«Ворошиловград», «Записки…», «БотакЄ» – що ми читали 10 років тому

Від карантинних знижок на книжки розбігаються очі, соцмережі рясніють читацькими челенджами й флешмобами, автори щовечора влаштовують онлайнпоседеньки, а ми вирішили здмухнути пил із полиць – і зазирнути в минуле.

Що ми з вами читали 10 років тому? Які книжки викликали тоді найбільший ажіотаж? Які з них популярні і досі, а які потонули одразу у власних же хвилях хайпу? Ми відібрали 10 видань, які нам найбільше запам’яталися з 2010-го. Впевнені, що, поностальгуючи, ви пригадаєте ще із добрий десяток.

Сергій Жадан. Ворошиловград

Роман Сергія Жадана «Ворошиловград» – про «місто, що залишилось поза часом у степах Донбасу» – вперше побачив світ 2010 року у видавництві «Фоліо». З того часу книжка перевидавалася уже тричі: у 2011-2012-му та 2015-му роках – у «Фоліом» та у 2015-му – у «Клубі сімейного дозвілля».

Видання мали презентувати на Сході у межах спеціального «Донбас-туру». Проте в останній момент тодішня місцева влада скасувала заплановані презентації в Донецькому національному університеті та Луганському театрі української драми. Організатори все ж знайшли вихід – і провели заходи у донецькому Chicago music hall, біля будівлі Луганського драмтеатру та у Старобільській районній бібліотеці.

«Ворошиловград» здобув кілька українських нагород. Зокрема, переміг у конкурсі «Книга року BBC-2010» і став «Книгою десятиліття ВВС». Також був включений до списку «Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою» від Українського ПЕН та проєкту The Ukrainians.

На сьогодні роман переклали аж 13 іноземними мовами: англійською, німецькою, французькою, італійською, нідерландською, словенською, польською, латиською, угорською, румунською, грузинською, білоруською та російською. Також готують до видання переклади арабською та болгарською.

Читайте також: «Ворошиловград» і розмови з Сергієм Жаданом очима іспанця

Німецький переклад роману, що вийшов під назвою «Винахід джазу в Донбасі» (Die Erfindung des Jazz im Donbass, вид-во: Suhrkamp, 2012), у 2014-му удостоїли премією Brücke Berlin, визнавши найкращою книгою останніх років з Центральної та Східної Європи.

Тоді ж «Ворошиловград» відзначили швейцарською літературною премією Jan Michalski Prize.

За мотивами роману вийшов комікс – українською, англійською та польською мовами. У межах проєкту «Аудіокниги для людей із вадами зору» було створено аудіокнигу «Ворошиловград», тривалістю 17 годин.

Також роман екранізували. Фільм під назвою «Дике поле» вийшов у прокат у 2018-му.

Читайте також: Дикоград: що в «Дикому полі» залишилось від Жадана

Ліна Костенко. Записки українського самашедшого

Неабиякий ажіотаж серед читачів у далекому 2010-му викликав перший прозовий роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого», що побачив світ у видавництві А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА. Роман практично одразу ж став бестселером. Перший тираж, який складав 10 тисяч примірників, розкупили за два тижні, що стало тодішнім рекордом серед українських видань.

Брак книжок на ринку призвів до появи піратських копій. За словами Івана Малковича, за весь час загальна їхня кількість склала приблизно 30-40 тис. Офіційний же наклад книжки незабаром сягне позначки у 200 тис. примірників.

У 2011-му для презентації книжки організували всеукраїнський тур. Ліна Костенко планувала побувати у Рівному, Києві, Харкові, Львові, Кривому Розі та Острозі. Проте, після перших трьох презентацій, тур було перервано – через гострі висловлювання Віктора Неборака, Ігоря Котика та Юрія Кучерявого, які прозвучали під час обговорення роману у львівській кав’ярні «Кабінет».

Письменник та літературознавець Ігор Котик, зокрема, заявив: «Образ програміста для Ліни Костенко чомусь дуже важливий. Може, тому, що її син – програміст?.. 35-річний герой твору з того, що записує і як реагує на події, видається підстаркуватим паном. А в його мові чуються феміністичні нотки. Коли читав роман, було таке враження, що говорить сама Ліна Василівна. Бо чи може чоловік у 35 років казати, що чоловіки як явище перевелися?..».

Поет та культурний менеджер Юрко Кучерявий же сказав, що «цей роман не є явищем стилю» і що «в літературному сенсі – це провал».

Донька Ліни Костенко, письменниця і культурологиня Оксана Пахльовська згодом назвала ці судження «посталкогольними викидами жовчі відомого кола осіб, які не володіють жодним навіть напівінструментом аналізу».

Тарас Прохасько. БотакЄ

Навколо ж збірки вибраних творів Тараса Прохаська «БотакЄ», що вийшла друком 2010 року у видавництві «Лілея-НВ», не було жодних скандалів. Навпаки. Під впливом письменника, один із засновників документальної майстерні «Еней ТВ» Олекса Коба вирішив перейменувати її на «БоТакЄ». Прохасько люб’язно дав згоду.

А ось, як письменник пояснював назву збірки: «Ботакє – кажуть у наших горах. Бо так є. Тексти, зібрані в цій книжці, дещо нагадують принципи флористики. В них важко знайти якихось концепцій, висновків чи пояснень. Вони просто намагаються бути нагадуванням про нескінченну різноманітність життя, життів, днів, годин. Якщо під час читання цієї книжки таке відчуття з’явиться, то я буду вдячний від імені цих текстів. Як вдячний усім, хто вірить у безпричинну потребу різноманітності, книжок, читання… Бо так є».

Книжка, до речі, запам’ятовується не тільки чудовими текстами, а й красивою обкладинкою, що розгортається у постер із зображенням самого Прохаська та його автографом.

Володимир Лис. Століття Якова

Не могли ми не згадати й про роман Володимира Лиса «Століття Якова», що був опублікований 2010 року в «Клубі Сімейного Дозвілля».

Це своєрідний епос-біографія одного поліського українця, який за свій столітній вік пережив п’ять держав: Російську імперію, УНР, Польщу, гітлерівську Німеччину, сталінський СРСР. Доживши до держави Україна, він опинився перед лицем і родинної, і національної драми, яка була запрограмована катастрофами XX століття.

З мовознавчої точки зору книжка цікава вживанням справжнього західнополіського діалекту, який досі активно вживають у тих краях.

Роман відзначили премією «Коронація слова». Також за його мотивами зняли однойменний серіал.

Олег Лишега. Друже Лі Бо, брате Ду Фу..

Ностальгійно згадувати й збірку прозових текстів Олега Лишеги, яка тоді вийшла у видавництві «Піраміда».

Як зазначив сам автор, книжку він писав майже 30 років. До неї, зокрема, увійшли фрагменти його загубленого фантастичного роману «Пава».

Видання оформлене автопортером Лишеги та фотографіями створених ним дерев’яних скульптур, розміщених на початку кожного підрозділу.

Книжка потрапила до пів фіналу «Книги року ВВС». Також її включили до списку «Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою».

Анатолій Дністровий. Дрозофіла над томом Канта

У фінал «Книги року ВВС» тоді потрапив роман Анатолія Дністрового із дивною назвою «Дрозофіла над томом Канта», який також видала «Піраміда».

Сам письменник в одному з інтерв’ю назвав своїх дрозофіл метафорою «втраченого покоління».

Ця книжка суттєво відрізнялася від попередніх романів Дністрового – «Місто уповільненої дії», «Пацики», «Тибет на восьмому поверсі» – і тематично, і стилістично.

Тут він відмовляється від молодіжної тематики і звертається до життя київського науково-викладацького середовища гуманітаріїв кінця 90-х, порушуючи такі теми, як деградація і примітивна якість української освіти, провінційність української гуманітаристики, корупція в навчальних закладах, наукова мімікрія, інтелектуальні пошуки себе молодим поколінням гуманітаріїв та ін.

Юрій Винничук. Груші в тісті

Як бачимо, неабияку популярність 10 років тому мало видавництво «Піраміда».

Ми не могли не включити у цю добірку ще одну їхню книжку 2010-го – автобіографічну розповідь про молодість, поезію, фарцу, Львів, армію і любов – «Груші в тісті» Юрія Винничука.

Літературознавиця і критикиня Віра Агеєва, правда, зізнавалася, що не схильна повністю вірити в достеменність розказаних історій, проте, за її словами, «львівський колорит всіх цих кав’ярняних посиденьок, веселих – не завжди безневинних! – розіграшів, літературних візій і фантазій захоплює сам по собі».

«Я підозрюю, що кількість випитого ним алкоголю мемуарист таки трохи перебільшив; але розповідям про культурну і моральну вищість, цілковиту перевагу молодих львівських богемістів-інтелектуалів над владою, з якою вони змушені співіснувати, віриш беззастережно», – наголошувала вона.

Олександр Ірванець. Хвороба Лібенкрафта

Актуальним зараз буде роман Олександра Ірванця «Хвороба Лібенкрафта», який видало у 2010-му «Фоліо».

У книжці йдеться про індустріальне містечко, в якому з’являється таємничий вірус «Лібенкрафта», що сприймається суспільством як небезпечна епідемія.

Письменник Юрій Андрухович так висловився тоді про цей текст: «За останні 3 або 4 роки мого читацького досвіду вперше трапилося щось таке, від чого я не зміг відірватися. Це справді дуже добрий роман, і як колега по перу я Сашкові заздрю».

А літературознавиця і журналістка Ірина Славінська зізналася, що фрагмент роману «став найбільш моторошним епізодом із усього читаного останнім часом».

Книжка була перекладена польською мовою. У 2014-му переклад «Хвороби Лібенкрафта» (вид-во: Biuro Literackie, 2013) потрапив у фінал польської премії Angelus.

Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

Під одною обкладинкою «Клуб Сімейного Дозвілля» зібрав у 2010-му десятьох українських прозаїків: Софію Андрухович, Любка Дереша, Анатолія Дністрового, Сергія Жадана, Ірену Карпу, Світлану Пиркало, Світлану Поваляєву, Тараса Прохаська, Наталку Сняданко та Сашка Ушкалова.

«Саме так могла б виглядати сучасна збірна України з літератури, основний склад. Одинадцяте місце (граючого тренера) я охоче залишив би для себе – заради приємності бути десь поряд», – піджартовував Юрій Андрухович.

У свою чергу письменник Юрій Іздрик сприймав «Декамерон» досить серйозно: «Ця добірка свідчить, що українська белетристика – себто belles lettres, себто «красне письменство» – не лише виросла й міцно стоїть на ногах, а й найкращими своїми зразками поповнює корпус справжньої літератури».

На підтримку проєкту був здійснений авторський тур 5-ма містами (Харків, Київ, Львів, Дніпропетровськ, Запоріжжя), у межах якого відбулося аж 17 презентацій.

Аморалка. Автор-упорядник: Сергій Пантюк

Ну, і як же наприкінці не згадати про тодішній ляпас сумнозвісній Комісії із захисту суспільної моралі, яку ліквідували аж у 2016-му.

Як було зазначено в анотації до «Аморалки», автором-упорядником якої став Сергій Пантюк, збірка мала на меті розповісти про те, чого, як вважали деякі моралісти, не існує, і про що «пристойні» люди зазвичай, начебто, не говорять. Але письменники наполягали: говорити й писати можна про все.

До книжки «Фоліо» включило як тексти «класиків» Сергія Жадана, Андрія Куркова, Андрія Кокотюхи, Леся Подерв’янського, Юрка Позаяка, так і твори на той час молодих Артема Полежаки, Миколи Леоновича, Ірисі Ликович та інших.

На цій хвилі на мить зупиняємося… А потім пригадуємо, що ми читали у 2007-му!