Фронтера 2026: Валерій Пузік про культуру та мілітарі-літературу

25-26 липня «Фронтера» у Луцьку традиційно об’єднає літературу, музику, стендап, медіа та дипломатію. На гостей фестивалю чекатимуть дискусії, поетичні читання, концерти, дитяча програма та інші активності. Фокус тема — «Межі причетності». Це про вибір не залишатися осторонь і спільність, що стає опорою для кожного з нас.

Читомо ділиться з вами промовою військовослужбовця та письменника Валерія Пузіка з відкриття фестивалю.

Я починаю писати цей текст в норі позиції «Балка», поблизу села Степове, Запорізької області на початку грудня 2025 року.

6 рота, 2 батальйону,  128-ї гірсько-штурмової бригади.

Ми — піхота.

Попереду нас росіяни, а навколо позиції лежать їхні тіла.

В посадку приходять коти, собаки та інші звірі — вигризають м’ясо. Волочуть їхні відірвані руки та ноги в поле. Лисиці копирсаються в нутрощах.

Ми спостерігаємо це видовище крізь прилади нічного бачення і це не викликає жодних емоцій.

++

Перед виїздом на позицію, я зайшов у магазин, купив блокнот і шість ручок. Я знав, що писатиму тут. Щоб не сталося, — писатиму.

На першій сторінці завжди вказую кому відправити його — дружина, Ірина Панчева. Попереджаю хлопців: якщо тут я «фініш» — заберіть, адреса ось записана.

Це блокнот для віршів та нотатків.

Ця звичка у мене з часів АТО.

++

Текст для мене — пам’ять,

спосіб зафіксувати нову реальність,

засіб для збереження імен та позивних.

Література — це мислення,

повітря,

код нації,

елемент ДНК.

Кожен текст про російсько-українську війну важливий.

Кожен голос — важливий,

і ми повинні навчитись слухати ці голоси.

Хто, як не ми, несе відповідальність за наше теперішнє і наше майбутнє?

Хто, як не ми, збереже кожне слово та кожне ім’я?

Хто, як не ми, збереже пам’ять про дні наших визвольних змагань?

++

Я пишу цей текст під землею, в норі, яку копали до нас і яку продовжуємо копати ми. Я знаю, що після нас, прийдуть інші і теж її копатимуть.

Це важка робота, але від того наскільки добре ми виконаємо її — залежить чи пройдуть росіяни далі на нашій ділянці.

Ми мінуємо територію довкола.

Ми чекаємо росіян і ми готові їх нищити.

Вони лежатимуть у посадках і полях чекаючи моменту поки українська земля поглине їхні тіла.

В зоні ведення бойових дій існує лише одне — виконання поставлених завдань. Є злогодженість дій і є шлях, яким йдеш. Якщо не вб’єш ворога ти, ворог уб’є тебе. Це принцип виживання. Якщо один відступить — посиплеться оборона. Ми частина єдиного організму. Ми — рука, що стискає пальці, аби утворився кулак.

++

Культура під час війни має стратегічне значення. Вона формує дух і характер.

Література, кіно, театр, музика, образотворче мистецтво — не м’яка сила. Це повноцінна зброя та елемент впливу де форма, зміст та досвід мають вагу.

Культура — це, безперечно, фундамент нашого майбутнього. Вона — не дзеркало суспільства, а молот, яким кується нова реальність.

Ми живемо в час коли швидкість та реакція — елемент виживання. Війна — це не слова, а дії; час не простих рішень та не простих тем.

Я часто чую, що театри не хочуть брати п’єси про війну в репертуар, щоб не травмувати свого глядача;

коли тривала перша фаза сучасної російсько-української війни, яку чомусь називали антитерористична операція, від літературознавціа я чув, що зараз не час писати про війну;

до 2022 року видавці не охоче брали на розгляд тексти ветеранів, мотивуючи це не комерційністю та не цікавістю до теми. Простими словами, цитата: «це не продається»;

я часто чую, що фільмувати ігрове кіно — коли війна ще триває — не варто.

Але я скажу наступне: якщо зараз ми цього не будемо робити, за нас це зроблять росіяни.

Ця війна триває вже понад десятиліття. Діти, які малювали малюнки українським військовим у 2014, зараз захищають Україну зі зброєю у руках. Нова мілітарна культура формує націю. Це візія на яку опирається опір, це щит, ін’єкція від байдужості, — якщо вже на те пішло.

Ми повині не відводити очей.

Я скажу за мілітарну літературу:

про новий канон, що формується у нас на очах. Чесні, з крові та поту тексти. Болючі, до нестями оповіді трансформують досвіди нашої боротьби, досвіди чекання, втрат і пам’яті  про полеглих у цій боротьбі за Незалежність.

Тексти Федора Рудого, Олени Герасим’юк, Ярини Чорногуз, Бориса Гоменюка, Тараса Матвіїва, Гліба Бабича, Ігоря Мітрова, Максима Кривцова, Єви Тур, Єлизавети Жарікової, Артура Дроня, Аліни Сарнацької, Іллі Чернілевського та багатьох інших – фундамент на якому буде будуватись українська культура, щонайменше майбутніх років сто.

Я назвав лише дещицю. Імен сотні. І з кожним роком їх ставатиме все більше і більше. Це література російсько-української  війни. Своєрідний літопис, якщо хочете. Новий міт в історії України та її культури. Нова навігація за якою ітимуть покоління після нас.

Саме тому Україна не повинна обмежуватись трьома-п’ятьма іменами ветеранів на міжнародній арені.

Якщо ми хочемо перемогти у цій війні на всіх рівнях: тактичному, оперативному,  стратегічному, — імен, які представляють Україну в Європі та світі повинно бути більше.

У війську достатньо достойних митців та мисткинь. Варто лиш звернути на них увагу.

Я переконаний, що література написана  військовими може говорити зі світом гучно, на рівних, правдиво.  І нам не потрібно шукати українську «кращу» версію Ремарка, Гемігвея чи ще когось. Більше того, нам не потрібно апелювати до їхніх імен. Це комплекс меншовартості. Це знецінення роботи український авторів, які вже понад десять років захищають нашу країну. Це знецінення праці митців, які загинули за майбутнє України. У нас достатньо своїх голосів. Нам просто потрібно навчитись вимовляти їхні прізвища голосно та з гордістю. Не квилити, не лобіювати особисті інтереси, не рухатись за модою, а працювати над тим, аби підсилити українські наративи в світі чесними та правдивими текстами. Часто вони роблять боляче. Цього болю не потрібно боятись.

++

Культура — важливий елемент української перемоги.

Культура — відповідь на запитання: хто ми і звідки? За що боремось і куди йдемо?

Культура — це візія майбутнього,

моноліт з якого формується нація,

грунт, на який ставатимуть наші діти та онуки коли навчатимуться ходити і говорити.

Культура — це відповідь на запитання: ким ми були?

І:

чи достатньо ми зробили для того, щоб покоління, які будуть після нас, говорили українською мовою?

++

Українське небо,  земля,  вода і повітря, — довіряю життя своє, дух і тіло вам.

З любов’ю в серці.

Слава Україні!

8-19 грудня 2025 року.

Фото: Шавловська Тетяна