* ESC - закрити вікно пошуку
Chytomo Review 2024
Збираючи та розкидаючи слова: Актуальна українська поезія 2024 року
24.01.2025
Від солідних «вибраних творів» до малих драйвових проєктів. Від збірок лауреатів конкурсів до книжки поета, який загинув на фронті. Після деякої перерви «Читомо» знову пропонує згадати, на чому закінчився 2024-й – цього разу у світі української поезії. До цього огляду з об’єктивних причин не вдалося взяти всі минулорічні книжки, варті уваги. Інакше «поетична карта» 2024-го була б іще різноманітнішою. І це добре як для історії української літератури, так і для тих, хто читатиме вірші сьогодні. Для тих, кому поезія є частиною життя чи — інколи парадоксальною та несподіваною — психологічною підтримкою під час війни.
Стаття створена за підтримки Goethe-Institut Ukraine і є частиною циклу підсумкових матеріалів за 2024 рік Chytomo Review 2024. Більше статей із циклу шукайте за лінком.
«Повільна людина». Микола Леонович
Видавництво «Смолоскип», дизайн Лесика Панасюка, ілюстрації автора.
Перше з двох цьогорічних «зібрань творів». Вірші поета 2000-х, 2010-х і 2020-х років. Книжка вийшла друком за трагічних обставин. Микола Леонович, поет і художник, у 2023 році був мобілізований, і вже в квітні того ж року зник безвісти під час бою неподалік Авдіївки. Тож «Повільна людина» це не лише поетична книжка, а й своєрідний знак надії на звістку про її автора.
Перспектива трьох десятиліть дає матеріал для переосмислень. У «Повільній людині» ви знайдете естетично дуже різноманітні тексти — від віршів, занурених у силабо-тонічну, майже «неокласичну» чи «празьку» традицію, до моментів сюрреалістичної загадковості, бароково-постмодерної гри та повільного детального побутописання.
Мовчи і знай: зійде, мов сон, владар
Цих берегів, цих плавнів і затоки,
Його мовчання — дикий танець хмар,
Його слова — це зашморг златоокий.
Або:
(…) і лавреата
і премію
з телефонної буди
і кілька поламаних іграшок
і кілька скляних кульок
і мишу на мотузці
і Венеру без канчука
зрештою і канчук
кау чук
чубук
колобук
колобук
колоbook
і кілька нових мелодій
і пару нечуваних акордів
і трійко нових матюків
і діву огиду
і діву зраду
і приходив до мене поет убієнний
і мене ублажав наче дівка з гарему (…)
Вражають вірші-передбачування, ще позаминулого десятиліття, в яких можна помітити майбутню трагедію війни та передчуття бою: «До ворога немає більше зла, / В очах мерця підійметься заграва, / Чи проти бився він, чи бився за».
Читайте також: Микола Леонович: Український книжковий дизайн можливий лише в незалежній Україні
«Схима». Василь Махно
Видавництво Старого Лева, дизайн обкладинки — Оксана Йориш.
Перший том двотомника вибраних творів поета, прозаїка, есеїста, літературознавця, перекладача. Вірші, починаючи від книжок дев’яностих років і закінчуючи останніми текстами, ще не оформленими у збірки. Назва тому «Схима», взята від першої книжки Василя Махна 1993 року, певною мірою маніфестує акцент саме на ранній творчості автора. Поезії Махна різних періодів засвідчують цілісний стиль, з урахуванням формальних чи тематичних нюансів. Цілісності цієї, здається, не підважує й біографічний факт переїзду поета з України до США, який дуже часто стає чи не головним у розмові про Василя Махна. У його письмі точками тяжіння є, як на мене, відданість краєвидові, споглядання, увага до портретів людей, тварин та інших істот, дуже специфічна спокійна музичність і загалом незрадливе чуття рівноваги. «Як Махнові вдається тримати цю завидну духовну рівновагу?» – запитує в блербі на останній сторінці обкладинки американський поет, уродженець Одеси Ілля Камінський. Вдається навіть там, де силаботонічне римоване вирішення вірша ніби саме мало б «витягти» автора у стрімкий і квапливий ритм, але ні —
(…) пустотілість мушлі — і пастух
полчищ звуку від труби і флейти.
Випасаєш тіла білий дух —
розітерту горошину крейди.
Чи — зовсім по-іншому — в пізнішому тексті:
інколи пес впадав в меланхолію
бо поетичний псячий вік
починається від…
а далі безконечність — як рейки колії
хто витримає такий тест
цей ассирійський пес
тому він тепер іде на East Village
винюхує сліди нью-йоркської школи
і нью-йоркської групи яку ніколи
уже не зустріне — бо його тіло
зішите із віршів утворює метатекст
ось такий ассирійський пес
Що вже казати про такі розморені, але й напружені, як тятива, краєвиди:
рибалки приходять до човнів перевернутих як мушлі
що гудуть гулом минулого; тиньк води –
вогкий запах і ластовиння солі – бридкі медузи –
розпластаними плямами покрили лінію берега
Порипують човни – вітер сушить їм ребра –
а позеленілі сіті розхитують тінями замість дерев
Читайте також: Василь Махно про Україну як простір співіснування культур
«Діти жонглюють камінням». Ігор Мисяк
Ввидавництво «Темпора», обкладинка та ілюстрації — Ірина Сажинська.
Ще одна не просто збірка текстів, але безпосереднє, матеріальне свідчення воєнної біди. Адже її автор загинув на фронті в квітні 2023 року. Промовисто, що він мав позивний «Поет»…
Вірші збірки «Діти жонглюють камінням» фіксують настрої та враження, спираючись на романтичні традиції, на підкреслено емоційні образи. Специфічний нерівний ритм лише увиразнює цей психологізм:
немає спокою ні тут ніде
гарячий травень зелені вишні
і покурити пішов Всевишній
докурить викине і прийде
над нашим містом мільйон зітхань
до наших вулиць пусті дороги
і від нестями і до знемоги
збираю ранець зв’язок сухпай
ранкове сонце живе руде
росте і шириться як зіниця
він також злий і він теж втомився
докурить викине і прийде.
«Діти жонглюють камінням» – це той випадок, коли прості емоції та слова утворюють складну і драматичну картину. А самі слова ще тільки треба до кінця вигадати.
«Тонкий лід». Ірина Цілик
«Meridian Czernowitz», художнє оформлення — Мітя Фєнєчкін.
Звісно, ця збірка стане однією з книжок-свідчень про психологічну і суспільну атмосферу часів повномасштабної російсько-української війни. Поетка насамперед шукає точних слів, пам’ятних фраз і характерних образів та деталей. Тих, які дозволяють читачам і читачкам сформувати систему координат, зафіксувати сюжетні ходи, можливо, розповідати історії. У цій «малій» і «людській» історії Цілик, як правило, пропонує перспективу, що в її центрі — військові, їхні рідні, переселенці (взагалі, вірші в «Тонкому льоді» дуже персонажоцентричні). Здебільшого ті, хто обрали або змушені були обрати активну позицію. Втім, на щастя, з цього не виходить пропагандистської ідилії, бо ж з’являються й Інші, ті-котрі-не-розуміють:
Сліпі ведуть сліпих.
Карнавал і битва тривають.
Сміх блазня всім чути.
Але зойки мучеників дратують більше.
Стара пані з вузькими губами каже гидливо:
«Цить.
Ви надто голосні, кричуще некомфортні.
Ваша травмованість обурлива.
Не драматизуйте.
Вмирайте тихіше.
Як вам не соромно».
Маска байдужості виграла головний приз!
А нам не соромно.
Та й знаємо: літня пані — не така вже й черства.
Ми бачили, як вона промивала рани страдникам,
як годувала голодних,
як споряджала воїнів золотими обладунками.
Просто пані втомилася.
Забагато тривоги й галасу,
незрозумілих правил нової гри.
Люба пані, вибач, але ми битимемося й далі.
Просто не можемо інакше.
Ми поставили все, що в нас є, на кін:
нашу свободу, наше майбутнє, наші доми,
не кажучи вже про наших дітей —
убитих, живих і ще не народжених.
Ми будемо битися за кожен сантиметр цієї землі,
ми оплакуватимемо кожного воїна,
кожну загублену душу,
кожну зламану стеблину,
кожне розорене гніздо,
кожен зруйнований світ,
кожну випалену пустку у тім краю,
де так радісно буяли квітучі вишні й абрикоси…
А заразом, люба пані, захистимо твій спокій
і право безтурботно випити щовечірній чай.
«Світлочутливі». Олена Павлова
Видавництво Старого Лева, дизайнер, ілюстратор Олексій Чекаль.
Збірка, структурно і концептуально присвячена знаковим, символьним системам. Що засвідчують, зокрема, й назви розділів: «Картографія», «Фотографія», «Літографія», «Іконографія», «Дискографія», «Орфографія», «Кардіографія». Тривожні та радісні ігри з ідеєю інтерпретації сполучень сенсів, архетипічно пов’язаних із грою променів на наших життях і поверхнях. Що виявляється у почуттях, у портретах, у міських просторах (продовження лінії попередньої «Шкіри міст», а в новій книжці найбільше та найзворушливіше змальовано обриси Києва і Львова) та, звісно, у воєнних реаліях. Ще одна характерна риса віршів Олени Павлової — концентрація в них своєрідних фраз-формул, десь вибудуваних із цитат, десь сконструйованих як потенційні крилаті вирази:
Після війни ми всі розсивіємо назад.
Виплеснемо морок
з чорних кіл під очима
у весняні калюжі.
Розправимо зморшку на лобі,
наче книжку,
що пручалась розгортатися.
А коли буде суд,
у грудях скресне лід,
піде судинами.
Вони стануть широкими і
судноплавними.
Наші рухи — пластичними, плавними.
Руки — теплими, очі блискучими, думки еластичними.
Я писатиму про квіти,
а не про ракети.
А поки світ розчухує всі свої гарячі точки,
наче вуличний пес.
Сміливі мають щастя.
А несміливі — причини.
Я не маю нічого.
Цю весну у нас вкрала війна,
Але ми впіймали злодія за руку
і підпалили на ньому шапку.
Каже, підставити іншу щоку.
Ми підставляємо дуло.
«Будемо жити вічно». Дмитро Лазуткін
Видавництво Старого Лева, оформлення — студія «Сері/граф».
Після отримання Шевченківської премії Дмитро Лазуткін рішуче вривається до нашого огляду з новою книжкою. Хоча сама книжка не так рішуча, як сумна, демісезонно-похмура, сентиментальна, трагічна і зла. Саме цими емоціями поет передусім наснажив свої тексти, анотовані як документальні. Що ж, інколи не ми обираємо жанри, а жанри обирають нас — і багато авторів та авторок нині, не мавши, може, жодних подібних намірів, опановують документальну поезію чи принаймні споріднені з нею терени.
Чимало віршів з «Будемо жити вічно» видаються образно опрацьованими розповідями або й прямими цитатами учасників сьогоднішньої війни, захисників України та мирних мешканців. Бої, перемоги і поразки, смерті, рятунки, поранення, розставання — історії зі щоденного пекла. Інші тексти є описами аналогічних історій з авторської перспективи та дистанції, хоча відомо, що ці тексти написано під час або за враженнями служби Дмитра Лазуткіна на фронті, а отже, вони теж є безпосередніми свідченнями. Калейдоскоп із карколомних людських сюжетів, екзистенційних і/або дивних ситуацій (як-от зимова ніч на шахтарському кладовищі), ефектних краєвидів та коротких роздумів і спогадів витворює тривожну атмосферу книжки. У якій трагедія називається своїм іменем, а не ховається за патріотичною патетикою («перемога неможлива / поразка не варіант / моя країна топчеться по глиняній землі / і просить про порятунок»). А часом проста і негнучка мова виявляється напрочуд доречним інструментом творення.
я читав книжку про піратів
і подумав про те що у нас з ними чимало спільного
ми також здатні миттєво перетворюватися на озброєних дикунів
нам також подобається стан війни
цей шалений адреналін
це безконтрольне відчуття небезпеки
битися за свої вітрила
змивати кров з палуб
кричати у глупу ніч захриплими голосами
я не знав що відповісти
коли мій друг написав про те
як після прикриття свого підрозділу
він виходив лісосмугою
у якій знайшов ногу вбитого побратима
з яйцями що висіли на шматку обпаленої шкіри
голі дерева висмоктували душу з розхристаного ландшафту
очі неба відбивали мозаїку знищення
повітря було солодким
ворожий корабель зникав у тумані
разом з усіма своїми діамантами
Читайте також: Чорногуз і Лазуткін: про що книжки нових шевченківських лауреатів
«Відкритий перелом голосу». Катерина Калитко
Видавництво «Vivat», ілюстратор Салава Шульц.
Здається, саме ця поетка найпослідовніше та найглибше інтегрує війну в поезію, в її тканини та структури. Прагне надати воєнним страхіттям максимального об’єму, символізму, багатозначності. Вписати їх до контекстів історії культури та літератури, оздобити цитатами чи стилізаціями. Навряд чи випадає назвати випадковим те, що вже в першому вірші знаходимо посилання щонайменш одразу на Гео Шкурупія та Пауля Целана (що, проте, не означає, буцімто поетка уникає алюзій архаїчніших):
І буде ранок. Простягнеш руку,
торкнеш повітря, живе й туге.
«Війна — костопалка і м’ясорубка», —
зронив був Ґео.
Іди, іди. Почалися зливи.
Земля — як тельбухи. Руки мастяться.
Поки ми тут добирали слів,
повз нас проїхав з росії майстер.
Тюрма цю землю їстиме; так
тепер копати, мов небо копаєш.
І попіл кіс, і попіл цитат,
і сонце встало в синім Китаї (…)
Співпереживання і лють, людяність і випаленість — Калитко створює епічні картини переживань. Військових, лікарів, переселенців, волонтерів, поліцейських та багатьох-багатьох інших. Епічні та напружені:
Як занесли його до стабпункту — схоже було на П’єту.
І віддихувалися госпітальєри:
кров людська — не вода.
І птахи, як і щозими тут, мали падати на льоту,
але треба було якось летіти далі,
бо арта безупинно дірявила небеса
і звідтіля висипалися торішні сухі молитви.
У чоловічому тілі така є крихка краса,
дивне світло, що в очі б’є крізь розриви і шви.
І його тримали, як зняту з розп’яття річку,
і вертали у річище, скільки могли боротися.
І коли, вмиваючись, безгучно плакали лікарі,
їх здаля птахам було чутніше,
ніж гуркіт фронту
Читайте також: Катерина Калитко про право на голосне говоріння і прокляття сполучника
«Лемніската». Ірина Сажинська
Видавництво «Смолоскип», дизайн та ілюстрації авторки.
Книжка продовжує лінійку лауреатів і лауреаток «смолоскипівського» літературного конкурсу. Ніде правди діти: у значної частини читачів (так, і в мене теж) першим запитанням, яке виникло у зв’язку з цією збіркою, стало запитання щодо її назви. Розкриваємо карти — лемніската це, грубо кажучи, фігура, подібна до знаку нескінченності, а ще давньогрецька прикраса приблизно такої ж форми, бантик, яким прикрашали голови переможців спортивних змагань. Не дивно, що назва втілилася, зокрема, в мотиві постійних видозмін і перевтілень. А вони, своєю чергою, переносять нас у країну глибинних образів і явищ, де краса — моторошна:
не полюби прощань сумну голосну розраду:
крапля сповзає склом, у горло вроста сум’яття.
чуєш? — дзвінкі слова знову летять із саду,
знову несуть зірок вимочене латаття.
б’ється у вікна смерть, наче останній сховок тут,
де тріпоче день, ніби остання нетля. до дому,
де сива ніч впіймала собі нікого, завжди летять
птахи, художники і поети.
Або:
поки верталась додому
зупинилась від болю перепочити
біля ятки з мертвими квітами
аж раптом намацала у битому суглинку спини
срібну голку
видихнула заледве
бо мандрівні голуби не вертаються
а вивертаються
перестаючи бути птахами
Такі пошуки-метаморфози відбуваються то на полях, близьких до традиційної лірики, то в ментально межових просторах (зрештою, деякі вірші задумані як листи пацієнток психіатричної лікарні), формально доволі стримано. Хоча й, наприклад, із переформатуванням окремих текстів у «прозові» рядки. Цей хід привернув чималу читацьку увагу, можливо, на тлі загальних доволі консервативних тенденцій у сьогоднішній поезії.
«Навіки ніжні». Мар’яна Савка
Видавництво Старого Лева, дизайн та ілюстрації — авторки.
У центрі цієї поезії — концентровані емоційність та чуттєвість. Поетка розгортає їх у якнайрізноманітніших напрямках і темах. Тут і любовна лірика, і психологічні рефлексії, і молитви, й елегії, і свідчення воєнної доби, і віршований гнів. Узагальнено — від:
Святий Антонію, це дощ. Рушаймо далі.
Чорніють вежі. Падають скрижалі.
Дзвенять трамваї. Деренчать дроти.
Це місто мімікрує під святкове,
І ми, затято прагнучи любови,
Крізь вушко голки хочемо втекти
У ті сади, де править вічне літо,
І де ніщо не втрачено, не вбито,
Не зрізано під корінь, до основ.
Туди, куди, тримаючись за руки,
Оті, що повернулися з розлуки,
Разом ступають у свою любов.
Антонію, візьми усе до решти.
Верни мені загублену сережку,
Врятуй мої долоні від сльоти.
Цей дощ змиває межі і кордони,
На чорних вежах зблискують корони.
Рушаймо далі. Ще далеко йти.
І до:
Спаленим містом іде батальйон,
Гей, воріженьки, йдемо вас шукати!
Жоден із вас не уникне розплати.
Люта ненависть, чорний прокльон.
Світе, не спи, твій зманіжений сон
Нам обертається ріками крові.
Ласки не треба. Дайте нам зброї!
Люта ненависть, чорний прокльон.
В синьому-синьому небі, як льон,
Рада зійшлася крилатого війська.
Зайди московські, гиньте і бійтесь!
Люта ненависть, чорний прокльон.
З нами героїв добірний мільйон
Із козаків і бандерівців лютих.
Й триста хлоп’ят, що упали за Крути,
Люта ненависть, чорний прокльон (…)
Кожен вірш датований, що дозволяє спостерігати за «Навіки ніжними» як за своєрідним ліричним щоденником. Прозора поетика книжки Мар’яни Савки міцно пов’язана з національною літературною традицією. Це, водночас, дозволить ширшому читацькому колу споглядати присутні у віршах ремінісценції цитати чи різноманітні наскрізні мотиви. Наприклад, присутній у першому наведеному тексті мотив сережки, який ще неодноразово з’являтиметься на інших сторінках. Охочі можуть спробувати розгадати чи проінтерпретувати його можливі значення.
Читайте також: Люди на каві й після відпустки — нова проза Мар’яни Савки
«Лють найчистіше висловлювана реальність». Андрій Голоско
Видавництві «Каяла», дизайн обкладинки — Соломія Голоско.
Поет належить до тих сьогоднішніх українських авторів, які послідовно працюють із наголосом на нелінійну структуру образів та на форму. Хоч у дні повномасштабної війни така література самоочевидно перебуває не в центрі суспільної уваги, поезія цього типу (що, до речі, нескладно виснувати і з попередніх оглядів на «Читомо») розвивається цілком активно та успішно. Чим не одна з запорук повноформатності, розмаїття, повноцінності культури?
Основна, напевно, частина текстів книжки Андрія Голоска — стислі (як в обсязі, так і в сенсах) вірші, позначені нелінійним «переливанням» образів. Яскраві поєднання понять, слів, фраз можуть спрацьовувати як складні асоціативні системи або й як гра вільного сполучення.
дні продовжують добиватися зустрічі
прописування вірне проте непомітне
злуки льоду за мостом
як розмова багатьох
як знак столу
в намірі приймати
Цікаві моменти, коли в такі структури, наче вітер, проникає увиразнена емоція, часом утворюючи несподіванку, похідну від несподіванки:
пусте житло
ноги між диваном і стільцем
простягнуті з провисанням
колін
в протилежну сторону
незрозуміле походження
загрози удару
супроводженого
тріском
що прочиняє двері кімнати
У багатьох текстах спостерігається медитативна, проте й близька до раціональної, основа. А подекуди навіть з’являється не зовсім очікувана тут, проте доволі органічна в плані предмету, маніфестація тяглості:
[михайлу григоріву]
порушений спокій
мурашок
чужорідністю
без осмислення
Є в «Люті найчистіше висловлюваній реальності» й частина візуальних віршів — здається, їхня присутність у сьогоднішній українській поезії поступово зростає.
«Екзистенційна крига. Exodus». Катерини Мельниченко
Видавництво «Смолоскип», дизайн Михайла Федишака, в оформленні використано роботи Олекси Манна.
Збірка також стала наслідком літературного конкурсу видавництва «Смолоскип». Визначальною рисою «Екзистенційної криги» мені видався її динамізм, ритм і пружність. Темперамент. Усе це дозволяє текстам Мельниченко в певні моменти прискорюватись і «закручуватися» — в анотації до книжки присутнє порівняння з танцями дервішів. Де в чому таку енергетику також можна назвати «підлітковою». Зрештою, дитяча та підліткова тематика невипадково час від часу виринають у цих віршах:
тут майже кожен другий сподівається на
Христа
не знаючи
на кого ще сподіватись
не знаючи
чого ще чекати
вдивляючись
у дощові хмари
важкі як завіси
старого театру
дитячі геймпади
забуті в нутрощах розкладних диванів
покрились пилюкою
діти-однолітки
перетворилися
у дорослих-однолітків
але тільки зовні
вони одягаються у довгі пальта
сірих та чорних кольорів
поспішають зранку зайняти свої пости
у задушливих офісах
діти-однолітки грають дорослих
під важкими завісами театру
що нависли над ними
до першого вітру
до першої повні
до другого пришестя
Такі форми драйву співіснують в «Екзистенційній кризі» з іронічними епізодами, з візуальними акцентами на кшталт виділених кольором рядків чи специфічних розбивок. Очікуваний психологізм. Сюжети, історії. Скепсис. Але також і лише трішечки захована під кліповою зміною кадрів патетика:
субтильна незалежність
титрами до кожного кадру життя
як тонка драматургічна лінія повісті
має бути переписана
має бути одним словом лише замінена
абсолютна
життя це не просто книга
життя це багацько томів
оцифровані війна та мир
забемкані бінарним кодом
покращені
вдосконалені
282 589 933 — 1 томів
кожного нового випуску системи
Читайте також: «Бути й не бути у пуповині часу»: 10 нових українських збірок поезії
«Замість яблук». Іванна Скиба-Якубова
Видавництво Старого Лева, ілюстраторка Дарія Хрисанфова.
Головна, на моє переконання, чеснота цієї збірки — її невідповідність очікуванням, своєрідна «непокірність». Маю на увазі, приміром, несподівані сюжетні ходи чи образні поєднання віршів Скиби-Якубової, які врізноманітнюють їхню доволі конвенційну форму і риторику. Також поетка жваво працює зі словами, часто далекими від літературної норми, не лише пристосовуючи їх одне до одного, а й дозволяючи їм стирчати в різні боки, перестрибувати між регістрами.
***
Вслухайся:
з крижма крихкого вишпортується немовля озера.
Кришиться крига пелюшок,
тепло мокрішає скраю непевний лід.
Хрещене снігом січневим,
згорнуте в кришталі,
рвучко ворушить прозорими плічками —
розм’якшується,
решетиться сповиток.
Простір хрустить.
Немовля розминає голос,
штовхає повітря міжреберними м’язами.
Вітри картавлять.
Скрикує хрипло риба
в криптах при березі,
труситься — в сон верніть.
Але в лоні у лану мнеться лінива весна.
Тягнеться м’язами, сама ще у себе не вірить,
снить,
леліє сама себе,
ниву ніжить.
В лану у лоні тепло.
Волого на глибині.
Сласно.
Надія манить.
Ще трошечки, крихту хоч! — хрипить скрижаніла ріка,
встромлена списом в озеро.
Просить окрушину сну.
Нині, нині! —
тягне весна долоню,
мне цибулину лілейну.
Бурмотить лютий попереду.
Перебирає побавки.
У письмі про війну авторка дуже чутлива до трагедій, смертей, руйнувань, болю, але вміє писати це все парадоксально життєствердно. Не заклякло від жаху, а рішуче (хоча й рішучість ця складається з напівтонів та нюансів).
ЛІС НА ДВА ГОЛОСИ
Не треба.
Це вже нічого не змінить,
не подовжить тривалості цього дерева,
не поглибить коріння,
не розгладить зморшки кори.
Не поселить птахів у підгорілій кроні.
Все, що ти можеш, —
іти почорнілим лісом,
згадувати очікування конвалій,
вимріювати з-під попелу первоцвіти.
— Але,
погодься,
кожен з нас має душу лісовика,
кожен хоче опікуватися горішником,
вдихати повітря в роздерті легені яструба.
Не садівник,
котрий крону стриже безжально
в форму своїх потаємних фантазій,
вирішує, кому жити, кому вмирати.
Лиш притихлий товариш,
так само частина лісу.
— У лісі
вже давно не було яструбів.
Вже давно ніхто не прорізував поглядом вертикаль,
не порушував летом згорілого спокою сосен.
Цвіте черемша,
і ніхто її не збирає.
— Це лишень означає,
що все починається смертю.
Довго-довго говорить темрява.
А потім розходиться сніг.
«Річка з назвою птаха». Олександра Мимрука
Видавництво Старого Лева, художнє оформлення – Олеся Бачинська та Оксана Гаджій.
Поет у ній підтверджує своє реноме методичного дослідника і співця урбаністичних просторів та – ширше – краєвидів загалом. У цих повільних, задуманих, по-річковому гнучких текстах, наповнених текстурами, кольорами, обрисами, виникає відчуття, що читач і сам може пересуватися різними напрямками, емоціями та спогадами, накладеними на поетичну географію.
кожна яма у цьому асфальті
чиясь біографія
нагадування про поламані руки
і викривлені колеса важких велосипедів
якось проїхав під раму найглибшу
і дивом вижив
сонце врятувало
засліпивши страх
атлас вулиці промислової
має бути схожим на колекцію контурних карт
умовні позначки лише для важливого
місць
де ми призначали зустрічі
розводили вогнища і смажили в них горіхи
пролазили крізь паркан до промзони
та обкрадали чужі черешні
Цілком логічно, що поміж провідних тем і мотивів такої поезії постає культура як накопичення досвідів, сенсів, форм, творчості. Цілісна у своїй іронічній ризматичності:
посилка
яку стільки чекав
передали ще тверді плоди
кожен загорнутий у сторінки
відомі мені віддавна
пам’ятки та інструкції
святі книги й не дуже святі журнали
колись стосом стояли як одне
бо сторінки скрізь однакові
паперові й недовговічні
розгорнути й шукати подібностей
обирати слова
що однаково починаються
да-лекострумний
да-тування
да-ктиль
да-ри
їсти
можна лише розрізавши
святість кулястої форми
на малі частини
сторінки просякнуті соком
робляться прозорими
змішують оприявлені тексти
і наростає ледь помітне відчуття
що все це вже колись було
і повторюється лише з моєї провини
Наприкінці книжки на вас чекає трохи мультимедійності. А саме – музичний плейлист від Олександра Мимрука, «рекомендований для прослуховування після прочитання книжки».
Читайте також: «Річка з назвою птаха» — теплі студії Олександра Мимрука
«Хайкуку». Віктор Шило
Збірка вийшла в послідовно «авангардній» серії «Тонкі лінії» видавництва «Герда» (обкладинка Ігоря Смичека).
Вірші в «Хайкуку», на що й натякає назва (але ні, це не хайку), лапідарні, розгортаються короткими описовими рядками, викликаючи візуально-орієнтовані образи, інколи трохи близькі до примітивного мистецтва, а іноді в пошуках нелінійних узагальнень:
час
висушує богів
як набоков метеликів
подейкують
що зозуля з головою лева
була дуже щедрою
а тепер
ледь-ледь світиться
в темряві
У всіх чи майже всіх віршах «Хайкуку» з’являються зозулі або інші птахи. Це, звичайно, створює простір для інтерпретацій та відчуттів. А герметичний, абсурдний і сюрреалістичний пафос вдало відтінюється іронічними присмаками, своєрідними димками сенсів:
куди поділися старі жінки
що кричали intent!
у підвалі бібліотеки імені крупської
після того як пройшли
самі крізь себе
ніби караван
крізь вушко голки
не відповідай зозуле
сільвіо мануелю
який танцює
на порожньому постаменті
біля річки
інь-гунь
«Ніневія». Марія Галіна
Та ж серія «Тонкі лінії» видавництва «Герда», обкладинка: Марія Галіна та Midjourney.
Це парадоксальні вірші з на перший погляд «реглуряними» образами та прозорим письмом:
Проте
Дехто ходить босоніж
По воді по її зеленому шовку
По її колотому склу
І навіть зберігає ся цілком
Ось доторкнися якщо не віриш тут і тут
Який я теплий
Десь Галіна робить наголос на лапідарну ефектність («Яблука поступово переходять на світлий бік» – до речі, в сучасній українській поезії не так і багато моновіршів). Десь на іронічно-міфологічні мотиви, не без одеських присмаків:
Говорять море очистилося настільки
Що у прибережні води повернулися
Мармурові краби
Морські гребінці
Русалки
Один поц каже що бачив
Морського ченця
Який проповідує добро і непротивлення
Сидячи на жовтому камені
Біля входу до затоки
А подекуди з’являється своєрідний ритуальний танок навколо деталі, начебто банальної, але насправді опуклої та багатозначної, як у цьому тексті, що його можна окреслити як іще однин зразок документальної поезії:
Каже:
Вони мені досі надсилають
Рахунки за комуналку
Це ж Куп’янськ
Навіщо вони мені надсилають
Рахунки за воду та електрику
Коли там все вигоріло давно
У квартиру потрапив снаряд
Нічого не залишилось
Я тут вже другий рік
А вони всі шлють і шлють
Не шліть я вам говорю
Немає давно тієї квартири
А вони все шлють і шлють
Нарахування за повітря
Ось буквально за повітря
«Кінечні пісні». Ірина Шувалова
«Видавництво Старого Лева», ілюстраторка Оксана Стратійчук.
У цій збірці легко знайдемо все те, за що люблять поезії Шувалової: поліфонію, цілу садову вежу алюзій і цитат, увагу до різнопланових голосів і ролей, характерний ритм і фонетику. Є проте й нові тенденції. Наприклад, вагомий мотив смерті, втілюваний у різних вимірах. Або — поява цілого помітного блоку віршів, пов’язаних із війною, значно безпосередніших у висловлюванні, аніж «традиційні» тексти поетки. У цьому сенсі навіть можна сказати, що «Кінечні пісні» перебувають на своєрідному перехресті. Й хоча «прозоріші» вірші є якоюсь мірою кроком у бік мейнстриму, Ірина Шувалова зберігає тут індивідуальність, манеру та знаходить спосіб знову надати слово не домінантному в нинішніх екстраординарних умовах дискурсу, а, наприклад, історіям і відчуттям людей, яким пощастило врятуватися від воєнних бід в інших країнах і які нерідко отримують через це моралізаторські докори:
якщо мене не вбивають
чи маю право я
говорити із тими кого вбивають
на рівних
чи маю я право боліти
якщо не маю рани
скаржитись
якщо не маю втрати
чи маю право
на безсоння
коли тут
не чути сирен
близькість смерті тепер
лежить між нами на столі
як хлібина
із запеченим усередині ножем (…)
Отож, читачі й читачки мають свободу вибору між подібними творами та образно й формально складнішими:
саджати сади й залишати сади й забувати сади
непроханим гостем по власному саду ходити сади
зривати любові зеленими визріють може сади
а потім слідом спотикаючись бігти й кричати не йди
а небо благеньке й діряве для нас не шкодує води
стікати щоками не соромно це повне право води
ти риба а риби живуть у воді й не бояться води
і срібними скіпками плавають в чорних затонах біди
так світом ідеш і заледве лишаєш сліди
а там де лишаєш там зливи одразу з’їдають сліди
і трави з’їдають і вирви одразу з’їдають сліди
і інші сліди неуникно так само з’їдають сліди
але все одно є цей голос далекий що кличе «ходи»
ходи
і спинися
і дерево десь посади
Читайте також: Ірина Шувалова: воєнні пісні допомагають зрозуміти і себе, і ворога
«Тимчасові адреси проживання». Вікторія Фещук
Видавництво «Сумна вівця», ілюстрації Ані Ютченко.
Вельми концептуальна збірка організована так, щоб лише поступово відкривати свої рівні та нюанси. Структурована розділами-адресами (київська, німецькі, польська, адреса дитинства ліричної героїні, плюс кілька абстрактних і забутих), книжка сопчатку постає поетичною рефлексією війни, тилових і переселенських відчуттів, а насамперед матерії, з якою в цих обставинах зустрічається людина, і пам’яті. Фещук детально та яскраво виписує всі ці подробиці. Медитує над часом і простором. Власне, ці перипетії пам’ятання/забування, місця й часу добре корелюють із фотороботами Ані Ютченко – добіркою побитих фотографій. Поштовхом до створення серії, зі слів авторки, стало зникнення та пошкодження частини знімків на картах пам’яті на початку повномасштабної війни. І от ніби досить прості верлібри поступово набувають виразної ритміки та додаткових символічних «поверхів».
кінець історії
час у вечірніх чашках більше нам не
належав
за вікном чути вибух може два
підлога встелена мертвими мухами
скоро осінь
змінимо тему
стіни вібруватимуть дурним сміхом
хто кого цілував першим
хто кому зізнавався
історії не існували в однині
набували неозначеності
стихійності
як чорний чай у наших втомлених чашках
як час проведений разом
того вечору чулось зрушення
зміна природного стану речей
наче завтра не треба до праці
а потім до супермаркету
чувся кінець історії як кінець оповіді
затиханням
а тоді
або:
птички вернулись
такого густого травневого дня
вони є чимсь більшим
чи голосом
чи застереженням
таких не лякають сирени
дзьобають рис повільно
дивлячись просто у вічі
птички невеличкі по полю літают
по полю літают
душі собирают
Далі відбувається розширення контексту – і поміж побутовими замальовками, деконструкціями типових сюжетів і образів світової історії, дитячими спогадами та родинними візерунками бачимо монументальне і жаске видовище архаїчного «темного боку» чи «темної матерії» життя з жорстокістю й болем, механізованими до агрегатного стану ритуалу. Звісно, переплетеного з боком «світлим».
розрізаю малу пасолину
і стаю першовбивцею
так мене зве м’яке бадилля
якого не буде
так мені шепче рожеве суцвіття
якого не буде
а я кажу
стійте
не знімайте з мене шкіри у відповідь
он бачте
люди проросли у темних степах
темно-зеленим лісом
і розрізають одне одному яблука адамові
(певно шукають насіння слів непочатих)
а я теж людина
теж шукаю
тільки довкола сама пасоля
Характерно, що в «Тимчасових адресах проживання» в режимі crescendo збільшується використання діалектних слів, очевидно волинських чи волинсько-поліських. І це ще один «плюсик» книжки.
Читайте також: «Що ти знайдеш по поверненню», або про що книжка «Тимчасові адреси проживання»?
«Треті діти».Наталка Маринчак
Дуже харківський проєкт видавця Олександра Савчука: артбук із віршами (в українському оригіналі та в німецькому перекладі), ілюстрований працями з дерева скульптора Костянтина Зоркіна. Дизайнерка — Надія Величко. До книжки додається вінілова платівка, де вірші Наталки Маринчак входять у діалог із музикою Сергія Давидова. Не лише всі автори і авторки проєкту харків’яни. Слобідська та харківська тема є однією з наскрізних у «Третіх дітях». А точніше — мотив оборони, стійкості Харкова та області, боротьби, що триває вже три роки.
крихкість найміцніших людей вшита в їхні татуювання
ось заговорений день і розіп’ята ніч
тисячі зірок дивляться на тебе
прошивають своїми вістрями
а ти думаєш
як там у середмісті
чи усі зірки там на місці
чи усі дороги так само теплі
чи вода укриває хвилями берег на Гончарівській греблі
чи бруківка так само стигла як каміння дому
чи так само тамує втому
люди сталеві і люди прозорі
одномоментно і одночасно
можуть і вистояти і впасти
тож уночі наче зелені зірки миготять
ті хто живі
ті хто іще не сплять
ті кого втратив і ті кого ти зберіг
вогник месенджера
ніби ліхтар або оберіг (…)
Важливість для поетки родової, міської, національної тяглості-ідентичності відчутна, коли розумієш, що згадана в цьому вірші Гончарівська гребля розташована приблизно в тих краях, де відбувалася дія ще «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка, або натрапляєш на інші знакові харківські локації. І коли читаєш рядки на зразок «мої будинки й мої слобожанські хати / в цій війні оголюють свої хребти / дістають із глибин своїх ребра / стоять і похитуються від вітру неначе стебла» та «наші вишивки / наче насічки червоні на білому тілі / наче рани посічені склом / уламками залізяччя / шматками бетону / ось тут бачиш пташечка є / червона / це мені прилетіло / і пам’ятає про це моя прабабця». Віршів у «Третіх дітях» небагато, це досить концентровані виписування болю, своєрідні молитви та роздуми про людину посеред воєнної катастрофи.
«Компресія». Галина Петросаняк
Видавництво «Дискурсус», дизайнерка Олеся Кухаренко.
Поезія, що запам’ятовується насамперед своєю різноманітністю. Помітною частиною книжки є віршовані рефлексії трьох років повномасштабної російсько-української війни, зокрема пов’язані з не/до/по/розуміннями в цьому контексті між мешканцями України та людей із Заходу. Та найяскравіші, на моє враження, тексти, занурені у матерію культури, де присутні «Тіні Еразмуса і Парацельса. / Силуети Ніцше і Гессе». Часом вони апелюють чи стилізують до інших епох, скажімо, заграють із майже бернсівською риторикою та ритмікою:
Сказати хочуть щось навперебій:
не знаєш, чи душа говорить, а чи тіло.
Шафрановий вогонь в посудині скляній,
а хто несе — не зовсім зрозуміло.
Отак і йдеш: то шлях, то манівці.
І здогад забринить налякано, несміло:
життя — тремтливе світельце в руці,
а у чиїй — не зовсім зрозуміло.
Обрив попереду, безодні край.
Кричиш комусь крізь вітер знавісніло:
«Тремтливий вогнику, не гасни, зачекай…».
А вже кому — не зовсім зрозуміло.
Та ось настане час, і трісне вмить
крихка посудина, де світло струменіло.
Шафрановий вогонь проллється й відлетить…
Але куди — не зовсім зрозуміло.
Або — продовжуючи лінію сконденсованого слова — поетка вирізьблює мініатюри:
Єдиний рятунок —
вхопитися
за сталеве лезо
листопада
й опритомніти
від порізу
А завершує компресію кілька перекладів Галини Петросаняк із німецької — віршів Пауля Целана та Райнера-Марії Рільке.
«Бтс» — книжка віршів та ілюстрацій поетки та художниці Френкі
Видавництво «Антивидавництво».
Обкладинка засвідчує, що ці три літери відчитуються двояко: і як «битися», і як «їбатися». Доволі інформативно, бо тексти у «бтс» і брутальні, й чуттєві, енергійні та наповнені воєнною тематикою. Війну Френкі препарує, розкладає і розкидає уламками, що через них перестрибує динамічний дискурс.
слово «алієнація» означає «почуватися всюди чужим»
а ще «відчувати, що твоїми думками керують ззовні»
а ще «відчуження майна»
або
«перебувати в стані деперсоналізації»
і просто — «відчуження».
«батьківщина» —
рости біля річки Молочки
красти черешню «Чкалов»
топитись в ставку Гарячка
[«Земля охотников на нацистов:
как живёт Мелитополь, готовый “встречать” ВСУ»]
слово «втекти» означає «стати одним цілим з річкою»
а ще «лишити сусіду ключі у ящику»
і щось ще, щось ще, ще щось
«щещось» це звук, з яким нігті
шкребуть шершавий нагрітий бетон
[Мелитополь на грани гуманитарной катастрофы,
но жители продолжают митинговать]
«пекло» це дієслово минулого
поболіло і перестало
[Мелитополь готовится стать Таврической губернией]
«стать» це слово, яке нічого не значить
[Во всей губернии 760392 мжч. и 683174 жнщ.;
на 100 мжч. приходится 90 жнщ.]
Конституція України визначає:
кожен українець і українка мають право
нічого не відчувати
«прощення» і «прощання»
означають протилежні речі,
особливо у політичному дискурсі
«ти» це протилежність походу на темряву
«ja» це так, нічого особливого
[Мы — один народ]
[павел судоплатов знал, что делать с бандеровцами]
сонце це сон /повтори повтори повтори/
«так» означає «можливо»
«ні» означає «ні»
[«Рубли и репрессии»]
[«Здесь скучали по русскому языку» — и. о. мэра
Мелитополя — о возвращении города к мирной жизни]
«страх» означає «бог»
війна їжа зброя теж означають «бог»
«бог» означає все
крім слів, перерахованих вище
Тексти «Бтс» постійно балансують між відносно прозорою сюжетністю та мальовничим унезалежненням ритмічного потоку образів, співзвуч і співсенсів, що, звісно, створює плідний простір для іронії.
До цього огляду, звісно, ввійшли далеко не всі важливі, знакові книжки 2024 року. Наприклад, тут немає таких видань, як «Стається і не перестає» Галини Крук, «Базальт» Василя Муліка, «ДеЩо» Андрія Хаєцького, «Виднокрай» Тараса Федюка, «Тонка коричнева лінія» Андрія Сем’янківа, масштабна антологія «Фронтмени». Про них та про інші збірки ми плануємо розповісти у наступних матеріалах.
Читайте також: Місця втрат і місця сили: ще 11 нових збірок поезії
This publication is sponsored by the Chytomo’s Patreon community
«Читомо» — це професійне медіа про книжки і книговидання в Україні та світі. Ми залишаємось незалежними лише завдяки коштам наших донаторів. Допоможіть нам розвиватися і ставати ще кращими!
Підтримати проєкт