Тримати своїх в обіймах думок: 16 нових віршів про війну

Війна в Україні триває, так само триває і фіксація війни в поезіях українських авторів і авторок. Зібрали нову добірку віршів, написаних з 24.02.2022 від шістнадцяти поетів і поеток — різних досвідів і поколінь.

Попередні добірки можна переглянути тут, тут і ось тут. Ця добірка буде невдовзі доступна у перекладі англійською.

.   .   .

 

коли пролітає ракета

тоді на якусь мить

можна побачити в небі

нове сиве пасмо

у волоссі Бога

 

усе нове й нове

здається

що несивого волоска

там уже й не лишилося

 

якщо котрась прилетить до мене

тоді вже і я

Самого Бога побачу

 

але хтозна

чи Бог тоді

побачить мене

*

оживати о 4 ранку в чужому ліжку 

на чужій білизні

між чужих стін

розуміючи

що навіть тіло оце — чуже

я не знаю його

 

роздивлятися в дзеркалі

розтягуючи щоки, підіймаючи брови — 

ніби знайомі риси

дихай глибше

все добре

прискіпливо вивчати знайомі пломби в зубах

набряклі повіки — але ж ні!

це не я

хтось стежить за кожним рухом

з морозяної пустелі випалених зіниць — 

ану ж схиб чужинко! 

і я схиблюю

тепер це навіки

 

тепер це навіки —

надягати зранку 

тіло наче чуже пальто

просякле запахами багать 

     цигарок  

           трупів

терти і прати його

з оскаженілою ненавистю

 

ридати й просити

будь ласка

заберіть це від мене…

 

віддайте моє тіло!

віддайте МОЄ життя!

 

скажіть ім’я тієї

кого я оплакую щодня

щоночі

і не можу спинитися

МОЖНА ТІЛЬКИ ВИЇХАТИ

 

В’їзд до шостої заборонено — комендантська година.

Зброю перевозите? Скло опустіть, будь ласка!

І раптом замовкаєш — на задньому сидінні дитина

спить, заслинена, обійнявши рудого песика.

 

«Їду по маму, я вчителька музики із Варшави».

«Дружин і дочок до словацького кордону возили».

«Відвозив дітей в Угорщину, ось люди передали ящик кави,

сам завтра записуюся у збройні сили».

 

«Шістнадцять годин у дорозі, ждуть родичі на вокзалі».

«Стояв на кордоні тринадцять годин».

«До кордону підвозив своїх, не знаю, що далі…»

«Мушу приготувати церкву для чотирьох родин».

 

Ви знаєте, що зараз в місто не можна?

Автівок не меншає, як у біблійній притчі про хліб і рибу —

нажруться ними тривога, розконцентрація, втома — кожна

он на мішках з піском світять ліхтариками — перевіряють типу.

 

Ранок сіріє, ніби дев’ятиповерховий панельний будинок — 

вперся у стіну і стій — остання зупинка.

Небо, небо початку весни, який тобі здійснити вчинок,

аби не нагадувати купу бетону від розбомбленого будинка.

 

Після шостої нічого не змінюється, за годину кінець зміни.

Приходиш коло восьмої, коли вона встає, перевіряє чати…

і просиш лягти поряд, 

потримати стіни — 

приспати.

Дружба під час війни

 

У двадцять першім столітті, в Європі,

дружба між нами починається вдосвіта,

тоді коли й сирени повітряних тривог.

Не встигну відкрити очі, читаю одразу,

які ж це зараз міста під обстрілом

і хто з моїх друзів сьогодні ще там.

У двадцять першім столітті, в Європі, під час війни

дружба – це тримати своїх в обіймах думок,

молитись за них, з твого безпечного місця.

Тримати, хоча б віртуально, за руку кожного з них,

бо ж що іще тобі залишається?

Відправляти короткі питання: як ти?

Як твій кіт? Як твій пес? І діти твої –

вже вивезла у безпечне місце?

А вони, мої любі хоробрі друзі,

що довгі години сидять по ванних кімнатах –

найбезпечнішім місці в квартирі, так кажуть,

відповідно до принципу двох стін

(перша приймає на себе удар, друга – осколки).

Обіймають своїх котів, собак, тулять до себе дітей,

Відповідають мені одним словом – «норм» або

«певне десь недалеко бахнуло».

А я просто тримаю їх міцно в думках

в спільних з минулого спогадах

і майбутніх, які ми ще разом створимо.

Будь ласка, тільки не ти, не сьогодні.

Оля в Дніпрі

Аня в Одесі

Юля у Харкові

На щастя, в Маріуполі в мене нікого нема

на щастя

інакше серце б так само вибухнуло

воно ж замале

аби витримати Маріуполь

 

12/03/2022

автопереклад з англійської

коли адам давав імена тваринам

імена схожі на печево і бутерброди й стаканчики чаю з лимоном

усім тваринам що вижили вийшли і виповзли

з-за ріки

переправились по хитких кладках покладених замість розбомблених вщент мостів

коли він роздав імена

залишилось декілька картонних ящиків імен для тих

хто так і лишився серед розвалених будинків під обгорілими соснами у бомбосховищах нір

залишилось ще стільки чаю

можливо ще вийдуть

можливо їх винесуть але напевно що ні

так багато імен навічно залишиться без тварин

а де моя та хто має назватись євою

моє ребро

плоть від плоті моєї?

твоє ребро

у тебе більше немає ребра

таке горе

коли ти спав

кадирівці вирізали його, вивезли до дитячого садочка і зґвалтували

опісля вбили

бачиш там де воно мало бути чорна порожня дірка

настільки чорна й порожня що навіть не допоможе ліхтарик на лобі у Бога

освітити цю порожнечу

принаймні нам всім так здається

принаймні зараз здається нам саме так….

***

тепер моя домівка це спогади

туди повертаюся після прогулянки війною

туди приходять жінки

з оголеними руками

і вимішують тісто 

для духмяного хліба

приходять діти

яких разом із батьками

ще не обстріляли в Бучі

з відстані в п’ять метрів

і які ще не дихають через трубку

в 17-й лікарні

бо їхні легені

ще не пробиті

а тазові кості

не подроблені

інколи приходиш ти

я відчуваю твій запах

і відчуваю твої погляди

що пірнають

у мої зіниці

у спогадах не прокрапує кран

не прокрапує кров

не ридає вібродзвінок телефона

аж до смерті акумулятора —

бо там знімають слухавку

я приймаю душ і з лійки не течуть крики

у спогадах вуха закладає

мішками з піском

очі застеляє

м’якими карематами —

триває кругова оборона

від реальності

у спогадах немає війни

я не хочу дому зі спогадів —

я хочу вогню зцілення

*

у нас більше немає старих речей

салюти з хламу летять над містами

салюти з хламу стають журавлями

птах із сорочки

птах з черевика

співають про новий

вільний світ

КОЛИСКОВА

 

Поки співаєш їй колискову, 

Ці літаки вже летять із Пскова. 

Хлопці летять рятувати твій край: 

Змирись, піддайся – або вмирай.

 

Хлопці належать до великої нації.

Цій нації найліпше вдаються руйнації,

Урочисті атракції, експроприації, 

Терористичні акції. 

 

А ти співаєш, співаєш, як дощик іде,

Де ж ти, мій котику, де, 

За які поля, за які моря

За тобою бігтиму я – 

Туди де щедра, родюча земля, 

І де 

    Ніде

Злих немає людей. 

 

Людей не існує, ти точка на карті, 

Координати у їхніх наказах. 

Знай, вони тебе знайдуть в басейні

В бібліотеці, в театрі, в музеї. 

 

Вони завдадуть тобі трохи путіна, 

Тільки ж не плутай путіна з пушкіним.

Будуть глаголом палити серця, 

Звільнятимуть до кінця. 

 

А ти співаєш, співаєш, як скаче коник,

Як калатає самотній дзвоник.

Мамо, по кому ж він калатає, 

Мамо, ти знаєш?

Звісно, знаю. 

Спи-засинай, а завтра на ранок 

Видалять зі стіни уламок,

Дах перестелять,

Засклять віконце.

Спи, моє серце, 

Спи, моє сонце. 

 

Сонце сідає, де можна сидіти

І не дивитись на напис: «ДІТИ».

Падають зорі на наші міста.

Загадуй бажання, рахуй до ста. 

 

Те, що промовлено в темряві ночі,

Втілиться точно, хочеш не хочеш.

Те, що наспівано, те, що не змовлено, 

Поглядом, доторком, видихом змореним,

Пострілом, вибухом, сміхом, сльозою – 

Втілять, засіють люди – не зорі. 

 

Стане склепіння над головою

Небом безкраїм, а не сувоєм. 

Плити на грудях – легше пір’їни. 

Доброго ранку, ми з України.

Відколи почалася війна,

я точно знаю

чому жінки малюють губи,

чому зав’язують

гарненькими бантиками

коробочки

зі своїми нервами

скриньки

зі своєю пандорністю.

Відколи почалася війна,

я точно знаю

чому жінки

роблять епіляцію,

дбають про гель-лак

і драють нігтями

найменшу

пригорілу плямку

на плиті.

Відколи почалася війна,

я точно знаю

чому жінки вдягають

мереживну білизну,

а тоді встають навколішки,

щоб відпуцувати

найглибший

закуток унітазу так,

щоб з нього

можна було їсти.

Відколи почалася війна,

я точно знаю

чому жінки

курять і всміхаються

в дорогих

сонцезахисних окулярах

готують за усіма правилами

не свої релігійні свята

і дотримуються

обрядів та ритуалів.

Відколи почалася війна,

я точно знаю

чому жінки

їздять за кермом –

самі на курорт

з виводком,

а також відтирають,

хукаючи

кожнісіньку пляму

на склі, дзеркалі,

плитці, підлозі.

Відколи почалася війна,

я точно знаю

чому жінки

годинами теревенять

по телефону з родичами,

слухають під душем

президента

та інших політиків,

совгають меблі –

(як добре, що нічого вбудованого!!!)

вішають картини,

ставлять фото в рамочки.

Відколи почалася війна,

я точно знаю

чому жінки

загодовують дітей

дозволяють зайве солодке

перестилають постіль

вчасно міняють рушники,

(навіть кухонні).

Відколи почалася війна,

я точно знаю

чому жінки

терплять,

згорають від хтивості

до незнайомців

хочуть дітей,

складають

прасують

ділять побут

з свекрухами

не ревнують до

давніх суперниць.

Відколи почалася війна,

я точно знаю

чому жінки

забивають на кар’єру

поки в дітей

ріжуться зуби,

уявляючи,

як ці діти

зовсім скоро

з’їдять яблучко

або перегризуть

ворогу горлянку.

Відколи почалася війна,

я точно знаю

що жінки

зриваються для

всього цього вдосвіта,

щоб колись знову

мати змогу

всього цього

не робити,

а натомість виспатися.

* * *

Розбудили зранку

Голоси сторонніх,

Які передавали один

Одному

Новину про лелек,

Наче хтось дав їм

Одну пігулку на всіх

Від зневіри.

І вони шукали

У морі людському

Ту краплину,

Яка потребує ліків найбільше.

Течія ходила по колу

Раз за разом

Вкотре і вкотре

І кожна дещиця води

Мовила:

«Знайдіть того,

Хто потребує найбільше»

Тим часом лелеки

Стояли обабіч хвиль

На суходолі ріллі.

Як знаки запитання

Промовлені людській праці,

Що розчакловує землю

Від зимового мороку

Залізом і потом.

І питали вони про одне:

«Весно,

Де твої звивисті черв’яки,

Сонні миші,

Принишклі ящірки,

Яких на світанку світу

Нам обіцяли боги Землі

І Води?»

що беруть в евакуацію жінки?

 

хустку із зображенням

морського узбережжя

і маяком (згадати про вкрадений дім)

 

губну помаду відтінку heart breaker

хоча серце розбили

ще коли розчинявся Київ

 

зошит в якому записано

про перебіг подій

починаючи з восьмого дня

безкінечного 24-го лютого

 

мереживну білизну

теплі шкарпетки

два літри води

 

любимого пса

ненависть до ворога

тривогу і страх

(частини з циклу «через центр. части»)

 

::

 

ракета легла в ботанический сад –

принуждение к миру бандеродеревьев?         

::

 

ещё никто не писал        рÖссия

через умляют? так ведь ещё злее         нет?

 

::

 

раньше дети         играли

 

во многое в казаков-разбойников        

в войну миров        и никто теперь 

в бомбоубежище 

 

холод на полусогнутых 

 

на выходе – протупил напугал тебя 

нарастающим свистом        типа

ракета летит        недосып стан аффекта –

 

хуёвое оправдание

 

теперь ношу этот взрыв-стыд

в груди среди троп ступенек         завязь

мира войны

 

отсохла        раньше

 

прости        светит ещё         взрослений

ещё – вверх        без игр

діти         в обіймах

кажуть, за 21 день виробляється звичка

і це, на жаль, правда

те, до чого не хотілось звикати,

стає буденністю

я звикла від сирени прокидатись

за дві секунди

вставати

перекривати газ

закривати вікна і двері

йти в коридор

не прислухатись

до шуму літаків

не думати, що якогось разу

це може бути не наш

звикла не виходити на вулицю

без рюкзака

а на прогулянці

тримати мапу укриттів в голові

21 раз я губилась у часі,

втрачала лік годинам

і дням

21 день я звикала

і ось сьогодні

стався Маріуполь

і я не знаю, як звикнути

до цієї порожнечі

бомбардування

 

понюхав квітку

що розірвалась

на обличчі

* * *

у цьому вірші я б хотіла замінити

слово війна на багато інших слів

що чекають на промовляння 

 

на слово дощ

що міцно стиснутий у хмарі

як звук у грудях

 

або слід на дорозі

глибокий і свіжий як рана

де сховались від вітру

маленькі комахи і люди

 

на слово дерево

що не може позбутись своєї тіні

а тому приймає як дім свій

 

на промінь

що першим падає на обличчя

і за мить знову зникає

 

або на слово люблю

що застрягло у горлі

гостре складне до вимовляння

 

лише на одне слово

що не дає серцю оніміти

 

я віддала б його землі

щоб проростало травою і квітами

лісами ріками горами

все вище до неба все вище

як повітря підіймається у грудях

під час вдиху

 

тільки б цей вірш

не затримався у моєму тілі

//

рідне тіло межі. щось чуже камлає потойбіч порожніючим серцем. 

 

етики 

смерті та з’яви; спека 

мови без змісту, що

вигноює причини з речей, мовби довкола застряглої кулі.

 

близькість, втоплена в нас, попереду нас, вклоняється 

мертвим