Видавець з Сакартвело Давід Какабадзе: Найважливіше — позбутися впливу рф

Давід Какабадзе — картвельський журналіст, перекладач і книговидавець. Упродовж 25 років він працював журналістом «Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода» в Німеччині та Чехії. З 2021 року є співвласником видавництва й концепт-магазину Siesta Publishing. Смакуючи колд брю в книгарні «Сенс», ми обговорювали, що означає бути «іноземним агентом», говорили про досвід пошуку та перекладу українських книжок, а також про його погляди на книговидання в Сакартвело та Україні. Ми розмовляли 2 червня, за день до набуття чинності грузинського закону про «іноземних агентів» — «Про прозорість іноземного впливу».

Давід приїхав в Україну в межах програми візитів іноземних видавців на Книжковому Арсеналі «Book Arsenal Fellowship Program 2024».

Читати більше: Що потрібно знати про програму візитів іноземних видавців на Книжковому Арсеналі

—  Давіде, після повторного розгляду законопроєкту про «іноземних агентів» в березні 2024 року по всій території Сакартвело пройшла хвиля масових протестів. Я знаю, що й Ви та ваші колеги виступаєте проти такого серйозного порушення прав людей та свободи слова. Нам також важливо стежити за цим процесом, адже він — частина значно ширшої картини й нашої боротьби проти російської агресії. Чи можете ви описати ситуацію, із врахуванням наслідків для  книговидавничого ринку Сакартвело? Як це вплинуло на людей, які залучені в галузь?

— Поки зарано говорити про те, який це мало вплив, бо радикальна зміна керунку політики розпочалася на початку квітня. До того наш уряд стверджував, що наша мета — Європа, і що ми прагнемо рухатися саме в цьому напрямку. 

Але минає рік (перший законопроєкт про іноземних агентів внесли на розгляд у березні 2023 року — ред.) і ось вони проштовхують той самий законопроєкт, змінивши назву з закону про іноземних агентів на закон про іноземний вплив. Люди відчули себе приниженими. Очевидно, що влада брехала людям і продовжує це робити.

Позбутися російського впливу і відродити країну — наша головна мета. Оскільки ми знову рухаємося в дуже небезпечному напрямку, себто в бік Росії, цього дозволити просто не можна.

Що зробили ми, книговидавці? Ми написали лист, у якому виступили проти законопроєкту. Власне, ми постійно протестуємо як спільнота. Наприклад, всередині травня ми провели марш протесту. Зібрали видавців, книготорговців, письменників, перекладачів, усіх дотичних до літератури людей біля Будинку письменника і звідти вийшли на проспект Шота Руставелі, щоб приєднатися до більшого протесту. 

Читати більше: Асоціація видавців Сакартвело: Ми проти законів, що унеможливлюють звільнення від російської агресії

Ми припускаємо, що видавці, які виступають проти цього закону і проти уряду, найпотужніше відчують наслідки, до прикладу, припинення державного фінансування. Так, скажімо, наше видавництво і ще 30 інших відмовилися брати будь-які гранти від держави, поки сьогоднішній уряд при владі. Ми навіть підписали відповідний лист і тепер ми є мішенями для уряду.

— Наскільки сильно картвельські книговидавці залежать від уряду?

— Картвельський книжковий ринок крихітний. Якщо не отримуєш фінансову підтримку, то не зможеш навіть покрити витрати на видання. Про прибуток я взагалі мовчу. Середній наклад для більшості видавництв складає триста-чотириста примірників. Вважай, що пощастило, якщо продалося більше тисячі примірників.

Тому ми дуже залежимо від грантів, переважно іноземних, але є й місцеві. Наприклад, Будинок письменника має такий грант, також мерія Тбілісі. Сподіваюся, коли зміниться влада (наступні вибори заплановано на жовтень 2024 року — ред.), ми знову почнемо отримувати гранти від держави.

— Розкажіть про книговидавничий ринок у Сакартвело. Ми вже знаємо, скільки продається книжок. А які вподобання у читачів?

— Дедалі популярнішим стає нон-фікшн. Реагуючи на політичні події в Сакартвело, все більше людей запитують про антиутопічні твори Джорджа Орвелла «1984», «Колгосп тварин» та Олдоса Гакслі «Який чудесний світ новий!». Ці книги прекрасні, безперечно (всі три, до слова, видані видавництвом Siesta), проте ми не хочемо жити в черговому колгоспі тварин, навіть якщо він називається «Який чудесний світ новий!».

— Давіде, поговорімо про вас. Ви мали досвід роботи в Німеччині, а потім у Чехії. Ви — «іноземний агент»? Чому вирішили повернутися в Сакартвело та зайнятися книговиданням?

— Я вивчав німецьку літературу в Тбілісі, а потім у Єні,  в Східній Німеччині. Згодом повернувся в Сакартвело й почав працювати спортивним журналістом.

А потім відбулися події 9 квітня (9 квітня 1989-го року сталася подія більш відома як «Трагедія 9 квітня» — розгін демонстрації прихильників незалежності в Тбілісі, в результаті якого загинула 21 людина і сотні були поранені — ред.). Серед загиблих були мій друг і сусід. Для мене це був величезний шок, а тому я вирішив покинути журналістику й почав викладати в Тбіліському державному університеті.

1990 року я отримав стипендію від Фонду Конрада Аденауера для написання докторської дисертації в Кельні, Німеччині. Через три місяці після мого від’їзду з країни в Сакартвело почалася громадянська війна. Тож я вирішив покинути навчання і повернутися в Тбілісі, де мешкала моя дружина і двоє дітей (1 і 6 років). Мій викладач переконав мене залишитися і допоміг перевезти сім’ю в Німеччину. Потім, упродовж наступних 25 років, я працював на «Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода» в Мюнхені та Празі. У 2018 році я звільнився і повернувся в Сакартвело.

Тоді якось мені написала видавчиня Кетеван Кігурадзе, засновниця видавництва Siesta: «Якщо ти розглядаєш можливість працевлаштування тут, у Тбілісі, моє видавництво готове тебе прийняти. Приєднуйся, і працюватимемо разом».

Це ж робота моєї мрії! Мати можливість обирати книжки, які подобаються, видавати те, що хочеться, і перекладати те, що цікавить. Siesta – не дуже велике видавництво, проте воно має хорошу репутацію в Сакартвело. 

З початком повномасштабного вторгнення в Україну, ми як видавництво вирішили, що повинні щось зробити, щоб показати солідарність з українським народом.

— І ви почали шукати, які українські книжки можна видати?

— Авжеж. Трохи згодом я натрапив на книжку Сергія Руденка «Зеленський без гриму». Оскільки Сергій певний час був кореспондентом «Радіо Свобода», я довіряв цьому автору.

Ми зв’язалися з ним через німецьку агенцію і купили права. Цю книжку перекладав я сам, і вона вийшла у травні 2022 року, тобто невдовзі після початку повномасштабного вторгнення. Сергій Руденко практично переписав книжку під нас, і потім її переклали на понад 20 мов. Але саме ми були першими.

Згодом ми видали роман в оповіданнях «Мій дід танцював краще за всіх» Катерини Бабкіної та «Точка нуль» Артема Чеха.

— Чому обрали саме ці книжки?

— Про це в мене дві різні історії. Що стосується Катерини Бабкіної, то я читав блог Майкла Джаджа у 2022 році. У цьому блозі історії Катерини були представлені потужно і щемко, тому я вирішив зв’язатися з нею.

Щодо Артема Чеха — я прочитав статтю в The New York Times під назвою «6 книг, які варто прочитати для розуміння українського контексту». Однією з зазначених книжок була «Точка нуль» Артема Чеха. Мені сподобалася його чесність і критичність. Він пише просто та відверто, не робить із себе героя. Пише про свої слабкості під час війни. Це мене захоплює.

Я подав заявку на грант від програми Translate Ukraine й отримав схвалення. Я дуже вдячний Українському інституту книги за підтримку наших проєктів.

— Я чула від колег у Читомо, що ви готуєте до друку книгу Вікторії Амеліної «Дім для Дома». Чи так це?

— Так, на книжковому ярмарку у Франкфурті я отримав таку ідею від Ірини Батуревич. 

Мене дуже зворушила історія Вікторії Амеліної. Не знав її особисто, проте коли сталася трагедія, я був шокований. 

Гванца (Гванца Джобава — колишня голова Асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Сакартвело й віцепрезидентка Міжнародної асоціації видавців — ред.) була знайома з Вікторією Амеліною. Коли це сталося, майже рік тому, ми були разом з Гванцою в Цаленджісі на заході Сакартвело, на книжковому фестивалі. Гванца підійшла до мене зі сльозами на очах і сказала: «Моя добра подруга важко поранена під час ракетного обстрілу в Краматорську». На жаль, через кілька днів Вікторія померла. 

Коли Ірина запропонувала мені одну зі своїх книг, я схилився до історії Віки. Згодом, дізнавшись, що роман про собаку, я зацікавився ще більше, оскільки дуже люблю тварин.

— Дякую за підтримку і за те, що видаєте українські книжки. Я б хотіла поговорити й про ваше видавництво. Знаю, що воно має гарний книжковий простір у туристичному районі Тбілісі. Як вдалося його створити?

— У грудні 2021 року ми відкрили книгарню у Ваке, дуже гарному районі, де часто бувають туристи й мешкає безліч іноземців. Однак орендна плата дуже висока. 

Невдовзі після відкриття ми зрозуміли, що не можемо вижити, продаючи лише книжки. Ми були не в змозі навіть покрити орендну плату. Кеті Кігурадзе поділилася ідеєю: створити щось на кшталт концептуальної крамниці й запропонувати грузинським дизайнерам продавати там свої вироби. Багато дизайнерів не мають можливості продавати свої речі. Це дуже складно, великі магазини просять величезні гроші за те, щоб просто виставити свій асортимент.

Наша пропозиція була в тому, щоб розділити витрати й доходи. Але це має бути більш-менш пов’язано з культурою, з літературою, як закладки, листівки, сумки, футболки з цитатами з різних літературних творів тощо. І так — все ручної роботи.

— Ви бували в Києві й раніше.  А як почуваєтеся тут зараз?

— У Києві я бував кілька разів. Крайній раз наприкінці сімдесятих – на початку вісімдесятих. Я працював спортивним репортером і завжди приїжджав сюди на матчі «Динамо-Тбілісі» і «Динамо-Київ». Боротьба між клубами завжди була запеклою.

Найбільша різниця для мене зараз, окрім нової архітектури, це те, що на вулицях я чую українську. Раніше цього не було. Учора в метро я бачив ролики, що пропагують вивчення української мови.

Я думаю, що Путін певним чином об’єднав українців. Те, як українці об’єднуються і протистоять російській агресії — захоплює і має цікавити всіх. Це важливо для всього світу, адже Україна веде війну за весь цивілізований світ, а не тільки за себе.

— А як вам Книжковий Арсенал і цьогорічна програма візитів іноземних видавців «Book Arsenal Fellowship Program 2024»?

— Минулого року я брав участь у спеціальній програмі Франкфуртського книжкового ярмарку для видавців з України та сусідніх країн, подав заявку на цю стипендію, і мене обрали для участі. Там я отримав прекрасну нагоду познайомитися з вашими земляками. Мені було дуже приємно познайомитися, поспілкуватися про спільні проблеми, про бізнес, поділитися історіями.

Читати також: Підсумки Франкфурта 2023: крихкість існування і підтримка загрожених ринків

Через них я дізнався про міжнародний фестиваль «Книжковий арсенал» і сказав Оксані Карп’юк (менеджерка професійних програм Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал» – ред.), що хотів би колись узяти в ньому участь. Трохи згодом, коли оголосили про стипендію, я одразу ж подав заявку, і мене обрали учасником. 

Дуже приємно побувати на цьому фестивалі й побачити людей, які працюють у таких умовах. Вони для мене — герої. Вчора я познайомився з представницею видавництва Vivat, Наталією Мірошник. Вона з Харкова, з міста, що під постійними обстрілами, і зовсім нещодавно там знищили їхню друкарню. Я запитав її, чи повертаєтеся ви назад? Вона відповіла, що так, завтра повертається в Харків. Неймовірно. Росіянам не знищити Україну.

Читати також: Свято життя на межі: XII Книжковий Арсенал

— Дякую за ваше розуміння, за це відчуття спільності. А яку книгу ви б порекомендували, щоб дізнатися більше про Сакартвело, зокрема про поточну ситуацію?

— Щоб зрозуміти Сакартвело, корисною може стати книжка Лаші Бугадзе «Маленька країна», видана Sulakauri. Вона про Сакартвело, недалеке минуле і теперішнє. Але сумніваюся, що книжка вже перекладена. Вона досить нова. 

— І ще питання про українську книжку. Що Ви думаєте про український нон-фікшн? Починаючи з 2014 року, ми маємо значну кількість таких видань, репортажів із війни. Як оцінюєте потенціал такої літератури?

— Я думаю, що українська нон-фікшн література про війну не обов’язково є найкращою літературою для розуміння України. Це може бути й інша якісна література, зокрема художня. Не важливо, зачіпає вона тему війни чи ні. Наприклад, для мене це книга Сергія Плохія «Брама Європи». Історія України від скіфських воєн до незалежності дуже важлива для розуміння формування української ідентичності та усвідомлення того, що у нас, українців і картвелів, багато спільного.

Найкращий спосіб побачити цей зв’язок — це, звичайно, відвідати нас. Приїжджайте в Тбілісі й побачите українські прапори всюди, побачите українських людей на демонстраціях за права картвелів. Разом ми сильніші, разом — переможемо. 

Примітка редакції:

Через кілька днів після нашого інтерв’ю я розмовляла з Давідом про ситуацію, що склалася в Тбілісі з видавцями після того, як закон про «іноземних агентів» набув чинності:

«Ми не знаємо, що це означатиме саме для нас, для видавців. Що стосується протестів, то вони вже не відбуваються так часто, як у квітні чи травні, проте це не означає, що люди змирилися з законом. Вони просто змінили тактику, намагаючись організувати просвітницьку кампанію в Сакартвело щодо закону та його наслідків. Крім того, президентка Саломе Зурабішвілі представила дорожню карту для вирішення політичної кризи та повернення на шлях інтеграції до ЄС».