«Вовчик, який осідлав бомбу»: дві дитячі повісті про невигадану війну

Вовчик, який осідлав бомбу. Юрій Нікітінський / переклад з російської Івана Андрусяка – Харків: Час майстрів, 2020. – 136 с.

Дитинство, в яке приходить війна, не перестає бути дитинством – з пустощами, веселощами, жагою пригод і відкриттів. От тільки кожна спільна пригода може виявитися останньою, адже важко передбачити, що буде завтра, – потяг, який повезе тебе в інший кінець країни, чи бомба, яка впаде просто на твоє подвір’я. Про це йдеться у двох повістях, які увійшли до книжки Юрія Нікітінського «Вовчик, який осідлав бомбу». Важливо, що війна, яка з’являється на її сторінках, – не якась там абстрактна, а добре знайома тисячам українських дітей – тих, які втратили свої міста і своїх друзів.

Вовчик осідлав бомбу, або Історія про втрату

Якби нестайківські Ява і Павлуша жили на у містечку на сході України, вони б точно подружилися з Вовчиком і Владиком – героями повісті «Вовчик, який осідлав бомбу». Вони так само невгамовні, винахідливі, кмітливі й безстрашні, особливо тоді, коли йдеться про добрячу пригоду. Палити вогнище на закинутому будмайданчику чи просто у себе у дворі, ловити в’юнів чи розводити канарок, прокрастися у зачинений басейн чи врятувати від злої бабусі ще злішого песика – на кожну з ідей, які переважно генерує Вовчик, Владик пристає залюбки. І не важливо, що в результаті можна отримати уламком банки від лаку, яку кинули у вогонь, у носа або від батьків на горіхи? Задоволення від пригоди того варте!

І коли до їхнього міста приходить війна, справжня, а не та, в яку хлопці бавилися, кидаючись один в одного грудками землі, вона не зупиняє їхню жагу до пригод. Радше, стає частиною повсякдення – прикрою, але буденною. Так хлопці бігають рятувати рибок з розбомбленого зоомагазинчика, мріють про життя на безлюдному острові, сидячи в бомбосховищі, а безстрашний Вовчик навіть користується нагодою, аби в буквальному сенсі осідлати снаряд, що впав біля школи й не розірвався, ледь не довівши до серцевого нападу усіх свідків цієї пригоди. 

Найстрашніша подія у житті друзів теж стається абсолютно буденно. Про неї Владик, оповідач цієї історії, уже на перших сторінках згадує отак: «У Вовчика вцілила бомба. Тому в Карпати я переїхав без нього». За цими простими словами – глибока і чорна, як вирва від бомби, трагедія. Для дитини втрачати друзів – це надзвичайно важко. Але найгірше – втрачати їх назавжди.

Так, це історія про втрату і смерть. Але автор ніде прямо про це не говорить, у передмові, втім, попередивши читачів, що під час читання їм може стати сумно. Та концентрується Юрій Нікітінський на позитивних емоціях, описах усіх цих яскравих і веселих пригод, які викликають щирий і добрий сміх. І стають тлом, яке лише увиразнює дуже короткі, точкові згадки про трагедію, яку принесла у життя дітей війна. Чи хороший це спосіб розповісти читачам про те, як живуть їхні однолітки в окупованих містах? Гадаю, так.

Читайте також: Від міфу до соціальної реклами: 3 способи створити проблемний дитліт

Бувши історією про «цю» війну, книжка Юрія Нікітінського водночас не є, так би мовити, «патріотичною». В тому сенсі, що не розповідає, хто і з ким воює, не вішає ярлики «своїх» і «ворогів», залишаючи, очевидно, тим дорослим, які купуватимуть і читатимуть її своїм дітям, самотужки окреслити це, керуючись власними поглядами та переконаннями. Єдиний «політичний» натяк можна знайти у розмові Владика і Вовчика, коли вони міркували про те, як живуть інопланетяни:

— Чи ти, Владику, з дуба впав? Чого б синьошкірий Владик мав у підвалі сидіти? У них знаєш яке життя! Нам і не снилося! Ніяких воєн, ніякого ножа в спину, і народи там справді братські, хоч ти синьошкірий, а хоч сіро-буро-малиновий. Не те що в нас.

Був би Бодя, або Історія про розлуку

Друга повість, яка увійшла до книжки, – також історія про двох друзів, яких розлучила війна. На щастя, роз’єднала вона їх суто географічно: після того, як у їхньому місті жити стало неможливо, сім’ї виїхали звідти, але у різні кінці країни. Тож переселенець Санько, оселившись у новому місті, почувається самотнім і постійно, що б не робив, думає про те, як би йому в цей момент велося, якби поряд був Бодя, його друг.

Емоційно ця історія слабша, ніж перша. І чогось у ній не вистачає – можливо, якогось подиху сучасності. Адже усі діти-герої книжки обходяться без гаджетів. І якщо у першій повісті це не дуже сильно впадає в око (все-таки двоє друзів непогано насичують своє життя пригодами), то у другій, де самотній Санько збавляє час, сидячи на майданчику у дворі чи на лавочці біля магазину, жодного разу не заглянувши в телефон і не згадавши про якусь популярну гру, виглядає неприродно.

Зрештою, якраз-таки можливості сучасної техніки, всі ці відеочати й миттєві повідомлення, легко змогли б подолати ту відстань між Саньком і Бодею, а також подарувати їм змогу постійно лишатися поряд, нехай і віртуально. Натомість Бодя пише Санькові паперового листа – жест доволі романтичний, але зовсім безглуздий з точки зору теперішніх тінейджерів.

Якщо ж залишити ці анахронізми за дужками, всередині лишиться найважливіше – болісний досвід дітей-переселенців, вирваних зі свого міста і свого оточення, відірваних від друзів. Дітей, які, на відміну від дорослих, не можуть впливати абсолютно ні на що, тому мусять звикати до нових краєвидів, заводити нові знайомства, тамувати тугу і мріяти про повернення додому (або ж вчитися називати домом своє нове житло). Важливо, що про цей досвід зможуть прочитати їхні однолітки.

 

Читайте також: «Велика книжка суперсил»: герой у кожному з нас