Винайти Русь — два європейські романи про наше Середньовіччя

2025 року у Греції вийшов роман «Царівна Анна: зі Стамбула до Києва». Написав його Васіліс Пападопулос. Це досить відомий автор, переважно нонфікшн. Але більше Васіліс Пападопулос знаний все ж не як літератор, а як дипломат, зокрема як Надзвичайний і Повноважний Посол Греції в Україні. Дуже традиційний за формою історичний роман написаний про ту сторінку історії Русі, яку російська пропаганда використовує на всю свою чорну міць. Книжка про Хрещення Володимира Великого у кримському Корсуні. «Царівна Анна» написана з напевно що контрпропагандистською метою і мети своєї досягає, але ще цікавіша книжка як історична проза, та її вартує почитати саме так — як роман про наше Середньовіччя (у контексті таких же романів). Це буде цікавезне читання, повірте.

Хто?

Васіліс Пападопулос — відомий дипломат, і не лише в Україні, де він працював спочатку другим секретарем посольства Греції в 1990-х, а від 2013-го — Надзвичайний і Повноважний Посол Греції; був послом також у Румунії і Португалії. Зараз є генеральним директором з питань персоналу та адміністративної організації в Міністерстві закордонних справ в Афінах. Пападопулос — магістр міжнародного права і магістр права Європейського Співтовариства. В обоймі мінімум п’ять активних іноземних мов. Багато років викладав у Дипломатичній академії Міністерства закордонних справ практичну дипломатію та культуру.

«Царівна Анна» — не перша книжка Пападопулоса про Україну.

2008 року вийшла повість «Оля, або Дві зими і одна весна». Цю книжку були навіть переклали українською і видали у нас 2016 року (переклав роман Василь Степаненко, а видала «Веселка», та знайти нині цю книжку українською нереально). Оля — молода і красива українка. Їй вісімнадцять. Вона стає коханкою кримінального хлопа, новонародженого олігарха, торговця зброєю. Продається, аби сама вона і її родина не бідували. Події відбуваються в 1990-х, які Пападопулос в Україні бачив на власні очі. Оля стає випадковою свідкою убивства і втікає у Чорнобильську зону відчуження, де переховується поруч із мертвою ЧАЕС. Бісяче бінго про Україну зібране: корупція, секс-торгівля, Чорнобиль. Але герої дуже симпатичні і об’ємні. І найпереконливіший персонаж в романі — молодий дипломат з Греції, який приїздить в Україну середини 1990-х і спостерігає, що там відбувається, намагається в дезорієнтованому тодішньому Києві побачити століття його історії.

Власне, Київ очима іноземця, котрий мусить до нього адаптуватися або в ньому загинути, — це тема і «Царівни Анни».

Що?

У червні 2026 року «Царівна Анна» отримала Премію Нікоса Темеліса. Цю відзнаку присуджує літературний журнал «Анагностіс». Це дуже шанована і престижна відзнака в межах великої премії журналу. У такий спосіб відзначають найкращі в Греції історичні твори — документальні і художні, цінні свідчення з соціальної історії. Цю відзнаку свого часу отримала, скажімо, Ріка Бенвеністе, відома дослідниця Голокосту в Греції. І це багато говорить про контекст, в якому (вдало) пропонують читати роман Пападопулоса. На церемонії нагородження письменниця Рея Галанакі представила книжку як історію про «культурну/дипломатичну перемогу Візантійської імперії над слов’янським та руським населенням».

«Царівна Анна» — той тип історичного роману, який називають романтичним чи вальтер-скотівським: є реальні впливові історичні постаті, які входять у роман на правах другорядних героїв, є вигадані персонажі, котрим у вирі доленосних подій відводиться зрештою головна роль.

Звучать голоси тих людей, яких не зафіксували історичні хроніки, але яких вартувало вигадати. І їхня присутність надає змісту історичній події, про котру ми уже й до того знали, але такою її іще не бачили. В «Царівні Анні», наприклад, саме вигаданий персонаж підкине ідею хрестити киян просто у Дніпрі, позаяк у маленькій купелі ця процедура зайняла б довгі місяці, а мотивував він свою пропозицію посиланням на Хрещення в Йордані самого Ісуса. Таке цілком міг зробити один із героїв Нестора-літописця (котрий будує історію Русі на цілому полотні відсилок до Біблії), але чомусь Нестор так не зробив, а Пападопулос цю його похибку виправив. Таким є основний принцип саме романів подібного типу: очевидна вигадка є правдоподібною. 

Свята Анна Порфірогенета, Багрянородна себто (народжена у Багряній палаті візантійського імператорського палацу, коли її батько обіймав трон) — візантійська царівна, донька Романа II і дружина Володимира Святославича. Титульна Анна, що здійснює подорож зі Стамбула до Києва. Роман є її історією (хоча є маленький нюанс: Анни в просторі роману дуже і дуже, і дуже мало, але це спеціально). Час подій очевидний: кінець Х століття — початок ХІ століття.

Книжку дуже активно і грамотно презентують. «Царівна Анна» зібрала схвальну критику і суперлативно позитивні читацькі відгуки.

Читайте також: «Desencajada» Маргарити Яковенко — розкажи мені про свою планету

Що відзначає критика?

Історичну достовірність твору, сильну і переконливу деталізацію, багато інформації про Київ, якою зацікавлений сучасний читач — отже, переважно хвалять книжку як реконструкцію історичних подій, відзначають несподівану тему (Візантія в грецькій літературі — не те, щоби табу, але ставлення до цієї теми упереджене, Русь тут — взагалі екзотичний гість). Затим відзначають кінематографічність: книжка й справді написана окремими сценами зі зміщеним монтажем. Уже в останню чергу називають «Анну» романом про кохання і політику (була б між цими поняттями в просторі твору ще бодай якась різниця).

Дуже нечасто, але звучить прямо ідеологічна робота твору: «Книга стає актуальною сьогодні, коли ми як держава та як читачі позитивно чи негативно оцінюємо стосунки з Росією та Україною. Наш погляд спрямовується в минуле, щоб знову побачити сьогодення».

Майже у кожному відгуку є твердження: Володимир — деспот, який силою навертає свій нарід в християнство, але тут же буде згадка про еволюцію Києва, котрий стане зрештою ядром нової мови, архітектури, сплавить вікінгів і слов’ян у нову ідентичність.

Суттєві протиріччя між революцією і еволюцією не є проблемою і для роману, тож не стає проблемою і для його рецепції.

І тепер, коли я розказала вам про професійну рецепцію роману, хочу повністю зацитувати один з читацьких відгуків на книжку з Гудрідзу, аби стало зрозумілим: інформаційну і просвітницьку місію ця книжка виконує так, як і було задумано.

Отже, «я знав, що Київ був заснований вікінгами, але на цьому мої знання закінчувалися. Автор був послом в Україні і, очевидно, дуже добре вивчив історію регіону. Він надає нам величезну кількість інформації, жодного разу не стаючи нудним. Це роман, а не історичний нарис, і він утримує увагу читача до кінця. Ми дізнаємося, що тризуб був емблемою Києва тоді, коли й гривня була їхньою національною валютою. Вікінги залишилися там і поступово злилися з місцевими слов’янами. Відмінності з «іншими» слов’янами, східними жителями пізнішої Московії, існували вже тоді й не виникли пізніше, як я думав, читаючи про Мазепу та «Тараса Бульбу». Ми краще розуміємо поточну ситуацію, та ясно, що автор ніде не робить ні найменшого натяку на сучасні проблеми».

І до речі, важливий і симпатичний момент: після розділів є примітки, де пояснюють тодішні географічні назви; щоразу, коли є нагода, автор наголошує, що та чи інша локація нині — «на території сучасної України». Книжка присвячена «українцям, які втретє в своїй історії виборюють право існувати», і чи не кожен відгук на неї у такий чи інший спосіб демонструє підтримку Україні. Ця книжка активізувала в публічному просторі проукраїнську «бульбашку» Греції — це як мінімум. 

Необхідне попередження: я не маю відповідної експертизи, щоби міркувати про історичну точність романів, про які буду говорити в цьому матеріалі; мене цікавитимуть спосіб, у який тут будується наратив пам’яті, їхнє політичне послання і суто естетичний фактор. Сподіваюся, що історики включаться у розмову, і тоді ми знатимемо, наскільки ці твори точні та актуальні з позиції сучасної науки.

Про що?

«Царівна Анна» — книжка про політичного лідера, що її написала людина, яка знається на стратегіях і механізмах великої політики; саме цим вона й цікава. При цьому самої титульної царівни в романі майже нема: вона не суб’єкт дії, вона не є суб’єктом мовлення. Лише після її смерті в розмові з її вигаданим онуком головний герой роману озвучить те, що робило її справжнім лідером в сонмі інших політичних дієвців її часу. Анна принесла велику жертву, покинувши Візантію задля Русі. Сам цей її акт спричинив поворот у публічній політиці й історії країни. Ознака лідера за Пападопулосом — спроможність до жертовності (запам’ятали ми голосну тезу і нумо до сюжету).

У пурпурних палатах імператорського палацу в Константинополі народилися три дитини — брати Василь і Костянтин та сестра їхня Анна. Імператор помирає, коли Анна ще немовля, і влада переходить до її матері (котра стала вдовою з власного бажання). Феофано — персонаж напрочуд демонічний тут; вона жінка-вамп, яка використовує свою сексуальність, щоби добитися повноти імператорської влади. З Феофано одружується Нікіфор Фокі; його убиває Іоанн Цимисхій. Феофано йде у вигнання і у простір роману повернеться зломленою, негарною, постарілою жінкою: влада, яку їй забезпечили маніпуляції сексуальністю, хибна; вона її знищує. Анна владу і секс не змішує, бо мала приклад матері перед очима. Часи нестабільні: точаться інтриги і повстання. На цьому тлі дорослішає царівна.

Розповідач «Анни» — Димитрій, палацовий граматик, син Давида, учителя царевичів, що згодом стануть імператорами. Розповідь Димитрія триває від 969 року до 1035 року. І в фокусі — його життя. Димитрій з першого погляду закохується в Анну; він зростає поруч з імператорськими дітьми, повністю відданий Костянтину. Юнаком він стає чиновником-писарем і шпигує на користь майбутнього імператора. З Анною ж їх пов’язує міцна ніжна дружба і секс. Далі все, як Нестор прописав. До Анни сватається Володимир, котрий допоміг Константинополю, скерувавши йому на допомогу київських вікінгів (один із них так само буде коханцем Анни і в нього закохається Димитрій). А коли за рік йому не віддали Анну, захоплює Корсунь. Туди до нього прямує царівна. Димитрій іде слідом за тією, яку обожнює. Ні, вони уже давно не коханці. Димитрій прийняв чин: він тепер монах. У Херсонесі Димитрій пропонує запустити легенду, що хрещення зцілило від сліпоти князя, у якого раптом загноїлися очі, а Димитрій полікував його припарками (Красиво! Таким же дієвим політичним перформансом буде повалення ідолів пізніше).

В Києві Димитрій дає поради щодо процедури хрещення і залишається на довгі роки довірчою особою князя та Анни. Саме в бесідах із ними виникає ідея забудувати Київ кам’яними церквами, народжуються Десятинна і проєкт Софії Київської. Димитрій є учителем синів Анни — Бориса і Гліба; він же стає свідком їхньої смерті, коли Святополк убиває братів. Анни уже давно нема в живих. Але Димитрій обіцяв князю Володимиру, що збереже грамоту, у якій той призначає Бориса і Гліба спадкоємцями, та що попіклується про синів. Не вдалося, ясна річ. Цю історію нам розказує дуже старий Димитрій, що живе в Києві і виховує якогось юнака. Хто ця дитина — головна інтрига роману. Це син Гліба, народження якого батько не побачив. У Анни і Володимира залишилися нащадки, законні претенденти на Київський престол, що його посідає Ярослав. Але грамоту, котра могла б це засвідчити, викрали. Димитрій зрештою повідомляє юнаку, ким він є. Той після ночі роздумів вирішує не заявляти про свої права, а піти в печери до лаврських ченців та відмолювати там гріхи войовничих родичів.

Володимир як лідер, Анна як лідерка та їхній онук як геть відмінний від них тип лідерства — цей контраст і створює зміст роману.  

Роман очевидно, хоч і не агресивно, стилізований під візантійські хроніки; власне, історичні джерела «Царівни Анни» — візантійські хроніки, «Повість временних літ» і житія Борисо-Глібського циклу. Серед вказаних після роману сучасних історичних розвідок українських нема, альтернативи Нестору (того ж Якова Мніха) не передбачено. Якщо сказано: 12 синів Володимирових, то їх буде дванадцять. Якщо Святополк народжений в гріху з каїновою печаткою братовбивці, то й тут він буде конченим психопатом (а його історію для посилення ефекту нам розкаже мати, котра ненавидить сина, що їй нагадує про системне зґвалтування, котре пережила ця черниця, і Святополк поволі перетвориться ледь не на Фредді Крюгера тут). Ідолів втоплять, Київ похрестять у Дніпрі, релігію обиратимуть за естетичним принципом… Все давно знане і більш-менш точно скопійоване. Тому уважно слід дивитися туди, де є відхилення від «Повісті» та «Сказання про Бориса і Гліба».

Скажімо, у кількох таких моментах Феофано порівнюють, а то і прямо називають Аталією. Раз це ім’я згадають і щодо Анни. Юдейська цариця, що захоплює владу і знищує царський рід, але первосвященик рятує молодшого онука цариці і виховує його у благочесті. Очевидні алюзії, правда ж? Цілком логічно: якщо Нестор робить із біографії Володимира омаж історії царя Соломона, то такий же маневр здійснює й Пападопулос: він пише історію Анни як алюзію на історію онука цариці Аталії з Другої книги хронік. Грецький прозаїк вносить нові відтінки в історію, використовуючи задавнені пігменти — реставрує і трішки домальовує. Дуже тонка робота насправді.

«Мені знадобився час, щоби укорінитися в Києві і полюбити його». Це одне з перших речень в романі. І один із його сюжетів: довга подорож із Херсонеса до Києва, детальний опис побуту й історії міста.

Все це досить обережно з точки зору етнографії і з поясненнями в примітках (скажімо, примітка до словосполучення «руська мова» пояснює, що ідеться про давньоруську мову, а не про російську). Покажу, що я маю на увазі під обережністю на одному прикладі. Володимир хрестився; готується хрещення Києва. Димитрій і Анна бачать варязький похорон; детально описується обряд спалення воїна у човні. У фіналі Анна вкидає репліку: скільки ж має змінитися генерацій, щоби ці люди прийняли не лише нову релігію, а й забули старі ритуали. От коли почнуть ховати по-християнськи — у сенсі заривати в землю, а не палити, — тоді і стануть вповні християнами, — підсумовують співрозмовники. Ми ж знаємо, що поховальні обряди є дуже консервативними і на наших теренах вони зберігали елементи язичництва іще й у ХІІІ столітті. Нас не повчають; Анна і Димитрій просто бесідують, але цілком в руслі відомої нам науково достовірної історіографії.

І тут знову пошукати відхилень від магістрального курсу: вони цікаві. Не смійтеся, але Київ Володимира Великого засаджений кінськими каштанами. Вони ростуть біля брами Десятинної церкви. Вишневі і яблуневі сади, кінські каштани буяють на вулицях Києва, на які Димитрій тут же звертає увагу, як тільки потрапляє в місто. Страх який милий анахронізм: каштанів там бути не могло, але каштани тут скинули своє листя на пошану Володимира Хрестителя не випадково. Згідно з поширеним переказом, каштани в Києві з’явилися на початку XIX століття. Буцімто тодішній київський губернатор Бібіков, почувши про майбутній приїзд Миколи І, вирішив вразити царя й наказав знести тополі та висадити натомість каштани, закуплені аж у Парижі. Ну це навряд. Каштани просто були популярні ще у XVIII ст.; їх висаджували алеями в багатьох європейських містах. Найстаріший каштан в Києві, кажуть, посадив Петро Могила — цією легендою намагаються спростувати легенду про Бібікова, за якою навіть знакові київські каштани без московитів би не виросли. Автор «Анни» іде ще далі: каштани в Києві ще від княгині Ольги ростуть — умийтеся, к…пи… Це так мило насправді. 

Читайте також: «Соняшникові хлопчики» Сема Вахмана — сто малюнків про прийняття

Навіщо?

Хочу попросити у вас іще трішки вашого часу і зазирнути іще в один роман про українське середньовіччя, написаний не в Україні, ненадовго. Комплементарні ці два романи — «Анна» Пападопулоса і «Королівське дзеркало» Вери Генріксен (ця книжка українською перекладена; до речі, блискуча робота Наталії Іваничук, прошу). Вера Генріксен була норвезькою драматургинею й авторкою історичного фікшну. Її спеціалізація — якраз романи про Середньовіччя, що мають за джерела зокрема й «Повість временних літ». Таким є і «Королівське дзеркало», давніший роман, написаний іще 1980-го.

В грецькому романі не раз нам скажуть: Володимир — онук Ольги, і кров мудрої реформаторки стукає в його серце. У шведському романі про головну героїню кількадесять разів скажуть: гідна онука войовничого Святослава, амбітного покорителя земель.

Це історія королеви Елісів, Єлізавети тобто, одної з доньок Ярослава. І ми переносимося у новий проміжок часу: 1025–1076, але в ту саму, насправді, історію. В історію про лідерів, що формують спільноти й закладають підстави для виробництва нових ідентичностей в них.

Елісів давно заміжня за Гаральдом Суровим, норвезьким королем; вона його друга дружина. Колись він їздив до Києва і з першого погляду закохався в доньку-підлітка князя та довго її добивався (не рахуючи спроби зґвалтування). Тепер вона народила йому двох доньок, а від іншої він мав синів. Елісів пішла у вигнання, аби Гаральд відмовився від другої дружини, що він зрештою і зробив, але через чотирнадцять років. Нині Гаральд марить стати королем Англії і починає кампанію, у якій гине. Його улюблена донька кінчає з собою, дізнавшись про смерть батька. В горі королеву втішає пасинок.

Вони проводять довгі дні, обговорюючи політику і дипломатію. Елісів розказує Улаву, як це — бути онукою Святослава, які пристрасті вона успадкувала від слов’янських родичів. Переказує історію Києва від Олега до Ярослава, коротше кажучи. Перша нескандинавка серед королев Скандинавії навчає варяга, як бути чужинцем на своїй же землі і як такий дивний насправді спосіб адаптації може бути корисним в політиці. Вони стають коханцями, але бути разом не вийде. Елісів має вступити в політичний шлюб, позаяк не може повернутися до Києва: там точиться міжусобна війна, а їхати у Францію до сестри просто не хоче. Вона виходить за людину, що планує стати королем Данії; зрештою так і буде. Елісів буде правити Норвегією, а затим Данією, маніпулюючи закоханими в неї чоловіками. Виплеканий в тих розмовах лідер Улав буде одним із найвизначніших правителів регіону.

Елісів називають донькою Ярослава — вона поправляє: онука Святослава. Вона не сумирна реформаторка, а войовнича покорителька сусідніх племен. Вона воліє не торгувати, а воювати. У романі є симетричні репліки на початку і наприкінці: «Елісів, хіба тобі не хочеться бути королевою Англії?» та «Елісів, хіба тобі не хочеться бути королевою Данії?».

Читаючи «Царівну Анну», я не могла не згадати цей давніший роман. Твори Генріксен і Пападопулоса по-хорошому анахронічні: вони вигадують ту версію Середньовіччя, яка може пояснити механізми утворення нації, значно пізніші, очевидно, уже романтичного штибу механізми. І звучать цікавезні репліки про політичне лідерство, які в нинішніх обставинах стають ледь не алегорією: шлях Володимира, шлях Святослава, шлях Ярослава… на який звернути зрештою? І прикметно впадає в око: русичі — дуже войовничий і при тому легко адаптивний нарід, культурна експансія лише загострює ці дві риси. Пападопулос робить героїнею, але не розповідачкою, жінку, котра вчить Київ бути культурним і християнським: інакше їй не вижити, ніж через дипломатію. І ця історія на тлі Вери Генріксен, яка для своєї героїні залишає лише вибір «воюй або помри», грає новими фарбами.

Книжки про Середньовіччя, чиє б воно не було, зрештою обов’язково обертаються на моральний урок для читача — ви таке не помічали? Але у випадку «Царівни Анни» Васіліса Пападопулоса я б цей урок прогулювати не порадила. 

Читайте також: Алегорична війна з піском — «В урагані» Ульріке Альмут Зандіґ