Війна з нами назавжди — Яніна Соколова у розмові з Вахтанґом Кебулазде

26 липня на VI Міжнародному літературному фестивалі «Фронтера» у Луцьку журналістка, телеведуча та громадська діячка Яніна Соколова і філософ, публіцист та перекладач Вахтанґ Кебуладзе говорили про українську ідентичність, життя у тривалій війні, російський імперіалізм, роль культури й армії та про те, що може означати перемога. Публічну розмову «Бути причетними» модерувала Яна Брензей. Читомо публікує основні тези спікерів.

Про спільну ідентичність і війну, що з нами назавжди

Яніна Соколова: Я сьогодні провела цілий день у Луцьку: дуже багато ходила, дуже багато говорила. І вперше, напевно, за все своє життя зрозуміла, що стерлася межа у баченні ідентичності між сходом і заходом нашої країни. І це неймовірно, друзі.

Я із Запоріжжя. Це прифронтове місто, у якому нині вкрай важко жити. Ідентичність людей у Запоріжжі тепер така сама, як ідентичність молоді, яку я сьогодні бачила на вулицях Луцька. Моє серце раділо від того, що ми нарешті дійшли до цієї точки. Не загальною масою, але це справді результат.

Ми вже пройшли етап анестезії, коли думали, що все буде так, як раніше: станеться завершення війни — і ми повернемося до попередніх базових налаштувань. Зрештою ми прийшли до усвідомлення, що повтору не буде. Ми живемо інше, нове життя, і війна з нашою країною назавжди, війна з нами назавжди.

З одного боку, це жахливо. З іншого — це означає, що ми маємо максимально акумулювати всередині себе, наших родин і наших дітей величезний досвід, який пройшли, і базові налаштування ідентичності: любов до України, ненависть до росії, любов до власної культури, знання історії і, найголовніше, шану до війська й пам’ять про нього.

Вахтанґ Кебуладзе: Я підхоплю тезу, яку висловила Яніна. Ми — інтелектуали, журналісти, письменники й філософи — такі маленькі голки, які зшивають країну. Я ніколи не подорожував Україною так багато, як під час повномасштабного вторгнення. Раніше я краще знав маленькі містечка Німеччини, бо я германіст, ніж Україну. Тепер я в Луцьку — і це для мене також дуже важливо.

Про нові правила і суспільний договір

Яніна Соколова: Ми живемо в найважчий момент нашої історії. Але маємо унікальний шанс, якого не було в наших бабусь і дідусів і який можемо передати нашим дітям. Ми маємо шанс змінитися й жити далі в країні за новими правилами, підписавши всередині себе, всередині кожної з наших родин суспільний договір.

Я хотіла б, щоб ви перестали вірити російським тіктокам, перестали коментувати весь цей контент, у який росіяни щодня вкладають мільйони євро, аби працювати з вашими мізками. Щоб ви стали інформаційно-гігієнічними й не довіряли нікому без перевірки. Спочатку перевіряйте — навіть мене, — а потім робіть висновки. І, будь ласка, поговоріть про це зі своїми дітьми.

Сьогодні, гуляючи Луцьком, я побачила дівчинку з мамою, а потім до них підбігла ще одна дівчинка. Вони українськомовні, мама українськомовна, але діти дивилися якесь російське відео — Roblox чи щось подібне. І це Луцьк, Волинська область, родина, яка явно спілкується українською.

У мене двоє синів, вирощених у тотально україномовному просторі. Мій чоловік — зі Львівщини, я із Запоріжжя, повністю перейшла на українську, моя мама теж. Але тепер через школу й оточення мої діти говорять українською тільки вдома. Уявіть: тільки вдома. Це велика біда.

Я намагаюся контролювати інформаційний простір: проводжу бесіди, сімейні саміти на цю тему. Але те, що діти дивляться в інтернеті, повірте мені, на 80% російське. Росіяни на цьому заробляють, а ми вкладаємо це в мізки своїм дітям. Тому архіважливо, що ви створюєте всередині своєї родини і як пояснюєте дітям, чому має бути саме так, а не інакше. У цьому можна спиратися, зокрема, на досвід поляків.

Про війну як психотерапевта і мирні практики

Вахтанґ Кебуладзе: Війна — це жахливий, але найпотужніший психотерапевт. Коли ви зі своїми проблемами приходите до психотерапевта, то очікуєте, що він або вона допоможе їх розв’язати. Але якщо так стається, то це не психотерапевт, а маніпулятор — треба від нього бігти.

Справжній психотерапевт має допомогти зрозуміти, які проблеми взагалі не є вашими, а які — насправді ваші, але з ними вам доведеться жити все життя, бо вони є продовженням вашої екзистенції, вашого існування. Я на дуже глибокому рівні відчув, що війна — спершу від 2014 року, а потім повномасштабне вторгнення 2022-го — стала для мене таким психотерапевтом. Усі мої страхи, комплекси, те, через що я переймався і що здавалося дуже важливим, відійшли. Найважливіше з того, що відбувається з нами зараз, — це війна. І найважливіше — наша спільна перемога.

Ярина Чорногуз якось сказала мені: «Ми навчилися жити в мирі з війною». Вона мала на увазі досвід військових. Але коли я писав передмову до її збірки віршів, ці слова лунали в мене в голові, тому що нам, на жаль, справді доводиться жити в мирі з війною.

Зараз і тут ми займаємося мирними практиками: говоримо, читаємо вірші, обіймаємося, слухаємо музику, п’ємо вино. Це дуже теплі й ніжні практики, але всі вони відбуваються на тлі жахливої війни, яку розв’язала проти нас росія.

Читайте також: Вахтанґ Кебуладзе. Кров наших дітей

Про російську імперію і перемогу як тривалий процес

Вахтанґ Кебуладзе: Коли я замислююся над тим, чи скінчиться це і коли, то завжди порушую інше питання: а коли це почалося? У 2022 році? Ні. У 2014-му? Мабуть, теж ні. Той короткий перепочинок, який наше покоління сприйняло як статус-кво, — це лише дуже маленька пауза в історії цієї жахливої, кривавої російської імперії.

Війна — це не наш modus vivendi. Це спосіб існування цього потворного утворення: від початку свого створення вони вели війни. Тому всі ідеї про примирення, про те, щоб десь зупинитися посередині чи щось заморозити, — це лише перерва. Ця потвора завжди так існує, інакше вона не може. Смертю, знищенням і некрофілією пронизана вся так звана російська культура: література, історія, філософія, релігія.

Ми мислимо наше майбутнє в термінах минулого: коли це завершиться, коли ми повернемося до нормального способу життя? Але що таке нормальний спосіб життя — 1991 рік чи 2014-й? Повернення до минулого, до якогось статус-кво не є нашою перемогою і не є завершенням війни. Завершенням війни, можливо, колись стане остаточна деконструкція цієї імперії — і не лише політична.

Я переформульовую наш слоган «Україна переможе» не у простому майбутньому часі, а у future continuous — Україна перемагатиме. Це довгий, виснажливий процес. Але те, що ми вже пішли цим шляхом, — велика перемога. Те, що ми мислимо себе як політичну єдність, як вільний народ Європи, — уже велика звитяга.

Моя формула перемоги — це не вихід на якісь кордони, бо ми не знаємо, яким буде світ у майбутньому. Наша перемога в тому, що ніщо російське ніколи на цій землі не сприйматиметься як рідне: ані мова, ані їхній збочений спосіб життя, ані так звана релігія, ані політична система, філософія, література, балет — і далі за списком.

Про армію, тил і культуру

Яніна Соколова: Ми сильні, ми вільні, це наша земля, ми тут пануємо. Нам вирішувати, хто тут буде міністром оборони, хто — головнокомандувачем, якою мовою тут говорити і як будувати наше майбутнє. Це така розкіш, яку ми, напевно, не завжди цінуємо.

Сили оборони України — наш щит і меч, а їхня сила залежить, зокрема, від сильного тилу. Саме вони абсолютно точно дають нам можливість жити, мені — говорити зараз із вами, а всім нам — перебувати тут. Тому вектор має бути спрямований на них.

Їм важливо, щоб ми тут жили повним життям, намагалися бути щасливими, раділи життю в умовах, які вони для нас створюють. Треба бути сильними, спиратися на те, що нам дають Сили оборони, максимально забезпечувати їх і будувати тил, який буде міцною підтримкою того, заради чого вони все це роблять.

Мені важливо, щоб у мого хлопця, у мого друга і загалом у війська, яке забезпечує життя мені та моїм дітям, було все необхідне. Щоб військові жили за нормальними правилами, мали мотивацію, відпочивали, щоб їхні сім’ї не розвалювалися через те, що батька невідомо скільки немає вдома. Щоб у них була можливість ротацій. Вони дуже сподіваються на нас — і часом це треба почути від іншої людини, аби зрозуміти, що ти робиш усе правильно.

Вахтанґ Кебуладзе: Запорука нашої перемоги — не лише в підтримці армії, а в тотальній мілітаризації нашої країни. Я пацифіст, я ніколи цього не хотів. Я хотів жити в країні, яка взагалі не воює. Але розумію, що так не буде.

Мілітаризація не означає, що всі мають піти на фронт. Вона означає, що під час усіх наших практик — коли я викладаю в університеті, коли Яніна виходить в ефір, коли ми виходимо на сцену, виховуємо дітей, спілкуємося, пишемо книжки й читаємо вірші — маємо пам’ятати, що триває війна і що найважливіша інституція в країні — це армія. Ми всі маємо так чи інакше сприяти тому, щоб вона встояла. Насправді немає «вони» — це ми. Військо є частиною нас, а ми — частиною всього цього.

Надію вселяють українська культура, українська література й українське слово. Попри шалені утиски з боку Російської імперії, потім Радянського Союзу, а тепер путінської росії, наша культура й література не просто вижили — вони подарували таке багатство, таке розмаїття форм.

Сучасна українська поезія — явище, яке, я певен, вивчатимуть століттями після нашої смерті. Для формування нашої політичної нації це надзвичайно важливо. Є думка Ярослава Грицака, мого колеги-історика, що політичні нації Східної Європи формували не так політики, як поети. Хто в нашій історії важливіший за Шевченка? І не в крові Шевченка, не в його ДНК, а в його слові жила Україна — і житиме у словах, поезії, віршах і текстах наших письменників, філософів і поетів. Це вселяє в мене надію.

Ми часто не помічаємо своїх звитяг і перемог. Нам треба щодня повторювати собі, чого ми вже досягли: тоді буде легше пройти цей шлях. Коли в Одесі мене запитали, де сила, що допоможе нам вистояти, я відповів: якщо шукаєте її, підійдіть до дзеркала. Це ви. Більше нікого немає. Ви і є та сила, яка зможе перемогти морок російського світу смерті.

Читайте також: Фронтера 2026: Валерій Пузік про культуру та мілітарі-літературу