяє написання двох текстів, і це відчутно: хроніки війни — гостра сатира, далека від химерності раннього роману, яким, між іншим, надихався Роб-Ґріє під час роботи над стрічкою «Минулого літа в Марієнбаді». 

 

Попри важку тему і сцени крайньої жорстокості, «Щоденник» — напрочуд життєствердний текст: як не шаленітиме полум’я, музика гратиме до останнього.

Купити книжку



Читайте також: Потойбіччя океану: літературний зв’язок між Латинською Америкою та Україною