Віра Вовк – поетка з княжого роду між Бразилією та Україною

Вигнання з батьківщини, захопленої московськими окупантами, – до болю знайома історія для сучасних громадян України. Подібна доля спіткала й родину 13-річної Віри Вовк на початку Другої світової війни. Утім, попри вимушений виїзд на Захід і загибель тата, Віра залишилася українкою. Більшість життя вона провела в країні карнавалів та футболу – Бразилії, але ні на мить не втрачала духовий зв’язок з Україною: приятелювала із шістдесятниками, політв’язнями, неодноразово відвідувала рідний край. Водночас збагатила українську культуру оригінальним письмом, у якому з українськими переплелися образи латиноамериканські, і збагатила культуру бразилійську, своїми перекладами відкриваючи тамтешній публіці знання про культуру нашу.

Вовк чи Селянська?

Віра народилася 2 січня 1926 року в Бориславі на Львівщині й прожила довге життя. Її батько Остап Селянський мав славу «народного лікаря Гуцульщини», був особистим доктором митрополита Андрея Шептицького – «за сумісництвом» Віриного хрещеного батька. Мати – археологиня Стефанія Марія Селянська із роду Звонок. 

Чому ж їхня дочка Віра стала відома за іншим прізвищем? Відповідь на це питання дала свого часу сама поетка: «Мій дід називався Григорій Вовк, походив з Вовчинця (села на Івано-Франківщині – авт.). Але коли взнав, що стане священником на Гуцульщині, де люди вважали вовка не дуже доброзичливою твариною, мусив узяти собі інше прізвище, щоб простолюддя його любило. І став Селянський. А я повернулася до справжнього родинного прізвища». 

Крім того, Віра Вовк мала підстави думати про себе як про нащадка аристократичної фамілії. Аргументувала це з огляду на історію української шляхти: «Степан Пушик (філолог, літератор – авт.) сказав колись, що я княжна. Цілком можливо, що давнє княже плем’я переселилося до села, бо така була доля наших дворянських родин – вони бідніли і переїздили в села дуже часто. Наприклад, моя мати працювала ще на початку своєї діяльности вчителькою біля Борислава, а там найбідніший селянин, неграмотний, був князем». 

Вигнання: Німеччина, Франція, Бразилія

Віра зростала серед карпатської природи в містечку Кутах на Гуцульщині. Навчалася в гімназії у Львові. Від 1939 року, через прихід большевиків на західноукраїнські землі, її родина вимушено емігрувала. Спочатку переїхала до Німеччини: там під час бомбардування Дрездена, за два місяці до капітуляції нацистів, загинув Вірин батько – у момент авіанальоту союзників він якраз оперував поранених у військовому шпиталі. 

До речі, 2013 року на прохання Віри Вовк, капсулу із землею, яку взяли на місці загибелі її батька, вмонтували до крипти з похованням митрополита Андрея в підземеллі собору Святого Юра у Львові – храму, де владика колись охрестив її.

1949 року, транзитом через Францію, Віра Вовк разом із матір’ю переїхала до Бразилії. Там, у штатах Парана, Санта-Катарина, Ріу-Ґранді-ду-Сул, уже десятиліттями проживала українська діаспора. Однак Селянські оселилися у Ріу-де-Жанейру, де громади українців не було. Тож Віра згадувала, що вони з мамою «не мали ближчого поняття про країну, до якої перебиралися жити: мама уявляла її собі як якесь неокреслене Ельдорадо, я надіялася знайти там мир і сприятливе підсоння для своєї праці». Зрештою, в бразилійському мегаполісі Віра закінчила університет, здобула докторський ступінь, стала професоркою німецької літератури, а від 1957-го працювала завідувачкою катедри германістики. 

Проживаючи за океаном, Віра Вовк усвідомила, що має заповнити прогалину в знаннях бразилійців про Україну. Вона поставила собі на меті перекласти 12 творів української класики (тексти Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Івана Франка, Василя Стефаника та багатьох інших) і 12 творів модерних письменників, її сучасників (Василя Голобородька, Івана Драча, Миколи Воробйова, Валерія Шевчука, Ігоря Калинця та ще багатьох).

Відтак зреалізувала ту ідею в серіях «Вертеп» та «Писанка». Крім того, перекладала українською твори з німецької, французької, португальської, іспанської та інших мов. 

Віра та шістдесятники

Надалі про Україну Віра Вовк знала не лише з дитячих споминів – зв’язок із Батьківщиною підтримувала й після вигнання. Зокрема, жваво спілкувалася з низкою шістдесятників, політв’язнів, – здебільшого в листовній формі, проте вряди-годи й наживо. Часто комунікація з Вірою ставала для митців із підсовєтської України вікном у світ західної культури. Серед них – Алла Горська, Іван Світличний, Ігор Калинець, Василь Стус (його Віра нарекла своїм «названим братом»). Останній, уже з-за ґрат, у 1975 році, писав: «Одержав дуже приємного листа од Віри Вовк із Бразилії – вислала гарні відбитки двох композицій Ю. Соловія, відомого українського художника, що мешкає в Нью-Йорку. Там уся громада поетична (…) – Віра, Тарнавський, Килина, Андієвська, Бойчук, Рубчак, Васильківська. Усі вони аполітичні митці, творять мистецтво, а не годять політикам». 

Уперше після майже 30-річної розлуки Віра Вовк завітала до України у 1966-у. За ці візити декотрі представники діаспорного середовища її критикували (вважали-бо поетів із підсовєтської України надто обмеженими впливом російської літератури і відтак не вартими такої пильної уваги, тимчасом як самі були обізнані із ширшими пластами світового письменства), втім дехто, як-от Богдан Бойчук, згодом забрав власні слова назад. Сама ж Віра про той період згадувала так:

Моє спілкування з українськими творцями має різні наголоси. Миколу Бажана та Григорія Кочура я вважала своїми учителями і радо приймала їхні дороговкази для нових праць. З Михайлиною Коцюбинською та Ігорем Калинцем ми коментували здобутки шестидесятників. Із Дзюбою, Стусом любувалися походеньками і довгими розмовами. Найближчими тоді були мені Григорій Кочур, Іван Світличний і, дещо пізніше, Василь Стус.

Крім того, Віра Вовк у принципі не ділила українську літературу на материкову та діаспорну. Якось в інтерв’ю Тетяні Терен письменниця зазначила: «Назагал я відкидаю такі категорії, як діаспорна література чи діаспорні поети. Всі ми – українська література, де б вона не творилася. Міцкевича чи Словацького (жили за межами етнічної Польщі – авт.) ніхто з поляків не прозвав би діаспорним поетом».

Читайте також: Що більше, дужче любиш – то розумнішаєш: з листів Василя Стуса до сина

Сестри – на все життя

Неможливо оминути, що найближчою подругою поетки впродовж майже всього її життя була художниця Зоя Лісовська-Нижанківська (цьогоріч їй виповнилося 98 літ), донька знаменитого українського митця Роберта Лісовського. Коріння цієї дружби сягає міжвоєнної України. 

Віра згадувала: «Вперше я зустріла Зою у Львові 1938 року, після вступного іспиту до дівочої гімназії(…) Наші матері були подругами й домовилися, що Зоя поїде зі мною на вакації до Кут над Черемошем, де батько працював лікарем. Я так зраділа тією звісткою, що кинулася Зої на шию, чим зовсім її приголомшила. До того часу я була самітною, бо батьки важко працювали. Зоя зразу стала мені тією вимріяною сестрою, якою залишилась досі». 

Два літа дівчатам поталанило провести на Гуцульщині. Вони не лише гралися, а й заприсяглися одна одній служити українському мистецтву. 

Варто пам’ятати, що доба польської окупації Галичини та Волині у 1919-1939 роках вирізнялася значними обмеженнями прав і свобод українців, свідками чого були й Віра із Зоєю – приміром, коли шовіністично налаштовані поляки у Львові неодноразово намагалися в насильницький спосіб зривати збори української молоді, про що розповідала Лісовська. 

У цьому контексті Віра Вовк зауважувала: «То були важкі роки… Польський уряд вороже ставився до українського населення, не приймав українських студентів на вищі студії, і багато з них утікало до Відня або до Праги, де обставини були гуманніші».

Тому-то мисткині ще в дитинстві усвідомили серйозність справи національного визволення та плекання відрубної культури. Одна писала свої перші вірші, друга ілюструвала їх. 

Там, у Кутах, подруги застали разом і початок Другої світової війни. Зоя Лісовська згадує: «Якось уночі прийшов до доктора Селянського, де я, власне, була на вакаціях у Карпатах, полковник-українець із Червоної армії (напередодні Остап Селянський його вилікував – авт.) і сказав батькові моєї подруги: «Втікайте! Беріть своїх дітей і зникніть, бо ви є на листі (у списку тих, кого комуністи планували арештувати – авт.)». Завдяки йому ми змогли врятуватися – виїхали і все покинули. Родина доктора Селянського мусила взяти мене зі собою, бо з моєю мамою не було контакту. То була страшна зима, мінус 40. Страшно було, але я тішилася, що була поруч зі своєю найдорожчою приятелькою». 

«Мій ґандж і мій кумир – Поезія»

2000 року в есеї «Моя поезія» Віра Вовк доволі повно схарактеризувала особливості власного поетичного письма: «Від нормативного вірша я перекинулася на верлібр, у якому знаходжу ширшу гаму можливих мелодійних і ритмічних варіянтів. Шукати відповідної структури – це так як шукати істини життя. Одночасно це гра: переставляти чи вимінювати слова і звороти, вслухатися в їхнє звучання, вдивлятися в їхній колорит, викидати все, що здається надто очевидним…»

Я перейшла довгий процес від ошатности, насиченої метафорами, катакрезмами, порівняннями, до суворої, майже чернечої прісности. Тепер мені люба скупа форма вірша, перецідженого крізь густе сито, щоб не було в ньому нічого зайвого.  

Водночас у її «нормативних» (як це називала сама авторка) віршах натрапляємо здебільшого не на точну, а на так звану Льорківську риму, ґрунтовану на асонансах – до такого віршування авторка повернулася на схилі літ. У розмові з Богданою Романцовою за приклад Віра Вовк наводила такий свій текст: 

«Як довго цвіте олеандр,

Бутує між нами вЕснА

Радіють розсміяна річка

І в крилах синиць небЕсА».  

Наскрізною ниткою Віриної творчости є тема християнства, що, з-поміж іншого, втілилася в óбразах святих жінок, хреста, гріха та прощення, раю та пекла, церкви земної та небесної тощо. Ігор Калинець навіть називав її «найбільшою українською християнською письменницею».

Так, у збірці «Жіночі маски» (1993) надибуємо поезію «Єлизавета Тюринґська»:

«я несу хліб у згортках шат

для голодних

грізний господар до вигоди звиклий

не простить розтрати

з підозрою велить мене спинити

та відібрати

кожну хлібину

я розгортаю плащ

у ньому лиш –

троянди».

Поруч із релігійними мотивами, пістрявіє поетика Вовк і українськими фольклорними символами, що помітно в збірках «Елегії» (1956), «Чорні акації» (1961), «Меандри» (1979) та ін.

Ось як це, приміром, проявляється у поезії «Матері і Лаврська дзвіниця» з «Елегій»:

«(…) Дзвони  твої  горять  нашою  мовою;

Голос  твій  дужий  скликає  до  Нього

Наше  розсіяне  покоління:  друзів,

Святих  і  замучених,  що  їм  Богомати

З  містичним  обличчям  потьмянілого  золота

Плете  калинові  вінки». 

А ще, зазначала Віра Вовк, у її поезії «важливими є бразилійські пейзажі й типова місцева фльора, геть нова для европейки». Помітно це й у малій прозі літераторки. 

Віра Вовк і Нью-Йоркська група

Літературознавці почасти зараховують Віру Вовк до Нью-Йоркської групи поетів. Щодо цього літераторка залишила різні міркування. З одного боку таке: «Мимо всіх роздоріж у поглядах, я ніколи не зірвала зв’язків із Нью-Йоркською групою, до якої досі ставлюсь сердечно». Із другого боку: «Колись я навіть жартома сказала, що я – група Ріу-де-Жанейру з філіялом у Нью-Йорку. Латиноамериканська тематика, Перу, Мехіко, Ґватемала, а особливо Бразилія, напевно, мали на мене більший вплив, аніж північний континент».

Останню тезу підтверджує, з-поміж решти, вірш «Бразильська ніч» зі збірки «Зоря провідна» (1955):

Сад – одна  орхідея,

Квіти з пахощів в’януть,

Місяць – рожа розквітла

Тоне в пурпурнім сяйві.

Ніч, мов Анітра шалена:

Коко, самба і фрево!

Музика стала в небі

Мідяним скорпіоном.

Серце, які твої мрії?

Геть же, музико млосна!

– Жде, до зоріння звиклий,

Дух на контури гострі.

Утім дослідниця Романія Строцька завважує, що існує принаймні один аргумент, який свідчить на користь належности Віри Вовк до Нью-Йоркської групи:

Для “нью-йорківців” було дуже важливо працювати з мітом і ритуалом, усіляко використовувати певні ритуальні практики, урізноманітнювати образність своїх текстів елементами з різних культур та епох. (…)  Тексти Віри Вовк насичені елементами з різних культур, але водночас усі її образи крутяться довкола українського сонця, бо український елемент є в них визначальним. 

Ілюстрацією такого синкретизму слугує зокрема необарокова «Абеткова плетениця на карнавал» (збірка «Сатирикон», 2012), у якій, до речі, відчитуються перегуки й із творчістю Ігоря Калинця, її друга. Цикл містить 30 текстів, «приурочених» літерам української абетки – усім, окрім И, Й та Ь. Ось як, наприклад, звучить вірш Ґ:

Ґердан не прикрасить ґорилі,

І не споганить ґелзь ґазелі;

Ґавоти ґава не танцює,

І ґрегіт ґреґоту не чує;

Ґримаса ґринджі не прожене,

А ґроґ загріє морожене.  

Українська – «мова мого духу»

Поет і літературознавець із Люблина (Польща) Тадей Карабович заявляє, що «українська мова на чужині та Українська Греко-Католицька Церква стали формою існування Віри Вовк як української письменниці». У цьому контексті слушно процитувати й саму літераторку: «Українська є і завжди буде мовою мого серця. Це мова батьків, мова моєї поезії, мова мого духу». 

Звісно, Віра прагнула повернутися до України. Писала: «У час юности, як і в старечі роки, Україна завжди і всюди була моєю батьківщиною. Я тужила за нею, але обставини не дозволяли повертатися. По-перше, це було питання самостійного житла і прожиття, щоб не сидіти на голові з ще одним родичем. По-друге – здоров’я, бо довгі роки я хворіла на саркоїдозу легень, що вимагало особливої уваги». 

З відновою незалежности України поетка не раз приїздила на Батьківщину – бувала у Львові, Івано-Франківську, Києві, Одесі, Симферополі, Дніпрі та інших населених пунктах. В Україні авторка видала десятки власних поетичних та прозових книжок.

Вона мала низку зустрічей з мистецьким та академічним середовищами – зокрема у Львівській політехніці, де співпрацювала з Міжнародним інститутом освіти, культури та зв’язків з діаспорою. На Батьківщині Віру Вовк, з-поміж іншого, нагородили Шевченківською премією та титулом Почесної докторки Києво-Могилянської академії. 

Однак ставилася вона до відзнак будь-якого штибу доволі прохолодно. На одній з останніх львівських зустрічей із читачами наголошувала: «Треба вимагати від серця завжди найвищого рівня. Не вдовольнятися тим, що дістав якусь премію, чи тебе десь похвалили. Всі премії, які б вони не були, включно з премією Шевченка, не є доказом того, що людина справді має високий рівень. Дуже багато письменників і поетів діставали різні премії, але ті, хто найбільше заслуговував на них, ніколи їх не діставав».

Віра Вовк і московсько-українська війна

Вибух великої московсько-української війни у 2022 році Віра Вовк переживала бурхливо, відгукуючись на ці події своїми текстами: і щоденниковими нотатками, і поезією.

У посмертній збірці «Героїка» (2023) вміщено, зокрема, вірш, присвячений жертвам Маріуполя:

«Хто задумує на прах розтоптати 

по садах і бульварах Маріюполя 

твоїх дочок і синів? 

Хто у підвалах задушує 

без зеленої стежки 

твоїх солов’їв і синиць? 

Хто ледяній півночі 

виловлює страдників?

Хто з діток 

вирощує яничарів?

То дії ворога, 

який пильно готовить 

свої власні печалі». 

Поетка померла 16 липня 2022-го на 96-му році життя в лікарні Ріу-де-Жанейру. На схилі літ вона писала: «Підсумовуючи спогади свого довгого життя, бачу, що воно завжди було спрямоване на Україну, що, перебуваючи найбільше років поза її кордоном, я жила нею так інтенсивно, наче б ніколи з нею не розлучалася…».

Друзі та прихильники Віри Вовк готують до друку книжку спогадів про неї. Мав нагоду з дечим ознайомитися – запевняю, буде чимало приємних несподіванок не лише для шанувальників Віриного таланту, а й для поціновувачів близьких їй поетів. На часі також випуск повного зібрання творів літераторки.

Джерела та література

• Віра Вовк. Героїка. – Львів, 2023.
• Віра Вовк. Елегії. – Мюнхен, 1956.
• Віра Вовк. Жіночі маски. – Ріу-де-Жанейру–Женева, 1993.
• Віра Вовк. Зеніт. – Ріу-де-Жанейру–Львів, 2012.
• Віра Вовк. Зоря провідна. – Мюнхен, 1955.
• Віра Вовк. Каравела. – Львів, 2006.
• Віра Вовк. Сатирикон. – Ріу-де-Жанейру–Січеслав–Львів, 2012
• Вовк Віра. Човен на обрію (спогади 2010–2013). – Ріу-де-Жанейру–Київ–Львів, 2014. 
• Віра Вовк: у часи юності, як і в старечі роки, Україна завжди і всюди була моєю Батьківщною. Розмова з Богданою Романцовою. 
• Діаспора. Культура. Епізод 2. Віра Вовк. 
• Ігор Калинець. Сподівана Несподіванка, або спілкування з опалевим метеликом. У Віра Вовк. Диптих. – Львів, 2013. – С. 7–9. 
• Крізь століття твій голос лунає: збірник матеріалів конференції до ювілею Віри Вовк / Упор. Надія Гаврилюк. – Дрогобич, 2021. 
• Тетяна Терен. РЕКвізити. Книга 1. – Львів, 2015. 

Читайте також: Сюрреалістка, захисниця упосліджених і чайлдфрі: Емма Андієвська в 10-ти фактах