Тут світанок приходить раніше, ніж до решти країни: 12 віршів поетів-військових

Лютий для України — місяць болю, спротиву, лютості. Місяць пам’яті.

20 лютого 2014 року розпочалася російсько-українська війна: у той день тривав наймасовіший за час Революції гідності розстріл протестувальників; тоді ж на територію Криму вперше зайшли російські війська. 24 лютого 2022 року росія розпочала нову фазу війни.

Читомо зібрало 12 віршів українських поетів і поеток-військових про війну. Читайте, щоб набиратися сил і стійкості.

Олена Герасим’юк

Поетка, письменниця, парамедикиня добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри», ветеранка. Співзасновниця проєкту «Недописані» про вбитих росією людей літератури. Авторка збірок «Глухота» (видавництво «Смолоскип»), «Розстрільний Календар» (видавництво «Клуб Сімейного Дозвілля»), «Тюремна Пісня» (видавництво «Люта Справа»). Одна з авторок збірки «Маленький жовтий екскаватор» (видавничий дім «Орландо») і майбутньої збірки «#Фронтмени» (Видавництво 333).

 

Буває минуле насниться – 

Шибку прошиє голка срібного місяця 

Лусне бульбашка сну 

І вже зустрічає ранок 

птаха твоя червона у грудях 

тріпоче крилами 

Приходять усі, з ким давно попрощались, 

усі, із ким так і не встигли. 

Проводжаєш спогади разом із останнім триванням ночі 

Згадуєш імена і розумієш – 

це ще не всі 

Тримаєш у руках маленьку криничку – 

вранішню каву 

І загадуєш собі сьогодні – 

хай це буде єдина чорнота

хай це буде єдина темрява 

цього нового 

молодого 

дня

Сергій Рубнікович

Поет, військовослужбовець, у минулому — координатор поетичних вечорів від літературної спільноти молодих авторів «ЛітСтейдж». Автор збірки «Згустки» (видавництво «Саміт-книга»). Переможець конкурсу «Гайвороння» (2020 р.).

 

*

гніздо

бузьки в гнізді

на стовпі

що повис похилившись

на своїх проводах

де дорога минає вирву від кабу

що мов слід від метафори

у розповідному верлібрі

я вітався з ними кожного разу

тато лелечий

мама лелечиха

потім лелеченята

літа вистачило щоб познайомитись

перезмінок хвилинних

поки після першого вносять коригування

вистачало аби запитати в своїх

чи бузьки на місці

бо лягало туди регулярно

насіння квітів вогненних

яких лише забобонів

піхота собі

не понавигадує

їм із гнізда

добре видно було

і погризену кістку вулиці

і брудні недопалки хат

і жаскі зіниці підвалів

де місцеві таки досиділись

до перехоплення по радєйці

всєх гражданскіх в расход

їм із гнізда

добре спостерігалось

як згідно із та відповідно до

міняється колір скотчу

як сохне бур’ян на полях

як багряниться листя в посадках

чесно черпаючи вологу із грунту

хто ж винен що відтінок такий

їм із гнізда

добре передчувалось

як врешті вдарять у найслабше місце

у найнезручніший час

а я ж сука казав

тато лелчий читає на патчику того

хто кожного разу махає рукаю з пікапа

але лелеченятам не перекладає

бо все ж таки діти

а натомість їм каже:

родино моя лелеча

кістку вулиці зламано не зцілити

недопалки хат не куріють вже навіть

по зіницях підвалів лиш ситі собаки

хоч комусь нині радісно

від села не залишилось вже навіть назви

і останній пікап ледь проскочив

під стовпом що повис на дротах

мов бджола що летить поміж квітів

яких рясно так було засіяно

що й пилку назбиралось

наприлипало

жінко ой лелечихо

малі мої ой лелченята

летімо звідси подалі

шукати місця собі

а жінка лелечиха відповідає:

давно вже пора

але ж ти все одно сюди повернешся

контужений наглухо

клацаєш дзьобом на кожен помах руки

незрозуміло кого

милуєшся квітами

не пригинаючись

кигичеш матюччя

не переводячись у теплі гнізда

наче й сам вже повірив

у всі ті забобони

яких тільки піхота собі

не понавигадує

 

Анатолій Дністровий

Прозаїк, поет, художник, військовий. Автор низки романів й книжок есеїстики, поетичних збірок «Проповідь до магми», «На смерть Кліо», «Спостереження», «Жовта імла», «Покинуті міста», «Хроніка друкарської машинки», «Черепаха Чарльза Дарвіна: Вибрані поезії, поеми, переклади, есеї», «Гармидер у Дніпрі. Вірші для дітей», «Чорна п’ятниця. Вірші», «Дні тривог» (видавництва «Гранослов», «Смолоскип», «Нова деґенерація», «Норд-пресс», «Твердиня», «Книги-XXI», «Чорні вівці», «Піраміда», «Віхола»). Співавтор збірки «Поміж сирен» (видавництво Vivat).

 

РОЗЛУКА

у порожній кав’ярні я сьорбав воєнну каву

з пересмаженим гірким смаком

і думав про тебе

у душі моїй розбився літак

пасажири всі загинули

дратувала банальна мелодія

з примітивними словами

під яку дригався за шинквасом високий бармен

у своїй втомленій уяві

на вініловий програвач

я поставив бранденбурзькі концерти баха

і заплющеними очима бачив

як труп нашої надії з пожовклим лицем

пропливає за чорною течією дніпра

ти стояла на безлюдному березі

і спостерігала за ним непорушним поглядом

твої губи ворушилися

я почув тихі слова

що завтра ніколи не настане

коли я розплющив очі

за вікном на осиротілій вулиці нікого не було

лише сніжинки крутилися на вітрі

дратувала банальна мелодія

з примітивними словами

у душі моїй аварійні служби

збирали уламки авіатрощі

 

Читайте також: Дністровий: Війна росії проти України – це її останній крик у пустелі

Федір Рудий

Письменник, поет, військовий. Співавтор книжки «Не чіпай, то на свята» (видавництво «Фабула») і майбутньої поетичної збірки «#Фронтмени» (Видавництво 333).

 

Відлік

 

Один, два… Це не вірш

а лише спроба полічити

від одного до семи

від одного до багатьох

і так до безкінечності

та назад

…три, чотири, п’ять…

доки смерть

ніби сусідська дівчинка

…шість, сім –

теплого літнього вечора

стрибає по класах

Один. 

Юра Нестеренко

він же “Мєхан” або “Копач”

бо мав за щастя

приймати безпосередню участь

у будівництві нового КСП

в посадці за Вугледаром

а потім потрапив 

до нас на позиції

та продовжив копати

бійниці, нори, траншеї

і чистити окопи

навіть тоді

коли всі забивали на це

“Чого не спишешся? – 

спитав якось я. 

– У тебе ж троє дітей”.

Бо на його місці

саме так би й зробив

“Не знаю” – відповідав він

і знову брався за лопату

ніби боявся не встигнути

викопати щось важливе

простий роботяга

худий і чорнявий

борода й бакенбарди

як в Авраама Лінкольна

Два.

Лялько Вадим

він же “Араб”

смуглявий і жилавий

веселий і товариський

із запалими щоками

та м’якою, мов хліб

черкаською вимовою

як виявилось, він юрист

тож не з тих, хто лізе

за словом в кишеню

і одного разу

коли автомат заклинив

самотужки викидав

майже весь запас гранат

у двох чи трьох п***рів

щоб вже напевне

і без апеляцій

а ще якось

зловив курткою 

осколок від СПГ

який лиш трохи припік

шкіру на грудях

а після відпустки

як щастя, короткої

привіз нам купу харчів

мовляв, їжте хлопці

щоб не спортилось –

домашнє ж.

Три. 

Ваня Степанченко

або ж “Стєпаха”

із неіснуючого тепер

звання прапорщика

доріс до сержанта

завжди любив музику

а ще покричати

командирським голосом

на особовий склад

бо переживав за всіх і все

більш ніж за себе

а якось при заході

під час обстрілу 

пірнув з головою

у спеціально приготовану

прильотом 152-го

ванну з грязюкою

лікувальною донецькою

якраз коли

температура коливалася

десь між нулем і мінусом

щоб потім ще ніжитись

цілий тиждень

в окопах

Чотири.

Ворона Віталій

або просто Ворон

старший сержант

механізованої роти

звичайний дядько

п’ятдесят з плюсом

що любив заходити

вночі на позиції

врубивши на повну

білий ліхтарик

завжди відставав

часто передихаючи

але вперто йшов

тягнучи із собою

БК і воду

страждав на шлунок

пив жменями ліки

давно міг списатися

але не списувався

з об’єктивних причин

“Що я там робитиму?” –

відповідав мені

запиваючи кавою

чергову затяжку

І як виявилось

мав музичну освіту

по класу фортепіано

але працював як усі

де прийдеться

П’ять.

Коля Зінченко

Він же “Автобус”

бо ще під час АТО

возив пацанів

зрозуміло на чому

варив смачнючий борщ

та й узагалі

гарно куховарив

а на позиціях

читав електронні книги

одну за одною

(восновному про любов)

і навіть чернетку

мого невиданого роману

прочитав одним з перших

замість того щоб спати

в перервах між чергуваннями

Шість.

Ончуков Руслан

або “Смайл”

майже не посміхався

просто лежав

коли була можливість

дивлячись фільми або футбол

говорив мало

ініціативи не проявляв

але свою роботу

робив добре

а якось на заході

спіймав приліт СПГ

і осколок в голову

а я його виводив

на точку евакуації

по дощу і болоту

(ото було весело)

жаль тільки що не вивів

за межі області

Сім.

Гега Сергій

позивний “Тамагочі”

з сусідньої позиції

любив поговорити

(інколи аж занадто)

любив посміятись

(як же без цього)

писав пісні

грав на гітарі

навіть зробив турнік

прямо в окопі

а якось на бойових

зварив справжній суп

запахтівши засмажкою

усю посадку

бо війна війною

а жити треба

…Вісім, дев’ять…

Вона помічає мене

і зупиняється

“Іди звідси. – каже

– Пиши свої тексти.

Не заважай гратися”.

І я йду. Так важко

як по осінній дорозі

по коліна в грязюці

одна безкінечна

ніч на Донбасі

один безкінечний

захід на позиції

рюкзак на плечах

повний історій

які тиснуть на пам’ять

тягнуть донизу

тим нерозказаним 

і недопрожитим

Легко знаходити

друзів на цій війні

важко губити

нитку життя у ній

важко писати 

згадуючи усе

знов рахувати:

…один, два, три…

важко писати

епітафії

для своїх

Єва Тур

Поетка, ветеранка російсько-української війни, парамедикиня, аеророзвідниця, редакторка, художниця. Одна з авторок збірки «Маленький жовтий екскаватор» (видавничий дім «Орландо»), співавторка майбутньої збірки «#Фронтмени» (Видавництво 333).

 

птаха в полі на самотній гілці,

на тонкій траві щебече дзвінко.

небо схилилося слухати.

траву колише вітер.

птаху колише вітер.

і мене.

здається, відстань не в просторі,

а десь далеко іще.

і крізь будні суворі

прослизає щось втрачене,

загублене, впущене…

хтозна, чи вернеш це?

здається, моя долоня

торкається вітру,

а вітер — твоєї долоні.

і зв’язок цей — не в відстані.

зв’язок цей — всередині.

відчуваєш?

це трепет? чи вітер?

ми завжди й назавжди

пов’язані настільки ж, 

наскільки й розлучні.

час — вчитель,

а ми — його учні.

чи буває інакше?

чи інакше буває?

я не знаю.

не знаю…

птаха в полі на самотній гілці,

на тонкій траві щебече дзвінко.

час спинився слухати.

а ти укрий мене крилом,

крилом укрий мене.

допоки —

траву колише вітер.

птаху колише вітер.

і мене.

 

Валерій Пузік

Поет, прозаїк, художник, режисер, сценарист. Автор книжок «З любов’ю — тато», «Бездомні пси», «Моноліт», «Я бачив його живим, мертвим і знову живим», «Шахта. Ранкове зведення», співавтор книжки «Наші Котики. Бліндаж» (видавництва «Лабораторія», «Саміт-книга», «ДІПА», «Видавництво Старого Лева», «Фоліо»), співавтор майбутньої збірки «#Фронтмени» (Видавництво 333).

 

Ця країна 

мені

нічого не дала

Нічого окрім любові та землі

Ця країна 

мені 

нічого не дала

Окрім неба та сім’ї

Окрім повітря

Яким ніяк не надихатись цієї весни

Взагалі не надихатись

Його завжди мало

Ця країна 

Нічого мене не навчила

Нічого

Окрім незламності та віри

Окрім того що

На своїй землі своя правда і сила

Ця країна нічого не знає 

Нічого крім перемоги 

І вільних крил мрії

Ця країна простір незалежності

Мій пункт незламності

Моя любов

І моя віра

Ця країна — кров у венах

Червона ртуть ідеї 

праці 

і боротьби

Ця країна 

мені

нічого не дала

Нічого

Окрім того 

що 

я – є

І таких я – мільйони

 

Читайте також: Валерій Пузік: Війна – це коли кожен робить все, що може

Ігор Мітров

Поет, літературознавець, культурний критик, військовослужбовець. Автор збірок «Голландський кут» (видавництво «Смолоскип») і «Голос України» (видавництво «Люта справа»), співавтор збірки «Поміж сирен» (видавництво Vivat).

 

б е р е г о м  д і т и  б і г а ю т ь

озером змії плавають

а також різні інші

прісноводні й не дуже

тварини

небом літають бедрики

лісом блукають нарики

а також різні інші

двоногі й не дуже

ідеї

для текстового

втілення

ходімо зі мною

я покажу

як від фундаменту мови

залишаються

самі лише

тріщини

а в тих тріщинах

жодного сенсу

самі лиш

ландшафти

і їхні мовчазні

неназвані

 

Читайте також: Ігор Мітров: Богемний поет на війні перетворюється у звичайного солдата

Дмитро Лазуткін

Поет, журналіст, спортивний коментатор, телеведучий, військовослужбовець. Речник Міністерства оборони України. Автор поетичних збірок «Дахи», «Солодощі для плазунів», «Набиті травою священні корови», «Бензин», «Добрі пісні про поганих дівчат», «Колядки і вальси», «Червона книга», «Артерія», «Закладка», «Будемо жити вічно», співавтор майбутньої збірки «#Фронтмени» (Видавництво 333). Співавтор збірки «Поміж сирен» (видавництво Vivat).

 

СВІЧКИ

*

Приречено вірити в диво,

шукати у небі сліди –

допоки тупцює ліниво

цей світ

           на порозі біди.

Коли

         між здобутим

                            і втраченим

ще довго не спиться вночі,

запізно просити пробачення

себе заклинаю:

                           мовчи.

Бо марно шукати союзника

у мареві, що огорта,

у світі,

              де сонячна музика

цілунком

            закриє вуста…

*

Вже може й майбутне настало,

та як нас

          сюди занесло?

Колись

               нас було дуже мало,

колись

               трохи більше було.

На чорні поля Батьківщини

зірки визирають згори,

Шиплять по дорозі машини,

на вітрі

               тремтять прапори.

Єлизавета Жарікова

Поетка, музикантка, авторка пісень, військова. Авторка збірок «Мурахи Йогана Себастіана» (видавництво «Смолоскип») та «Між любов’ю й любов’ю» (видавництво «Зелений пес»), співавторка майбутньої збірки «#Фронтмени» (Видавництво 333).

 

сонце встає на їхньому боці

й обережно повзе на наш

найгірше тим

хто 

стоїть посередині

під підошвами горить стільки звуку

що не стає місця кольору

на руках стільки кольору

що по краплі зникає звук

і хлопці в строкатих наплічниках

все тягнуть і тягнуть одне життя на двох

і сонце встає десь далі

на тому боці

й обережно повзе на наш

найкраще тим 

хто стоїть посередині

он 

бачиш 

осипається стіна ще одного світанку

з червоної старовинної цегли

але крізь діру не проповзе

жодне кудлате сонце

жовте волохате сонце

аби остудити ноги

підходиш до осені

обережно пробуєш воду

якщо ми переживемо цю зиму

уяви 

ми переживемо цю зиму

і навіть якщо не переживемо

діти вийдуть на пагорби

так

нехай це будуть діти

уяви

які ласкаві імена 

які лоскітливі котячі імена 

вони даватимуть весняним вітрам 

і як весняні вітри

татуюватимуть небеса

візерунками їхнього розкуйовдженого волосся

 

Читайте також: Поетка і військова Ліза Жарікова: Ідеальна презентація збірки має бути прижиттєвою

Василь Мулік

Письменник, поет. Військовий, офіцер-вертолітник. Автор книжок «Congo-Донбас. Гвинтокрилі флешбеки» і «Базальт» (видавництво «Білка»).

 

Полеглі являються вдень, серед людської юрби – 

У випадкових поглядах, жестах, чужих обличчях…

Диференційне рівняння смерті, війни та біди:

Люди – вони як терпіння – мають властивість закінчуватись.

На “течику” скотчем – незграбне “200”. Такі часи.

Обірвана доля – так страшно, так звично вже, так лаконічно.

У цієї війни, безперечно, теж є свої плюси –

Дерев’яні плюси – сотнями – на кладовищах.

Виламують ребра молоти серцебиття.

І рвеш, ніби м’ясо, повітря – гірке та житнє.

Гарячі пунтири коротких ліній життя

Перекреслила лінія бойового зіткнення.

На грані можливостей та історичних епох – 

“Вони або ми” – не дуже складна дилема…

На нашому боці – балістика, гнів та Бог,

Рівняння Бернуллі та “вегвізир” курсової системи.

Ні розуміння, ні прощення – аж доки горять зірки,

Доки сонце не зникне в темряві чорної безвісті.

Математичний символ моєї ненависті – на віки  –

Подвійне кільце Уробороса – знак нескінченності.

 

Василь Духновський

Поет, слемер, військовий. До початку нової фази російсько-української війни працював бібліотекарем у Київській молодіжній бібліотеці, організовував читання «Поетична м’ясорубка». Співавтор збірки фентезі-прози «Схід Сонця» (видавництво «Моторний равлик»).

 

[віршик про сердечки донбас культуру біологію і надію а ще про пацифізм і туман і зорі і світанок і решту романтизованих елементів природи]

поки поля донбасу ховає туман

серце людини бʼється в середньому з частотою

70 ударів на хвилину

серце на екрані мого телефона взагалі не бʼється

воно відмовляється битися

серце на екрані їбучий пацифіст 

не народжене битися

поки поля донбасу ховає туман

а степ крізь вугілля ночі вбачають степові зорі

не ті що світять вам у далеких містах

інакші

ми то з вами знаємо біологію

розуміємо що серце має не так вже й багато стосунку до любові

як нас переконувала культура

у нього є інші функції

не менш благородні хоч і менш поетичні

вчи біологію наївна культуро

бо степ крізь вугілля ночі вбачають  степові зорі

тут світанок приходить раніше ніж до решти країни

у вас ще темно а в нас вже промінчик надії

і кігті ночі що впиралися в серце

вимушено відступають

так сонце лікує серце на екрані

серце на екрані лікує

серце у якого сімдесят ударів на хвилину

якщо подивитися обʼєктивно

то все повʼязано

всі серця союзники

всі серця народжені битися

а тим паче тут

а тим паче коли небесне серце дарує промінчик надії

вчи культуру наївна біологіє

вчи культуру на донбасі

куди світанок приходить раніше ніж до решти країни

Ірина Бобик

Письменниця, військова, ветеранка, волонтерка. Авторка збірки «Д’воїна» (видавництво «Білка»).

 

Ти ростеш, і маліють дитячі страхи, 

Демони юності викликають у тебе лиш сміх.

Ти ростеш, і змітаєш із себе старі порохи́ —

Тих усіх,

Усіх, хто кидав тобі камені вслід, 

Що тиснули на тебе, ніби надгробна плита.

Ти з-під них проросла, і з’явилась на світ 

Ніби мак.

Демон киває тобі перед тим, як піти, 

Він міг би вернутись у певний момент.

Але – ти ростеш, ти народжуєш нóві світи, 

Тим б’єш його вщент.

Ти ростеш, твої сили і запал ростуть, 

Рвуться на волю – тож бийся й живи.

Вдосталь роботи для тебе тут –

Подивись.

 

Читайте також: Ветеранка і письменниця Ірина Бобик: Творчість витягує зайві емоції і дає полегшення