Translate Ukraine: як українська література виходить за межі мов-гігантів

Переклад — це не лише шлях книжки з однієї мови в іншу, а й спосіб зрозуміти, кому і як Україна говорить про себе. За шість років програми Translate Ukraine українські книжки переклали 34 мовами, а її підтримкою скористалися видавці з 47 країн. Але що робити, коли інтерес до української літератури зростає швидше, ніж з’являються перекладачі з української? Чи може англійська бути мовою-посередницею, не забираючи в української її суб’єктності? І що важливіше для перекладу — мова чи спільнота, яка читатиме книжку?

Про межі мов-гігантів, транзитні переклади, літературних агентів, нові ринки, нестачу фахівців і те, як українським книжкам знаходити своїх читачів у світі, на  Книжковому Арсеналі говорили Богдана Лаюк, Олена Одинока, Юлія Козловець, Володимир Шейко та литовський письменник і літературний агент Бенас Берантас. Модерував розмову Остап Українець. Читомо записало найважливіше.

Остап Українець: Вітаю, пані й панове. Радий бачити вас у залі й радий, що всі спікери змогли прийти поговорити на цю тему. Мені здається важливим, що ми обговорюємо це публічно, бо частина питань, про які сьогодні йтиметься, раніше проговорювалася радше за зачиненими дверима. Сьогодні маємо нагоду поговорити про них відкрито й, можливо, зрозуміти, які подальші перспективи має книжковий ринок і промоція української літератури за кордоном. Наша розмова присвячена програмі Українського інституту книги Translate Ukraine і має назву «Поза межами мов гігантів». Але насправді говоритимемо ширше: про те, що вже було зроблено, куди може змінюватися програма Translate Ukraine, чи має вона змінюватися і як переклад літератури має реагувати на виклики ринку, політичної реальності й динамічного світу.

Сьогодні з нами:

• Юлія Козловець, директорка Книжкового Арсеналу;
• Володимир Шейко, директор Українського інституту;
• Богдана Лаюк, заступниця міністерки культури України;
• Олена Одинока, заступниця директорки Українського інституту книги;
• Бенас Берантас, літературний агент, представник однієї з менших мов, із якою також працює програма Translate Ukraine.

Спікерів у нас багато, а часу не так багато, тому питань буде лише кілька. Але всі люди, які тут представлені, фахово розуміють, як працює видавничий ринок і міжнародні культурні взаємини. Тому я хочу проговорити кілька питань, які, мені здається, давно обговорюються всередині професійного середовища.

Почну з людей, безпосередньо дотичних до програми Translate Ukraine: Богдани Лаюк, яка стояла біля витоків програми, і Олени Одинокої, яка зараз працює з нею в Українському інституті книги.Наскільки в межах  представлення України світові англійська досі залишається головною мовою? Чи це той ринок і та читацька спільнота, на які потрібно робити основний акцент? Чи наші культурні пріоритети в розмові зі світом зараз зміщуються — і якщо так, то куди?

Богдана Лаюк: Дякую дуже, Остапе. Вітаю, дороге товариство. Дуже приємно бути тут, на Книжковому Арсеналі, і говорити про переклади. Бо переклад книжки, переклад літератури — це великий привілей. Це привілей незалежних, привілей тих, хто має свою державу. Якщо озирнутися назад, можна згадати багато історичних прикладів, коли українці були поневоленими, але найсильніші українські інтелектуали прагнули перекладати. Наприклад, Куліш перекладав Шекспіра, бо це мало для нього величезне значення. Так само сьогодні переклад нашої літератури іншими мовами засвідчує просту річ: ми є незалежною суверенною країною.

Повертаючись до питання про англійську та інші мови, скажу, що я дуже часто про це думаю. На моє переконання, англійська мова досі залишається для нас певною скляною стелею, до якої дуже важко дістатися. Перекладів з української англійською є доволі багато. Вони виходили у США, багато книжок виходило в Канаді — цим неймовірно добре опікувалася діаспора. Є переклади у Великій Британії. Але ми хочемо іншого рівня уваги до української літератури.

Наведу один приклад. Учора ми мали приємність слухати тут Ольгу Токарчук. Англійською її опублікувало видавництво Fitzcarraldo Editions — видавництво, відоме тим, що перекладає авторів, які потім отримують Букерівську премію, Нобелівську премію або й обидві. Дуже хочеться такої уваги й до нашої літератури. І тут починається розмова про культурні стратегії: як цього досягати і чи може в цьому допомогти державна програма підтримки перекладів. Моя коротка відповідь така: державній програмі підтримки перекладів дуже складно допомогти саме в цьому, бо вона обмежена бюджетним роком.

Хто працював у державній сфері, добре знає: бюджетний рік — це складна історія. Усе потрібно зробити бажано до кінця листопада або до початку грудня. Але книжки, особливо на англомовних ринках, потребують щонайменше трьох-чотирьох років роботи. Ми вже давно знаємо, що «Амадоку» перекладають англійською, але вона лише зараз має вийти. Тому програма в нинішньому вигляді не може стати справді ефективним інструментом для роботи з англомовним ринком. Є ще один виклик, і буде цікаво послухати, як про це говорять літературні агенти. Це питання агентів, без яких діяти на англомовному ринку дуже складно або майже неможливо. Більшість українських письменників досі не мають літературних агентів, які працюють з їхніми правами за кордоном.

Ми можемо фактично на пальцях однієї руки порахувати тих, хто має таких агентів. Можливо, пізніше я ще про це говоритиму. Але агенти — це дуже важлива ланка. І тут я хочу подякувати Книжковому Арсеналу та особисто Юлії Козловець за те, що вони послідовно докладають зусиль, аби літературні агенти приїздили до України й бачили наших авторів. Я хотіла сказати game changer, але скажу українською: це може змінити правила гри.

Олена Одинока: До сказаного додам трохи інформації саме про Translate Ukraine. Англійська мова все ще залишається в топ-5 мов перекладу з української. Ми розуміємо, що англійська залишається домінантною мовою в міжкультурному просторі. Але водночас бачимо необхідність зміщувати акценти й розвивати горизонтальні зв’язки з іншими регіонами — наприклад, Латинською Америкою, Азією, Африкою.

Ми також бачимо, що виникають запити на переклади в мовних парах, де немає або бракує перекладачів. І зараз ми стикаємося саме з цією проблемою: перекладачів на певні мови мало, а в деяких мовних парах вони взагалі не працюють. У такій ситуації англійська може бути інструментом — bridge language, мовою-посередницею, яка допомагає поєднувати українську з іншими мовами. Але навколо цього виникає багато питань, бо йдеться про сенси, про ризик їхньої втрати тощо.

Саме зараз ми перебуваємо на рівні ухвалення рішення: що робити далі, коли акценти зміщуються і коли йдеться вже не лише про англійську, а й про інші мови. Якщо говорити, наприклад, про іспаномовний світ, куди ми стратегічно дивимося в розвитку співпраці, там теж усе не так просто. Бо іспанська — це не всюди одна й та сама іспанська. Це різні ринки, різні спільноти, різні контексти. Тому зараз важливо говорити саме про фахівців, перекладачів, їхню роботу й про те, чи можемо ми використовувати англійську як інструмент зв’язку між українською та іншими, зокрема меншими, мовами.

Остап Українець: До англійської як інструмента зв’язку і вибудови горизонтальних зв’язків ми ще повернемося. Бенасе, хотів би звернутися до вас. Як із вашого досвіду працює промоція літератури, написаної мовою, з якою не так багато людей знайомі й з якої не так багато людей можуть перекладати, особливо іншими меншими мовами? Як ви працюєте з цим викликом?

Бенас Берантас: Дякую за запитання. Насамперед хочу сказати, що дуже радий бути тут, на Книжковому Арсеналі. Це справді складне питання. Я передусім літературний агент, і моя основна робота — робити так, щоб литовські книжки перекладали іншими мовами. Але, звісно, ми маємо обмеження, і ці обмеження залежать від того, яких перекладачів маємо.

Якщо зайти на сайт Литовського інституту культури, можна побачити список приблизно з 30 перекладачів. Це означає, що напряму можна перекладати приблизно 30 мовами. З одного боку, це багато. Але якщо взяти до уваги, що у світі офіційно існує понад 7000 мов, а найбільш перекладені книжки мають сотні перекладів, то ми все одно обмежуємо можливість світу читати нас. Один із варіантів — переклад через мову-посередницю. Ми також це робимо. З одного боку, нам важливо бути зрозумілими нашим сусіднім країнам — Латвії, Польщі, Україні. Але ви були б здивовані, наскільки мало такі країни, як Німеччина, Франція чи Італія, знають про литовську культуру, літературу, спосіб життя. Тому, просуваючи літературу за кордоном, ми фокусуємося і на цьому.

Остап Українець: Переходячи до іншого крила нашої панелі, хочу поставити трохи більш філософське питання. Коли  ми намагаємося донести українську літературу до світу, підтримуємо державні програми перекладів і загалом вболіваємо за те, щоб українські книжки перекладали іншими мовами, це зазвичай формулюється так: нам важливо принести текст у певну мову або в спільноту, яка його читатиме.

Тож що важливіше: щоб текст був перекладений конкретною мовою чи щоб він влучив у конкретну спільноту? Я маю на увазі, зокрема, переклади іспанською чи португальською, які доволі сильно відрізняються між Старим і Новим світом. Іноді видання одних і тих самих текстів у цих мовах можуть бути незалежними одне від одного, але це потребує значно більших ресурсів. Отже, що має бути первинним у промоції українських перекладів у світі — мова чи спільнота?

Володимир Шейко: Я думаю, що передусім спільнота, бо саме спільнота є носієм мови. Тут важливо розуміти, для кого ми працюємо: хто є читачами, користувачами, зрештою — збирачами цієї літератури. Йдеться не лише про широку читацьку аудиторію, а й, наприклад, про академічну сферу, сферу наукових досліджень. Це можуть бути наукові тексти або тексти, які залишаються в академічному обігу, використовуються дослідниками й дослідницями або принаймні осідають у бібліотеках і створюють корпус українських текстів цією мовою.

Не менш важливою є спільнота перекладачів. Саме перекладачі уможливлюють переклади, і, на мою думку, це зараз найвужче місце всієї екосистеми літературного перекладу. Перекладачів бракує, вони завантажені на роки наперед, а нові перекладачі не завжди зростають за підтримки державних інституцій чи університетів, де вони працюють або навчаються.

Ми багато працюємо, наприклад, у межах Глобальної коаліції українських студій. Це мережа вже понад 80 університетів у всьому світі, які разом із нами розвивають україністику. У цій роботі багато говоримо про студентів, які на хвилі солідарності з Україною зацікавилися українською мовою, почали брати курси української або пов’язувати з нею своє професійне життя. Вони часто залишаються без точки входу в професію: їм важко, як новачкам, одразу знайти замовлення, вийти на хороші видавництва, працювати з перекладами. Це ще одна ланка екосистеми, яка потребує уваги.

Також уже говорили про літературних агентів. Очевидно, що кожна спільнота в кожній країні дуже різна. Кожна країна — це окремий ринок, який працює за своїми законами. Мені здається, що програма Translate Ukraine більше заточена під європейський світ або країни, які працюють за подібними ринковими правилами. Але англомовний світ справді залишається для нас скляною стелею, бо програма не задовольняє потреб, які існують з того боку, зокрема через інший перелік вимог.

Деякі ринки дуже залежать одне від одного. Наприклад, щоб вийти на ринок іспаномовних країн Південної Америки, потрібно насамперед заходити через іспанську книжкову спільноту, бо права в більшості випадків купують саме в Іспанії, на іспанському ринку. А вже потім книжки можуть перевидавати з коректурою чи редактурою в Аргентині, Мексиці чи інших країнах. Тому, як на мене, усе-таки йдеться про спільноту — і про різні спільноти. Це дуже багаторівнева екосистема, яка уможливлює переклади в конкретній країні. Translate Ukraine є для нас надзвичайно важливою програмою, але її потрібно доповнювати іншими програмами, спрямованими на різні спільноти — і за професійною, і за географічною ознакою.

Юлія Козловець: Я теж погоджуся з відповіддю про спільноти й додам ще один аргумент на захист цієї тези. Книжковий бізнес загалом дуже людиноцентричний. Пам’ятаєте, коли був ковід і скасували всі книжкові ярмарки, живі зустрічі агентів і B2B-перемовини щодо продажу прав, кількість домовленостей про переклади суттєво впала.

Відновлення цієї бізнес-активності світова галузь сприйняла як повернення до нормального бізнес-життя: до того, що людина має говорити з людиною про книжку, автора, текст, ідеї. Тобто вся ця галузь обертається навколо людської, спільнотної взаємодії. Другий момент: переклад сам по собі не є самоціллю. Наше завдання — не просто перекласти книжку й поставити галочку навпроти певної мови. Буває, що невдалий вибір перекладача або видавництва фактично закриває для тексту можливість потрапити до потрібних читачів і спільнот.

Наприклад, видавець може не мати достатніх можливостей для промоції книжки в конкретній країні, для роботи з книжковими мережами, для правильного представлення тексту й позиціонування автора серед інших авторів, які могли би стати його співрозмовниками на локальному ринку. Тому це теж про взаємодію спільноти зі спільнотою. Вони мають шукати точки взаємодії, щоб текст, автор, ідея були правильно позиціоновані на книжковому ринку іншої країни.

У цьому сенсі програми підтримки перекладів є одним з інструментів налагодження комунікації між спільнотами. Від себе ще додам, що дуже важливо, що в межах Арсеналу відбувається Fellowship і живе спілкування з людьми, які представляють іноземні видавничі ринки. Це дає розмову, якої ще кілька років тому в Україні майже не було. Спілкуючись із людьми, які потім мають втілювати ці рішення у себе вдома, ми самі краще розуміємо, що можемо пропонувати і чим можемо бути цікаві.

Остап Українець: Тепер хочу перейти до питання, яке вже кілька разів побіжно згадувалося. Мені здається, воно вже навіть перестає бути «слоном у кімнаті», бо для багатьох воно очевидне. Йдеться про транзитні переклади. Транзитний переклад — це переклад іншою мовою, з якого потім можна виконувати переклади на треті мови. Це доволі нормальна світова практика. Але тут ми говоримо про певні стратегічні цілі, які виконує культура й державна програма підтримки перекладів.

Якщо говорити про таку стратегію, хтось мав би опікуватися цілою програмою транзитних перекладів, бо щоб це працювало, потрібна послідовна робота. Я не питаю, хто зараз має ресурси — фінансові чи людські. Але в ідеальному світі, де в нас є всі необхідні кваліфіковані люди й можливість оплачувати їхню роботу, хто юридично мав би опікуватися такою програмою? Це мала б бути робота Українського інституту книги, враховуючи, що йдеться про книжки, які виходитимуть у третіх державах? Чи це мало би працювати якось інакше? Чия це відповідальність — поширення українського слова у світі, а не лише програма Translate Ukraine?

Богдана Лаюк: Доведеться мені розпочати, хоча я думала, що послухаю колег і синтезую. Я пригадую, як ми запускали програму Translate Ukraine і писали для неї нормативні документи у 2018–2019 роках. Діяти вона почала у 2020-му. Це був черговий період локдауну. Пам’ятаю, як сиділа в Карпатах і записувала відео про цю програму для Книжкового Арсеналу, бо ми використовували всі можливі майданчики, щоб про неї розповісти.

Коли ми запускали програму, у професійній спільноті багато хто жив із думкою, що перекладачів з української майже немає. Перекладів справді було дуже мало, окремих кафедр україністики теж було мало. Тоді лише з’являлися мапи Українського інституту, які показували, де є осередки. Було загальне відчуття браку. Сьогодні моє відчуття зовсім інше. Я вважаю, що перекладачів уже доволі багато — і дуже досвідчених, і нових. І в цьому завжди є заслуга конкретних людей. Десь це, наприклад, програми, якими опікується Український інститут у Лондоні на чолі з Олесею Кременчук. Вони щороку проводять конкурс для перекладачів і знаходять нові зірки перекладу з української.

Мені здається, сьогодні є новий імпульс в українських студіях. Якщо б ви мене запитали, в умовах обмеженої енергії у що нам зараз варто вкладати — у транзитні переклади чи в підтримку молодих людей, які обрали для своїх магістерських чи PhD курси з перекладу й української мови, — я б обрала друге. Це люди, які вирішили перейти з російської на українську або, як часто буває, з польської на українську. Зазвичай ти рідко вивчаєш лише одну мову регіону — часто береш кілька. Я воліла б, щоб ми інвестували саме в цих людей.

Коли ми думаємо, що перекладачів з української так мало, ми часто думаємо про Україну як про маленьку країну, українську мову — як про маленьку мову, а українську культуру — як про маленьку культуру. Це неправда. Нам потрібно змінювати це ставлення. Пряма відповідь на питання про транзитні переклади: вони справді важливі. Багато хто з нас пам’ятає історію з Ган Канг, яка стала популярною саме завдяки транзитним перекладам. Така опція важлива.

Водночас мені здається, що тут також потрібно давати голос авторам. Я не письменниця і не знаю, як це — коли з’являється транзитний переклад твого тексту, а потім іще переклад третьою мовою. Напевно, це складно. Коли автор живий, він може приймати рішення — дозволяти це чи ні. Коли автора вже немає з нами, він навіть не може цього рішення ухвалити.

Ми розуміємо, наскільки важливими є синтаксис, інтонація мови, занурення в класику літератури, з якої перекладаєш сучасну літературу, щоб розуміти, звідки виросли певні конструкції. Коли з’являється третя мова, ми фактично ставимо на цьому хрест: уже не можемо цього зробити. Тому я дуже обережна щодо транзитних перекладів. Але це, звісно, важлива можливість, яку потрібно використовувати дуже розумно й чутливо.

Можливо, це могла б бути окрема програма. І ще скажу про програми перекладів загалом: у нас наразі є одна, а добре було б, якби їх було кілька. Вони можуть бути не лише державними. Колись мене дуже вразило, що в росіян є кілька програм перекладів і що це нормальна практика для російського підприємця чи олігарха — мати свою програму перекладів, підтримувати серію сучасної російської літератури, яка виходитиме, наприклад, при університеті Кембриджа.

Мені здається, ми добре почали, але нам потрібні нові програми перекладів. Можливо, одна з них могла б бути саме для транзитних мов.

Володимир Шейко: На мою думку, окрема програма транзитних перекладів радше нашкодила б і середовищу, і ринку. Вона могла б збільшити кількість перекладів і виданих книжок, але не допомогла б нам із якістю й тими важливими речами, про які говорила Богдана.

Якщо подивитися на динаміку Translate Ukraine, ми бачимо і кількісне, і географічне зростання: більше заявок, ширша географія, краща якість заявок, більше перекладачів і видавництв. Тобто про програму знають, вона затребувана, вона зростає. Ми бачимо, що значно більше людей готові й хочуть працювати з українською мовою, ніж нам могло здаватися раніше.

Університети тут є надзвичайно важливими партнерами. Представники українських студій, із якими ми постійно спілкуємося, кажуть, що багато фахівців з російської переходять до роботи з українською. Дехто звертається до української як до своєї першої професійної іноземної мови. Цей інтерес є, і, думаю, він не буде різко спадати, а, можливо, зростатиме.

Якщо дати цим людям і інституціям навіть мінімальну підтримку, це одразу дає великий результат і нарощує спроможність іноземних інституцій працювати саме з українською мовою. Крім того, нам важлива суб’єктність української мови. Це те, що ми в наших програмах не відсуваємо вбік: українська має звучати, має вивчатися, має входити в академічний і професійний обіг.

Транзитні переклади мають право на існування, але я був би проти того, щоб ми заохочували це на рівні державної політики чи навіть приватних фундацій. З іншого боку, є ринки, які за такою моделлю працюють. Наприклад, деякі французькі видавництва можуть працювати через наявний французький переклад. Це все може існувати паралельно. Тому зараз важливо пропрацювати механізм: що ми робимо в окремих випадках.

Олена Одинока:
Мені здається, що якщо ми говоримо про державну підтримку програм перекладу, які стимулюватимуть переклади через англійську мову, то це мали б бути радше програми державної підтримки освіти. Саме вони, мабуть, найбільше зацікавлені в цьому. Я доволі часто говорю про це на міжнародних заходах, і зазвичай у цій дискусії ми приходимо до розмови про деколонізацію. Бо практика перекладів через мову-посередницю може підтримувати певні колоніальні явища, від яких ми намагаємося відійти.

Я дуже підтримую ідею Богдани про те, що нам потрібно багато різних програм підтримки перекладів, які стимулювали б прямі переклади — one to one, з мови на мову. Таких програм у світі багато, зокрема міжнародних. Книжковий Арсенал є партнером проєкту CELA — це Creative Europe project, у якому беруть участь 10 країн. Він підтримує молодих перекладачів і переклади між цими мовами. Фактично це зростаюча когорта перекладачів, які працюють із конкретними текстами сучасних живих авторів. Там є переклад із мови на мову, менторство тощо.

Зараз цей проєкт розвивається: ми запускаємо CELA Platform, яка даватиме мікрогранти на підтримку видання книжок учасників програми й на промоцію цих книжок після виходу. Бізнес теж може долучатися. Мені здається, український бізнес можна зацікавлювати в тому, щоб просувати ідеї, думки й авторів, які суголосні певним бізнесам. У нас багато соціально відповідального бізнесу. Я за розвиток у тих зонах відповідальності, за які ми можемо відповідати.

Остап Українець: Дуже дякую всім за відповіді. Для себе хочу відзначити, що фокус іде в бік потреби в більшій кількості людей, здатних працювати з українським контекстом напряму. Це висновок, який ми робимо з дискусії незалежно від позиції щодо транзитних перекладів як таких. На жаль, виховання людей, які можуть працювати з українським контекстом ще з університетської лави, — це значно довший і триваліший процес.

Бенасе, ви вже згадували, що працюєте з транзитними перекладами й використовуєте їх як інструмент залучення інших спільнот до литовської літератури. Як саме ви це робите? Який литовський і ваш особистий досвід у цьому?

Бенас Берантас: Як я вже казав, переклад через транзитну або посередницьку мову відкриває значно ширші горизонти, особливо для такої невеликої країни, як Литва, і для литовської мови. Тут важливо не лише те, чи робити це, а як саме це робити.

Наприклад, Литва буде почесною гостею книжкової виставки у Швеції. Але чи матимемо ми там книжки, якщо не матимемо перекладача з литовської на шведську? У таких випадках Литовський інститут культури проводить воркшопи для молодих перекладачів, але водночас дозволяє перекладати через мову-посередницю. Однак усе залежить від книжки. Якщо йдеться про просту ілюстровану книжку, мені здається, її не так складно перекласти з англійської, німецької, польської чи французької. Але якщо це поетична література або складна художня проза, тоді точно потрібна людина, яка дуже професійно працює з текстом.

Нещодавно я спілкувався зі шведським видавцем, який сказав: «Я просто купую права, а з перекладом ми якось розберемося». Це один приклад, але ситуації можуть бути дуже різними. Як агент я багато подорожую світом, намагаючись просувати книжки. І тут важливо, наскільки професійно організовано весь процес.

Якщо робити переклад через посередницьку мову, потрібен дуже компетентний редактор. Це справді має робитися обережно. Якщо ви обираєте переклад через іншу мову, дуже важливо мати сильний базовий переклад. Іноді прямий перекладач може бути недостатньо професійним, і тоді якісний переклад через посередницьку мову може бути кращим. Але для цього потрібні сильна база, можливість порівнювати переклади й дуже професійний редактор, який знає всі тонкощі перекладу.

Остап Українець: Дякую. Вдалося в цій розмові нагадати всім і про роль редакторів у процесі перекладу. На завершення маю одне спільне питання до чотирьох українських учасників панелі. Воно в певному сенсі є протилежністю ідеї транзитних перекладів.

Українські видавці сьогодні, як видається, великою мірою впираються у стелю продажів, можливих у сучасній Україні. Усі люди, які готові купувати книжки за ті гроші, які вони коштують, уже в той чи той спосіб купують книжки. Ринок ще не закінчився, але ми бачимо, де він може закінчуватися. Натомість велика частина потенційних покупців для українського видавця зараз живе за кордоном, переважно на території Європейського Союзу. Водночас законно експортувати книжки, залежно від того, кого запитати, або неможливо, або надзвичайно нерентабельно з низки причин.

Що має статися? Я не прошу описувати весь механізм, але з вашого погляду: яка принципова перепона стоїть між нами сьогодні й тим, щоб книжки українського видавця можна було купити, скажімо, в Empik, а не лише в українській книгарні?

Богдана Лаюк: Є дуже конкретні юридичні перепони, які заважають рентабельно вивозити українські книжки за кордон. У 2022 році, на початку повномасштабного вторгнення, українські видавці дуже активно досліджували, як це можна змінити. Але це все ще дуже дорого. Постає також питання, наскільки для нас важливо, щоб українська книжка українською мовою була саме в книгарні іноземної країни. Бо, як уже говорили колеги, у різних країнах ситуація дуже різна: десь запит більший, десь менший.

Мені здається, тут дуже ефективною й цікавою є, наприклад, програма, якою нині опікується перша леді, — українська книжкова поличка в бібліотеках. Наскільки я знаю від команди першої леді, вони думають про певне доосмислення цієї програми. Вони розуміють, що вона має бути гнучкою й ефективною, тобто працювати на ті спільноти, про які ми сьогодні говорили.

Дозволю собі заанонсувати ще одну подію, в якій братиму участь цієї суботи, теж на Арсеналі. Об 11:30 ми говоритимемо разом із фондом «Повір у себе», Тетяною Бережною та Інною Білоножко, дослідницею й аналітикинею, про нове дослідження читання, яке ми зараз робимо в Міністерстві культури. Це лише перша ластівка, але там є відповідь на питання, яке ви окреслюєте, — про умовну величину пирога. Один з інсайтів цього дослідження, який ми отримали з розмов з експертами, полягає в тому, що ми всі дуже добре працюємо з наявними аудиторіями. Якщо в орбіті нашої аудиторії вже є книжка, письменник, культура як така, ми знаємо, про що з цими людьми говорити. Але нам усім ще треба добре повчитися працювати з новими аудиторіями — з тими, кого маркетологи, мабуть, назвали б холодними. Про це можна говорити в різних контекстах: і в контексті культурної дипломатії, і в контексті нових читачів. Ми хочемо інтегрувати цю тему в наш дискурс і подумати, що всі разом можемо зробити, щоб цей «пиріг» збільшувався. Він збільшився у 2022 році: з одного боку, через запит на знання про українську ідентичність, з іншого — через легітимну заборону на російську книжку. Ми не знаємо, чи це збережеться і як саме, але наше завдання — подумати, як разом цей «пиріг» збільшувати.

Я переконана, що він може зростати. Згадую фразу, яку колись Сергій Жадан говорив на своїх читаннях. Коли я питала його: «Хто ваш читач? Хто ваша авдиторія?», він відповідав: «Моя аудиторія — 40 мільйонів», маючи на увазі, що кожен українець може бути його авдиторією. Я думаю, у нас є багато універсальних видавництв, і ми можемо міркувати подібним чином про свою роботу. Є ще дуже багато читачів, з якими ми не почали працювати, але можемо почати.

Володимир Шейко: Мені здається, що возити за кордон книжки, надруковані в Україні, — це найменш раціональна бізнес-модель у цій історії. Це справді дорого й нерентабельно. Ми часто мислимо передусім про Європу, але не завжди думаємо, наприклад, про країни Південної Америки. Там, звісно, значно менше людей, які приїхали після початку повномасштабного вторгнення, але там є велика українська громада, яка налічує кілька поколінь і також має потребу в українській книжці.

Коли ми почали працювати в таких країнах, як Аргентина, Мексика, Бразилія, понад два роки тому, в Аргентині з’ясувалося, що є великий запит на дитячу освітню літературу українською мовою. Дітям просто немає на чому вчити українську — у громадах чи навіть в університетах, якщо вони вже стають студентами й обирають українську. Але сама логістика не вирішить питання книжок. Можливо, держава має подумати про якусь програму підтримки або грантування локального переміщення книжок із системи видавництва. Можливо, є сенс подумати про онлайн-доступ до українських книжок для людей з України, які опинилися за кордоном або давно там мешкають.

Способів вирішення цієї проблеми може бути багато, але точно потрібно працювати саме зі спільнотами — з того, з чого ми й почали цю розмову.

Остап Українець: Наведу приклад того, як іноді може виглядати вивезення українських книжок за кордон. Схем, за якими українські книжки потрапляють за кордон, є дуже багато. Видавці вигадують різні способи, щоб їхні читачі за кордоном мали можливість отримати ці книжки.

Моя улюблена схема — коли один видавець погоджується купувати книжки ще в кількох інших видавців, які цікавлять місцеву публіку, і таким більшим набором відправляти їх за кордон. Це фактично замінює маркетплейс, якого немає, але якого потребує локальна громада, що регулярно замовляє українські книжки. З великим запитом на друковану українську книжку за кордоном я стикаюся постійно, працюючи з громадами. Сьогодні це нерентабельно, я погоджуюся. Моє питання саме про те, чи є тут продуктивні рішення.

Юлія Козловець: Я вірю в український бізнес і креативність наших людей. З одного боку, є успішні кейси, коли українські видавці відкривають юридичні особи в інших країнах, друкують там, займаються дистрибуцією своїх видань і виходять на локальні книжкові мережі. Це нормальний робочий бізнес: є бізнес в Україні, є бізнес у Польщі чи Німеччині.

Це законна, легальна й хороша схема. Такі видавці фактично стають нашими агентами в тій країні, через яких можуть працювати інші українські видавництва, вступати з ними в партнерства тощо. Є також українці, які живуть в інших країнах, мають енергію, бажання й спроможність організовувати бізнеси в локальних спільнотах, займатися імпортом, промотувати українські книжки, домовлятися про співпрацю українських письменників із місцевими видавництвами, спонсорувати переклади, шукати гранти, відкривати українські книгарні або бібліотеки для спільнот при суботніх школах.

Я думаю, бізнес знайде вихід. Якщо є запит, то бізнес його знайде. І він уже знаходиться. Можливо, з часом це впорядкується й стане ще більш законним і прозорим. Для цього багато хто працює.

Олена Одинока:
Я погоджуюся з Володимиром, що друкувати книжки в Україні й везти їх за кордон — не найкраща ідея для українців. Але я знаю багато прикладів, коли іноземні видавці друкують книжки тут, в Україні, і потім здійснюють дистрибуцію за кордон. Для них це поки що рентабельніше. Також є варіант, коли українські видавці відкривають юридичні особи за кордоном. Це добре, і мені здається, це потрібно розвивати. І коротко додам: якщо вам потрібна інформація про те, де можна купити українські книжки за кордоном, звертайтеся до Українського інституту.

Як повідомлялося, у 2026 році за програмою Translate Ukraine у 2026-му перекладуть сотню книжок.

Читайте також: Українську книжку тріумфально видали за кордоном! А що з нею стається далі?