Війна любовей у книжці Володимира Єрмоленка «Ерос і Психея»

Володимир Єрмоленко. Ерос і Психея. Кохання і культура в Європі – Видавництво Старого Лева, 2023 – 496 с.

Незабаром у «Видавництві Старого Лева» вийде книжка есеїв українського філософа Володимира Єрмоленка, що досліджує вплив античної та середньовічної історії про кохання (Ерос і Психея vs Агапе) на культуру Європи доби Ренесансу, бароко, рококо, постромантизму тощо.

Матеріалом для аналізу стали твори і творчість художника Лоренцо Берніні, письменників і поетів – Мадам де Ляфаєтт, П’єра Шодерло де Лакло, Йоганна Ґете, Джорджа Гордона Байрона, Марка Вочка, Лесі Українки, Володимира Винниченка та інших.

«У цій книжці матимемо багато історій. – зазначає автор у пролозі. – Через них ми дивитимемося на історію європейської культури, занурюючись в один провідний лейтмотив: питання про суть кохання та любові».

Публікуємо фрагмент книжки, наданий «Видавництвом Старого Лева».

Винниченко і фантазія рівноваги

Війна бажань, війна любовей – це справді лейтмотив багатьох Винниченкових творів. «Чорна Пантера і Білий Медвідь» – це драма про конфлікт між бажанням породити і бажанням створити. Тобто між бажаннями мати родину й дітей – і бажанням створити мистецький шедевр. Що важливіше для митця – дитина чи портрет дитини? Бути батьком чи бути генієм? Звісно, хотілось би і того, й того, – але що вдіяти, коли обрати потрібно лише одне?

«Записки кирпатого Мефістофеля» – це драма про конфлікт між іншими двома бажаннями: кохати і любити. Між бажанням романтичного кохання до жінки-мрії (яка може перетворитися на ілюзію) і бажанням зв’язаності значно тривалішої, глибиннішої, біологічнішої, – зв’язаності з дитиною. Кілька героїв одночасно проходять у «Записках» крізь ту саму драму: бути з новою жінкою, до якої тебе так сильно тягне, – чи бути з тією, яка народила тобі дітей, навіть якщо ти її не любиш.

«Хочу!» – це також драма про різні бажання: любові-боротьби і любові-миру, любові до себе і любові до справи.

Герої Винниченка вже не знають, що таке ієрархія бажань. Що таке «правильні» бажання, а що – «неправильні». Вони спускаються в шахти своїх сутностей, щоб знайти там джерело, найглибинніше прагнення. Воно, це прагнення, пояснить інші або відтіснить інші.

Воно дасть тобі відповідь на питання «хто ти є», допомігши знайти відповідь на питання «чого ти по-справжньому хочеш».

«Входить в не сродную Стать» – це шлях до нещастя, писав Сковорода. Краще погано зробити те, чого хочеш саме ти, ніж добре зробити те, чого ти не хочеш, для чого ти не народжений. Упізнати в павутинні бажань, які тебе обплітають і ув’язнюють, саме ті бажання, що йдуть від самої твоєї сутності – може, це і є ключик, який відмикає потаємні двері наших життів?

Ще у ХІХ столітті німецький філософ Артур Шопенгауер здійснив вибух у європейському мисленні. Супроти давньої мудрості про те, що ми хочемо лише того, що справді знаємо, Шопенгауер висловив власну: ми насправді знаємо тільки те, що хочемо.

Скажи мені, чого ти хочеш, і я скажу, хто ти, – ось мудрість, що народилася з Шопенгауером, яку продовжили Ніцше і Фройд. Але у Винниченка вона позбувається своєї стрункої метафізичності: зрозуміти те, чого я хочу, виявляється, складно. Бо в нас надто багато різних «я», надто багато вузлів ідентичності, пам’яті й надій, які хочуть абсолютно різного. І тоді ми маємо або занурюватися – і зрозуміти наші найглибші бажання, які лежать в основі решти бажань. Або розширюватися – і розуміти, як ці різні бажання ми можемо збалансувати, урівноважити. Маємо ставати або археологами, або архітекторами власних душ. А ще краще – і тими, й тими.

Винниченко іще жив за епохи, коли ця конфліктна множинність між різними частинками наших «я» сприймалася як шлях до свободи. Думка про цю множинність тоді ще була єретичною, – і Винниченко, попри свою страшенну популярність, був для свого часу єретиком. Його романи надто багато проблематизували в епоху, що – як і наша – шукала простих рішень.

Але Винниченко не тільки добре відчув цю множинність, – він зрозумів її небезпеки краще, ніж багато з тих, хто прийшов після нього. Він розумів, що множинність сама по собі не може бути цінністю. Вона важлива як цінність антитоталітарна; але, віддана собі, вона перетворюється на великий розпад. Окрім множинності, потрібна ще одна цінність: рівновага. Усвідомивши множинність власних бажань, множинність бажань у суспільстві, ми мусимо прагнути їх урівноважувати. Навіть якщо це видається надскладним завданням.

Рівновага – дивна контрабанда античних цінностей посеред модерного життя. Вона видається старомодною та відсталою. У світі радикалізму та екстрем рівновага звучить як щось невимовно консервативне.

Але якщо древні її так цінували, можливо, вони мали слушність? Зрештою, у них не було таких ілюзій щодо єдності нашої особистості, які маємо ми в модерний чи навіть постмодерний час. Древні вважали би божевіллям думку, що ми самі контролюємо власні емоції, власні вчинки, власні сновидіння і власні пристрасті. Ні, вважали вони: в наше «внутрішнє» втручається забагато зовнішніх сил, тому якщо не тримати свій світ достатньо захищеним, його розірвуть на шматки.

Відкривши множинність світу бажань, Винниченко поставив під сумнів ту емоцію, яку розвивав його сучасник, Девід Герберт Лоуренс. Для Лоуренса кохання та сексуальність були висловленням найглибшого в нас. І мистецтво полягало в тому, щоб повною мірою відчути їхню енергію і прийняти її в себе. Винниченко натомість відчував їхню деструктивну силу.

Він відчував – поки що на рівні індивіда, – що цією стихією треба вміти керувати. Платонівський образ візничого, що керує дикими кіньми колісниці, був би для нього близький. Як ти можеш керувати силами, які намагаються на тебе вплинути? Тільки маючи внутрішній центр. Гравітаційне поле, яке організовує навколо себе множинність так, як тобі до вподоби. Яке є достатньо сильним магнітом, щоб не потрапити під дію інших магнітів.

Винниченко, можливо, прагнув бути українським стоїком. Його стоїцизм, напевно, утопічний, – як і багато інших Винниченкових захоплень. Але, вийшовши з епохи, яку зжер хаос екстрем, він (можливо, запізно) зрозумів, що мудрість має передусім турбуватися про баланс і рівновагу.

Бо стоїки, зрештою, теж прагнули рівноваги. Прагнули стану, коли чогось не занадто багато і не занадто мало, а – достатньо. Стану, коли нами керує міра, баланс і пропорція. Тобто – Логос.

Купити книжку