Вісім поетичних книжок літа: почуття і пошуки 

Нарешті ми зробили для вас літній огляд поезії. У ньому вісім книжок. За випадковим збігом, вони складаються з двох приблизно рівних груп. Перша — сказати б, емоційніша, друга — радше пов’язана з пошуками в самій матерії літератури, психології, слова. Не сумніваюся, що кожна і кожен із вас знайде тут щось для себе.

Ця стаття є частиною спецпроєкту «Вітрина новинок 2025», створеного за підтримки Фундації ЗМІН у партнерстві з Міжнародним фестивалем «Книжковий Арсенал».

Путівник по урвищу й околицях

Марина Пономаренко. «Путівник по урвищу й околицях», «Видавництво Старого Лева», художнє оформлення — студія «Сері/граф». Про Марину Пономаренко можна сказати, що вона виробила впізнаваний індивідуальний стиль. Її вірш, як правило — підкреслено особиста історія. У центрі — героїня чи герой, її психологія та життєві пригоди під час війни. Все це оформлено в розповідній манері, а водночас ритмічно і часто ще й римовано. Такі собі монологи.

 

— Кажуть, надворі холодно? —

Питає мене продавчиня,

Запаковуючи мені ряжанку, масло

І сир із брутальною скандинавською назвою,

Яку я забула

 

За 10 хвилин магазин зачиняється

Вона у геть літній футболці з котиком,

І в неї беззахисно рожеве волосся

І три сережки у лівому вусі

І коли я закінчую описувати

Всю ту вогкість і вітряність

Несправедливо холодного квітня,

Вона раптом каже:

— У вас такі гарні очі.

 

— У мене є друг, — каже вона. —

У нього теж такі очі, — каже вона. —

Такі ж сині, — каже вона. —

Такі ж незвично сині.

Він під Бахмутом зараз, — каже вона

 

Я оглядаю ще раз вітрину

Чому тут нема віскі,

В цьому молочному?

Дуже захотілося (…)

 

Основні акценти — портрет, іронія, емоція, деталь. Переживання та свідчення трагедії.

 

Якщо більшість віршів цієї збірки витримано на одній ноті в риторичному та естетичному сенсі (їх навіть можна сприйняти як своєрідну більшу цілість — приміром, поему), та ще й не без іронії в бік «пересичених» естетичних пошуків, то в окремих поезіях ми можемо зустріти й дещо іншу Марину Пономаренко, яка працює в ширшому літературному діапазоні:

 

Зима перекочується до обрію

Сонце — мов миска із гарбузовою кашею

Жінка змотує річку — кидає клубок у торбу

По річці пливе баржа

 

Креслить клітинку —

Вулиця

в в

у у

л л

и и

ц ц

я я

Вулиця

Повня у голові — у писаній торбі повінь

Серце жінки трояндиться і цибулиться.

Викидає пагони і запускає корінь

 

Шкура вулиці, винами лита — лопатами дряпана,

Пещена мріями золотошитими-довгополими

Шкура вулиці вщерть посмугована грядками —

Укорінюються серця, перемащені медом і болем

 

Шкура вулиці, коханцями човгана — розчахнута вирвою

Жінка її заговорює, наче квітку отруйну-зубату

І на мову цієї жінки птахи злітаються з вирію,

Пагони серця її кучерявляться — в’яжуться бантами

 

Той, до кого звернена мова ця,

У підшкір’ї черешнями-вишнями вишитий

Той, до кого ця жінка сниться і молиться,

Переможе і виживе

Переможе і виживе

Купити книжку

Цебто

За старим і добрим контрастним принципом переходимо до збірки Сергія Муштатова «Цебто». Продовження експериментальної серії «Тонкі лінії» видавництва «Герда» (оформлення — Ne_Dva ( A + T !). Вірші тут вельми децентровані в плані змісту і сюжету, а також наповнені пошуками в царині мови та переходами меж сенсів. Хоч така поезія сьогодні в Україні з багатьох причин не перебуває в центрі загальної читацької уваги, вона активно розвивається (про що, зокрема, свідчать і наші регулярні огляди на «Читомо») та виразно кристалізується в плані формування і розширення кола зацікавлених та кола авторів і авторок (часто з’являючись також у перекладних публікаціях).

 

Тексти з «Цебто» цілком можливо сприймати поза будь-яким цілісним наративом, віддаючись на відчуття поєднання мовних конструкцій.

 

:: >< ::

це силабо-спочин

 

зупинка зупинки парнi дятли

з обличчям пiноккiо

вплетенi

в браму куванням

 

солене сяйво

в кровi наочнiй гора

грає м’ячем

з собою з водопроводу

 

безрукий школяр

кахель з фрегатами

на стiнi – дерев’янi колеса

боксерськi рукавицi

 

у злого пса – пас у пащi

декору (викрадачі гойдалок

у кістках горизонтів)

допуст

 

Згадаю тут і про різні прийоми в розташуванні тексту. До прикладу, така штука, як розташування частини вірша у примітках, приблизно в такому дусі: «невiрних вiдповiдей» рiвняння фаз кутiв договору в строю мови

в молоко передплiч вiдрахунок в ручному збираннi курява

звичайними словами сузір’я ницьма атака порад зворотнi

сторони».

 

Втім, цілком прийнятно в багатьох випадках буде і пошукати основу-історію, заховану під фрагментарністю, метафорами, асоціаціями та деформаціями.

 

:: >< ::

це лик святого на зрiзi огiрка

обмiн

 

( вздовж блискавки –

протиотрута хованок з болем) оmnes!

оmnes!

 пiд час тривоги золотоочка нагледiла

човниковий хiд по краю спинки стiльця (вигин

локатора?) мерехтінню екрана вторить

 

капiтанський мiсток <…> опис

видих багаторiчне прапор-питання дитини

 

<…> (вкотре всi областi у червоному) 

на вартi напiвпрозоре вагальце учень складальника

дарова недосяжна для ока нитка

(загроза удару балiстикою знята)

до свiтанку до трав крилатих тканина

Замовити книжку

#приголосніголосні

Олекса Бик, «#приголосніголосні», видавництво «Смолоскип», ілюстрації Христини Лукащук. Цілком імовірно, що колись в історії українській літературі нинішні роки будуть позначені саме такими віршами як поетичним мейнстримом. Підкреслено емоційні (навіть коли йдеться про рівновагу). Зі стрімким ритмом, недалеким від музичного, здебільшого римовані. Часто – «портретні» (тут цікаво спостерігати перетини поетики Олекси Бика та раніше згаданої Марини Пономаренко).

 

###

Це люди, які забули про значення слова «страх»,

бо смак горілої ґуми прокрався до їх осель. Ці люди

ходять під кулі з цигаркою у зубах, бо так надзвичайно

зручно прикурювати коктейль.

Ці люди ковтають каву, закушуючи свинцем, і йдуть

по мінному полю, як Той колись по воді. Ці люди носять

гранату, і їх не беруть живцем, і їм, далебі, плювати

на сиве у бороді.

Вони, далебі, вважають написане у псалмі як доказ,

що їх Всевишній підсаджує на броню. Ці люди ховають

друзів — таких, як вони самі, і просять іще набоїв,

і просять іще вогню.

 

Олекса Бик — захисник України, і цілком логічно, що горизонт читацьких очікувань стосовно нього передбачає вірші про війну. Власне, ви їх і зустрінете в книжці «#приголосніголосні», проте не лише. Тут є і любовна лірика, і тексти з енергійними рефлексіями над екзистенційними питаннями.

 

###

…Коли в тебе в серці стільки вільного простору,

що стане вмістити всесвіт і ще когось — навіть якщо

не склалось і не збулось, усі відчуття прискорюються

й загострюються. І ти починаєш думати про невидиме,

рахуєш утрати, як дріб’язок на метро… А серце шалено

стукає об ребро, бо й вітер ранковий печалі твої

не видме. Бо крила твої, далебі, не підперти й костуром,

а нерви твої накручуються на ось — землі, на якій

не зустріти того когось, для кого у серці стільки

вільного простору…

 

Скидається на те, що сильніші тексти збірки — динамічніші, а не рефлексивніші.

Купити книжку

Виднокрай

«Виднокрай» – найновіша книжка Тараса Федюка. Побачила світ у «Зеленому псі». У ній знаходимо характерне для поета поєднання іронії та гіркоти. І, звичайно ж, його відданість традиційним технікам. У вступі автор розповідає, що до книжки ввійшли здебільшого вірші останніх двох років, а ще — раніше не публіковані чи мало публіковані тексти, ближчі, за його словами, до естетики абсурду, потоку свідомості, плюс поезії «для себе та для дружнього читання за хмільними столами». Ось, вочевидь, один із прикладів творів такого роду:

 

***

Ми помрем не в Парижі

Наталка Білоцерківець

ми помрем не в парижі

навіщо нам здався париж

і в москві не помремо

бо хулі в москві помирати

ми в мистецтві помремо

і схиляться чорні квадрати

і троїсті музики

почнуть над могилами двіж

 

ми не вмремо в любляні

і в пізі також не помрем

ми старі і нам пізи

прекрасні уже ні до чого

ми помремо в ноктюрнах

між нот музиканта глухого

і у темних гекзаметрах

вічних античних трирем

 

ми помремо не в осло

бо осло ще гірше аніж

нам нема де вмирати

нам дати надійно затерті

ми якщо і помремо —

то десь у глухому безсмерті

звідки з часом побачимо

як помирає париж

 

В інших текстах, також позначених грою слів, на інших регістрах, Тарас Федюк працює часом фактично з тими самими мотивами, але з універсальнішою образністю:

 

…осінній день

осінній дим

осіннє кладовище

куди тобі

в які світи

якщо ти тут живеш

де скіфський слід

де вітер від

в терновий череп свище

і ти живеш

як срібна креш

на чарі бо а де ж

 

і ти живеш

і смерть живе

і ви живете разом

укупці за

старим дністром

і сушите шаслу

і день за днем

старим конем

повільно і не зразу

іде слід в слід

у білий світ

і сиву ковилу

 

коріння слив

коріння слів

заплутана дорога

якою йти

вона і ти

ідете безліч літ

важкий полин

і кілька глин

тремтять у пальцях Бога

і слід у морі золотий

неначе так і слід…

 

Привертає увагу те, як консерватизм, традиційність цієї поезії поєднується з дещо постмодерним потягом до стилізації, гри, деконструкції.

Купити книжку

Читайте також: Збираючи та розкидаючи слова: Актуальна українська поезія 2024 року

Дещо

Андрій Хаєцький, «Дещо». Оформлення Валерія Пузика, «Видавництво Старого Лева». Певно, найчуттєвіша книжка цього огляду. Відкритість і вразливість цих текстів та їхніх героїв і героїнь до емоцій справляє враження. Любовні перипетії, пошуки себе, пейзажні медитації, реалії війни — все це стає матеріалом для сентиментальних і задуманих віршів на перетині романтичних та сучасних поетичних стандартів.

 

не обирати —

бути обраним

нести

солодкий присмак смутку у долонях

ходити середмістям

у полоні

твоїх ємких

до біса однозначних слів

 

ще вся печаль моя зросте

пішли б дощі

лише гримить травневе синє небо

і ніби близько так

а все ж далеко

і та дистанція не варта цих віршів

 

не обирати жоден з таких днів

коли блукати у полоні слів

стає нестерпним явищем

далебі

то буду обраним тобою з-поміж тих

хто має серце

щоб його нести

якщо і не для тебе

то від тебе

 

Найбільше, однак, запам’ятовуються в книжці «Дещо» ті вірші, де чутливість і детальність поєднується з парадоксом, із «вигином» звичайної логіки.

 

не вперше стояв

сьогодні

навпроти осіннього моря

дивився на шторм

рахував кораблі на горизонті

не вперше почув

(вже звичний) сигнал

повітряної тривоги

і так було порожньо в парку

так було спокійно порожньо

не вперше така приморська осінь

прозора ніби новеньке скло

і жовта-жовта

жовта-жовта

не вперше думав про світ

у собі

і про себе у світі

думав і дивився на розбурхане море

а от позавчора

я вперше почув

словосполучення

«двадцять друге сторіччя»

від відомого українського філософа

і подумав

«ого»

 

У передмові поетка Катерина Калитко підкреслює питання українського культурного простору Одеси та показує Андрія Хаєцького одним із тих голосів, які продовжують творити образ українського Півдня, всупереч імперській традиції. Не заперечуючи важливість цієї теми, все ж хочеться акцентувати, що Хаєцький у своїх текстах, багатих на локальний колорит, мислить універсально, і місія культурної політики (абсолютно реальна) не сковує самі вірші та не робить їх зашореними.

 

у будинку сторічної давнини

холодному і просторому

жіночка

біля якої стоїть термокружка

продає вино

сортів

виведених інститутом

виноробства

на стінах будинку висять

старі фотографії

«закладення дендропарку»

«будівля інституту»

«В. Є. Таїров»

питаюся чи можна десь тут

спуститися до лиману

«так»

каже

«там біля “олімпу” є стежка

біля лиману зараз»

каже

«тихо і дуже добре»

складаючи пляшки у пакет

жіночка зойкнула

«ой»

кажу

«все добре

донесу

все добре»

«головне»

каже жіночка

«знайти центр ваги»

так-так

дійсно

це головне

а біля лиману направду зараз тихо

і дме північно-східний вітер

Купити книжку

Привиди ляльок

«Привиди ляльок» Павла Щепана. Видавництво «Сумна Вівця», художнє оформлення — Андріана Чуніс, дизайн — Роман Воробйов. Поезія, вибудувана значною мірою довкола метафори, логіки сну і сюру, асоціативних стежок та їх переривань. Десь Павло Щепан розгортає образи, ніби ланцюжком, при цьому несподівано вдаючись до деякої (нео)романтичності:

 

тоді коли мовчанка

витікатиме з вух

ми почуємо сонне

сопіння риб

десь там між

їхніми крилами

там під пошматованою

шкірою цього триклятого

міста

битиметься битиметься

камінь у пластиковій

кишені мозку

і ти подумаєш

про те що варто зупинити

мовчанку затиснувши

вуха пальцями

 

В інших випадках — і ці тексти видаються свіжішими — поет робить вибір на користь більшого лаконізму та безпосередності в роботі з матеріалом:

 

небо поч/лося

о

дванадцятій

рівним

хтось затисн/в

усі вмикачі

пальцями

а

о

к

о

моє

застрягло

в

0

 

Або:

вночі

чоловік зварив

обручку

з двох металевих

смуг

вранці

трамвай

йшов

і

спіткнувся

 

Характерно: поезія Павла Щепана, будучи, з одного боку, дослідженням матерії, форми, тобто в певному сенсі аналізом, з другого боку, постає пошуком цілості, пошуком зв’язку.

Купити книжку

Випране й нове

Тетяна Шептицька. Випране й нове. Видавництво «Меркьюрі-Поділля», дизайн Володимира Миколайчука. Нова книжка Тетяни Шептицької — це й іронічні замальовки, і болі війни, і міські фантазії, й енергійна та водночас задумана еротична лірика. 

 

на павутинні

виблискують сльози

післяракетного ранку

і все наполохане птаство

пише ключами

симфонію

           гніву і болю

тужить поранений очерет

і тільки бабкѝ

           кохаються так,

                        ніби осені не існує.

 

Звертає на себе увагу те, що поетка віддає належне різним технікам та стилістикам, підходячи до текстів із різних «боків». Поміж них, наприклад із отакої роботи з формою:

 

ковтунцями конвалій кошлатиться квітень

кругловида краплина карає кору

кубельцятком кохання куйовдиться котень

колобіжно кусаючи крокву криву.

календарний ковток — космогонії карма

кухлем кави купуєш кульбабки красу

колекційний «Кобзар», Караванський і «Karna»

камертоном колишуть коржаву косу

 

Але, здається, спеціальною родзинкою саме цієї збірки Шептицької стала ціла серія віршів з історичним аспектом, зокрема таких, котрі пов’язані з радянським, точніше радянським репресивним досвідом. Що ж, це тема, на якій авторка добре знається, зокрема, завдяки праці в музеї «Биківнянські могили».

 

старий ґебіст

із пухкенькими щічками,

відполірованими долонями

звик не залишати слідів.

він «написав більше, ніж Максимович»,

«випив більше за Менделєєва»,

але про це знає лише його особова справа,

яку ніхто ніколи не прочитає.

Замовити у авторки

Кількість знаків без пробілів

Максим Бородін, «Кількість знаків без пробілів». Видавництво «Discursus», дизайн — Андрій Селімов. Цього разу Максим Бородін, який загалом полюбляє ходити межею формалістичних проб і ліризму, схоже, обрав ліричну сторону. «Кількість знаків без пробілів» — збірка, значно екзальтованіша за попередні. Чуттєвість постає в ній «каркасом» і для сюжетів, і для образних асоціацій, і для словесних ігор.

 

коли звільнили Херсон

ти плакала від щастя

я і не знав

що так можна плакати

і радіти

навіть Ной знову почав будувати корабель

і панікувати

чи встигне до потопу

зібрати всю фауну й флору

зі степу

що межує з душею

як ти зі мною

Ною ще можна прощати

а що буде

коли звільнять

пам’ятаєш

те маленьке село на березі Азовського моря

де ми винаймали халупу

і плавали вночі

                  знизу безодня

                  і зверху безодня

треба зателефонувати Ною

і забронювати місця

поки ми щасливі сьогодні

 

Краще ця стратегія працює у віршах пружніших та бадьоріших, де елементи тексту з’єднуються в цілісний потік. І тут ще раз відзначу: цікаво, наскільки нинішня книжка Бородіна концептуально відрізняється від, скажімо, його ж попередньої. 

 

Біля Придніпровської теплоелектростанції

яка стоїть на лівому березі

твереза й мовчазна

ще її в народі називають «Лхасою»

масною

наче паска

сосновий ліс

вниз до води спускаєшся

щоб окропити

не пити

лише дивитися

там

де я дванадцять років тому трахався

з перекладами Сильвії Плат

чи то була інша дівчина

пригнічена

              ніч яка місячна

наче маркіз де Сад

не пам’ятаю

вона тоді ще голосувала за Януковича

і намагалася побудувати кар’єру

у сфері електромагнітного випромінювання

і його впливу на людину

яку не любила

Сильвія Плат

у мене був блат

лише в поезії

тому я залишився ні з чим

Крим наш

це було вже потім

потяг до однієї

не скасовує ненависті до іншої

ти блядь імперія

дівчина з мерії

з таким довгим ім’ям

наче хтось залишив не закрученим кран

і він капав сто років

і один тиждень

Купити книжку

 

Читайте також: 5 поетичних збірок весни – єднати і фрагментувати