Ветеранка, солдатка, пілотеса. Про фемінітиви зараз і 100 років тому

Війна проти російських агресорів помітно й цілком прогнозовано «мілітаризувала» мовлення кожного з нас, навіть тих, хто причетний до оборони України хіба що через донати на потреби ЗСУ. У нашому повсякденному лексиконі істотно побільшало військової термінології й відповідного сленгу: на нулі, арта, зеленка, задвохсотити рашиста й багато іншого. І дедалі частіше останнім часом чуємо й читаємо фемінітиви на позначення жінок, які служать у Збройних силах та інших підрозділах Сил оборони України.

У заголовку згадано лише якусь дещицю таких назв, можна додати ще іменники військовичка, військовослужбовиця, снайперка, сержантка, офіцерка, військова медикиня та інші «мілітарні фемінітиви». Переважно це — лексичні новотвори новітнього періоду, деякі з’явилися або принаймні поширилися в мовленні вже після 24 лютого 2022 року.

Ставлення до них з боку мовців різне: хтось з ентузіазмом підтримує поширення фемінітивів узагалі й військових фемінітивів зокрема; інші ставляться до них доволі нейтрально; ще інші — категорично їх не сприймають. Цікаво, що вододіл між прихильниками та противниками фемінітивів далеко не завжди проходить лінією розподілу на статі (чи то пак, на гендери). Автор цих рядків знає щонайменше кількох жінок різного віку, які належать до табору під умовною назвою «Ні — фемінітивам!». Власне, одним з приводів для написання цієї статті був виступ нашої героїчної «Пташки» — Катерини Поліщук, у якому вона висловилася проти вживання фемінітивів щодо неї. Після цього дискусія навколо цих мовних одиниць розгорілася з новою силою, сфокусувавшись саме на темі фемінітивів в українському війську.

Проте розповідь про фемінітиви лише в межах військової сфери була б некоректною без розгляду ширшого контексту їх функціонування в мовленні загалом. Тому поговоримо про цю суспільно важливу і, як виявилося, вельми дражливу категорію лексики під кутом зору взаємодії мови та соціуму.

А для початку, вважаю, не зайвим буде коротко нагадати, що ж таке, власне, фемінітиви.

Фемінітиви й фемінізм

Якщо не формулювати занадто «по-науковому», то це «жіночі» відповідники до «чоловічих» назв осіб за професією, родом занять, посадою, званням тощо. Фемінітиви (у деяких працях — фемінативи) визначають також як «фемінізовані статусні назви». Слово «відповідники», можливо, створює враження чогось вторинного, однак переважна більшість фемінітивів і справді вторинні стосовно «чоловічих» назв (маскулінітивів) — і за часом виникнення, і (часто, хоч і не завжди) за походженням, тобто утворені від них за допомогою певного набору суфіксів: співачка від співак, продавчиня від продавець і т. д. Буквально лічені фемінітиви в українській мові виникли раніше за відповідні маскулінітиви (як-от доярка, котра стала твірним словом для чоловічої назви дояр, фіксованої з другої половини XX ст.) або й узагалі не мають «маскулінної» родової пари. Звичайно, останнє стосується тих професій і занять, які від початку були жіночими й тривалий час вважалися такими: покоївка, швачка, друкарка і под.

Саме в поділі професій і загалом усіх видів суспільної активности на «чоловічі» і «жіночі» (з тотальним кількісним домінуванням перших над другими впродовж попередніх епох) і закорінена проблема фемінітивів у мові. Це лише лінгвальне відображення набагато ширшої соціальної проблеми гендерного рівноправ’я.

 Фемінітиви — явище не суто мовне, а мовно-соціальне (соціолінгвальне), і з фемінізмом їх об’єднує не лише спільний латинський корінь femina.

Утім, цікаво, що в англійській мові — мові країн, у яких зародився рух за права жінок і які й нині ведуть перед у цій справі, — фемінітивів зовсім обмаль (actress, hostess, poetess, stewardess та ще декілька). Тож, наприклад, те, що під Ukrainian singer Jerry Heil мається на увазі співачка, а не співак, ми розуміємо лише з контексту.

На жаль, в Інтернеті знаходимо зовсім мало результатів опитувань щодо ставлення до фемінітивів (точніше — до неофемінітивів) в українському суспільстві. Одним із найґрунтовніших, як видається, було соціолінгвістичне дослідження Алли Архангельської «Фемінінні інновації в новітньому українському назовництві». Охочі можуть знайти його за посиланням: «Мовознавство», 2014, № З . За підсумками масштабного анкетування жінок і чоловіків різного соціального й професійного статусу з різних регіонів України виявилося, що більшість опитаних не бачить сенсу й потреби в таких мовних номінаціях жінок, при цьому значна частина не може однозначно сформулювати свого ставлення до цього явища. Утім, важливо зазначити, що це дослідження було проведено ще 10 років тому, а саме за це останнє десятиріччя новостворені фемінізовані назви набули (головно, завдяки масмедіям) значного поширення. До того ж респонденти А. М. Архангельської висловлювали своє ставлення, серед іншого, до таких лексем, як філоложка, педагожка, директориха, політичка, філософеса і под., які за ці ж 10 років, схоже, остаточно програли конкуренцію іншим, альтернативним неофемінітивам від тих самих основ.

Читайте також: Дитяча література воєнного часу: 11 нових видань для малюків і підлітків

А як у війську?

Згадане раніше тотальне домінування чоловіків, напевно, у жодній іншій сфері діяльности не виявилося настільки виразно, як в армії. Протягом навіть не століть, а тисячоліть військо асоціювалося виключно з чоловічим началом, і епізодичні появи на світовій історичній сцені тих чи тих напівлегендарних жінок-войовниць — від амазонок до Жанни д’Арк — сприймалися радше як винятки, що підтверджують правило. Лише завдяки досягненням суфражисток, а згодом і феміністок ця фортеця маскулінности потроху почала впускати в себе жінок. На початку XX століття у багатьох арміях Європи й Нового Світу вже існували цілі жіночі підрозділи, до батальйону включно. Відомо про цілу низку військовичок в Армії УНР та Українській галицькій армії, як-от Олена Степанів і Ганна Дмитерко (обидві були сестрами-жалібницями, себто медсестрами), котрі починали свою службу в добровольчому легіоні Українських січових стрільців під час Першої світової.

Вважається, що в лавах «усусів» у різний час служило від 30 до 37 жінок. Олена Степанів стала першою у світі жінкою, яку було офіційно зараховано до війська в офіцерському званні (Вікіпедія вживає щодо неї фемінітиви офіцерка й чотарка).

Інша відома стрільчиня Софія Галечко теж командувала бойовою чотою, а пізніше дістала звання хорунжої (відповідає сучасному званню «молодший лейтенант»).

Як бачимо, вже тоді в українській мові з’явилися перші номінації на позначення вояків-жінок, хоча тоді ці слова, як і позначувані ними поняття, ще були, сказати б, екзотикою. Сто років потому, у період нашої новітньої Війни за незалежність, жінка у війську вже не сприймається як щось виняткове, а чинні раніше гласні й негласні обмеження на доступні для жінок армійські посади відступають, відкриваючи весь спектр таких можливих позицій: не лише в медичних частинах, підрозділах зв’язку, у канцеляріях штабів тощо, а й безпосередньо в бойовому шикові — у піхоті, артилерії, ДШВ, ССО та ін. Багато жінок служать як операторки БПЛА, у кібервійськах тощо. Станом на жовтень 2022 року в українській армії жінок було 22% від особового складу — це один із найбільших показників серед країн Європи. Майже тисяча військовослужбовиць обіймають командні посади, серед них є командирки батарей, чот, машин і відділень безпілотної авіації, а також снайперки. До речі, слово снайперка ввійшло в обіг ще в роки Другої світової війни, а найвідомішою з усіх жінок-снайперів в арміях того часу була українка Людмила Павличенко.

Отже, давно назріла потреба називати всі наявні армійські посади та спеціальності в їхній «жіночій» версії. Здавалося б, у чому проблема? Українська мова дозволяє, завдяки чималій кількості відповідних словотвірних засобів, утворювати фемінітив від будь-якого (чи майже будь-якого) іменника-маскулінітива. Перелік таких, якщо можна так їх назвати, «фемінізаційних» суфіксів подано в «Українському правописі».

Інгредієнти та спосіб приготування

Дозволю собі процитувати повністю параграф 32, пункт 4 чинного ортографічного кодексу, який було запроваджено урядовою постановою в травні 2019 року і який у травні 2024-го, по завершенні перехідного періоду, став загальнообов’язковим для використання. Проте відразу зауважу, що, попри поширене уявлення, цей пункт правопису не зобов’язує вживати фемінітиви та взагалі ніяк не регламентує порядку їх уживання: адже вживання чи невживання фемінітивів у мовленні — це проблема не правописна, а лексико-граматична й стилістична. Правопис лише внормовує словотвір цієї групи іменників за допомогою спеціальних суфіксів.

Ось вони, ці п’ять речень з УП-2019, присвячені фемінітивам (де, що цікаво, жодного разу не вжито цей термін): «За допомогою суфіксів -к-(а), -иц-(я), -ин-(я), -ес-(а) та ін. від іменників чоловічого роду утворюємо іменники на означення осіб жіночої статі. Найуживанішим є суфікс -к-(а), бо він поєднуваний із різними типами основ: авторка, дизайнерка, директорка, редакторка, співачка, студентка, фігуристка… та ін. (До цього ряду прикладів можна сміливо додати: військовичка, артилеристка, танкістка, снайперка, ветеранка, сержантка, офіцерка і т. д. – Д. Д.). Суфікс -иц-(я) приєднуємо до основ на –ник: верстальниця, набірниця, порадниця та на -ень: учениця. (І так само – кулеметниця, гранатометниця, автоматниця, розвідниця… – Д. Д.). Суфікс -ин-(я) сполучаємо з основами на -ець: кравчиня, плавчиня, продавчиня і приголосний: бойкиня, майстриня, лемкиня. (Аналогічно утворено фемінітиви мілітарної царини бійчиня, (пара)медикиня. – Д. Д.). Суфікс -ес-(а) рідковживаний в українській мові: дияконеса, патронеса, поетеса».

Наша мова має доволі давні й багаті традиції застосування фемінітивів. Сто років тому, а то й раніше в українській мові вже були вчителька, лікарка, викладачка, акторка, поетеса (і поетка), кандидатка, делегатка, депутатка, науковиця, тренерка, стажистка і ще багато інших іменників цієї лексико-семантичної групи (або метагрупи). Не важко помітити, що далеко не всі з перелічених фемінітивів мають відповідники в російській мові, а деякі, на перший погляд, еквівалентні російські іменники позначені розмовним стилістичним маркуванням та містять різні специфічні конотації (як-от врачиха, директриса, тренерша), тим часом як наші лікарка, директорка, тренерка не сприймаються як розмовні.

У радянський час владоможні поборники «зближення мов» усіляко вичавлювали на периферію літературної мови чи й просто викреслювали зі словників ті українські фемінітиви, які не мали російських відповідників, і тепер, коли цю частину «репресованої» української лексики повернуто до обігу, широкий загал мовців помилково вважає такі лексеми новотворами XXI століття.

А проте українська мова в плані творення та вживання фемінітивів значно ближча до західнослов’янських мов — польської, чеської, словацької, а також до німецької, теж вельми «фемінітивної» завдяки суфіксу -in, сумісному з різними типами іменникових основ. Хоча справа тут, звісно, не в наявності в тій чи тій мові суфіксів для творення фемінітивів і не в розмаїтті цих словотвірних засобів. Очевидно, причини більшої чи меншої прихильности конкретних мов до фемінітивів слід шукати в мовно-ментальній царині, у лінгвокультурних традиціях, мовній картині світу кожної окремо взятої нації. Але це, як то кажуть, тема іншої статті…

Читайте також: Вбивство священного оленя на Оболоні — про «Катананхе» Софії Андрухович

Фемінітиви без винятків та застережень?

Коли я раніше казав, що в українській мові можна утворити фемінітив від майже будь-якого іменника чоловічого роду, то мав на оці насамперед лексико-граматичну групу іменників так званого спільного роду, частину яких становлять назви осіб за професією, фахом, посадою, родом занять чи якимись суб’єктивно-оцінними характеристиками. Не утворюються похідні «жіночі» назви від невідмінюваних іменників іншомовного походження з основами на голосний, таких, як піцайоло, рефері, тореро, круп’є, сомельє, конферансьє, маестро, профі, гуру і под., оскільки українська мова не має словотвірних засобів і моделей для деривації фемінітивів (утім, як і інших похідних слів) від таких запозичень. До того ж, як видається, завдяки нетиповості своєї форми невідмінювані назви осіб взагалі слабко асоціюються з конкретним родом. Це ж стосується й деяких відмінюваних іменників — як запозичених (бариста), так і власне українських (листоноша, музика).

До іменників спільного роду, які в контексті можуть набувати значення чоловічого або жіночого роду, зазвичай зараховують і слова на зразок директор, депутат, політик, президент, міністр, медик і навіть журналіст, лікар, викладач, продавець та ін., наприклад: викладач розповіла, нова продавець, лікар Зубицька. Противники використання фемінітивів, зокрема, й у військовій сфері мовлення, серед іншого апелюють і до фактичної амбівалентности в сенсі граматичного роду, властивої згаданим і подібним до них іменникам — назвам осіб за професією, посадою чи родом занять. Аналогічно до вже наведених прикладів можна казати: командир наказала, наша парамедик, лейтенант Чорна (хоча звороти на кшталт розвідник повідомила, нова боєць, напевно, звучали б надто неприродно).

Як носії граматичного значення спільного роду такі іменники можуть виступати такими собі «замінниками» фемінітивів, особливо в офіційно-діловому та науковому мовленні, — у разі, якщо ми погоджуємося, що використання фемінітивів має певні стильові й стилістичні обмеження. Хоча такий підхід нині дедалі частіше вважають застарілим і дискримінаційним, адже початково ці іменники були чоловічого роду, на що вказує і їхня форма, та й зараз поза контекстом їх уживають зі значенням цього граматичного роду («Про ваші подальші дії вам розкаже ваш сержант» — якщо нам не відома стать сержанта або вона не важлива в контексті згадки про звання/посаду взагалі).

Цікаво, що в таких дуже лояльних до фемінітивів мовах, як польська і німецька, їх не заведено вживати в офіційних назвах посад, військових, учених та інших звань. наукових ступенів тощо (та у відповідних звертаннях): Pani Docent! pani Prezes; pani Marszalek; Frau Professor; Frau Bundeskanzler (хоча в неофіційному обігу вживають і форму Bundeskanzlerin).

В Україні зазвичай також рекомендують уникати фемінітивів у текстах офіційних документів, із чим, напевно, стикалися всі, хто писав заяви, доручення та ін. Це пов’язано не так зі стилістичною маркованістю (радше позірною, ніж реальною) таких іменників, як із суто юридичними моментами: аби не виникало колізій з нормативно-правовими актами — від законів України до штатних розписів окремих підприємств та установ, у яких назви посад, звань і ступенів зафіксовано лише у формі маскулінітивів.

Звичайно, така ситуація знову повертає нас до проблеми гендерної дискримінованости на рівні мовних номінацій. Чому більш загальною, нейтральною, юридично коректною вважається саме «маскулінна», а не «фемінна» форма назва? Це легко пояснити історичними причинами, традицією тощо, однак таке пояснення навряд чи задовольнить поборників (а головним чином — поборниць) повного рівноправ’я статей та адекватного його відображення в мові.

Підводне каміння в морі фемінітивів

Коли йдеться про осіб обох статей, тобто у збірному значенні, сьогодні дедалі частіше вживають парні форми: Шановні студенти й студентки! (або …студентки й студенти!); про це наші глядачі й глядачки дізнаються зі свіжого випуску новин і под. Проте часте й навіть надокучливе використання однотипних парних зворотів явно не покращує сприйняття сказаного, особливо в усному мовленні. Наприклад, опис присутніх на одному заході «У залі зібралися депутати парламенту, члени уряду, іноземні дипломати, журналісти й представники громадських організацій» за дотримання повної гендерної політкоректности мав би набути приблизно такого вигляду: «У залі зібралися депутати й депутатки парламенту, члени та членкині уряду, іноземні дипломати й дипломатки, журналісти й журналістки, представники та представниці громадських організацій».

Тут могла б неабияк прислужитися якась третя форма назви — не чоловіча й не жіноча. Ідеться не про називання тих, хто зараховує себе до «третьої статі», небінарних людей і т. ін., хоча, зрештою, для цього теж рано чи пізно, вочевидь, доведеться щось змінювати в українській мові (як це вже відбувається в західноєвропейських мовах). Ні, йдеться про випадки — а їх у мовній практиці дуже багато, — коли реальна стать об’єктів номінації не відома або не важлива в конкретному контексті. Приміром, що написати на дверях кабінету лікаря: Терапевт чи Терапевтка, надто якщо в тому самому кабінеті, залежно від зміни, приймають чоловік-лікар і жінка-лікарка? Терапевт/терапевтка? Терапевт(ка)? Це ще може бути таким собі виходом зі становища. А, наприклад, «реєстрація кандидатів у президенти» — якщо серед кандидатів є або потенційно можуть бути представники/представниці обох статей, та й посаду президента можуть обіймати як жінки, так і чоловіки? «Реєстрація кандидатів і кандидаток у президенти й президентки»? Саме через те, що в нашій мові, як і в інших мовах, немає й не передбачається такої «гендерно нейтральної» третьої форми, її функцію наразі виконують  маскулінітиви. Котрі, як ми бачили, можуть виступати в ролі іменників спільного роду, набуваючи значення жіночого або чоловічого роду залежно від контексту.

Ось ще кілька складних моментів, пов’язаних з творенням та функціонуванням в українській мові так званих неофемінітивів — фемінізованих статусних назв, які виникли в новітній період і ще повністю не закріпилися в мові. Іноді фемінітиви, утворені від особливо довгих і структурно складних іменників, виходять занадто важкими для вимови та запам’ятовування, як-от: лікарка-отоларингологиня (від лікар-отоларинголог). Подеколи конструювання фемінітивів за звичною моделлю і з допомогою традиційних для неї суфіксів породжує омонімію з уже наявним словом. Найбільш «розкручений» приклад — з пілоткою, де, крім власне омонімії з назвою військового головного убору, ще й вступають у гру різні обсценні конотації цієї назви. І тут стає в пригоді отой «рідковживаний», як сказано в правописі, суфікс -ес-(а), за допомогою якого від іменника пілот утворюємо фемінітив пілотеса (за зразком багатьох наявних у мові слів: поетеса, стюардеса, адвокатеса, клоунеса, принцеса, баронеса та ін.).

Менш пікантна омонімія — між словами матроска в значенні «жінка-матрос» і матроска «формена блуза матроса (або жіноча чи дитяча блуза такого ж фасону)». Слід, проте, розуміти, що наявність других, третіх і т. д. лексичних значень або омонімів у якогось слова ще не робить його нежиттєздатним, адже контекст і ситуація мовлення зазвичай допомагають розуміти, про кого чи про що йдеться в кожному конкретному випадку.

Часом від мовців можна почути твердження про немилозвучність і деяких інших фемінітивів: дипломатка, ветеранка, водійка тощо, хоча тут, звісно, багато суб’єктивного, на рівні відчуттів — «не звучить», «якось некрасиво».

Ще однією складністю у творенні жіночої родової пари від чоловічої назви професії може бути те, що найбільш очевидний, з погляду наявних словотвірних моделей, варіант фемінітива виявляється вже «зайнятим» іншим фемінітивом з іншим лексичним значенням.

Так, від назви поліграфічної професії друкар за словотвірними нормами слід було б утворити родову пару друкарка, але це слово вже існує в українській мові з початку XX століття та позначає (якщо дещо осучаснити дефініцію) операторку друкарської машинки. Щоправда, завдяки технічному прогресові це значення вже стало історизмом, проте воно залишається і в словниках, і в численних текстах минулих часів, тож усе одно можливе поплутання різних понять.

З деякими військовими фемінітивами — схожа історія. Скажімо, солдата жіночої статі ніби треба було іменувати солдаткою, але в українській мові вже кілька століть під «солдаткою» розуміють дружину солдата. Попри це, останнім часом іменник солдатка частіше вживають саме в значенні «військовослужбовиця в наймолодшому званні», і не виключено, що це новітнє, ще не зафіксоване у словниках значення з часом закріпиться і в мовленні, і в мові.

Читайте також: Сам собі етнографічний матеріал і жайворонок з-під Карпат — Марко Черемшина