У кожного своє середньовіччя: «Екзорцист» vs. «Добрі передвісники»

Історія повторюється двічі: перший раз як трагедія, другий — як фарс. Ця відома гегелівська максима ідеально пасує не лише до суспільно-політичних зрушень, а й до наративу — не тільки history, а й story. Між романами Вільяма Пітера Блетті «Екзорцист» і «Добрими передвісниками» Ніла Ґеймана й Террі Пратчетта пролягли 19 років і заледве не тисячолітня світоглядна прірва. Моторошний культовий жахливчик проти життєствердної пародії на популярні релігійні горори. Чиє зверху?

Обидва романи на сьогодні мають легендарний статус: їх читають та перечитують, екранізують та досліджують. Найчастіше аналіз відбувається в заданій жанрами площині — горору та гумористочного фентезі, однак, такий підхід накладає купу обмежень, залишаючи в тіні дуже важливі аспекти. «Екзорцист» і «Добрі передвісники» демонструють протилежні філософські підходи до життя та виступають носіями різних цінностей. Тема релігії є в обох текстах, тому варто коротко описати «стосунки» церкви зі світською культурою у ХХ столітті — особливо напруженими вони виявилися з кінематографом.

І «Екзорцист», і «Добрі передвісники» тісно пов’язані з цим різновидом мистецтва. Роман Блетті завдячує своєю культовістю насамперед екранізації Вільяма Фрідкіна, а книга Ґеймана й Пратчетта спирається на відому кінофраншизу «Знамення» (відомішу на наших просторах як «Омен» завдяки гугнявим перекладачам дев’яностих). Так уже склалося, що з часів «Виходу робітників з фабрики» 1895 року церква з кінотеатрами змагалися за увагу аудиторії. Платня в людей була дрібною, а жага до видовищ — високою, от і доводилося обирати, що цікавіше: проповіді старого кюре, який повсякчас засинає над амвоном, чи новий яскравий атракціон — cinéma.

Церковники із сумом відзначали, що паства обирала атракціон, тому, звісно, на кінематограф посипалися прокльони. Усі, від сільського священика до Папи Римського, таврували нову розвагу як аморальну, бездуховну й аж надто візуальну.

Показово, що знаменитий кодекс Гейза, який наклав шалені цензурні обмеження на кінематограф, виник насамперед через діяльність церкви. Принаймні, він отримав неймовірну підтримку з боку тогочасного Папи Пія ХІ, який у своїй знаменитій енцикліці 1936 року Vigilanti Cura («Пильний нагляд») захоплювався діяльністю Легіону Благочестя і скаржився, що «…воістину, успішна діяльність наших шкіл, наших католицьких організацій і навіть наших церков применшується і перебуває під загрозою з боку поганих і шкідливих фільмів». Але якщо офіційна церква не припиняла кричати про «бісівське кіно», то теологи активно прагнули виправдати в очах релігії нове мистецтво чи навіть оголосити його власним надбанням, адже зрозуміли, що кінематограф можна використати на свою користь. До того ж, навіть вищі церковні чини позитивно відгукувалися про стрічки релігійного характеру на кшталт «Десяти заповідей»  Сесіля Брауна Де Мілля.

Така ситуація зберігалася до кінця 60-х. У 1967 році Кодекс Гейза по суті було скасовано. Разом із тим з 1962 до 1965 у Ватикані відбувся Другий Ватиканський собор, який ознаменував початок так званого руху Аджорнаменто (оновлення) — тобто пристосування церкви до актуальних умов. По суті, відбулося те, над чим сміявся Кевін Сміт у «Догмі» — замість старого понурого розіп’ятого Спасителя церква запропонувала аудиторії друзяку Христоса. В затвердженому декреті Intermirifica постулювалося, що засоби масової інформації найбільш ефективні для залучення мирян до діяльності церкви.

Цікаво, що за чотири роки до початку собору кінематограф отримав від Католицької Церкви небесну покровительку. За вказівкою Папи Пія XII нею стала Клара Ассізька.

Покровитель радіо також є, Гавриїл, як і Інтернету — Ісидор Севільський. Водночас у світі кіно на зміну зашореності часів великої цензури приходить доба «Нового Голлівуду». Благопристойні історії про діяння Христа й апостолів досягли критичної маси і вже нікого не приваблювали, тому тепер творці культурних продуктів звернулися до темної — диявольської — сторони людської душі.

Німецький публіцист Рудольф Аугштейн писав: «Якщо Папа хоче залишитися Папою, чорт має зберегти свої роги, свої копита і запах сірки. З чортом разом іде його молочний брат — всеблагий бог».  У 1972 році папа Павло VI говорив про диявола як про реального ворога церкви: «Головною метою церкви є захист від того зла, яке ми називаємо дияволом. Це похмуре створіння є реальністю». Саме тоді й розквітли релігійні горори, які переповідали класичні притчі  про пришестя диявола та одержимість демонами в новому, наближеному до читача (глядача) антуражі. Історії зазвичай поставали у двох варіантах: найчастіше популярні книжки отримували потужне візуальне оформлення, а на основі яскравих фільмів іноді писали новелізації. Першою ластівкою була «Дитина Розмарі»  — роман Айри Левіна 1967 року та екранізація Романа Поланскі 1968-го. А закріпився успіх релігійного горору «Екзорцистом».

Екзорцист: злочин падре Карраса

Вільям Пітер Блетті. Екзорцист / переклад Віктора Морозова. – Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2018. – 320 с.

Дванадцятирічна Реґана, донька відомої актриси Кріс Макніл, живе ідилічним життям маленького янголятка: вона добра, мила та привітна. Часто на світанку вона вислизає з ліжечка, аби зрізати для мами свіжу троянду.   Та зненацька з дівчиною почали коїтися дивні речі. У її спальні чути незрозумілий шурхіт, труситься ліжко, соваються меблі, а саму кімнату, попри ввімкнені на максимум батареї, проймає могильний холод. Та й крихітка зазнає жахних змін: вона лається, ображає маминих гостей, прилюдно пісяє на килим, який задавав тон усій кімнаті, й мастурбує розп’яттям.

Налякана матір шукає порятунку для доньки. Вона звертається до найкращих лікарів — терапевтів, психологів і психіатрів, однак ніхто з них не може їй допомогти. Наука безсила. Один із лікарів пропонує знайти священика й провести обряд екзорцизму — мовляв, у деяких випадках як шокова терапія це може спрацювати. Кріс тривалий час опирається цій ідеї, оскільки та повністю суперечить її матеріалістичним поглядам на світ. Однак, з часом, втративши надію і ризикуючи втратити найцінніше, жінка кличе отця Карраса — молодого єзуїта, який переживає важку кризу віри. Той також спершу скептично ставиться до обряду, але згодом розуміє, з ким має справу, і сміливо стає на герць з володарем пекла за душу дитини.

Читайте також: Легенди про наш час: «Дитя песиголовців» Володимира Арєнєва

Спершу роман не був надто популярним: американський читач не сильно знався на методах і традиціях католицької церкви, тож незрозуміла назва викликала легкий ступор. Але Блетті пощастило. Він потрапив на відоме ток-шоу The Dick Cavett Show. Його виступ мав тривати лише кілька хвилин, але через проблеми з іншими гостями автор «Екзорциста» розповідав про свою книжку всі 40 хвилин. Невдовзі романом зацікавився Голівуд, і вже 1973 року вийшла знаменита екранізація Вільяма Фрідкіна.

Якісна режисерська робота, чудовий саундтрек та вигадливий грим, який зістарив на 30 років Макса фон Зюдова і спотворив до непізнаваності Лінду Блер, нікого не лишили байдужими. Стівен Кінг вважає, що «”Екзорцист” — це фільм про вибухові соціальні зміни, які відбулися наприкінці шістдесятих  і на початку сімдесятих. Це був фільм для всіх тих батьків, які відчували, сповнені жаху й агонії, що втрачають своїх дітей і не можуть зрозуміти, чому і як це відбувається». Батьки підлітків ідентифікували себе із замученою Кріс Макніл і ладні були так само кричати, що «та істота нагорі — не їхня дитина».

Частина критиків вбачала також в історії Реґани метафору на пубертатний період — адже на початку роману дівчинці 12 років. І всі жахи, які з нею кояться, — звичайна трансформація в жінку.

На це вказує і відверто сексуальний характер «жахних» сцен роману. Більшість глядачів сприймали зустріч з демоном як соціальну притчу, що забезпечило історії небачений успіх. Хоча в романі усі ці аспекти неймовірні приглушені, а сам Блетті казав: «Я читав деякі з найсміховинніших теорій, висунутих навіть тими критиками, яких я поважаю, буцімто роман символізує підлітковий бунт та всю іншу соціологічну маячню. Там немає прихованого послання. У книзі розказано саме те, про що я хотів розказати». Він називав «Екзорциста» «апостолічною працею» і стверджував, що це «не жахна історія. Йдеться про справжній випадок, що трапився у Вашингтоні».

Пасаж «засновано на реальних подіях» активно рекламував роман та фільм. Однак, якщо брати Коени у 1997-му у «Фарго» використовують цю плашку радше для несерйозної постмодерністської гри, Блетті щиро вірив у реальність проблеми одержимості — його дипломна робота в Джорджтаунському університеті була присвячена «вселенню нечистої сили в людину».

При уважному прочитанні в «Екзорцисті» можна також помітити спроби вибілити ім’я єзуїтського ордену. Організація, створена 1534 року як особистий інструмент Папи Римського проти Реформації («сліпа покора» Папі прописана в Статуті ордену), увійшла до світової історії як підступний і розумний підрозділ церкви, який славився «єзуїтськими» методами з вербування нових парафіян.

Якщо раніше всі послуговувалися мечем і багаттям, єзуїти обрали власний шлях — а саме позірне розчинення в іншій культурі, захоплення освітніх закладів і постійне промивання мізків своєю ідеологією. Цікаво, що у ХХ столітті, коли єзуїти, з усією очевидністю, повністю програли війну з Реформацією, вони почали виступати активними прибічниками  Аджорнаменто. Блетті чудово демонструє єзуїтську обробку Кріс Макніл, а разом з нею — всіх читачів, які не вірують. Почнімо з обов’язкового для таких історій Хоми невіруючого — Кріс — матеріалістки, яка просто змушена під тиском незаперечних доказів повірити в існування надприродних сил.

По-друге, Блетті демонструє єзуїтів винятково прогресивними чуваками: боксер, дипломований психіатр і просто чудова людина отець Каррас, який навіть кпинить із Кріс, мовляв, «ми даємо обітницю бідності, але ж не розумової», скромно забуваючи уточнити, що саме єзуїти цькували Галілео Галілея та інших вчених у ХVII столітті, а еволюційну теорію — у 1950 році. Отець Каррас часто посилається на наукові досягнення — зокрема у галузі психіатрії, що суголосно тому, як єзуїти в Китаї імплементували у свої проповіді тези з конфуціанства, аби місцеве населення легше їх сприймало. Диплом психіатра в отця Карраса нічим не відрізняється від китайського одягу, який носив Маттео Річчі, один з перших місіонерів-єзуїтів у Китаї.  

Дослідник Нік Калл зазначає, що «Блетті написав «Екзорциста», аби страхом загнати нове покоління американців назад до церкви». Цим роман нагадує традиції «пекельних будинків» при церквах — місць, де парафіянам, здебільшого дітям, у всіх бридких подробицях демонструють наслідки ведення гріховного життя. Сам письменник, до речі, цього й не приховував, адже хто головний герой роману — вказано на обкладинці. Це не «Одержима» Реґана, а «Екзорцист» Каррас. Головна трагедія не в тому, що страждає маленька дівчинка, а в тому, що отець Каррас здійснив найбільший для священика злочин — втратив віру.

Після довгих років розмов з Блетті режисер Фрідкін, який раніше заявляв, що фільм не обов’язково містить релігійний меседж, сказав: «Увесь жах, усі тортури й покарання маленької дівчинки потрібні, аби випробувати віру цього конкретного священика».  По суті, Реґана — класичний приклад «дівчини в холодильнику». Вона не дійова особа, а каталізатор подій.  Українське видання роману ледь не унікальне, адже винесло на обкладинку саме обличчя дівчинки. Зазвичай роман ілюструє або демон, або постать священика.

У світі «Екзорциста» взагалі не варто бути жінкою: 5 жіночих персонажів — і жодна не без гріха. Кріс забула про Kinder, Küche, Kirche: розлучилася з чоловіком, покинула сімейне вогнище і заходилася поклонятися целулоїдному божку. Як зазначає уже згаданий Нік Калл, «Екзорцист» грається з почуттям провини жінок, які пішли на роботу.

Проблемою з донькою Блетті повертає актрису на її «історично визначене» місце  — Кріс змушена залишити проект своєї мрії, аби доглядати за хворою дитиною.

Письменник Майкл Арнзен влучно зазначає, що «саме чоловіча культура, втілена католицькими священиками й, меншою мірою, детективом Кіндерменом, показана відновлювачем балансу вдома і в родині». Усе це свідчить, наскільки консервативним є насправді текст «Екзорциста». Кінокритик Робін Вуд відносить його до так званого «реакційного горору», для якого характерним є зображення всього, що несе загрозу традиційним цінностям (а саме жінок, дітей, інших культур та відхилення від ідеологічних чи сексуальних норм), як огидного й монструозного.

В таких фільмах жахів «гепі-енд» зазвичай символізує відновлення репресій. Показово, що в кінці роману Реґана відкочується до попереднього стану — знову приносить мамі квіти й поводиться як чистісіньке янголятко. Трансформація в жінку не відбувалася, всі зображені сексуальні практики — лише наслідок впливу демона, тобто зла. Для Блетті зовсім не прийнятний фінал, який Кінг обрав для «Керрі» — там теж  надприродні події зав’язані на переході з дитячого віку в дорослий, і в сцені кривавої бійні наприкінці Керрі приймає не тільки свій телекінез, а й свою сексуальність (хоч і гине від неї). Зрештою, для автора «Екзорциста» розвиток дівчинки не має значення — головне, що Каррас, помираючи, віднайшов віру. Ну і Кріс Макніл прийшла в лоно церкви.

Добрі передвісники: практичний путівник з апокаліптичного гумору

Террі Пратчетт, Ніл Ґейман. Добрі передвісники / переклад Олеся Петіка, Бурштини Терещенко. – Київ: КМ-Букс, 2018. – 472 с.

Стенлі Кубрику свого часу не сказали, що кінець світу це не смішно, і він зняв «Доктора Стрейнджлава…». Нілу Ґейману та Террі Пратчетту, можливо, й казали про це, але вони все одно вирішили, що Апокаліпсис — чудовий привід для реготу. Після «Екзорциста» жанр релігійних горорів поповнився іще однією франшизою. 1976 року вийшов фільм «Знамення». Він уже не міг похвалитися кінематографічною вишуканістю фільму Фрідкіна. Робота Річарда Доннера брала іншим — масштабом. Ставки зросли й на кону тепер не душі маленької дівчинки та зневіреного священика, а увесь світ. Фільм розповідав про пришестя Антихриста, який об’явився в родині американського дипломата. З похмурою серйозністю демонструвалося становлення сина диявола — найсмішніше те, що в першому фільмі це дитина, якій не виповнилося й десяти років. Однак глядача закликають не просто боятися її, а й зарізати сімома священними ножами.

Кожен наступний фільм підвищував градус абсурдності, а заразом і релігійності. Так, у третьому фільмі Антихрист відчайдушно прагне зупинити друге пришестя Христа. Історія плавно стала пародією на саму себе. Саме цим і скористалися двоє веселих британців — молодий Террі Пратчетт і ще молодший Ніл Ґейман. Вони написали «Добрі передвісники» — роман, який висміює найвідоміші есхатологічні штампи. Отже, як це читати й з чого сміятися?

Формальна фабула спершу повторює сюжет «Знамення»: зловісний орден сатаністів планує підмінити сина американського дипломата на сина диявола. От тільки через безрукість однієї із сатаністок (що описані як класичні милі церковні тітоньки) і прикрий збіг обставин відбувається подвійна підміна: син диявола потрапляє в родину звичайного клерка. Через це хлопчина випадає з поля зору як царства пітьми, так і небесної канцелярії, що дає малому змогу виростати без впливу демонічної няні й доброго садівника.

Насправді Ґейман і Пратчетт майже нічого не роблять, аби розсмішити свого читача: вони демонструють ті самі сцени, що й в релігійних горорах, але пропонують проаналізувати їх з погляду логіки й здорового глузду.

Переглядаючи «Знамення» або читаючи «Екзорциста», ми відразу приймаємо їхні правила гри, не замислюючись, як описані сцени корелюють з реальністю. Зокрема, в «Знаменні» фігурують демонічний пес і ще демонічніша няня. Нам жодного разу не показують її взаємодію з дитиною, але ми розуміємо, що вона якимось чином наставляє її на путь зла. Однак, що саме треба робити з семирічним хлопчиком? Хіба що співати колискові про диявола і вчити пекельні лічилочки.

Після підміни дитини диявольські черниці прагнуть допомогти щасливим батькам підібрати влучне ім’я для сина диявола, однак «пан Янг не був у захваті від імен Демієн та Полин. Як і від інших пропозицій сестри Марії Базікало, що перелічила весь пекельний пантеон і половину золотого віку Голлівуду». Потім були ще Каїн, який «звучить доволі сучасно», і Саул. Письменники також лишили «великоднє яйце» для фанатів «Екзорциста» — згадку про гороховий суп, що імітував блювотиння Реґани.

Читайте також: Квіти зла, або Що росте у твоєму саду

Є в романі ще одна цікава штука, суголосна з «Екзорцистом». Спостерігаючи за милими черницями-сатаністками з монастирської лікарні, пан Янг, названий батько малюка-антихриста, мимохідь згадує, що дивився фільм «Дияволи», де також були черниці. Усе б нічого, але йдеться про надзвичайно скандальну кінострічку, створену на основі історичних подій (цього разу насправді). Фільм 1971 року від режисера Кена Рассела розповідає про реальний факт масової сексуальної істерії в монастирі урсулінок у французькому місті Лудені, а також про спалення місцевого священика Урбена Ґрандьє, якого через політичні інтриги звинуватили в чаклунстві та спокушанні невинних черниць.

Фільм мав найвищий рейтинг і повсякчас залишався на маргінесах через вкрай реалістичні сцени божевілля і насилля екзорцистів та інквізиторів над людьми. Між «Дияволами» та «Екзорцистом» всього два роки різниці, але  Фрідкін естетизує сеанс екзорцизму, в той час як Рассел без прикрас демонструє і сам процес, і цілком земні причини «одержимості» демонами. До речі, готуючись до вигнання демона з Реґани, отець Каррас читає про події в Лудені, але зосереджується на тому, що одержимість черниць нібито перекинулася й на самих екзорцистів.

Жоден «аспект» релігійних жахливчиків не уникає критики з боку авторів. Вони пояснюють говоріння іншими голосами одержимих, розмірковують над можливими причинами кінця світу й піддають сумніву головний постулат таких творів — про непримириму боротьбу добра зі злом.

У романі фігурують двоє надзвичайно харизматичних персонажів: янгол Азирафаїл, меломан і власник букіністичної книгарні, який робив усе, аби віднадити відвідувачів від покупок, і демон Кроулі, бонвіван і фанат Queen, який водить шикарну машину Джеймса Бонда, постійно старанно перевищуючи швидкість (треба ж хоч якось відробляти своє утримання).

Вони обидва — представники вищого начальства на Землі, а ще — давні друзі. Тому коли в когось із них падають показники успішності, інший допомагає (звісно, таємно від небесних або пекельних шефів). Постійно перебуваючи серед людей, янгол і демон зацікавилися ними й відверто олюднилися. Вони не хочуть, аби світові настав кінець — бо тоді ж не буде жодних дисків, жодних Альберт-холів, жодних концертів, жодних опер. Жодних яєць і жодної солі, жодного лосося під соусом з кропу. Жодних цікавих стародруків. Тож обом окультним суб’єктам страшенно хочеться врятувати світ.

Та в якій би родині не виростав син диявола, сама його поява наближає Апокаліпсис. На Землю приходять осучаснені версії вершників апокаліпсису, які старанно готують світ до кінця. Голод тепер популяризує дієти, Війна — продає зброю в гарячих точках, Чума пішла на пенсію, поступившись місцем Екологічному Забрудненню, а Смерть залишився сам собою і просто збирає гіркий врожай. Непомічений надприродними силами, антихрист Адам Янг виростає звичайним хлопчиком — хіба що трохи бешкетним і наділеним гарними лідерськими якостями. Разом  із компанією друзів він вештається околицями Нижнього Тадфілда.

Емоційного піка історія досягає в сцені, де невдатний антихрист Адам Янг має обрати між Пеклом і Раєм, Злом і Добром. Загнаний у пастку між двома протилежностями, хлопчак не обирає жодну із них. Він лишається Людиною, і саме це  — єдино можливе правильне вирішення ситуації. Для нього не важливі ані сурми небесних янголів, ані язики пекельного полум’я. Роман Ґеймана і Пратчетта сповнений абсолютного гуманізму й любові до людства — нехай воно часом буває химерним, дивним чи капосним і коїть стільки лиха, скільки жодному Кроулі не снилося. Через сміх автори пропонують читачам звільнитися від безглуздих страхів і забобонів та просто жити своїм життям і насолоджуватися ним.

У «Добрих передвісниках» також взаємодіють відьми та мисливці на них, але, на відміну від Блетті, британські письменники симпатизують саме розумним і винахідливим відьмам, а не безініціативним мисливцям. Зрештою, один з цих авторів присвятив відьмам цілий цикл. Окремої зауваги вартують чудові жіночі персонажі — Анатема, спадкоємиця провидиці Агнеси Оглашенної, сама провидиця (флешбеками), медіум мадам Трейсі та подруга антихриста Пеппер — кожна має розвинену індивідуальність і  бойовий характер. А головне — над жодною з них не стоїть поважний чоловік, який розповідає, як їм поводитися (а якщо й стоїть, то його ніхто не слухає).

Читайте також: Новелізації: на благенькій линві між кіно і літературою

Окрім ідейного навантаження, романи відрізняє і стиль. Легкий, жвавий, веселий та іронічний стиль «Добрих передвісників» різко контрастує з похмурим і важким «Екзорцистом». Порівнюючи з однойменним фільмом, який варто побачити хоча б заради моторошних фізкультурних вправ Реґани, роман Блетті містить куди більше моралізаторства. Він значно швидше скочується у проповідь.

Сьогодні він радше цікавий як культурний феномен, а не книжка жахів. Ні, налякати він може, але у повні відчути задум автора вдасться лише якщо у вас є страх божий. Буквально. Українському виданню страшенно пощастило з перекладачем. Майстерність Віктора Морозова здатна зробити читабельним абсолютно будь-що. «Добрим передвісникам» також пощастило, але трохи інакше: Олесь Петік і Бурштина Терещенко змогли повноцінно передати неймовірну атмосферу оригіналу, а примітки Михайла Назаренка допомагають краще зануритися в контекст. Не сміятиметься тільки мертвий.

Здавалося б, порушені в романах проблеми уже давно припали пилом. Разом з тим, у 2014 році Ватикан офіційно визнав Міжнародну асоціацію екзорцистів. Згідно з британською офіційною статистикою, 1500 дітей щороку стають жертвами насилля через «відьомство» або «демонічну одержимість». А у Нікарагуа у 2018-му психічно хвору жінку піддали «екзорцизму» й спалили живцем.  Наслідки ігор борців з демонами дуже страшні — трупи. Тільки гуманізм, прогрес та іронічна посмішка здатні це зупинити. У 2016 році «Екзорцист» Блетті отримав нову версію у форматі телесеріалу, і наступного року має вийти екранізація «Добрих передвісників». Боротьба триває?